1.Конституційні основи земельного права і їх значення для врегулювання зем відносин

Конституція, як Основний Закон нашої країни, має найвищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Во¬ни становлять юридичну основу формування і функціонування національної правової системи, а отже є фундаментальними джере¬лами усіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною земель, можна поділити на чотири ос¬новні групи:

1) положення, які встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу: земля, її надpa, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу (ст. 13); земля є основним національним багатством, що знаходиться під особ¬ливою охороною держави; право власності на землю гаран¬тується; це право набувається і реалізується громадянами, юри¬дичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14);

2) положення, що закріплюють право громадян на землю:

ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності;

право приватної власності є непорушним; примусове відчужен¬ня об'єктів права приватної власності може бути застосоване ли¬ше як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і по¬вного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, ко¬ристуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситу¬ацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні кон¬ституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24);

іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26). Треба зробити особливий наголос на тому, що, закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження зе¬мельною ділянкою, яка йому належить, Конституція чітко виз¬начає її межі, обумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб та забезпеченням екологічної безпеки на території нашої країни;

3) положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель. Вони закріплені у статтях, що регламентують загальнопра-вову компетенцію органів державної влади і місцевого самовряду¬вання і не мають чіткої галузевої конкретизації;

4) положення, що закріплюють: право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на вільний доступ до інформації про стан на¬вколишнього природного середовища, що не може бути засекрече¬на (ст. 50); правосуб'єктність держави у сфері охорони довкілля, тобто Ті обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовува¬ти завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41). У Конституції міститься великий масив інших норм загально¬го характеру, пов'язаних з вирішенням питань використання та охорони земель.