Міністерство освіти і науки України
ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені Юрія Кондратюка
Кафедра дизайну архітектурного середовища
Методичні вказівки
з дисципліни
“Історія мистецтв”
до розділу
“Італійське мистецтво 45-80 років ХХ століття”
(Загальні тенденції)
для студентів архітектурного факультету
спеціальностей 7.120101 “Архітектура будівель і споруд”
7.120102 “Містобудування”
7.120103 “Дизайн архітектурного середовища”
7.020208 “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво”
Полтава 2002
Методичні вказівки з дисципліни “Історія мистецтв”, до розділу “Італійське мистецтво 45-80 років ХХ століття” (загальні тенденції) для студентів архітектурного факультету спеціальностей “Архітектура будівель і споруд”, “Містобудування”, “Дизайн архітектурного середовища”, “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво” денної форми навчання. -- Полтава:
ПолтНТУ, 2002. - 14 с.
Укладач: Н.І.Рибас, доцент.
Відповідальний за випуск: завідувач кафедри дизайну архітектурного середовища В.Г.Топорков, кандидат архітектури, доцент.
Рецензент: О.К.Тарасенко, завідувач кафедри образотворчого мистецтва, доцент.
Затверджено радою університету
протокол № 3 від 02.12.2002 р.
Редактор Н.В.Жигилій
Коректор Н.О.Янкевич
Вивчення італійського мистецтва 45-80 років ХХ століття дає можливість краще зрозуміти основні процеси, характерні для художнього розвитку в багатьох країнах Заходу. В Італії ж ці процеси виражені найбільш інтенсивно і чітко.
Із кінця сорокових років італійський живопис розвивається в більш складній і суперечливій суспільній ситуації, ніж та, яка склалася відразу ж після війни. Відповідно ускладнився і зміст художніх творів, розташування сил в італійському мистецтві стало іншим — художники, які почали свій творчий шлях під знаменами неореалізму, нині часто протистоять один одному.
“Новий фронт мистецтв”
Найбільш великим об’єднанням прогресивних художників у післявоєнний період виявився “Новий фронт мистецтв”, що представив італійське мистецтво на Бієнале 1948 року. Перша велика виставка цього об’єднання відбулася в 1947 році в Мілані. У ній узяли участь: Гуттузо, Біроллі, Піццінато, Ведова, Морлотті та інші художники різних поглядів і напрямів. Їх об’єднували потреби в створенні нової художньої мови, пошуки власного шляху. Вони хотіли створити деякі нові позитивні художні цінності, які можна було б протиставити духовній паніці часу. Однак, незважаючи на заклики до єдності, вже з самого початку існування “Нового фронту мистецтв” це об’єднання роздирали внутрішні протиріччя — дуже різні були цілі і прагнення його членів.
Частина їх на чолі з Гуттузо сподівалася, що “Новий фронт мистецтв” продовжить ідеї “Корренте” й Опору — боротьбу за мистецтво високого морального боргу, що бере участь у житті, наповнене великим суспільним змістом. Навпаки, Біроллі — один із головних організаторів об’єднання — вважав, що головним завданням художників повинно стати вироблення нової художньої мови. Він заявляв, що необхідно перетворити “Новий фронт мистецтв” у широке об’єднання художників із найрізноманітнішими позиціями, але із загальним прагненням до пошуків нових форм. У подібному широкому об’єднанні, на думку Біроллі, реалісти знайдуть велику свободу художньої мови, а творчість художників, що тяжіють до абстракціонізму, стане на більш реальний грунт. Спроба примирити дві виключаючі одна одну тенденції в мистецтві була з самого початку приречена на невдачу.
Природно, що існування об’єднання з такими діаметрально протилежними установками було просто неможливе, і розкол стався вже в 1948 році.
Наприкінці 1948 року художники-реалісти, об’єднавшись навколо Гуттузо, твердо стали на позиції мистецтва, насиченого соціальним змістом, тісно пов’язаного з життям, а художники-абстракціоністи на чолі з Біроллі організували свою відособлену групу – так звану “Групу восьми”. Таким чином, “Новий фронт мистецтв” розпався. Боротьба “Групи восьми” за свободу творчого вираження, втративши свою антифашистську спрямованість, стала безпідставною й абстрактною, набувши зовсім іншого суспільного значення.
При фашизмі абстракціонізм не був фаворитом, незважаючи на те, що Беллі проголошував його мистецтвом, найбільш відповідним духу фашистської держави. Культурна політика фашизму відкрила його як ексцентричне і чуже духу латинської раси. Основним принципом цього довоєнного абстракціонізму, або “конкретного мистецтва”, як вони його називали, було чисте формомистецтво. Мистецтво не повинне ні зображати дійсність, ні інтерпретувати її, мета його — створення, “винахід” нових форм. Після війни ці принципи пишним кольором розквітли в творчості художників групи “МАС” (рух конкретного мистецтва).
У 1950 році в журналі “AZ” Мунарі писав: “Вийдіть зі студій, подивіться на вулиці — скільки кричущих фарб, потворних вітрин. Скільки знаків поганого смаку! Чому ж не втрутитися? Чому не постаратися поліпшити зовнішній вигляд світу, в якому ми живемо разом з публікою, що не розуміє нас і не знає, що робити з нашим мистецтвом?” Це було, по суті, відмовою від самостійної естетичної цінності живопису. Сферою діяльності конкретистів виявилося одне прикладне мистецтво у вузькому значенні і головним чином реклама — вітрини, плакати, оформлення виставок. Художники “Групи восьми” відмовляються від конкретної соціальності, від політики, вважаючи їх такими, що утруднюють свободу виразу, свободу творчості.
Виникла серйозна суперечність: з одного боку — прагнення до змістовності мистецтва, з другого — відмова від конкретності цього змісту.