2. Основні засади розвитку української нерадянської преси у 1918–1920 рр.

Квітневий переворот 1918 року, що усунув з історичної сцени Центральну Раду та привів до влади гетьмана Скоропадського, започаткував нову сторінку в новітній історії України і, відповідно, історії української преси. Оскільки власних видань гетьманці ще не мали, преса, що тяжіла до Центральної Ради, надала подіям негативного висвітлення. Зокрема, С. Єфремов у “Новій Раді” надрукував 9 травня статтю “Хресною путтю...”, де пророкував настання невдовзі нового акту народної трагедії.

Уряд Скоропадського, “наводячи порядок”, розпочав гоніння як на більшовиків, так і на націонал-демократів та анархістів: запровадив цензуру, заборонив есерівські газети “Боротьба” та “Народна воля”, піддав утискам “Нову Раду”. Нові, після більшовицьких, переслідування дедалі сильніше дезорганізували український рух. За свідченням сучасників, 70 % газет в Україні виходили російською мовою, писали про російські справи і в кращому разі ніяк не переймалися українськими проблемами або навіть вели запеклу боротьбу проти “планів українізації”. Натомість осередки вітчизняної преси наполягали на запровадженні української мови (“Нова Рада” від 20, 24, 25 вересня та ін.). Газета “Самостійник” гостро критикувала гетьмана за його пронімецьку політику, яка завдавала шкоди батьківщині.

Потребу у власній пресі гетьман Скоропадський задовольнив, перш за все, створенням офіційного “Вісника Ради народних міністрів” та часопису “Україна” з ілюстрованим додатком. Та створити повноцінну пресу цьому режимові не вдалося: революція у Німеччині в листопаді 1918 р. позбавила його підпори, і в грудні гетьман зрікся влади та втік до Німеччини.

Директорія на чолі з С. Петлюрою, завдяки повстанню січових стрільців-галичан та селянських напівпартизанських загонів, перебрала владу в Києві 14 грудня 1918 р. Почався новий “медовий місяць” української преси. Ухвалений Директорією закон “Про державну мову в УНР” встановив обов’язкове її вживання. Як політична спадкоємиця Центральної Ради, Директорія спиралася на створені попередниками засоби масової інформації. Але військово-політична обстановка в Україні стрімко ускладнювалася. Похід “визвольної” Добрармії Денікіна, висадка Францією численних військ в Одесі та інших портах Півдня, зайняття більшовиками Лівобережної України призвели до того, що влада УНР поширювалася у 1919–1920 рр. лише на Поділля та Волинь. Війна з Польщею ще більше поглибила кризу української преси. Після поразки Визвольних змагань розпочався новий етап розвитку вже компартійної преси в підрадянській Україні та української преси в Польщі.

3. Територіальне та змістове розгалуження суспільно-політичної преси у 1917–1920 рр.

Поза Києвом в 1917 р. народжується українська преса суспільно-політичного характеру в таких осередках як Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Полтава, Чернігів; виникає й ціла низка менших осередків, як Біла Церква, Сквира, Бердичів, Павлоград, Золотоноша, Канів і т. д.

Окрім соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, й інші політичні партії видавали свої органи. Так, Союз автономістів-федералістів випускав в Умані за редакцією В. Камінського свій тижневик під назвою “Вільна Україна”. У Києві з 7 квітня 1918 р. почав виходити тижневик Української партії самостійників-соціалістів (раніше – Українська народна партія), організований М. Міхновським під назвою “Самостійник”. З інших політичних органів треба ще згадати щоденник повстанців (махновців), що почав був виходити в 1919 р. на Катеринославщині під назвою “Шлях до волі”.

Крім органів політичних партій у цей час виходять органи загального суспільно-політичного характеру. Як правило, у їх змісті відчуваються впливи тієї чи іншої партії. До таких органів, крім “Нової Ради” (Київ), на яку мала вплив Українська радикально-демократична партія (пізніш Українська партія соціалістів-федералістів), належала також “Нова громада”. Був це щоденник Ради Слобідської України, що виходив у Харкові під впливом коаліції УПСР і УСДРП. По заняттю Харкова радянським військом і з приходом більшовицького так званого ЦИКУКа (Центрального Исполнительного Комитета Украины) ця газета намагалася ще сказати своє слово, але незабаром була закрита.

До центральних органів належали ще такі, як “Відродження” (1918 p., Київ) та “Трибуна”, яку в 1919 р. почав видавати З. Біський за редакцією О. Саликівського. До центральних органів можна також віднести щоденники, що виходили в таких осередках як Вінниця, Кам’янець-Подільський тощо, що деякий час були місцем перебування уряду та центром цілого українського національного життя.

Були це такі органи як “Нова Україна”, яку з 5 серпня 1919 р. видавала Прескватира Штадарму (штабу Дієвої армії) у Кам’янці-Подільському та “Україна”, яку там само видавало Інформаційне Бюро, “Республіканські Вісті” у Вінниці та інші. У Кам’янці-Подільському в цей же час виходило “Життя Поділля”. Там само почала була виходити “Громада” як орган Селянського Робітничого Клубу ім. Франка. По кількох числах (вийшло дев’ять чисел) перебрала її місцева організація українських соціалістів-революціонерів, перейменувавши на “Трудову Україну”, яка потім стала центральним органом УПСР за редакцією В. Голубовича. На сторінках цього часопису, між іншим, вперше виступив популярний пізніше гуморист-сатирик Остап Вишня, який писав тут під псевдонімом П. Грунський.

Так само у Кам’янці-Подільському виходили тоді ще “Трудовий шлях”, перше число якого з’явилося 26 червня 1919 р. при активній співучасті професури Українського університету; “Наш шлях”, що в 1919–1920 pp. виходив за редакцією І. Косенка; “Новий шлях” за редакцією Л. Білецького і секретаря редакції С. Шишківського та “Слово” за редакцією Котляренка і при найближчій участі П. Богацького, Н. Григоріїва та інших. Крім матеріалів політичного та інформаційного характеру цей часопис (“Слово”) подавав чимало статей на історичну та літературно-критичну тематику. Між іншим, в одному з його чисел П. Богацький подав цікаві матеріали під назвою “Ленін в освітленню його партійних товаришів” (з документів жандармів); тут же було частково опубліковано цінні спомини Ерастова про М. Драгоманова та інші.

Врешті, виходили щоденні та інші органи і в інших місцях, що мали місцевий характер. Так, у 1917 р. виходили ще такі часописи: “Чернігівщина” (Чернігів), двічі на тиждень; “Чернігівський листок" (тижневик), як продовження традицій однойменної газети Л. Глібова 1863 p.; “Звенигородська зоря” (1918), “Вільне слово” (Жмеринка), “Дзвін” (Здолбунів) та інші.

З преси народних управ (земств) у першу чергу треба згадати “Київську земську газету”, що виходила в 1917 р. за редакцією В. Прокоповича, та “Народну справу”, що виходила в 1918–1919 pp. з участю С. Петлюри, В. Садовського, Н. Григорієва, В. Ігнатієнка, М. Добриловського та інших. Був це тижневий журнал, що виходив накладом 2000 примірників. Побіч добре поставленої інформаційної частини мав він не менше добре підібраний матеріал літературно-історичного характеру та переклади. Існувала преса народних управ (земств) і на місцях. Були це такі органи: щоденник “Звенигородська зоря”, “Канівські вісті” (тижневик), катеринославське “Народне життя” тощо. Трохи з історії цього останнього органу (“Народне життя”). Губернська народна управа в Катеринославі видавала часопис російською мовою під назвою “Народная жизнь”. У 1918 р. провела вона серед читачів та громадських інституцій анкету: якою мовою ліпше видавати земську газету? Результати, що їх управа опублікувала, були такі: 1) за видання виключно українською мовою висловилися 1079 читачів і 44 громадські інституції, 2) українською та російською – 4 читачі і громадські інституції, 3) лише російською мовою – 3 читачі.

Крім власних видань народні управи в багатьох місцях ініціювали та організаційно підтримували видання того чи іншого громадського часопису. До таких випадків, належить, наприклад, організація в 1918 р. газети в Кам’янці-Подільському. Почала вона виходити з 15 грудня 1918 р. з ініціативи Подільської губернської народної управи за головування В. Приходька і при підтримці товариства “Просвіта”. Її назвали “Життя Поділля”; першим редактором був проф. Л. Білецький, а секретарем редакції В. Січинський. На початку 1918 р. газету став контролювати місцевий соціалістичний комітет, а фактично місцева організація УПСР. Користуючись перебуванням у цей час у Кам’янці проф. М. Грушевського, запрошено його стати на чолі редакції. Він погодився і став на початку до тяжчої, в умовах того часу, праці в редакції органу, що опинився відтятим воєнними подіями від світу. Секретарем редакції став А. Животко. Поборюючи всі перешкоди, “Життя Поділля” намагалося підтримувати нормальний вигляд часопису та орієнтувати читача в надзвичайно складних і тяжких обставинах. З приходом до Кам’янця-Подільського радянської влади (6 квітня 1919 р.) часопис спробував був далі виходити. Але рішуче і непохитне становище, яке він зайняв у захисті української культури і прав українського народу, дуже дратувало радянську владу, що не раз довелося відчути редакції. В одному з чисел на це було дано належну відповідь статтею С. Іваницького (директора учительської семінарії та члена губернської народної управи) під назвою “Юпітере, ти гніваєшся, значить ти не прав”. Стаття ця була останньою краплиною в переповнений келих. Через день вийшов наказ голови ревкому М. Барана та секретаря Самулевича про припинення газети. У наступному числі наказ цей було подано на місці передової статті в жалобних чорних рамках. Це число конфіскували. Газета перестала виходити. Але й радянська влада пережила його лише кількома тижнями. Під натиском українських військ більшовики були примушені звільнити Кам’янець-Подільський, усе Поділля і податися далі, після чого знову відродилася українська преса.

Видавалася також ціла низка часописів урядового характеру, починаючи з органу Центральної Ради “Вісти з Української Центральної Ради”. Упродовж 1917–1920 pp. виходили у Києві такі органи: “Вістник Генерального Секретаріяту Української Народної Республіки”, “Вістник Українського Військового Комітету”, “Вістник Української Народної Республіки”, що його почало видавати Міністерство преси і пропаганди з 17 грудня 1918 р. у Вінниці, “Вістник Міністерства Здоровля й Опікування”, “Вістник Міністерства Ісповідань”, “Вістник Державних Законів” і т. д. Існували й інформаційні органи Українського Інформативного Бюро Армії УНР (1919–1920 pp.), як наприклад, “Ставка” (Фастів, за редакцією Григоріїва), пізніше змінила назву на “Українська Ставка” (Вінниця), “Новини”, що виходили в місці перебування передових частин армії, та інші.

За періодичністю в 1917–1920 pp. переважав тип тижневика. Були це головним чином популярні інформаційні часописи, серед яких чимало було видаваних Інформаційним Бюро Армії. Багато було такого ж характеру органів, що виходили двічі або тричі на тиждень. Найменше було літературно-наукових місячників. Окреме місце займають щоденні газети. Впродовж цієї доби кількість їх сягала до 30, причому найбільше їх було у 1919 р.