Тема 2. Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави

1. Поняття та ознаки права.

2. Джерела (форми) права: поняття, види.

3. Система права як внутрішня його організація та її основні елементи.

4. Законодавство: поняття, система. Систематизація нормативно-правових актів: поняття і види.

5. Співвідношення системи права і системи законодавства.

1. Поняття та ознаки права.

Термін «право» (лат. jus; англ. law; right) має різне тлумачення у народів світу. Проте його об'єднуючою основою служить те, що всі народи вбачають у ньому справедливість, правду. Протягом сторіч у пошуках змісту права вироблялися різні теорії, елементи яких і до­тепер зберегли своє значення. Ряд з них передбачають дуалістичний поділ права. Наведемо парні категорії права, що виробило людство, і які знаходяться в сучасному науковому обороті:

1) Природне право і позитивне право.

Позитивне право (англ. positive law) виходить від держави, вираже­но в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, актах виконавчої влади і місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право (лат. jus generis humani; англ. natural law) має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, корениться в самій природі людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби й інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме при­родне право є основою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Позитивне і природне право розглядаються разом, як нерозривні, немислимі одне без одного, оскільки природне право справедливе, але не реалізується само по собі, тоді як позитивне право реалізується, але не обов'язково є справедливим.

2) Соціальне право і юридичне право.

Соціальне право (загальносоціальне) ви­пливає безпосередньо із громадського життя і не залежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних, естетичних, релігійних та інших соціальних норм, правосвідомості (наприклад, право пер­шості в черзі — це норма, що ввійшла в звичку, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова; право на подяку за безкорисливу допомогу — це моральна норма).

Юридичне право (спеціально-соціальне) є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. Це — приписи законів; принципи і норми ратифікованих міжнародних договорів; судові рі­шення, що стали прецедентами; санкціоновані правові норми-звичаї та ін. (наприклад, право вимагати повернення свого майна з незакон­ного володіння — у даному випадку термін «право» є вжитим у юри­дичному змісті).

3) Юридичне право, у свою чергу, має два значення.

Об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (чи визнані) державою як регуля­тор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» озна­чає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах, тому незалежні від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб'єкта права (окрім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, вже стикається з «готовими» юридичними нормами, які ви­никли до нього і незалежно від нього.

Суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридично визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес. Немає норми права без суб'єктів, яким вона адресу­ється. Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт за своїм розсудом може скористатися чи не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) і свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкрет­ної сфери життя і діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може ско­ристатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податковою права.

Отже, ми розглядаємо право як систему норм і принципів, визнаних більшістю населення як справедлива і рівна міра свободи, формально закріплених (санкціо­нованих, встановлених) і забезпечуваних державою як регуляторів су­спільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів (волі).

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою встановлення і підтримки по­рядку. Право було і залишається продуктом культурно-історичного життя суспільства. Поза суспільством, у природі, право не існує.

Ознаки права:

1. Справедлива і рівна міра свободи. Це означає, що межі і зміст прав і обов'язків визначаються правилами належної поведінки, які визнані більшістю населення та обов'язкові для усіх (справедлива міра свободи). Справедливість — це баланс інтересів влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і працівника і т. д., а не привілеї і зрівнялівка. Рівною мірою пра­во вимірює і оформляє саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у взаємовідносинах з іншим індивідом, так і з сус­пільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свобо­дою». Це і є рівність у свободі. Право дає міру, а справедливість контро­лює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між пре­тензією і обов'язком, свободою і відповідальністю {рівна міра свободи).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміж­ними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав.

2. Нормативність — складається з правових норм і принципів як осно­вних (базових) елементів її будови.

3. Системність — є системою погоджених норм і принципів. Право — це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елемен­ти пов'язані і погоджені. Системність привноситься в право законо­давством.

4. Вольовий характер права, погодженість воль (інтересів) — вира­жає консенсуальні (погоджені) інтереси. Право обєднує суспільну, соціально-групову та індивідуальну волю громадян у гармонійно­му поєднанні, злагоді і компромісах. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується в суспільстві в процесі розвитку відносин, а держава конкретизує, погоджує інтереси різних соціальних груп з метою забезпечення соціальної стабільності.

5. Загальнообов'язковість. Встановлені правила поведінки є загаль­ними і обов'язковими для кожного суб'єкта права даної держави, ко­трий вступає в типові суспільні відносини.

6. Формальна визначеність — існує у певних формах. Цими формами є нормативно-правові акти {позитивне право, сформульоване державою, і право, створюване громадянським суспільством), правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право), санкціоновані правові звичаї (звичаєве право), нормативно-правові договори (договірне право), правові доктрини (доктринальне право), релігійно-правова норма (кано­нічне право, мусульманське право та iн.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів — це основна ознака формальної визначеності права.

7. Державна забезпеченість (гарантованість) — забезпечується шля­хом створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, охороняється державою різними способами, аж. до легалізованого примусу. Державна охорона правових норм містить у собі різні організаційні, організаційно-технічні, виховні і превен­тивні (попереджувальні) заходи державних органів за додержанням і виконанням громадянами юридичних норм, аж до примусу.

Сутність права полягає в тому, ідо воно є; І) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів; 2) виразником міри свободи в су­спільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою і рівною).