Натурфілософія Мілетської школи

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 роки до н. е.).

Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Цей термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни у світі через боротьбу протилежностей.

Об*єкт, предмет і структура філософії

Щодо філософи, то її об'єктом завжди були і є:

1) природа та сутність світу;

2) природа та сутність людини;

3) взаємовідносини між світом і людиною.

Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і "самовизначенням".

У стародавньому світі філософія розглядалась як "наука наук", об'єднання всієї суми позарелігійних знань, мистецтва і тогочасних знань про загальні правила і норми поведінки людей. Так, Арістотель (384—382 до н. е.) виокремлював у філософії теоретичну (умоглядну), практичну і поетичну (творчу) її частини. Мету теоретичної філософії вій визначав як "знання заради знання", включав до неї математику, фізику і "першу філософію", або метафізику. У послідовників Арістотеля назва "метафізика" (те, що після фізики) перетворилася па синонім філософії. Тепер цим терміном позначають також й онтологію та загальний метод, протилежний діалектиці. Метою практичної філософії Арістотель вважав "знання заради діяльності" і включав до неї етику, економіку і політику, а поетичної — "знання заради творчості", тобто поетику, риторику, мистецтво.

Структура

Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого

Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.

буття взагалі, зветься онтологією (вчення про буття).

Предметом філософської рефлексії є проблема можливостей людського пізнання, відшукання істини, співвідношення істини та хибності. Ця галузь філософського знання має назву "гносеологія" (від грецької ¢¢гнозіс¢¢ - знання, ¢¢логос¢¢ - вчення).

Походження, сутність, родові і історичні якості людини, її призначення і сенс життя є предметом філософської антропології, філософського вчення про людину.

Система пріоритетів людського життя, ціннісні орієнтації людського життя, ціннісні орієнтації людини, система ідеалів і цінностей складають предмет аксіології.

Філософське осмислення проблем відносин людини і суспільства, суспільного прогресу, законів і мети історії людства постає предметом філософії історії або соціальної філософії.

Проблеми визначення змісту таких понять, як добро і зло, гідність, честь, відповідальність і обов'язок, щастя, справедливість, загальні засади та проблеми людського спілкування вивчає така гілка філософського знання, як етика.

Питання визначення прекрасного й потворного ,закони та ідеали краси й гармонії є предметом такої галузі філософського знання, як естетика.

Проблеми відповідності думки предмету думки, закони правильного мислення складають предмет такої галузі філософського знання, як логіка.

Проблеми виникнення розвитку, трансформації релігійних почуттів та ідей, дослідження специфіки релігійної рефлексії, осмислення певної релігійної картини світу розглядаються філософією релігії.

І нарешті, проблеми самоосмислення власного шляху, мети і перспектив розвитку філософії розглядає історія філософії.

 

Онтологія	Наука про буття
Гносеологія	Наука про пізнання
Антропологія	Наука про людину
Соціальна філософія та філософія історії	Наука про суспільство
Аксіологія	Наука про цінності
Етика	Наука про мораль, добро і зло
Естетика	Наука про красу та мистецтво
Логіка	Наука про правильне мислення

Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення ( кінцевою метою — досягнення істини.)

Процес піз-ня, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філ-ією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт піз-ня визначається і як суспільство в цілому. Сусп-во виступає суб'єктом пізн-я опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізн-я лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання.

Суб'єктом є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Об'єкт — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці.

Проблема відчуження в філософії марксизму

Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження.

Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням.

Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, — знищення приватної власності на засоби виробництва.

Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності — власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм.

Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу.

Проблема людини в філософії екзистенціалізму.

Екзистенціалізм (лат. existetia — існування), або філософія існування,— одне з найбільш впливових і розповсюджених напрямків сучасної філософії. З'явився він період між двома світовими війнами (1918 - 1939), що охопили велика частина Старого і Нового Світла. Це був час осмислення пережитих втрат і розчарувань, час передчуття нових, ще більш страшних потрясінь, час кардинальних переоцінок колишніх ідеалів і формування нових. Якщо атмосфера початку ХХ століття ще залишав місце для вишуканих почуттів, перейнятих світлим сумом, за яких криється надія на краще, то війна 1914-1918 років показала людству реальність кінця цивілізації.

Немов із глибин первісної свідомості назовні вирвалися самі темні сторони людської натури: жорстокість, прагнення до переваги, знищенню. Були відкинуті християнські цінності, що культивувалися протягом багатьох тисячоріч. У Німеччині, Італії й Іспанії зароджувалися і стрімко йшли до влади фашистські режими, що спираються на низинні і тваринні інстинкти людей. Самітність, індивідуалізм, утрата почуття причетності що відбуває, неприкаяність - от головні риси менталітету тієї епохи. Саме в цей час формується екзистенціалізм- одне із самих ірраціональних і песимістичних філософських плинів, у якому, як у дзеркалі, відбилося загальне світовідчування людей тієї епохи.

Як духовний плин екзистенціалізм проіснував з 20-х по 70-і роки ХХ століття і був представлений численними навчаннями і школами. Родоначальниками цього філософського напрямку є Мартін Хайдеггер, Ясперс, Жан Поль Сартр, Габриель Марсель, Альбер Камю. Найбільший вплив зробили на екзистенціалістів роботи Кьеркегора і Ницше. Філософи-екзистенціалісти часто прибігали до викладу своїх ідей у власне-літературній формі (романи, есе, п'єси), хоча їм не була далека і визначена філософська методологія - так, усі вони в більшому або меншому ступені спираються на феноменологію Э.Гуссерля. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (К. Ясперс, Г. Марсель, Н.А. Бердяєв, Л. Тичин) і атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю).

Екзистенціалізм відштовхується від найбільш типових форм радикального розчарування в історії, що приводять до тлумачення сучасного суспільства як періоду кризи цивілізації, кризи розуму і кризи гуманності. Але екзистенціалізм не виступає як захисника й оправдателя цієї кризи. Навпроти, він протестує проти капітуляції особистості перед цією кризою.

Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої історії знайшли нестійкість, крихкість не тільки індивідуального, але і всякого людського буття. Індивідові, щоб устояти в цьому світі, необхідно насамперед розібратися зі своїм власним внутрішнім світом, оцінити свої можливості і здібності. Центральним поняттям навчання є экзистенція — людське існування як нерозчленована цілісність об'єкта і суб'єкта. Осягаючи себе як экзистенцію, особистість знаходить волю, що є вибір самої себе, своєї сутності. Вибір волі накладає на індивіда відповідальність за все, що проісходить у світі.

Переважним об'єктом філософського осмислення в екзистенціалізмі виступає буття індивідуальності, зміст, знання, цінності, що утворять "життєвий світ" особистості. Життєвий світ - це не фрагмент предметного матеріального світу, а світ духовності, суб'єктивності. Одна з головних установок екзистенціалізму - це протиставлення соціального й індивідуального буття, радикальної розірваності цих двох сфер людського буття.

Людина не визначається ніякою сутністю: ні природою, ні суспільством, ні власною сутністю людини. Має значення тільки його існування. Основна установка екзистенціалізму - існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з'являється у світі, діє в ньому, а вуж потім визначається як особистість. По екзистенціалізму, людина - це тимчасова, кінцева істота, призначена до смерті. Представлення про смерті як самоочевидній, абсолютній границі будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і релігія, хоча більшість представників цієї філософії не пропонують людині ніякої потойбічної перспективи. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від свідомості своєї смертності, а тому високо цінувати всі те, що нагадує індивідові про суєтність його практичних починань.

Цей мотив яскраво виражений у екзистенціалистському навчанні про "прикордонні ситуації" - граничних життєвих обставинах, у яких постійно попадає людська особистість. І головна "прикордонна ситуація" - це ситуація перед особою смерті, "ніщо", "бути або не бути" - у секулярної різновиду екзистенціалізму або перед світом трансценденції - Бога - у релігійному різновиді екзистенціалізму.

Прикордонні ситуації ставлять людину перед необхідністю вибору. Людина постійно повинна вибирати ту або іншу форму свого поводження, орієнтуватися на ті або інші цінності й ідеали. Для релігійного екзистенціалізму головний момент вибору "за" або "проти" Бога. "За" - виходить, шлях віри, любові, смиренності. У результаті людини чекає нескінченне блаженство. "Проти" - означає зречення від Бога, чревате божественною карою. У секулярного різновиду екзистенціалізму головний момент вибору зв'язаний з формою самореалізації особистості. Це самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його занедбаністю в цей світ. Занедбаність означає, що людина ніким не створений, не створений. Він з'являється у світі з волі случаючи, і йому не на що обпертися.

Джерела екзистенціалізму як особливого навчання виявляються у творчості Серена Кьеркегора (1813-1855) — датському релігійному філософові. Він уперше протиставив гегельянській "системі" внутрішнє життя людини — "екзистенцію", що непроникна для думок і завжди вислизає від її розуміння за допомогою абстракцій. Звідси робиться висновок про принципову незастосовність наукового методу в самопізнанні людини. Воно може здійснитися тільки лише в результаті переходу д "самому себе" як унікальній істоті і відмовлення від предметного буття - "несправжнього існування" людини.

У роботах німецьких філософів Мартіна Хайдеггера (1889-1976) і Карла Ясперса (1883-1969) екзистенціалізм остаточно оформився як філософське навчання.

У творі "Буття і час" М. Хайдеггер порушує питання про зміст буття, істотною характеристикою якого виступає час. Основу людського існування складає його кінцівку, тимчасовість; тому розуміння часу є розуміння буття.

Причину "несправжнього" розуміння буття Хайдеггер бачить в абсолютизації одного з моментів часу — сьогодення (вульгарний час). Сьогодення — це приреченість віщаючи, а речі заслоняють людини від його екзистенції і він стає річчю поряд з іншими. Зосередженість на майбутньому дає особистості справжнє існування, тому що він усвідомлює свою кінцівку, спрямованість до смерті.

К. Ясперс визначав свої філософські праці, серед яких найбільш відомі — "Джерела історії і її ціль", "Духовна ситуація часу", "Філософська віра" і інші, як філософствування, підкреслюючи цим постійну принципову незавершеність пошуку істини, відкритість інтелектуальної діяльності. Вірі в релігійні й інші догмати протиставляє "філософську віру" як проходженню нескінченному розгортанню життя.

Підсумком розвитку філософських ідей К. Ясперса з'явилася концепція "комунікації", зв'язку між людьми, "співвіднесеність екзистенції". Він розвивав навчання про всесвітню єдність людства, підставою якого є "осьовий час" (800-200 р. до н.е.). Саме в цей період одночасно і незалежно на Заході і Сході виникла філософія як символ духовної єдності людства. Соціальне, моральне, інтелектуальне зло виникає з забуття і порушення комунікативних зв'язків між людьми, народами і країнами.

А.Камю (1913-1960)— яскравий публіцист і письменник, що відводив етичним проблемам центральне місце у своїй творчості. Згідно Камю, досвід людського існування, що завершується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" свого існування (кінцева правда). Однак ця істина повинна будити в душі мужнє достоїнство і прагнення продовжувати жити усупереч всесвітньому "хаосові". Необхідність і постулати моральності улаштовуються в концепції боргу, заснованого на заповідях християнського милосердя.