Антропосоціогенез: сутність, головні етапи та форми.

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.

Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

Атомістична філософія Левкіппа-Демокрита.

З другої половини V ст. до н. е. Одним з культурних центрів Греції стає м. Абдери, у якому жили філософи Левкіпп (500 – 440 рр. до н. е.) та Демокріт (460 – 370 рр. до н. е.). Постать Левкіппа і на сьогодні викликає значні дискусії, оскільки не збереглося виключно достовірних свідчень про перебіг його життя і творчості. Однак існує припущення, що принципи теорії атомізму в основі були започатковані саме Левкіппом, а розвинені згодом у цілісне вчення Демокрітом.

Так само існує проблема щодо визначення точних дат життя Демокріта. Найвірогідніше Демокріт народився 460 року до н. е. Його основна праця мала назву «Велика світобудова», у якій філософ розглядав практично всі галузі тогочасного знання.

Таким чином, Левкіпп першим сказав, що Всесвіт складається із порожнечі і повноти, з яких виникає і знову розпадається нескінченна кількість світів, що представляють собою вихрові згустки великої кількості різноманітних тіл. Ці тіла Левкіпп назвав атомами(«атомос» – «неподільний»).

Демокріт, як і Левкіпп, вважав, що в світі існують два начала – порожнечаі атоми. Його уявлення про атоми дещо відрізнялись від сьогоднішніх – він вважав, що атоми мають випуклості і гачкоподібні зачіпки, отже при зіткненні вони можуть з’єднуватись і утворювати стійкі структури (тіла). Істотними відмінностями атомів є їх форма, розмір, місцеперебування, порядок та вага. Атоми бувають кулеподібні, пірамідальні, неправильної форми, кутові, ввігнуті тощо. Кожен атом сам собою вічний і незмінний. Всі речі в світі існують як з’єднання атомів: «Атоми... рухаються в нескінченній порожнечі, при цьому вони стикаються один з одним, завдяки цьому вони з’єднуються, і з цього виникає все те, що ми бачимо».

Великі скупчення атомів в своєму русі утворюють вихрові потоки – так, за Демокрітом, виникають цілі світи, в яких все відбувається з необхідністю. Демокріт заперечував існування випадковості. Все, що відбувається, має свою причину – рух атомів. Тому Демокріт бачив задачу пізнання в тому, щоб дізнатись про причини всього. Такий погляд в подальшому почав називатись детермінізмом.

Пізнання, за Демокрітом, включає в себе два ступені. Перший, нижчий ступінь – це чуттєве пізнання. Від кожного тіла йде випромінення, яке представляє найтонші шари атомів, що відділяються від його поверхні – їх філософ назвав образами (ідолами). Органи чуття людини сприймають саме ці образи. Але таке пізнання недосконале, адже з’єднання атомів швидко зникають. Тому вищим ступенем пізнання є пізнання за допомогою розуму, яке пізнає причинно-наслідкові зв’язки в речах.

З атомістикою пов’язані і уявлення Демокріта про душу людини. Вона складається з малих колоподібних цілковито гладеньких і дуже рухомих атомів, що мають вогняну природу. Душа розподілена по всьому тілі людини і відповідає за всі її дії, відчуття та емоції, її розумова частина розташована у мозкові. Життя душі, за Демокрітом, підтримується диханням, а коли людина помирає, то і душа розпадається на окремі атоми.

Бінарні опозиції істини та її поняттєве поле.

Отже, поняттєве поле – це система взаємопов’язаних

понять. Воно існує або в межах конкретної науки (в широкому

смислі), або організовано для прояснення певної категорії чи

вирішення певної проблеми (у вузькому смислі).

В історії філософії зі світоглядною необхідністю першими

питаннями були питання про те, що є очевидним. А саме –

навколишній світ, предмети, явища і т.д. існують. Світ є.

Головним тут є існування саме по собі. Однак, що є причиною

саме такого існування, а не іншого (дійсність і можливість)? Яка

основа, або чим є начало сущого (архе, або субстанція, або

сутність)? Ці та інші питання привели, врешті-решт, до поняття

"буття", що стало центральним поняттям певного

поняттєвого поля, яке назвали – онтологія. Згодом це поняття в

силу своєї граничності й універсальності стало категорією.

А більш детально про змістове наповнення цієї категорії ми

будемо дізнаватись із історії філософії.

Отже, буття – це онтологічна категорія, що виражає собою

все, що об’єктивно існує в світі поза свідомістю людини і взагалі

ніяк не залежить ні від свідомості, ні взагалі від людини.

А оскільки філософське розуміння буття прямо співвідноситься зі

свідомістю, постільки те чи інше розуміння цього відношення

визначає і відповідне рішення основного питання філософії.

Винахід і перша розробка поняття Буття приписується

давньогрецькому філософу Парменіду, хоча, по суті, проблему

буття так чи інакше вирішували всі філософи-досократики.

Внаслідок цього, поняттєве поле розширюється поняттями

буття "по істині" та "за думкою" (докса, гадка), розрізняючи

перше як об’єктивне, справжнє, ідеальне, не-чуттєве та друге як

удаване, помилкове, створене свідомістю та психікою людини.

Парменід виокремив кілька основних якостей, якими має

володіти істинне буття:

1. Вічність. Істинне буття повинно існувати завжди, без

початку і без кінця, адже воно не може десь існувати, а десь не

48існувати. Інакше буття може виникати і зникати. А чи може

буття зникати?

Припустимо, що воно може зникати, а тоді необхідно

припустити, що буття зникає кудись, тобто в небуття. Але небуття

немає, і не може бути, тому що небуття – це хибне, оманливе

поняття, це абсолютне ніщо. Отже, істинному буттю нікуди

зникати, воно не зможе ніколи зникнути, і повинне існувати вічно.

Крім того, істинне буття не може виникати. Адже, якщо воно

може виникати, то воно також виникає звідкись, де його немає,

тобто знову з небуття, яке відсутнє.

Буття, яке може виникати, повинно виникати тільки з якогось

іншого буття. Однак, якщо одне буття взагалі виникає з іншого

буття, то воно, по-перше, не є буттям як таким, буттям в цілому.

А по-друге, воно не істинне, оскільки істинним завжди буде те

буття, яке є причиною існування і можливістю виникнення для

чогось іншого щодо себе.

Отже, істинне буття ніколи не виникало, оскільки крім нього

самого ніхто і ніщо не могли би дати йому можливість існування.

Робимо висновок, що, якщо справжнє буття ніколи не

виникало і ніколи не зникне, то воно існувало, є і буде існувати

вічно.

2. Єдність. Істинне буття єдине, оскільки все, що не є буття – це

абсолютне ніщо. Третього не дано. Однак небуття немає. Отже, вся

множинність Буття, всі його відмінності уявні, і немає нічого, крім

нього самого, єдиного в самому в собі і тотожного самому собі.

3. Непорушність. Істинне буття нерухоме, оскільки для його

руху потрібно ще щось, в чому б воно рухалось. Потрібна якась

порожнеча для його руху, а порожнечі не буває.

Розглянемо що ж таке порожнеча?

– якщо порожнеча – це небуття, то вона є ніщо, і тоді порожнечі

немає, і не може бути, а істинному буттю ні в чому рухатися.

– якщо ж порожнеча – це якесь інше буття, а "іншого буття" не

буває, адже буття єдине, то порожнечі знову немає і буттю

знову ні в чому рухатися.

4. Незмінність. Істинне буття незмінне, оскільки воно не

може переходити ні в який стан інший собі, крім як у небуття.

А якщо переходи між істинним буттям і небуттям неможливі, то

буття незмінне.

495. Неподільність, безперервність, однорідність. Буття

неподільне, оскільки є тільки одне єдине Буття і його неможливо

розділити на два і більше різних буття. А якщо буття неподільне,

то, відповідно, безперервне. До того ж, якщо буття неподільне,

безперервне, незмінне і єдине, то воно тотожне собі в кожній

своїй частині, тобто є однорідним.

6. Досконалість. Оскільки істинне буття, яке не має причини

свого виникнення, постільки таке буття абсолютно самодостатнє,

існує в абсолютному спокої, абсолютно завершене у своїй якості,

а отже досконале.

На прикладі міркувань Парменіда видно, як для пояснення

одного поняття з необхідністю виникає система понять, або

конкретне поняттєве поле. У даному випадку – поняттєве поле

онтології.

Звісно, що філософи Античності і Середньовіччя могли

помітити щось додаткове і відповідно вводили до цього

поняттєвого поля і нові поняття, і додаткове тлумачення вже

відомих понять. Так, буття – це:

1. Логос як таке розумне всезагальне, що безперервно

постає, виникає, переходить з одного стану в інший (Геракліт).

2. Числові співвідношення як незмінна і вічна основа

єдності світу (піфагорійці).

3. Незмінні,

неподільні,

однорідні

стихії

(античні

натурфілософи).

4. Вічні, незмінні, неподільні й однорідні атоми (Демокрит).

5. Вічні, незмінні, єдині і досконалі ідеї (Платон).

6. Сутність (субстанція), яка піддається розумінню при

допомозі дев’яти додаткових висловлювань, або категорій

(Аристотель).

При цьому слід запам’ятати, що саме Аристотель остаточно

надає поняттю "буття" статус онтологічної категорії, додатково

розширивши поняттєве поле онтології. Завдяки цій категоризації

проблема субстанції і відповідного пояснення буття тією чи

іншою мірою пронизає наступні століття впритул до високого

сьогодення. Отже, другою найважливішою онтологічною

категорією філософії є субстанція.

"Спочатку субстанція розумілася ... як ... той ... матеріал, з

якого складаються ... одиничні речі; середньовічне мислення

50допускало тому безліч ... субстанцій, незмінних і не

перетворюваних одне в одне начал ... Філософія, яка приписувала

активну роль "формі", врешті-решт перетворює поняття

субстанції в один з титулів бога, який тлумачиться як форма всіх

форм ... Звідси виникає розрізнення двох субстанцій – духовної

та тілесної, чревате ... безвихідним дуалізмом "душі" і "тіла" ...

спроби зняти дуалізм ... робляться протягом усього середньовіччя

... від Фоми Аквінського, який тлумачить "тілесну субстанцію" як

несамостійне начало і тим ... заперечує за нею визначення

субстанції, і кінчаючи Дунсом Скоттом, який схилявся до

тлумачення матерії як загальної субстанції всіх речей і навіть до

гіпотези про здатність цієї матерії мислити" 7 .

У філософії Нового часу вона як онтологічна категорія

набуває, з одного боку, філігранної витонченості визначення

(Р. Декарт і Б. Спіноза): те, що у власному існуванні не потребує

нічого, крім самого себе. Причому Спіноза майстерно моністично

і матеріалістично долає цю проблему. А з іншого боку, вона

заперечується "як гадана, але невідома підпора тих якостей, які

ми знаходимо існуючими", і тому "немає ясної ідеї субстанції

взагалі" 8 (Дж. Локк); відкидається Дж. Берклі, Д. Юмом та

іншими.

І. Кант переводить її у розряд логічних категорій, тлумачачи

її, проте, чисто суб’єктивно, як умову можливості досвіду.

Відповідно до такого тлумачення субстанції, буття – це

загальнозначущий спосіб зв’язку наших понять і суджень.

Після І. Канта категорія буття починає розроблятися не як

онтологічна категорія для позначення позаположного людині,

існуючого об’єктивно, а як елемент гносеології, неподільно

пов’язаний з проблемами свідомості, мисленням, актами

самосвідомості, процесами пізнання, розумово-психічною

діяльністю "Я", свідомості суб’єкта і т.д.

Після цього в ідеалістичній філософії починається

поступова відмова від субстанційного розуміння категорії

буття. Наприклад, у 20 ст. у "неопозитивізмі радикальна

критика колишньої онтології і її субстанціалізма переростає в

7

Ильенков Э. В. Субстанция // Философия и культура. – М.: Изд-во полит. лит-ры,

1991. – С. 339-345. – С. 339.

8

Там само, С. 340.

51заперечення самої проблеми буття, тлумачиться як ...

псевдопроблема" 9 . Разом з тим є цікава концепція "шарів буття"

М. Гартмана, де категорія буття зберігається як онтологічна

категорія.

Онтологічний підхід до категорії буття в цілому та його

субстанційне розуміння, зокрема, зберіг переважно сучасний

матеріалізм, у межах якого, з одного боку, субстанція

осмислюється як матерія у всіх її формах і проявах, а, з іншого

боку, буття не зводиться "до предметно-речовинного світу,

виокремлюючи різні рівні буття" 10 .

У прямому зв’язку з таким положенням у сучасній філософії з

позиції матеріалізму вважається, що основними формами буття є:

– матеріальне буття – існування матеріальних тіл і явищ

навколишнього світу;

– ідеальне буття – існування ідеального як самостійної

реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття і

об’єктивованого (позаіндивідуального) духовного буття;

– людське буття – існування людини як єдності матеріального й

духовного (ідеального), її існування в матеріальному світі;

– соціальне буття, яке складається з життя людини в суспільстві

та існування самого суспільства.

А з позиції ідеалізму додаються;

– ноуменальне буття (ноумен – річ сама по собі) – буття, яке

реально існує незалежно від свідомості того, хто спостерігає

його;

– феноменальне буття (феномен – явище, дане нам в досвіді,

чуттєвому пізнанні) – уявне буття, тобто буття, яким його

бачить суб’єкт, що пізнає.

Правда, практика доводить, що, як правило, ноуменальне й

феноменальне буття збігаються.

Щодо небуття як форми буття необхідно запам’ятати, що це,

по суті, можливість, потенція, рідше – пам’ять, історія, проте

жодним чином не форма дійсного буття.

Третьою найважливішою онтологічною категорією філософії

є матерія. Матерія (лат. materia – речовина) як поняття пройшло

9

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840

с. – С. 70.

10

Там само, С. 69.

52довгий історичний шлях до набуття дійсного положення

онтологічної категорії. Спочатку поняттям матерії позначали те, з

чого щось складається, з чого річ виникає або створюється, тобто

вона була субстратом всього того, що чуттєво сприймається

людиною. Відповідними характеристиками матерії були

протяжність, місце в просторі, маса, вага, рух, інерція, опір,

непроникність, притягання й відштовхування. Згодом (особливо в

ідеалізмі) матерія стала розумітися і як "зовнішня причина

чуттєвого досвіду", і як "те, що складає "даний у відчуттях світ" 11 .

І вже в межах матеріалізму вона стала дійсною онтологічною

категорією "для позначення об’єктивної реальності, яка дана

людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується,

відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" 12 .

Тут найголовніше зрозуміти й запам’ятати, що матерія, хоча і має

різні значення, проте – це, насамперед, категорія. А будь-яка

категорія завжди позначає що-небудь, але не є цим "що-небудь".

На сьогодні до поняттєвого поля матерії відносять: рівні

матерії (нежива природа, жива природа, суспільство), які у свою

чергу підрозділяються на власні підрівні.

У

матеріалізмі

обґрунтовується,

що

головними

властивостями матерії є:

– наявність руху;

– самоорганізація;

– розміщення в просторі та часі;

– здатність до відображення.

Окремо необхідно зазначити, що тільки в сучасному

матеріалізмі рух вважається невід’ємною властивістю

(атрибутом) матерії. Особливий вид відображення – біологічний,

який включає в себе стадії: подразливості, чутливості, психічного

відображення. Вищий вид відображення – свідомість. Згідно з

матеріалізмом свідомість – це здатність високоорганізованої

матерії відображати матерію.

У філософії також існує кілька основних підходів до

осмислення категорії "матерія":

11

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А.А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/687/МАТЕРИЯ

12

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 354.

531) матеріалістичний – матерія є основою, субстанцією буття, а

все інші буттєві форми – породження матерії, оскільки вона

первинна;

2) об’єктивно-ідеалістичний – матерія об’єктивно існує як

породження

(об’єктивація)

первинного

ідеального

(абсолютного) духу;

3) суб’єктивно-ідеалістичний – матерії як самостійної

реальності не існує взагалі. Вона лише продукт (феномен, або

явище) суб’єктивного духу;

4) позитивістський – поняття "матерія" помилкове, оскільки

його не можна довести і повністю вивчити на основі чуттєвого

досвіду.

Отже, поняттєве поле онтології утворюється щонайменше

поняттями буття, матерія, субстанція (сутність), загальне

(всезагальне),

форма,

структура,

реальність,

дійсність,

характеристика (властивості, риси, ознаки), атрибут, явище,

зв’язок, відносини. При цьому кожне окреме поняття утворює

власне поняттєве поле або просто всередині загального поля

онтології, або поряд з іншими полями, перетинаючись з ними й

утворюючи, таким чином, загальне поле категорії "буття", яка,

перетинаючись з іншими полями, створює знову ж таки загальне

поле онтології. До того ж деякі поняття можуть набувати статусу

категорії чи, навпаки, втрачати його.

Лекція 3. Онтологічна категорія руху

Дана тема нескладна, оскільки за допомогою попередньо

пройденого поняття "поняттєве поле" можна доволі просто

осмислити четверту найважливішу категорію онтології – рух.

Рух у філософії – це будь-яка зміна взагалі.

Зміна – це перетворення одного в інше, перехід з одного

стану в інший. Зміна визначається обсягом і напрямом,

тривалістю і швидкістю.

До складу цього поняття входять:

1) процеси

і

результати

взаємодій

будь-якого

роду

(інформаційні, хімічні, фізичні, біологічні, соціальні та ін.);

2) зміна станів (фізичних, хімічних, біологічних, структурних,

соціальних та ін.);

543) переходи з одного стану в інший (якісні, кількісні, агрегатні,

енергетичні, соціальні та ін.).

4) зміна положення тіла в просторі (механічне переміщення,

обертання, квантово-механічне переміщення).

5) виникнення або зникнення явищ, процесів і речей;

6) переміни у формі;

7) зміна розміру (збільшення, зменшення обсягу, лінійних

розмірів чи пропорцій).

8) системні зміни (зміна циклів, а також пріоритетів, напрямків,

порядку, хронології і т.д. групових або парних взаємодій).

Бінарною опозицією (протилежністю) поняттю "зміна"

виступають поняття спокою, константності, незмінності. Щодо

поняття "незмінності" необхідно зауважити, що деякі філософські

школи намагалися угледіти за зміною нерухоме буття, істинне

буття, незмінний світ ідей тощо, але в реальності незмінність

виявляється повільною зміною. Так звана незмінність корелює

(має взаємний зв’язок, співвідношення) з поняттями тривалості й

швидкості.

Ось як пояснює цю опозицію французький філософ Андре

Конт-Спонвіль: "Усе проходить, ніщо не залишається

незмінним", – сказав Геракліт (фрагмент А6), і це означає, що все

змінюється (panta rhei: все тече) і ніщо не є постійним ... те, що

змінюється, і є тим, що залишається незмінним. Промовляючи

слово "зміна", ми ... маємо на увазі послідовність ... двох різних

станів одного і того ж об’єкта – але з цього випливає, що сам

об’єкт продовжує існувати. Якщо ж він повністю зникне, то

змінюватися буде вже не він (адже його більше не існує), а його

елементи або світ (які продовжують існувати). Таким чином,

зміна передбачає ... тривалість і підтримку в бутті того, що

змінюється ... І якщо все в світі змінюється, значить, світ

продовжує існувати. Слава Парменіду.

Отже, щоб змінюватися, необхідно продовжуватися. Однак

вірно і зворотне: щоб продовжуватися, необхідно змінюватися.

У вічно мінливому світі незмінність неможлива або смертельна ...

Слава Геракліту: все тече, все змінюється, ніщо не стоїть на місці

– крім універсального становлення.

Ми тим легше помічаємо зміни, чим вони масштабніші й

стрімкіші. Але навіть найповільніша або найдрібніша зміна не

55перестає бути зміною. Чудово сказав Монтень: "Весь світ – це

вічні гойдалки ... Навіть усталеність – і вона не що інше, як

ослаблене і уповільнене гойдання" ("Досліди", книга III, глава 2).

Таким чином, зміна є законом буття (в силу чого буття становить

єдине ціле зі становленням), і, може бути, це єдина незмінна в

світі річ. Все змінюється – це вічна істина" 13 .

Таким чином, якщо зміна є всезагальною, або універсальною

якістю буття, то і рух – це всезагальна якість буття. У такому

розумінні рух є сутнісною, невід’ємною ознакою усього (на

відміну від минущих, випадкових його станів), тобто атрибутом.

При цьому рух поєднує:

1) мінливість й усталеність поточного стану об’єкта, системи,

явища тощо;

2) безперервність потоку змін і переривчастість якісних станів

чого-небудь у цьому потоці;

3) абсолютне в якості світового руху й відносне в якості умовних

станів спокою в його складі.

Отже, рух є єдністю протилежного.

Рух визначає буття, а тому питання про джерело руху

принципове для філософії. Однак вирішується воно двояко:

1) рух виникає від внутрішньої здатності речей і явищ до

мінливості (матеріалізм);

2) рух залежить від зовнішньої для речей і явищ причини

(ідеалізм).

У матеріалізмі логічно аргументується положення, що

причиною руху є внутрішня суперечливість самої матерії як

субстанції, а отже й буття. Відповідно, ця теза знімає питання

про саму можливість початку руху та виникнення світу в часі.

Адже, якщо ця теза істинна, то не тільки матерія немислима поза

рухом, але й сам рух немислимий без матерії. Відповідно, якщо

не існує ніяких інших причин руху матерії, то рухлива матерія

існувала завжди. А тоді рух – це спосіб існування матерії.

Ідеалістична філософія в межах метафізики заперечує

внутрішню здатність матерії до руху та пропонує

найрізноманітніші джерела руху, починаючи від Логосу і

першодвигуна, і закінчуючи Богом або Абсолютним Духом. При

13

Философский словарь / Под ред. Андре Конт-Спонвиль. – М.: Палимпсест, Издательство

«Этерна», 2012. – 218 с. // http://philosophy_sponville.academic.ru/723/Изменение

56цьому в деяких її системах допускається початок руху в світі й,

відповідно, допускається виникнення світу в часі, тобто

приймається версія створення світу.

Разом з тим в ідеалізмі на основі діалектики також

аргументується позиція, що рух є способом існування, але Духа, а

не матерії. Однак більш детально це буде показано в п’ятій лекції

на прикладі філософії Г. Гегеля.

З рухом якісно пов’язані поняття "розвиток" і "становлення".

Розвиток – це "необоротна, спрямована, закономірна зміна

матеріальних та ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність

усіх трьох вказаних властивостей виокремлює процеси розвитку

серед інших змін ... В результаті розвитку виникає новий якісний

стан ... який виступає як зміна ... складу або структури ...

Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей

матерії і свідомості" 14 .

Головне запам’ятати, що розвиток, це єдина в часі лінія

(поступальність) накопичення необхідних, а не випадкових змін

(закономірність) для формування стабільного, а не тимчасового

(незворотність) якісно нових речей, явищ, систем і т.д.

(спрямованість).ОПОЗИЦІЇ ПРОСТОРУ І ЧАСУ.Міфологічне програмування відбувається в межах системи просторово-часових координат.

 

емоційний стан людини

час

 

простір

 

відсутність простору і часу: сон / смерть.

 

 

ПРОСТОРОВІ опозиції орієнтовані в двох вимірах – горизонтальному і вертикальному.

ГОРИЗОНТАЛЬ.

1. Внутрішній / зовнішній. Основний смисл цієї опозиції – виділення внутрішнього, замкнутого, обмеженого, захищеного простору, який гарантує захист від небезпечного зовнішнього агресивного середовища. Наближується до опозиції СВІЙ / ЧУЖИЙ.

Наприклад:

- після служби на Паску повертаються додому і намагаються не залишати помешкання;

- забороняється заглядати через вікно до чужого житла;

- після заходу сонця не рекомендувалося випускати з дому дитини, тому що з нею могло статися нещастя;

- після заходу сонця не дозволялося позичати речі, які асоціюються з достатком роду – сіль, гроші, хліб.

2. Відкритий / закритий.Семантично пов’язана з опозицією ВНУТРІШНІЙ / ЗОВНІШНІЙ, оскільки є предикатом переходу від одного стану до іншого за допомогою відкривання і закривання. Опозиція охоплює ширше поле значень, ніж просто відкрий / закритий об’єм (двері, вікна, посуд тощо). Сюди входить і метафоричні значення, тобто розімкнуті ножиці, „відкрита” / простоволоса голова тощо. Наприклад:

- „Не можна жінкам ходити до церкви з непокритою головою, бо це гріх”;

- „Коли ріжеш що-небудь ножицями і залишаєш їх відкритим – вдома буде сварка”;

- „Не можна залишати на ніч відкриті вікна, бо увійде нечистий” (у селах до недавнього часу вікна виготовляли без кватирок).

3. Зв’язаний / розв’язаний. Вказує на „приватний” спосіб закривання / відкривання. Наприклад:

- „Щоб зашити рот ворогам, спіймай з криниці жабу, заший їй рот і кинь знову у криницю”;

- „Вагітна має не зав’язувати голову хусткою, бо у дитини голова буде обмотаною пуповино”;

- „Під час важких пологів – розв’язували усі вузли на одязі породіллі і чоловіка”.

4. Правий / лівий.

- „Лягай спати на правий бік, бо зліва може підстерегти чорт” (збігається з рекомендаціями лікарів спати на правому боці);

-„Переступай поріг чужого дому правою ногою” (пор. з висловом: „Не з тієї ноги встав”, тобто з лівої);

- „При зустрічі з урічливою людиною – плюнь через ліве плече”.

5. Спереду / ззаду. Діє як правило у контексті дороги.

- Спереду: „Коли назустріч виходять з повним відром – день буде вдалим” (і навпаки).

„Коли на початку дня зустрінеш першого молодого чоловіка – хороша прикмета, коли стару жінку – погана”.

- Ззаду: повертатися погана прикмета.

Ця ж опозиція описує опозиційні ситуації: ЗАДОМ НАПЕРЕД, ЛИЦЕМ / СПИНОЮ, НА ЛИЦЕ / НАВИВОРІТ. Наприклад:

- „Не одягай одяг навиворіт, бо будеш битий” (ймовірно має історичний контекст, можливо били того, хто ходив брудний і намагався обдурити громаду, одягнувши навиворіт одяг);

- з кладовища рекомендувалося йти задом наперед / не оглядаючись, щоб не привернути смерть;

- аналогічним чином лікували лихоманку: одягали навиворіт сорочку, яку потім викидали на комин / у саж до свиней.

Подібні правила пояснюють семантику перевертання предметів вверх дном, їхнього навмисного псування, розбивання чи рух задом наперед. Такі дії застосовувалися в поховальних обрядах у Карпатському регіоні й стосувалися посуду і хатнього начиння.

ВЕРТИКАЛЬ.

6. Верх / низ. Стосується членування світу по вертикалі. Наприклад,

- румуни вірять, що коли сниться сходження на гору – слід очікувати великої слави, коли сходження вниз віщує втрату повагу;

- в українців не можна піднімати дитину вище голови після заходу сонця. Коли сниться яма – до хвороби чи покійника.

ЧАС. Існує часова ієрархія, на чолі якої знаходиться АБСОЛЮТНИЙ ЧАС. Він складається з трьох рівнів:

- початкове минуле – час творення;

- теперішнє – в якому знаходиться носій моделі світу;

- майбутнє – кінець світу і вічне життя (рай).

 

Час творення	Теперішнє	Майбутнє
Міф	Обряд копіює міф-минуле, щоб правильно спрогнозувати міф-майбутнє	Міф

 

Крім абсолютного існує ВІДНОСНИЙ ЧАС, який рухається по колу, демонструючи одвічне повернення «природного» до своїх витоків, а «культурного» до рівня природного.

- сезонний час – зміна пір року;

- сезони діляться за двома принципами: 1) місяця (поділ на тижні / місяці); 2) рухом сонця (природне), який відмічається календарними святами (культурне);

- тиждень (фаза місяця) складається із семи днів, назви і смисл яких пов’язані з міфологічним рівнем;

- доба є елементарним часовим відрізком, на рівні культури складається з опозицій світло / темрява, ранок / вечір, день / ніч.

Відносний час зіставляється з людським віком („сезоном”) – від народження через шлюб до смерті. В цьому смислі проглядається часовий відтінок у поняттях: дитина (не має роду), хлопець, парубок, чоловік, дід (відповідно в жіночому роді), а також в термінах спорідненості: син, наречений, чоловік, вдовець.

 

ТЕПЕРІШНЄ
Сезонний час
Весна – ж.р.	Літо – с.р., але тяжіє до ж.р.	Осінь – ж.р.	Зима – ж.р.
Доба
Ранок – ч.р.	День – ч.р.	Вечір – ч.р.	Ніч – ж.р.
Людський вік
Дитинство	Зрілість	Старість	Смерть
Хлопчик / дівчина, Дитина (категорія роду відносна)	Чоловік / Жінка	Дід / баба. Старе (категорія роду відносна)	категорія роду відсутня
Світло	Темрява
Цей світ	Той світ
Стан бадьорості	Стан сну

 

Основним резервом міфологізації часу виступає опозиція ТОЙ СВІТ / ЦЕЙ СВІТ. За життя людина начебто проектує своє позамежне існування на тому світі:

- „Коли на цьому світі не будеш давати милостиню, на тому не будеш їсти”;

- „Під час землетрусу приклади вухо до землі і почуєш, як на тому світі розмовляють люди і реве худоба”.

- „Убивця бере всі гріхи убитого і несе їх на спині на той світ”.

Відведений людині строк на землі є свого роду обмежене в часі й просторі випробування для переходу в інше життя, де хронотопні межі відсутні.

Зворотні аналогії можемо знайти у трактуванні снів. Сон, ототожнюється з тимчасовим перебуванням в іншому світі, тому діє в іншому напрямі – інший світ впливає „програмує” життя у цьому світі.

„Людина традиційна”, на відміну від „людини індустріальної” в основному сприймає світ не з власного досвіду, а з колективного. Вона живе і діє за встановленим зразком і не „страждає” від ментальної нестабільності, де будь-яке правило, що сприймалося як абсолютне добро чи зло, може бути апробоване й заперечене статистикою, наукою або ідеологією. Відповідні коливання спричиняють внутрішню нестабільність, створюють передумови до хаотичних і непередбачених перемін. У зв’язку з цим наше життя сповнене стресів, що пояснює прагнення сучасників до нескінченних розваг, як спосіб нівелювання внутрішньої нестабільності і страху.

На противагу цьому архетипна людина доручає себе міцному і тривкому світу, де все зарані відоме і забезпечене виконанням кодексу правил. В результаті виникає парадоксальна ситуація: „людина індустріальна” досягає стрімких результатів у матеріальному розвитку, але порушує при цьому встановлені норми і правила.

Міфологічні опозиції теперішнього

7. Світло / темрява, день / ніч. Відповідні опозиції діють в межах доби. Наприклад:

- „Не давай вогню з дому після заходу сонця, тому що вовки нападуть на худобу” (вогонь як аналог світлій частині доби, коли хижаки найменш активні);

- „Не давай грошей / солі після заходу сонця, бо не будуть водитися” (захід сонця асоціюється з періодом завершеності).

Сюди ж залучаються опозиції, пов’язані з сонцем / місяцем, зорями, як джерелами світла.

8. Молодий / старий. Змикається з поняттям статі, перевага віддається молодому (перспективному, здатного до розвитку).

- „На молодий місяць місили тісто / показували гроші”.

- „На старик замовляли хвороби ” (як зникне місяць, так само припиниться біль.

2.2. ІНШІ ОПРОЗИЦІЇтакож діють лише у просторі і часі.

1. Повний / порожній.На рівні побуту проявляється у зв’язку з:

- посудом („Відро з питною водою не залишай на ніч надворі”; „Зустріч з порожнім / повним відром”);

- колискою (забороною колихати порожню колиску);

- веретеном: „Коли з рук випаде порожнє веретено, то в найближчий час його не заповниш”;

Будова суспільства. Соціальні відносини. Соціальні групи

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.

Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• • багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• • різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• • наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

• • взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• • багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

*1: {Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.}

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• • соціально-етнічна структура;

• • соціально-демографічна структура;

• • соціально-професійна структура;

• • соціально-класова структура;

• • соціально-територіальна структура.

Рис. 2. Соціальна структура суспільства

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

Тобто, усі елементи в соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.

Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.

Соціа́льна грýпа — сукупність осіб, об'єднаних спільною метою, ідеєю, працею[1]; сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі сподівань кожного члена групи, що розділяються, відносно інших.

Зміст

• 1 Утворення і функціонування

• 2 Види

• 3 Диференціація

• 4 Структура групи

• 5 Основні ознаки соціальної групи

• 6 Рівні розвитку груп

• 7 Механізм діяльності

• 8 Норми групи

• 9 Санкції

• 10 Див. також

• 11 Примітки

• 12 Література

Утворення і функціонування

Американський соціолог Роберт Мертон визначає соціальну групу як сукупність індивідів, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до конкретної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. Він виділяє в соціальній групі три основні риси: взаємодія, членство і єдність. Будова всієї суспільної системи, сукупність взаємопов'язаних соціальних груп і соціальних спільнот, а також соціальних інститутів і відносин між ними - це соціальна структура суспільства. Головний механізм утворення і функціонування соціальної групи зумовлюється інтересами людей, їхнім відношенням до власності, місцем, яке вони посідають у системі суспільних відносин.

Види

Оскільки кожна людина в процесі своєї життєдіяльності є членом найрізноманітніших соціальних груп, що розрізняються за розмірами, характером взаємодії, ступеня організованості і багатьма іншими ознаками, то виникає необхідність в їх класифікації за певними критеріями:

• В залежності від характеру взаємодії - первинні і вторинні.

Первинною групою, за визначенням Ч. Кулі, є група, в якій взаємодія між членами носить безпосередній, міжособистісний характер і відрізняється високим рівнем емоційності (сім'я, шкільний клас, група однолітків і т.д.). Вторинні групи вирізняються більшою чисельністю, взаємодією заради досягнення мети та формальним, безособовим характером. У цих групах основна увага приділяється не особистісним, неповторним якостям членів групи, а їх вмінню виконувати певні функції. Прикладами таких груп можуть служити організації (виробничі, політичні, релігійні і т.д.).

• За способом організації та регулювання взаємодії - формальні і неформальні.

Формальна група володіє юридичним статусом, підпорядковується системі формалізованих правил та має чітку мету. Зазвичай, у таких групах закріплена ієрархічна структура. (До прикладу, організації, підприємства і т.д.). Неформальна група виникає стихійно та не має юридичного статусу. Неформальні групи найчастіше виникають на основі спільних поглядів та інтересів, тож позбавлені строгого регламенту й структурованості, однак мають неофіційних лідерів. Прикладом неформальних груп об'єднання прихильників одного стилю в музиці, суб-культури тощо.

• За чисельністю представників - малі та великі.

Мала група - це така, в якій безпосередньо контактує нечисленна група людей, об'єднана для здійснення спільної діяльності. Мала група може приймати безліч форм, але вихідними є «діада» (складається з двох людей) та «тріада» (з трьох). Велика група завжди має велику кількість представників та чітку мету свого функціонування.

Диференціація

Серед соціальних груп розрізняють два види сукупності людей: ті, що виділяються на основі тієї чи іншої істотної ознаки (наприклад, соціально-економічної, професійної, національної, вікової тощо), і ті, в яких існує система соціальних зв'язків і відносин, що характеризує внутрішню структуру групи. Водночас, за приналежністю індивідів до конкретної соціогрупи виділяють інгрупи, аутгрупи та референтні соціальні групи. Інгрупи - це ті, до яких індивід відчуває приналежність та ідентифікує її як свою; аутгрупа - та група, до якої людина не належить і сприймає її як "чужу". Референтна група - це така група, яка є прямим (у разі безпосереднього спілкування) або непрямим об'єктам для порівняння, чи ж зразками для наслідування в процесі формування поглядів чи поведінки окремої людини. Не всі об'єднання людей можна ідентифікувати як соціальну групу - зокрема, тимчасове перебування людей в приміщенні чи на певній території (до прикладу, на стадіоні) не робить їх однією соціогрупою. Таку спільність називають "агрегацією" -

Структура групи

Відмітною рисою соціальної групи другого виду є наявність програми і плану діяльності, до якої залучено кожного члена групи (наприклад, виробничий колектив). У структурі соціальної групи виділяються ядро — склад постійних учасників, що виступають від імені групи й периферія — ті, хто займаючи дану групову позицію, час від часу представляють себе на ній і погоджуються для того, щоб їх визначали як дану групу.

В умовах соціалізму розвивається однорідність основних соціальних груп, хоч це не виключає соціально-групових відмінностей і неантагоністичних суперечностей, що їх долають у процесі розвитку соціалістичні суспільства.

Основні ознаки соціальної групи

До основних ознак соціальної групи психологи відносять:

• включення їх у широкий соціальний контекст;

• наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;

• достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;

• зовнішня та внутрішня організація;

• певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми та цінності;

• усвідомлення індивідами своєї належності до групи та виникнення на цій основі «ми-почуття»;

• наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

Рівні розвитку груп

• Дифузний – неорганізовані або випадково організовані групи (глядачі, екскурсія, натовп тощо).

• Асоціація – група, в якій відсутня об’єднуюча їх спільна діяльність, організація та управління і в якій взаємовідносини опосередковуються особисто значимими цілями спілкування (асоціація колекціонерів марок, приятелі тощо).

• Кооперація – група з реально діючою організаційною структурою, міжособистісні стосунки в якій носять діловий, формальний характер, підпорядкований досягненню необхідних результатів у певному виді діяльності.

• Колектив – соціальна група вищого рівня розвитку, з певною організаційною структурою, що поєднана цілями спільної суспільно-корисної діяльності і має складну динаміку формальних та неформальних стосунків. Діяльність членів колективу визначається особистісно значимими і соціально визнаними цінностями.

• Корпорація – група, об’єднана на основі внутрішніх, корпоративних, егоїстичних інтересів і намагається їх реалізувати “за будь-яку ціну”, в тому числі і за рахунок інших груп. Діяльність корпорації може носити асоціальний, а інколи антисоціальний зміст (група бізнесменів, банкірів, мафія).Рівні розвитку груп

Механізм діяльності

Механізм діяльності соціальних груп відображає закономірності функціонування й розвитку суспільства в цілому.

Уявляється, що життєдіяльність соціальної груп, наприклад, виробничої, можна відобразити у вигляді трьох орієнтацій:

• а) орієнтація, пов'язана з інтересами організації, тобто виконання тієї частини загальноорганізаційної діяльності, з метою якої цей підрозділ створено ;

• б) орієнтація, що несе на собі особисті потреби людей — отримання винагороди за працю, відчуття індивідуальної значущості роботи, реалізація творчого потенціалу;

• в) орієнтація груп, спрямована на збереження цілісності групи, її стабільності . Цілісність групи досягається шляхом узгодженості позицій людей, згуртованістю групи, а також певним рівнем взаєморозуміння, що характеризує внутрішньогрупове спілкування.[2]

Норми групи

Групові норми та цінності — це певні правила, вироблені групою для забезпечення спільної діяльності її членів.

Санкції

Групові санкції — це сукупність механізмів та засобів, за допомогою яких група впливає на своїх членів з метою дотримання ними існуючих норм та цінностей.

Відмінності суспільного пізнання від природничо-наукового

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ

Зусиллями вчених, що вивчають соціальні явища, суспільство пізнає саме себе. Іншими словами, суб'єкт пізнання (суспільство) і його об'єкт (суспільство) збігаються. Люди є творцями суспільного життя і його змін, вони ж пізнають соціальну дійсність, її історію. Включення людини як соціальної істоти в соціальне життя, яке вона ж вивчає, не може не позначитися на процесі пізнання.

Порівняємо: один учений вивчає фізичні явища, наприклад, електрику, інший - життя суспільства. Перший дивиться на об'єкт вивчення з боку, другий є часткою досліджуваного об'єкта. Ви погодитеся, що той, хто включений у досліджуваний процес, бачить його ніби зсередини, має переваги перед тим, хто намагається проникнути в сутність природних процесів, що протікають незалежно від людини. Але, з іншого боку, будучи учасником соціального розвитку, людина не може бути байдужою до того, що відбувається. Одні явища викликають у нею позитивні почуття, інші - антипатію. Одним соціальним силам, партіям, діячам вона співчуває, інші засуджує. І це накладає відбиток на процес пізнання.

Але справа не тільки в особистісній оцінці суспільних явищ. Оскільки інтереси великих груп людей (класів, демографічних і професійних груп тощо) не збігаються, а в ряді випадків протилежні, висновки вчених, що вивчають суспільство, зачіпають інтереси тих чи інших груп. Тому від них потрібна максимальна стриманість у висновках.

Таке буває й у природничих науках. Якби ідеї Джордано Бруно не зачіпав нічиїх інтересів, його не відправили б на багаття. Але в більшості випадків відкриття фізиків | хіміків, біологів і геологів не зачіпають становище соціальних сил. Цю відмінність природно-наукового і соціального пізнання помітив ще в XVII ст. англійський філософ Том ас Гоббс. "Я не сумніваюся, -писав він, - що якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією Істиною, вивчення геометрії було б якщо не заброньоване, то шляхом спалення всіх книг з геометрії витіснене".

Зрозуміло, що, наприклад, прихильники республіки, вивчаючи форми держави, будуть шукати підтвердження переваг республіканського ладу перед монархічним, у той час, як монархісти особливу увагу приділять доказам недоліків республіканської форми і достоїнств монархічної. Безсторонніми у вивченні цього питання вони бути не можуть, і чим більше дослідник включений у соціально-політичну боротьбу, тим сильніше будуть позначатися його суб'єктивні позиції, його пристрасті, потреби, настрої на процеси пізнання соціального об'єкта. Збіг суб'єкта й об'єкта соціального пізнання багато в чому пояснює наявність багатьох висновків і оцінок, що виникають при вивченні того самого суспільного явища.

Ще одна особливість соціального пізнання полягає в складності досліджуваного об'єкта - суспільства. У соціальних процесах взаємодіють різні соціальні сили, переплітаються різноманітні економічні, політичні, духовні причини, у них перетинаються інтереси, очікування і воля, дії безлічі людей.

Зв'язки в природі - це зв'язки між неживими предметами чи нерозумними живими істотами. Складність пізнання соціальних зв'язків у тому, що тут доводиться розбиратися у відносинах людей, наділених свідомістю, чиї прагнення, бажання, цілі найчастіше приховані, замасковані заявами, обіцянками, саморекламою. Кожна подія в соціальному житті неповторна за своїм "малюнком". У природі закономірні зв'язки більш очевидні. День приходить на зміну ночі, восени природа засинає, а навесні пробуджується, вода при температурі нижче нуля замерзає. У житті суспільства події і явища не схожі одні на одних. Навіть аналогічні за характером процеси разюче відрізняються. Порівняйте кілька революцій у Європі ХУІІ-ХІХ ст. або кілька селянських повстань, і ви погодитеся, що кожна окрема подія має своє власне "обличчя". Тому в суспільному житті знайти закономірність нелегко, розібратися в її численних зиґзаґах, стрибках, рухах важче, ніж у природних процесах.

Нарешті, ще одна помітна особливість соціального пізнання. Якщо у вивченні природи велике місце займають безпосереднє спостереження (наприклад, виверження вулкана, життя тварин тощо) і експеримент, то в соціальному пізнанні можливості спостереження й експерименту обмежені. У першу чергу, це відноситься до історичної науки. У житті не можна спостерігати повстання Спартака, у науковій лабораторії неможливо провести експеримент із визвольною війною Богдана Хмельницького. Можливий лише обмежений соціальний експеримент (наприклад, експеримент в одному регіоні за новим принципом організації парламентських виборів або ж експеримент на декількох фабриках за новою системою управління підприємством). Головне ж джерело знань - це оточуюча нас соціальна дійсність, історичний досвід, різнобічна суспільна практика.

Труднощі соціального пізнання, як ми бачимо, великі. Вони стали основою для висновку деяких учених проте, що суспільство не піддається науковому вивченню. Можливий, вважають вони, тільки опис суспільних явищ. Однак більшість учених не відмовляються і від пояснення соціальних процесів.

Вчення І. Канта про пізнавальні здібності людини.

І.Кант послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обґрунтування теорії пізнання, розглянувши його як діяльність, що здійснюється за власними законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, що визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Такий підхід дав змогу І. Канту розкрити джерела заблуджень та вирішити питання, що являє собою істинне знання і що є істина.

Згідно з Кантом трансцендентальна філософія мала дати відповідь на проблеми абстрагування, конструювання ідеального об'єкта, досягнення об'єктивності наукового знання. Обґрунтування мислительної діяльності, як аналогу дійсності (природи), дає змогу зрозуміти: як наше знання про об'єкт узгоджується з об'єктом. Якою має бути діяльність суб'єкта (характер, здібності того, хто пізнає), аби предмет пізнання узгоджувався з нашим знанням про нього. Виявляючи відмінності суб'єктивних і об'єктивних елементів знання, Кант розрізняв у суб'єкті два рівні (ступені) - емпіричний (індивідуально-психологічні особливості людини) і трансцендентальний - всезагальні означення, що визначають належність до людини як такої. Структура трансцендентального суб'єкта є над індивідуальним началом у людині і, згідно з Кантом, обумовлює об'єктивність знання. Для нього діяльність суб'єкта виступає основою (причина), а предмет дослідження - наслідком.

Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпіричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, що чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні. Звідси наукове знання мислиться як синтез чуттєвості й розсудку, а відтак, стверджує Кант, відчуття без понять сліпі, а поняття без чуттів - пусті. Таким чином, обґрунтування необхідності всезагального (апріорного) знання зміщується в бік синтезу. Як можливі синтетичні і, водночас, до-досвідні (апріорні) судження? Як отримати синтетичні поняття, що не виводяться одне з одного логічно і щоб цей зв'язок мав всезагальний та необхідний характер.

Вчення Парменіда про "істинне буття" та пізнання. Апорії Зенона.

Вихідний пункт філософських досліджень Парменіда може бути виражений у вигляді питання: які основні передумови всіх мислимих світоглядів? Висновок, до якого він приходить, можна сформулювати у вигляді наступного твердження - усілякі системи світорозуміння базуються на одній з трьох передумов: 1) тільки буття є, небуття немає; 2) не тільки буття, але і небуття існує; 3) буття і небуття тотожні. Справжньою він визнає тільки першу передумову. Буття, згідно Парменід, єдине, неподільне, незмінне, позачасовий, закінчено в собі, тільки воно істинно існуюче; множинність, мінливість, переривчастість, плинність і т.д. - Все це відноситься до області думки.. Парменід ставить проблему тотожності буття і мислення, буття і думок про буття. Спочатку він розбирає логічні можливості співвідношення категорій буття і небуття, розкриваючи ряд парадоксів, або, як він їх сам позначає, «пастки» на шляху істини, потрапивши в які, розум починає йти невірним шляхом. Якщо визнати небуття, то воно, на думку Парменіда, необхідно існує. Якщо це так, то буття і небуття виявляються тотожними, але в цьому полягає видиме протиріччя. Якщо ж буття і небуття нетотожні, то буття існує, а небуття не існує. Але як тоді мислити неіснуюче? І Парменід приходить до висновку, що таким чином мислити не можна, тобто фактично формулює закон заборони протиріччя [1]. Судження про існування небуття (неіснуючого) для нього принципово помилково. Але це в свою чергу породжує серію питань: звідки виникає буття? Куди воно зникає? Як пояснити те, що буття може перейти в небуття? Як, нарешті, можливо наше власне мислення, де якраз заперечення, негація виконує найважливіші конструктивні функції Для того щоб відповісти на подібні питання, Парменід змушений говорити про неможливість уявного вираження небуття. Але в цьому випадку проблема перетікає у площину вирішення питання про співвідношення буття та мислення. Мислення і буття, за Парменід, збігаються, тому «мислення і буття одне і те ж» або «одне і те ж думка про предмет і предмет думки». Це можна зрозуміти як те, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат . Але Парменід не тільки поставив філософську проблему буття, а й вирішив її - вирішив прямолінійно: «буття є, а небуття немає». Істинне буття, згідно з висновками Парменіда, об'єднані, нероздільно, незмінно і нерухомо, все ж чуттєво сприйманий світ, що складається з безлічі виникають, змінюються і зникаючих речей, лежить за його межами. Для того, щоб врятувати становище, Парменід довелося доповнити вчення про істинне буття вченням про «думках смертних», в якому він виклав космологічні концепцію. Полемізуючи з Гераклітом, який абсолютизував загальність руху в своєму вченні про вічну мінливості Космосу, Парменід розводить реально існуюче, дане, перш за все, в потоці чуттєвих відчуттів, і думка про існування як такому, тобто про буття. Космос як щось реальне був , є, але може як бути в майбутньому, так і зникнути. Поняття ж істинного буття невіддільне від істинного і доказового мислення, тому воно несумісне з уявленнями про минуле чи майбутнє.

Таке розуміння буття дозволило Парменід передбачити ряд відкриттів, пов'язаних з категоріями простору і часу. Задовго до Канта Парменід стверджує, що немає простору і часу в якості автономних і незалежних сутностей. Це - атрибути несвідомо сконструйованого нами чуттєвого образу світу, який нас постійно обманює і не дає «пробитися» до істинного розумопоглинаючому буття, тотожному нашої істинної думки.

Аристотель однак, критикує Парменіда, стверджуючи, що той трактує буття занадто однозначно, а це поняття, на думку Аристотеля, може мати кілька значень, як, втім, і будь-яке поняття. Буття, з одного боку, може позначати те, що є, т . тобто безліч існуючих речей. А з іншого - те, чого все причетне, тобто існування як таке. На думку Аристотеля, помилка Парменіда, яка призвела його до метафізичної трактуванні буття поза становлення та розвитку, полягала в тому, що він звів буття лише до буття як такого, тобто до існування в чистому вигляді, не помітивши можливості буття речей. Його логіка міркувань була така, що коли припустити існування множинного буття речей, то це буде запереченням абсолютного буття і його єдності. І Арістотель зауважує з цього приводу, «що якщо немає нічого крім буття, то ні його не можна приписати будь-чого, ні йому не можна що-небудь приписати, і тим самим воно є ніщо». У результаті онтологія Парменіда є самосуперечливими, незважаючи на ним же введений принцип недопущення суперечностей.

Парменід виокремив кілька основних якостей, якими має

володіти істинне буття:

1. Вічність. Істинне буття повинно існувати завжди, без

початку і без кінця, адже воно не може десь існувати, а десь не

48існувати. Інакше буття може виникати і зникати. А чи може

буття зникати?

Припустимо, що воно може зникати, а тоді необхідно

припустити, що буття зникає кудись, тобто в небуття. Але небуття

немає, і не може бути, тому що небуття – це хибне, оманливе

поняття, це абсолютне ніщо. Отже, істинному буттю нікуди

зникати, воно не зможе ніколи зникнути, і повинне існувати вічно.

Крім того, істинне буття не може виникати. Адже, якщо воно

може виникати, то воно також виникає звідкись, де його немає,

тобто знову з небуття, яке відсутнє.

Буття, яке може виникати, повинно виникати тільки з якогось

іншого буття. Однак, якщо одне буття взагалі виникає з іншого

буття, то воно, по-перше, не є буттям як таким, буттям в цілому.

А по-друге, воно не істинне, оскільки істинним завжди буде те

буття, яке є причиною існування і можливістю виникнення для

чогось іншого щодо себе.

Отже, істинне буття ніколи не виникало, оскільки крім нього

самого ніхто і ніщо не могли би дати йому можливість існування.

Робимо висновок, що, якщо справжнє буття ніколи не

виникало і ніколи не зникне, то воно існувало, є і буде існувати

вічно.

2. Єдність. Істинне буття єдине, оскільки все, що не є буття – це

абсолютне ніщо. Третього не дано. Однак небуття немає. Отже, вся

множинність Буття, всі його відмінності уявні, і немає нічого, крім

нього самого, єдиного в самому в собі і тотожного самому собі.

3. Непорушність. Істинне буття нерухоме, оскільки для його

руху потрібно ще щось, в чому б воно рухалось. Потрібна якась

порожнеча для його руху, а порожнечі не буває.

Розглянемо що ж таке порожнеча?

– якщо порожнеча – це небуття, то вона є ніщо, і тоді порожнечі

немає, і не може бути, а істинному буттю ні в чому рухатися.

– якщо ж порожнеча – це якесь інше буття, а "іншого буття" не

буває, адже буття єдине, то порожнечі знову немає і буттю

знову ні в чому рухатися.

4. Незмінність. Істинне буття незмінне, оскільки воно не

може переходити ні в який стан інший собі, крім як у небуття.

А якщо переходи між істинним буттям і небуттям неможливі, то

буття незмінне.

495. Неподільність, безперервність, однорідність. Буття

неподільне, оскільки є тільки одне єдине Буття і його неможливо

розділити на два і більше різних буття. А якщо буття неподільне,

то, відповідно, безперервне. До того ж, якщо буття неподільне,

безперервне, незмінне і єдине, то воно тотожне собі в кожній

своїй частині, тобто є однорідним.

6. Досконалість. Оскільки істинне буття, яке не має причини

свого виникнення, постільки таке буття абсолютно самодостатнє,

існує в абсолютному спокої, абсолютно завершене у своїй якості,

а отже досконале.

На прикладі міркувань Парменіда видно, як для пояснення

одного поняття з необхідністю виникає система понять, або

конкретне поняттєве поле. У даному випадку – поняттєве поле

онтології.Апорі́ї Зено́на — зовні парадоксальні міркування на тему про рух і множинність, автором яких є учень Парменіда, давньогрецький філософ Зенон Елейський (VI століття до н. е.). Свідчень про його життя й характер майже не залишилось. Левову частку свого філософствування він відводив полеміці, відстоюванню істин, які вважав незаперечними. Захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя й наставника Парменіда, Зенон заперечував «мислимість» чуттєвого буття множинності речей та їх руху. Уперше застосувавши доказ, як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без суперечності (і це йому цілком вдалося!), тому множинність та рух не суть буття, а — єдине й непорушне.

Метод Зенона — метод не прямого доказу, а метод «від супротивного». Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного з основних законів — закону вилучення третього, введеного Парменідом. Така ж суперечка, де за допомогою заперечень ставлять супротивника у скрутне становище і спростовують його точку зору, — прообраз діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики. Такий же метод широко застосовували софісти.

Саму назву славнозвісного винаходу Зенона — апорія — так і перекладають із давньогрецької: нерозв'язне (буквально: те, що не має виходу, безвихідне). Зенон — творець більше сорока апорій, певних фундаментальних трудів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда про буття світу як єдиного і як єдиної здатності розуму знаходити «єдине» буквально на кожному кроці, критикуючи звичайні, суто множинні уявлення про світ. Досить влучна апорія, що нагадує парадокс Парменіда, є положення, в якому піддано критиці суто множинні уявлення про буття: «якщо сутнє множинне, то одночасно має бути великим і малим, причому великим до безмежності і малим до зникнення».

Зміст

Елеати

Основоположником елейської школи (м. Елея на півдні Італії) був Ксенофан — один з перших раціоналістичних критиків міфологічного світогляду. Але слава Елея пов'язана з іменами Парменіда й Зенона. Парменід і його послідовники переконливо показали, що результатом людського пізнання є не одна, а дві різні картини світу — чуттєве сприйняття дає одну картину світу, а розум — іншу, причому ці картини світу можуть бути принципово протилежними.

Елеати вважали, що з двох картин світу справжньою є та, котра осягається розумом. Першооснова світу — буття як таке — є для них абстрактно-філософською категорією. Елеатівське буття — це специфічний теоретичний об'єкт, предмет філософського й ніякого іншого пізнання. На думку елеатів, такий об'єкт (буття) ніколи не виникав, не може зникнути, він цілісний — єдиний, нерухомий, завершений і досконалий. А найголовнішим є те, що буття осягається тільки розумом і в жодному випадку не чуттєво. За Парменідом, є два шляхи пізнання — «шлях істини» й «шлях думки». Шлях істини це пізнання єдиного буття за допомогою розуму, виділення його з нескінченної якісної різноманітності речей, що є небуттям. Шлях істини — це відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання образів на рівні чуттєвого сприйняття, що не дає знання буття, а тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей, на рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях нефілософського, хибного пізнання.

Апорії про рух

Ці Апорії дістали назву «Дихотомія» (ділення на два), «Ахілл і черепаха», «Стріла».

Дихотомія

Суть першої з них — в тому, що рух не може початися, адже для того, щоб пройти хоч би малу відстань, той, що рухається, повинен здолати її половину. Але ще перед тим він повинен здолати половину цієї половини. Проте раніше він повинен просунутися на половину відстані попередньої половини — і так до нескінченності. Отже, він взагалі не може рушити з місця.

Апорія про рух «Ахілл і черепаха»

Ахілл і черепаха

У другій Апорії Ахілл, відомий серед героїв швидкістю свого бігу, змагається з черепахою. Вони стартують одночасно, але при цьому точка, звідки починає рух черепаха, знаходиться трохи попереду місця старту Ахілла. Бігун швидко долає відстань до точки, звідки починала шлях черепаха, але за цей час неспішна тварина все-таки встигла проповзти ще трішки вперед. Ахілл нестримно долає і цю малу відстань, але черепаха знову устигає відповзти трохи вперед. Ахілл знову переноситься в місце, де знаходилася черепаха, але та знову здолала деяку частину шляху. І так триває до нескінченності: Ахілл все ближче до черепахи, але ніколи не може її не лише перегнати, але навіть наздогнати. Сенс перших двох апорій полягає в тому, що якщо простір ділимо до нескінченності, то рух нездійсненний.

Апорія про рух «Стріла»

Стріла

Третя Апорія — «Стріла», показує, що рух неможливий і при запереченні нескінченної подільності простору, тобто при його представленні у вигляді суми неділимих місць. Подивіться на стрілу, що летить, — пропонує Зенон. Вона завжди займає рівне собі місце, тобто покоїться в нім. І так в кожен момент польоту стріли вона знаходиться в місці, в якому покоїться. Отже, скільки вона летить — стільки нерухома. Адже рух не може утворитися з суми станів спокою.

Вищенаведені апорії Зенона стосувалися застосування поняття нескінченності до руху, простору і часу. В інших апоріях Зенон демонструє інші, більш загальні аспекти нескінченності. Однак, на відміну від трьох знаменитих апорій про фізичний рух, інші апорії викладені менш зрозуміло і стосуються в основному чисто математичних або загально філософських аспектів. З появою математичної теорії нескінченних множин інтерес до них суттєво впав.

Історичне значення апорій Зенона

Апорії Зенона викликали стільки суперечок в античній науці, як, напевно, жодне інше твердження. Пройшли тисячі років. Протягом багатьох століть студенти всього світу успішно спростовують Зенона на іспитах на вимогу своїх професорів. І все-таки навіть сьогодні, на думку видатних математиків і філософів, апорії Зенона спростовуються не повністю, не на всі сто відсотків. На дев'яносто дев'ять спростувати їх неважко. Але, покопирсавшись, ви виявляєте, що саме в цьому нещасному одному відсотку і міститься вся сіль. І нові труднощі постають перед математиками, нові протиріччя народжують нові знання вже на новому, більш високому рівні.

Справді, в основі розвитку європейської науки лежить ідея логічного обґрунтування й доказу, сама можливість і необхідність якого вперше повністю усвідомлена і оспівана Парменідом у славетній поемі «Про природу». Тут вперше — і це якісно новий та істотній крок вперед порівняно з давньосхідною філософією — відокремлено чуттєве пізнання від логічного. Чуттєве знання розцінюється як думка (гадка), поверхнева й хибна, істиннім ж визнавалося логічне знання. Без Парменіда й Зенона неможливо формування Евкліда і Архімеда. Ось чому істинним творцем учення про логос вважається Парменід, який майже ніколи не користувався таким поняттям. Парменіду належать також і найважливіші принципи логічного пізнання:

• Ніщо не виникає із нічого;

• Метод доказу від супротивного;

• Доказ шляхом зведення до абсурду;

• Відкриття закону вилучення третього, а також відкриття закону тотожності, закону суперечності.

«Зенон розкрив протиріччя, в які впадає мислення при спробі осягнути нескінченне в поняттях. Його апорії — це перші парадокси, що виникли у зв'язку з поняттям нескінченного». Чітке розрізнення потенційної та актуальної нескінченності у Аристотеля — багато в чому результат осмислення зеноновських апорій.

Групи соціально-філософських концепцій: апологетичні, нігілістичні, нейтральні.

Існуючі на сьогодні теоретичні дослідження в галузі

соціальної філософії за ідеологічною ознакою умовно можна

розбити на три групи: апологетичні, нігілістичні і нейтральні.

Апологетичні концепції спекулятивно підганяють теоретичні

міркування під реальне життя, доводять їхню безальтернативність32

Основи соціальної філософії

і неминучість того, що відбувається. Наприклад, лібералістська

концепція Ф. Фукуями «кінця історії» чи глобалістські концепції.

Нігілістичні концепції, навпаки, заперечують існуючий

соціальний стан, відкидаючи всі його позитивні сторони, і

найчастіше висловлюють альтернативні політичні позиції.

Наприклад, соціальні утопії європейського Ренесансу, лівацькі

й націоналістичні концепції. Нейтральні концепції не пов’язані

безпосередньо з політичними запитами і прагнуть розібратися в

тому, що відбувається, звертаючись до об’єктивних досліджень.

Спектр нейтральних концепцій може бути значним.

Залежно від характеру соціальних концепцій створюється

певний образ соціальної реальності. Прибічники апологетичних

концепцій прикрашають, лакують соціальну реальність,

нігілістичних – вульгаризують, спрощують реальні процеси,

і тільки нейтральних – прагнуть зрозуміти реальність такою,

як вона є сама по собі. Слід сказати, що перебування в ряду

нейтральних концепцій означає витончене балансування між

теорією і практикою, на вістрі соціальних інтересів, запитів, сил,

що не так-то просто. Головною ознакою останніх концепцій є

орієнтація на істину.

Важливими ознаками нейтральних концепцій, що

виникли завдяки переходу до постнекласичного типу наукової

раціональності є:

1) відмова від однозначних, непорушних соціально-

історичних закономірностей, переконаності в гарантованому

прогресі;

2) заперечення раз і назавжди даної соціальної теорії та

визнання антидогматичності соціального пізнання;

3) визнання соціальної творчості людства як основи

виникнення й способу підтримки порядку;

4) визнання варіативності майбутнього, згідно з чим майбутнє

окремих соціумів чи соціальних груп не випливає з минулого

буквально. Звідси альтернативність майбутнього

Джерела, складові частини і сутність філософії марксизму

Головна ідея марксизму – ідея революційного практич' ного перетворення людиною світу. Із цієї головної ідеї ви( пливають основні особливості марксистської філософії.

Філософія марксизму – це діалектичний матеріалізм.

Революційна теорія взяла на озброєння революційний діалек( тичний метод, відповідно до якого все у світі піддається зміні і розвитку. В матеріалістичній діалектиці джерелом розвитку світу є не дух, ідея (як було представлено в класичному ідеалі( змі), а сам світ, реальні протиріччя, які об'єктивно існують у ньому. Саморозвиток світу є причиною розвитку пізнання, духу, а не навпаки. Таким чином, виключивши ідею творця, деміурга, а також думку про зовнішнє першоджерело розвитку світу Маркс і Енгельс відобразили об'єктивний світ (матерію) як саморухомий процес, перебороли метафізичний, механіч( ний характер матеріалізму і створили нову історичну форму матеріалізму – діалектичний матеріалізм.

Ідея революційної зміни світу дозволила по новому пред( ставити процес пізнання. Активність суб'єкта в пізнанні

розуміється не як теоретична, а, насамперед, як практи' чна активність. Людина пізнає об'єкт, включаючи його в сферу своєї практичної життєдіяльності і у практиці доводить істинність, об’єктивність свого пізнання. Раніше пізнання і практика розглядалися як два різнопланових, протилежних роду діяльності. Об'єднавши їх, ввівши категорію “практика” у гносеологію Маркс і Енгельс представили нове діалектико( матеріалістичне трактування основних протиріч процесу пі( знання (докладніше про це в темі “Гносеологічні проблеми у філософії”).

К. Марксом і Ф. Енгельсом уперше було здійснене мате' ріалістичне пояснення історії, відповідно до якого дійсні причини історичного розвитку лежать не в сфері духу, держа( ви, права, моралі, а в сфері реальної практичної життєдіяльно( сті людей. Якщо у Гегеля історія представлена як процес са( морозвитку і самопізнання світового духу, то в марксизмі роз( виток суспільства – це природничо(історичний (тобто, той,

173

який відбувається по об'єктивних законах) процес зміни спо( собів виробництва або суспільно(економічних формацій. Ще в одній з ранніх своїх робіт “До критики гегелівської філософії права” К. Маркс доходить висновку; що не держава визначає громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільст( во (тобто сукупність живих людських індивідуумів, їх прак( тична діяльність) визначає державу, тобто економіка в оста( точному підсумку визначає політику.

Суспільний прогрес, зміст і мета історії трактується в марк( сизмі як процес присвоєння людиною власної справжньої людської сутності в результаті приречення всіх форм відчу( ження1 цієї сутності. Якщо Гегель знищення відчуження трак( тує як духовний акт, який здійснює філософ (уособлення уні( версального розуму); Фейєрбах корінь зла бачить у релігій( ному відчуженні, то Маркс головним видом відчуження вва( жає відчуження праці. Комуністичний ідеал в марксизмі – це знищення відчуження, тобто перетворення праці в процес ві( льної, творчої самореалізації людини. Знищення приватної власності К. Маркс вважав за необхідною, але не достатньою умовою руху до комунізму. Із революційно(практичної пози( ції трактується і сутність самої філософії. Філософія, згідно Марксу, приходить у цей світ не для чистого споглядання, а для зміни, перетворення його. У знаменитій 11(ій тезі, в “Те( зах про Фейєрбаха” Маркс пише: “Філософи лише різними

способами пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його”2.

Діалектика конкретного й абстрактного. Метод сходження від абстрактного до конкретного.Метод сходження від абстрактного до конкретного.

При побудові теорії складних об'єктів важливу роль грає метод сходження від абстрактного до конкретного. За його допомогою здійснюється синтез абстракцій, в наслідок чого дійсність відтворюється як єдине ціле.

На початковому етапі пізнання йде від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відбивають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Розсікаючи об'єкт, мислення як би робить його мертвим, представляючи об'єкт розчленованим, розрізаним скальпелем думки. Тепер устає на чергу наступназадача- відтворити об'єкт, його цілісну картину в системі понять, спираючи на вироблені на першому етапі абстрактні визначення, тобто перейти від абстрактного до конкретного, але уже відтвореному в мисленні до духовно-конкретного.

Діалектичним принципом тут служить принцип збігу початку й принципу: з чого починати? Конкретне є початковим і кінцевим пунктом пізнавального процесу. Рухаючись від чуттєво-конкретного до абстрактного, пізнання знаходиться ще на емпіричному рівні. Кінцевим результатом даного рівня пізнання є ті чи інші абстракції, емпіричні поняття, у яких відбиваються лише окремі сторони досліджуваного предмета, доступні живому спогляданню. На цьому рівні пізнання суб'єкт одержує однобічні знання, що відбивають лише зовнішні, поверхневі зв'язки і відносини, тобто явище. Для того, щоб відбити предмет у всіх зв'язках і опосередкуваннях, виявити його всебічно треба особливі процедури мислення, які з позицій ідеалістичної діалектики дав Гегель. Теоретичне відображення дійсності він уявляв як рух від простого, абстрактного до складного, до конкретного. На його думку, «всюди абстрактне повинне складати початок і ту стихію, у якій і з який розгортаються особливості і багаті образи конкретного», тому що в процесі пізнання «легше схопити абстрактне просте визначення думки, чим конкретне, котре є деяке різноманітне з'єднання таких визначень думки і їхніх відносин, адже саме таким чином, а не так, як воно дано в спогляданні, повинне розумітися конкретне». Ці думки Гегеля, що стосуються діалектичного розуміння конкретного, мають визначене значення для наукового пізнання. Але разом з тим варто пам'ятати, що ідеалізм філософської системи Гегеля спотворив те, що було добуто завдяки його діалектичному методу. Німецький мислитель розглядав процес пізнання конкретного як процес його створення. Насправді ж конкретне в думці, теорії є лише результат відображення об'єктивної конкретності. Тому як принцип наукового пізнання може бути використана тільки матеріалістично зрозуміла діалектична єдність конкретного й абстрактного.

Таким чином, діалектика конкретного й абстрактного у пізнанні припускає використання двох логічних прийомів: 1) рух від конкретності в об'єкті до вихідних теоретичних абстракцій і 2) від первісних абстракцій до відтворення конкретності об'єкта в думці, у науковій теорії.

Саме такий шлях від загальних абстракцій товару (висхідна абстракція), праці, грошей тощо до цілісної, багатої картини економічної системи капіталізму проробляє Карл Маркс у «Капіталі». При цьому сама побудова теорії може бути здійснено або логічним, або історичним методами, що тісно зв'язані між собою. При історичному методі теорія відтворює реальний процес виникнення і розвитку об'єкта аж до дійсного часу, при логічному вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують у предметі в розвитому його стані.

Вибір методу, природно, не довільний, а диктується цілями дослідження. Історичний і логічний методи тісно взаємозалежні. Адже в результаті, у підсумку розвитку зберігається все позитивне, що накопичувалося в процесі розвитку об'єкта. Не випадково організм у своєму індивідуальному розвитку повторює еволюцію живого від рівня клітки до сучасного стану. Тому можна сказати, що логічний метод є тієї ж історичний, але очищений від історичної форми. Так, учень починає вивчати математику з того, з чого починалася її історія – з арифметики, а Маркс малює логічним методом картину капіталізму, починаючи з того, відкіля капіталізм бере свій початок історично - з товару. У свою чергу історичний метод у кінцевому рахунку дає ту ж, що і логічний метод, реальну картину об'єкта, але логічний метод при цьому обтяжений історичною формою.

Метод сходження від абстрактного до конкретного застосували і в теорії газів: основні закони ідеального газу (рівняння Клапейрона, закон Авогадро тощо) стали вихідною абстракцією на шляху до конкретних взаємодій та властивостей реальних газів, характеристик суттєвих сторін. Поступово вводилися дослідниками все нові абстракції. Які виступали у якості більш глибокого відображення сутності об’єкту. В процесі розвитку теорії газів з’ясувалося, що закони ідеальних газів характеризують поведінку реальних газів лише при невеликому тискові, бо абстракція ідеальних газів ігнорує сили тяжіння молекул. Врахування цих сил привело до формулювання закону Ван-дер-Ваальса, який у порівнянні з законом Клапейрона надав вираз сутності поведінки газів глибше і конкретніше.

АБСТРАКТНЕ – ЦЕ НЕ ПУСТА АБСТРАКЦІЯ,якщо воно розумно утворено і його зміст має реальну властивість дійсності

КОНКРЕТНЕ – це вихідний пункт і кінцева точка пізнання. адже коли береться початкова абстракція для побудови системи, то у ній вже передбачається “універсальна” властивість. Це у педагогіці та побуті його ототожнюють з “наочним”.

АБСТРАКТНЕ й КОНКРЕТНЕ – співвідносні категорії. В них знаходить вираз зміна пізнавального образу як стосовно багатобічності охоплення в ньому предмету, так і глибини входження в його сутність. «Жива споглядальність» феноменологічно вже утримує в собі «загальне», бо звідки б йому взятися в думці (логіці)? В житті це загальне не є початково загальним: воно стає таким у розвитку з часткового через особливе до всезагальності (як товар у Маркса).

КОНКРЕТНО-ВСЕЗАГАЛЬНЕ – утримує все багатство частковостей у своїх визначеннях. У ньому знаходить вираз специфічно конкретний зміст лише однієї певної форми розвитку предмета дослідження. Воно надає вираз тій формі розвитку предмета у цілому, яка складає реально всезагальну підставу розгортання всього багатства всіх інших формоутворень. Наприклад, власність як категорія є результатом аналізу найпростішої економічної конкретності – обміну товару на товар. Саме в цій простій формі думки приховувалось все багатство форм капіталістичних стосунків, вся єдність різноманітного

Зі самого по собі відношення людини та природи неможливо зрозуміти загальне, як уважали Гоббс чи Локк. З одиничного загальне не вилучається.

Розглянемо ще два основних методи побудови теоретичних систем.

Аксіоматичний метод. За його допомогою наукова теорія як й ідеальні об'єкти будується у вигляді аксіом і правил висновку, що дозволяють шляхом дедукції одержати теореми даної теорії. Аксіома – це положення, прийняте без логічного доказу і не здатне бути спростоване на основі емпіричних фактів. Використовуються дефініції.

Аксіоматизація– спосіб побудови наукової теорії, при якому в основу його кладуться деякі вихідні положення - аксіоми чи постулати, - з яких всі інші твердження теорії виводяться дедуктивно, чисто логічним шляхом, за допомогою доказу. Це також сходження від абстрактного до конкретного, тільки висхідною абстракцією (початком) виступає аксіома чи декілька аксіом. Класичним зразком побудови теорії аксіоматичним методом може служити геометрія Евкліда. У рамках евклідової геометрії через двох крапок на площині можна провести одну і тільки одну пряму лінію ( чи дійсно справа обстоїть саме таким чином, перевірити не можна). Аксіоми не повинні суперечити один одному. Аксіоматичний метод широко використовується в логіці й математиці. Він геть-чисто виключає які-небудь протиріччя. Але як показав К. Гедель, несуперечність теорії, побудованої на аксіомах, не можна довести в цій теорії. Значить принцип несуперечності міркувань має більш широкий, чим сугубо логіко-математичний, характер. Несуперечність – принцип усякого теоретичного знання, і його правомірність визначається зіставленням теорії з практикою.

Гіпотетико-дедуктивний метод застосовується у науках, що спираються не тільки на теоретичний, але й на експериментальний рівні дослідження. Для них він є ідеальним. На місце аксіом як засновків ставляться гіпотези. Гіпотеза, за визначенню, є знання, що може бути спростовано зіставленням з експериментальними фактами. Гіпотетико-дедуктивний метод використовує широко фізика, електротехніка, радіотехніка, економічні наук. Як правило, гіпотетико-дедуктивний метод вимагає гарної математичної підготовки.

І засновки і висновки носять вірогідний характер. У передбаченнях обгрунтовуються припущення про майбутній стан певних явищ в теоретичних поняттях.

Діалектика, метафізика і поняття розвитку.

Розвиток – це "необоротна, спрямована, закономірна зміна

матеріальних та ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність

усіх трьох вказаних властивостей виокремлює процеси розвитку

серед інших змін ... В результаті розвитку виникає новий якісний

стан ... який виступає як зміна ... складу або структури ...

Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей

матерії і свідомості" 14 .

Головне запам’ятати, що розвиток, це єдина в часі лінія

(поступальність) накопичення необхідних, а не випадкових змін

(закономірність) для формування стабільного, а не тимчасового

(незворотність) якісно нових речей, явищ, систем і т.д.

(спрямованість).

За швидкістю розвиток буває:

– еволюційний – поступове й тривале накопичення змін в

попередньому стані;

– революційний – швидка, різка, вибухова зміна попереднього

стану новим.

За напрямом розвиток розрізняють:

– прогресивний, або висхідний – від простого до складного, від

менш організованого до більш організованого, від менш

досконалого до більш досконалого;

– регресивний, або низхідний – в напрямку, протилежному

прогресу.

Становлення

–

"процес

формування

будь-якого

матеріального чи ідеального об’єкта. Усяке становлення

припускає перехід можливості в дійсність в процесі розвитку" 15 .

14

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 561.

15

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 652.

57Це поняття виявляє таку сторону руху, як невпинність,

динамічність, процесуальність змін, що охоплюють увесь світ.

У становленні світ постійно є чимось, чим він не є зараз, але при

цьому залишається тим же самим, що був завжди.

В ідеалістичній філософії становлення є також єдністю

буття й небуття, адже буття існує в стані свого постійного

переходу в небуття, коли буття в кожну нову мить стає іншим,

залишаючись буттям, але його попередній стан зникає, тобто

переходить у небуття. Тут треба зауважити, що небуття не буває,

як це було доведено завдяки Парменіду в другій темі. Саме по

собі буття нікуди і ні в яке небуття не переходить і не може

переходити. Зникають тільки певні характеристики всередині

буття, тобто переходять у небуття. І це необхідно просто

запам’ятати.

Згідно з матеріалізмом рух здійснюється на різних рівнях:

– механічний рух;

– фізичний рух;

– хімічний рух;

– біологічний рух;

– суспільний рух.

І, відповідно, види руху:

1) механічного руху: обертальний, криволінійний, прискорений,

поступальний, циклічний, хаотичний, коливальний і т.п.;

2) фізичного руху: теплота, електромагнетизм, гравітація,

польові феномени, рух світла, перебудова електронних

оболонок атомного ядра, інерція, фазові переходи і т.д.;

3) хімічного руху: всі неорганічні й органічні реакції,

полімеризація, фізико-хімічні процеси та ін.

4) біологічного руху: обмін речовин, рух крові, дихання,

виділення, вища нервова діяльність, старіння, регенерація,

запліднення і т.д.

5) суспільного руху: власність, класова боротьба, політична

боротьба, влада тощо.

У деяких концепція ідеалізму виокремлюють також духовну

форму руху, тобто психіки і свідомості людини.

Види цієї форми руху: емоції, почуття, ідеї, формування

політичних, релігійних та етичних переконань, наукові уявлення,

58естетичні уподобання, творчі акти, створення об’єктів духовної

культури і т.п.

У сучасній філософії щодо певного осмислення категорії

руху існують дві основні теорії: діалектика та метафізика.

Діалектика – теорія розвитку всього сущого, "яка стверджує

внутрішню суперечливість всього існуючого і того, що мислиться

і вважає цю суперечливість основним або навіть єдиним

джерелом усякого руху і розвитку" 16 , і заснований на ній

філософський метод.

Одна з найголовніших проблем діалектики – що таке розвиток?

Розвиток – вища форма руху. У свою чергу, рух – основа

розвитку. Рух також є способом зв’язку в світі. Відповідно,

основними принципами діалектики є:

– всезагальний зв’язок;

– системність;

– причинність (детермінізм);

– історизм.

Тут треба зауважити, що це принципи, насамперед,

діалектичного розуміння матеріального руху й розвитку. Однак

оскільки діалектика охоплює і мислення, постільки ці ж

принципи традиційно називають просто принципами діалектики.

Всезагальний зв’язок означає цілісність навколишнього світу,

його внутрішню єдність, взаємопов’язаність, взаємозалежність усіх

його компонентів – речей, явищ, процесів тощо.

Зв’язки є:

– зовнішні і внутрішні;

– безпосередні і опосередковані;

– генетичні і функціональні;

– просторові і часові;

– випадкові і закономірні.

Системність означає, що численні зв’язки в навколишньому

світі існують не хаотично, а впорядковано. Вони утворюють

цілісність, єдність, систему, в якій вони розташовуються в

ієрархічному порядку. Завдяки цьому навколишній світ має

внутрішню будову (структуру).

16

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А. А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/328/ДИАЛЕКТИКА

59Причинність – наявність таких зв’язків, де одне породжує

інше. Усе в бутті чимсь обумовлено, тобто має певну причину.

Причина, в свою чергу, породжує наслідок, а тоді зв’язки в

широкому смислі називаються причинно-наслідковими.

Історизм припускає дві часові сторони (аспекти) буття:

– вічність, не знищення й не створення буття, світу, історії, часу;

– існування і розвиток в часі , яке триває завжди.

Звідси випливає, до речі, що будь-що потрібно пізнавати в

історичному розрізі.

Метафізика – теорія про надчуттєві принципи й начала

буття. Одночасно є головною альтернативою діалектики. Це

пояснюється тим, що:

– у питанні зв’язків старого и нового діалектика визнає наявність

зв’язків між старим і новим, а метафізика повністю відкидає їх,

вважаючи, що нове цілком витискує старе;

– у питанні про причину руху в метафізиці вважається, що рух не

може походити з самої матерії, а причиною руху є зовнішній

перший поштовх;

– у питанні взаємозв’язку кількості і якості – філософи-

метафізики не бачать взаємозв’язку між ними. Начебто

кількість

змінюється

завдяки

кількості

(збільшення,

зменшення), а якість – сама по собі поліпшується,

погіршується;

– у питанні спрямованості розвитку метафізика визнає його або

по колу, або взагалі не визнає спрямованості розвитку;

– у відношенні до дійсності – діалектика бачить світ в його

різноманітті, причому цілісним і взаємопов’язаним, а

метафізика – одноманітно, за принципом "або – або", вважає,

що буття складається з окремих речей і явищ.

При цьому треба відмітити, що вперше протиставив

метафізику і діалектику як два різних методи німецький філософ

19 ст. Г. Гегель. І разом з тим, "ми у всіх областях знання – в

пізнанні людини, історії, природи – стикаємося з метафізичними

проблемами, всюди впираємося в те, що недоступно людському

розуму, в якийсь нерозчинний залишок. Ці проблеми – це не

довільний продукт людської цікавості, не історичний баласт

думки, а сама вічна загадковість світу, вкорінена в його станах і

властивостях. Метафізичні питання розкидані по всіх областях,

60вони скрізь утворюють основу тих чи інших напрямків

філософії" 17 , як зауважує О. А. Івін. Правда, і самому О. А. Івіну

можна зауважити, що в даному випадку використовується інше

розуміння метафізики.

Діалектико-матеріалістичне рішення проблеми природи й походження свідомості.

У діалектичному матеріалізмі дано матеріалістичне

пояснення природи свідомості (а також її походження), відоме як

теорія відображення. ЇЇ суть у тому, що онтологічно свідомість

являє собою властивість високоорганізованої матерії – мозку й

"виступає як усвідомлене буття, суб’єктивний образ об’єктивного

світу, суб’єктивна реальність, а в гносеологічному плані – як

ідеальне в протилежність матеріальному і в єдності з ним" 42 . Ця

теорія має усі необхідні й достатні ознаки істинності

теоретичного знання, перевіряється практикою, хоча, звісно, має і

низку ще не вирішених питань.

Відображення тут – категорія, а першорядними

поняттями теорії відображення є:

– відображення;

– подразливість;

– чутливість;

– психіка;

– свідомість.

При цьому означені поняття в окремих випадках можуть бути

категоріями зі своїми поняттєвими полями.

Міркування тут прості. Якщо всі об’єкти взаємодіють, то

взаємодія є загальною властивістю матерії. А якщо при взаємодії

різних матеріальних систем результатом виступає взаємне

відображення, то воно також є загальною, універсальною

42

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 622.

98властивістю матерії. Відповідно, відображення за своєю

сутністю – це "загальна властивість матерії, що полягає у

відтворенні ознак, властивостей і відносин відображуваного

об’єкта ... Здатність до відображення, а також характер його

прояву залежать від рівня організації матерії. У якісно різних

формах відображення виступає в неживій природі, у світі рослин,

тварин і, нарешті, у людини" 43 .

На рівні неживої природи відображення проявляється у

вигляді слідів, відбитків, віддзеркалень і т.п. одних матеріальних

об’єктів в інших. У цілому – всього того, що вивчалося в

шкільний фізиці та хімії. Отже, початковими рівнями

відображення тут є:

– механічне;

– фізичне;

– хімічне.

А от на рівні живого більш високим рівнем відображення є

біологічне відображення.

Видами біологічного відображення є:

– подразливість;

– чутливість;

– психіка.

Подразливість

–

найпростіший

вид

біологічного

відображення – здатність живих організмів відображати

навколишній світ у вигляді реакцій. Чутливість – наступний,

більш складний вид біологічного відображення – здатність живих

організмів відображати навколишній світ у вигляді відчуттів.

Психіка – здатність живих організмів (тварини, особливо вищі)

моделювати поведінку, багатоваріантно реагувати на виникаючі

різні ситуації, знаходити з них правильний вихід.

А тепер – увага! У третій лекції говорилося, що "згідно з

матеріалізмом рух здійснюється в різних формах" і, відповідно,

найскладнішою з них є суспільна форма руху. Так от саме на

основі та в межах цього руху з’являється вищий рівень

відображення – соціальний, або суспільне відображення.

Єдиним видом цього відображення є свідомість, із-за чого

відображення стає, крім матеріального, ще й ідеальним.

43

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 470.

99Отже, свідомість – найвищий вид відображення в цілому.

Свідомість притаманна лише людині як соціальній істоті. Це

найбільш повне відображення світу і його осмислення, здатність

до абстрагування, рефлексії, самоусвідомлення, предметно-

практичної діяльності. А якщо вона притаманна людині як

виключно соціальній істоті, то неможливо аналізувати свідомість

ізольовано від інших явищ суспільств. життя. "Свідомість ... з

самого початку є суспільний продукт і залишається нею, поки

взагалі існують люди" 44 .

Таким чином, відображення за своєю природою

починається як матеріальне явище, але на рівні свідомості

остаточно переходить в ідеальне як особливу форму буття

матерії (із-за цього, до речі, постійно плутають ідеальне зі

свідомістю). Також завдяки не просто свідомості, а принциповій

єдності свідомості й діяльності (особливо розумовій)

відображення, в свою чергу, стає активно випереджальним

відображенням. А із цього випливає, що "сама єдність

свідомості і буття має діяльнісний, а не чисто теоретичний

характер" 45 .

На рівні живої матерії онтологічне відображення

піднімається до порівняння сьогодення з минулим, із-за чого і

з’являється первинний ідеальний прорив у майбутнє. Так, відомі

павлівські досліди над собаками показали, що в нервових

структурах ссавців не просто закріплюється зв’язок між

слиновиділенням і певним сигналом, але й можливість

майбутнього використання цього зв’язку. Жива система

"випереджає, – як показує Р. І. Кругліков, – мінливий,

сьогоднішній стан постійних факторів свого середовища та у

своїх реакціях прогнозує майбутній стан цих факторів – їхню

постійність – і своє відношення до цих факторів" 46 .

Організм, хоча і відносно, але автономний у власному

існуванні. Його автономність тим вище, чим вище він за рівнем

організації нервової структури. "Відображаючи протягом свого

"зараз" зовнішній світ і відображаючи його крізь призму свого

"зараз" ... жива система нав’язує своє "зараз" зовнішньому світу

... "приписує" ... те, що ще не відбулося, що ще тільки

відбудеться" 47 .

На основі ідеалізованого часу і порівняння з’являється

ідеальна мета. Ідеальний (внутрішній) час-порівняння виступає

вже як певний стан нервових клітин (матеріальне) і детермінація

із майбутнього 48 (ідеальне), або як вплив ідеально можливих

наслідків на матеріальну причину заради бажаних наслідків.

А звідси випливає цілеспрямованість і планування дій. Як і

відмітив К. Маркс – архітектор відрізняється від павука тим, що

спочатку виробляє ідеальний проект в людській голові.

Діалектична філософія Геракліта

Геракліт говорив, що все плинне, змінне. Навколо нас немає нічого вічного. Тому не можливо ввійти двічі в одну річку. Світ, боротьба протилежностей означає: боротьба протилежностей є джерелом існування світу.

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт Ефеський (540-480 рр. до н.е.) вводить у філософську мову термін «логос», який означає загальний закон буття, основу світу. Звідси Геракліт доходить до висновку, що субстаційно-генетичним началом всього існуючого є вогонь. Його знамените «все тече...», вчення про змінність світу, боротьба протилежностей як джерело плинності буття є цінним внеском в розвиток діалектики.

 

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

 

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Єдність і різноманіття історичного процесу.(дохуя)

Історія суспільства - це складний, різноманітний процес діяльності людей. Не менш складним є, тому, і процес пізнання цієї діяльності.

Тут, на що ми вже звертали увагу в попередніх лекціях, дослідник має справу вже не з дією сліпих, несвідомих, об'єктивних сил природи, а з діяльністю людей, що володіють свідомістю, схильних до пристрастям, емоціям, коли вся людська історія постає як історія різноманітних народів і країн, держав, соціальних груп, окремих людей зі своїми неповторними особливостями, долями. Ці «неповторні історії» індивідуальні, унікальні, як унікальні і неповторні самі люди і їх «окремі життя» і ті історичні події творцями і учасниками яких вони є. Все це різноманіття дійсно змушує сумніватися в наявності «загального», єдиного (не кажучи вже про тотожній), закономірного в історичному процесі.

І дійсно, такого роду «сумнів», як показує історія розвитку поглядів на історичний процес, його зміст, форми, основні детермінанти, мало під собою об'єктивні підстави.

Так, становлення і розвиток історичного знання в епоху античності проходило в умовах слабких, нестійких, нерозвинених зв'язків між окремими народами, державами. У цей період історики обмежувалися описом історичних подій, історій окремих (як правило, «довколишніх») країн. Тому історичний процес представлявся як «суми» окремих, не пов'язаних один з одним, унікальних явищ - воєн, особливостей державного устрою, релігій, звичаїв тих чи інших народів і т. Д. Саме так постає історія в роботах Геродота(Бл. 480-425 рр. До н. Е), Фукідіда (Ок.460-400 рр. До н. Е), які описали війни між греками і персами, Афінами і Спартою, викладено історію держави Ахеменідів і Єгипту.

Але постійно здійснювалося розширення економічних, політичних, культурних зв'язків між народами і державами, поступове накопичення різноманітного емпіричного матеріалу, рано чи пізно повинно було привести до необхідності подолання використовуваних античними істориками описових методологічних принципів, які заважали становленню та розвитку історії як науки.

З одного боку, відкривається різноманіття «інших» товариств, культур підтверджувало установку на розгляд історичного процесу як суми унікальних, «конкретних» історій.

З іншого боку, античні історики все більше усвідомлювали «схожість» форм в яких відбувалися історичні події, відзначали загальне, що збігається в політичному устрої тих чи інших держав, доль тих чи інших народів і культур. До цього періоду відносяться окремі здогади, припущення про загальні закономірності розвитку людського суспільства, про загальні стадіях історичного процесу, складаються можливості для порівняльного аналізу та оцінки пристрою конкретних держав, що, крім усього іншого, представляло і значний інтерес у використанні отриманих висновків в практиці соціально економічного і політичного управління. Проте, навіть в кращому випадку, в працях своїх «батьків-засновників», описова історія обмежувалася виявленням причин тих чи інших конкретних історичних подій, але не поясненням єдності історичного процесу.

Суть цієї ситуації полягала в тому, що кількість різноманітного емпіричного матеріалу вступило в конфлікт з можливостями античної історії у виявленні суспільних закономірностей. Для цього була потрібна інша теоретико-методологічна база, в якості якої виступила філософія.Саме вона, маючи своїм предметом загальне, вивчаючи властивості і прояви цього загального в природі, суспільстві, людському мисленні створила реальні можливості для переходу від опису «локальних» історій до пояснення єдності і різноманіття історичного процесу. На стику двох дисциплін - філософії і історії виникла філософія історії,як розділ філософського знання, що має своїм предметом пізнання найбільш загальних, «граничних» підстав (закономірностей) буття суспільства в його динаміці - основних і єдиних (загальних) детермінант і стадій (етапів) розвитку суспільства, спрямованості, сенсу і цілей історичного процесу і т. д.

Особливо наочно поява нової науки було продемонстровано вже в роботах таких античних філософів як Платон и Аристотель, Які саме з філософських позицій створили типологію форм державного устрою, дали їх порівняльний аналіз і оцінку.

Проте, становлення філософії історії було пов'язане з подоланням ряду труднощів, головною з яких стала філософська проблема співвідношення загального і окремого.

Для історичного та філософського пізнання її рішення носило принциповий характер - якщо в об'єктивному світі існує тільки окреме (одиничне), а загальне існує тільки в свідомості, то звідси випливало, що процеси, що відбуваються в суспільстві унікальні і ніяких об'єктивних закономірностей (як прояви загального в житті окремих стан, народів, культур) не існує. Кожна подія неповторно і має свої неповторні, унікальні причини виникнення та існування.

Абсолютизація окремого привела до виникнення номіналізму - Філософської течії заперечує об'єктивне існування загального і стверджував що об'єктом пізнання може бути тільки одиничне. У філософії історії ідеї номіналізму отримали розвиток, спочатку під впливом описової античної історії, де «унікальне історичне» і було єдиним об'єктом вивчення, а потім, пізніше - в рамках плюралістичних концепцій історичного процесу, які заперечують його закономірний, загальний, єдиний характер.

Причому, якщо в середні віки і Новий час номіналізм зберігав свої позиції багато в чому завдяки авторитету античних істориків і ряду філософів, то з зародженням буржуазного суспільства його «реанімація» стала результатом неприйняття ідей європоцентризму, філософської течії апологізірующего і абсолютизирующего «європейський шлях» розвитку як єдино можливий і «кращий». Відповіддю на нього і стали плюралістичні концепції історичного процесутаких філософів, як Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі та ін.

згідно з ідеями Н. Я. Данилевського, Викладеним в його праці «Росія і Європа» (1869), історія являє собою сукупність ряду замкнутих співіснують паралельно або змінюють один одного «культурно-історичних типів» (цивілізацій). В їх основі лежать самобутні, особливі початку - приналежність до єдиної мовної групи, наявність особливого, неповторного духовного складу.

З позицій визнання унікальності «культурно-історичних типів» Н. Я. Данилевський критикує европоцентристскую періодизацію історії, її розподіл на історію Древнього світу, Середніх віків і Нового часу.

«Яка справа Китаю, яке діло Індії до падіння Західної Римської імперії? - Запитує він. - Навіть для заефратскіх країн - не багато важливіше було падіння Парфянского і виникнення Сасанидского царства, ніж падіння Західної Римської імперії? ».

З запропонованої М. Данилевським концепції культурно-історичних типів, слід, що історія є сукупність морфологічно (приналежність до певної мовної групи і наявність єдиного «духовного складу») рівноцінних, замкнутих цивілізацій. При цьому, в силу своєї самобутності і замкнутості, почала, вироблені народами певної культури не можуть бути передані іншим народам - ??вони не воcпрімут іншу мову і духовний склад, не втративши «своєї культури».

А оскільки всі цивілізації замкнуті і «рівноцінні», то з цього випливає, що історія постає як сума різноманітних унікальних, неповторних культур, кожна з яких має свої причини виникнення, розквіту і загибелі.

Єдиної загальнолюдської культури не існує - до такого висновку приходить і О. Шпенглер в своїй відомій праці «Занепад Європи».

Він, так само як і Н. Я. Данилевський, виступає проти європоцентризму, з його уявленням про «європейську культуру» як вищому досягненні людства, до якого рано чи пізно прийдуть всі народи. Західна Європа - це «уявний центр всього світового звершення». Існують і інші, окремі «історичні світи» (культури), які «мають однакове значення в загальній картині історії». Ці окремі культури мають тільки їм властиві форми мислення, особливості економічної, політичної, релігійної життя, мистецтва і т. Д., Кожна культура живе, підкоряючись тільки їй властивим особливим закономірностям, виростаючи з «надр їхньої держави, до якої вони строго прив'язані на всьому протязі свого існування ... і в кожної своя власна ідея, власні пристрасті, власне смерть ».

Ще один з представників «плюралізму», А. Тойнбі, в своїй капітальній, що складається з 12 томів, праці «Дослідження історії», написаному в період з 1934 по 1961 рр., виходить з того, що в основі життя людського суспільства лежить взаємодія світового закону - божественного Логосу і людства.

Логос ставить певні питання людству - або у формі природного або соціального Виклику. Людство дає Відповідь на цей Виклик. Але оскільки сам Виклик різноманітний і в просторі і в часі, остільки Відповіді на нього також різноманітні. Це різноманітність Тойнбі пов'язує з самобутністю народів, що становлять людство - з самобутністю цивілізацій. Останні являють собою замкнуті суспільства, що характеризуються набором кількох основних ознак. До них відносяться, перш за все, релігія і її форми, а також «ступінь віддаленості від того місця, де дане товариство спочатку виникло». Це служить підставою для виділення декількох «рядів цивілізацій», кожна з яких має власні «ресурсами» для Відповіді. Історичний процес - це сума унікальних «викликів» та «відповідей», які, кожен по-своєму, дає конкретна цивілізація.

Такі погляди основних представників плюралістичного підходу до аналізу історичного процесу. Він, як ми показали, заперечує загальність, єдність і цілісність людської історії як всесвітнього, закономірного процесу.

З точки зору плюралістичного підходу до історії, вона є сума окремих автономних цивілізацій, кожна з яких має свою неповторну, унікальну долю, свої детермінанти виникнення, розквіту і загибелі, а оскільки всі ці цивілізації «рівноцінні», то заперечується і наявність загальних стадій, ступенів всесвітньої історії, ставиться під сумнів сама її «всесвітня».

Протилежні «плюралістичному» погляду на людську історію, сформованому на принципах номіналізму, концепції єдності, різноманіття, цілісності історичного процесу мають своєю основою принципи реалізму.

реалізм- Це філософське вчення, яке вважає що «загальне в мисленні» відображає об'єктивне існування загального в природі і суспільстві.

У ньому виділяється дві основні течії: а)об'єктивно-ідеалістичний реалізм, який вважає, що загальне первинне, передує одиничного, будучи причиною його виникнення і проявляється через це одиничне («Поняття» у Платона, «абсолютна ідея» Гегеля); б) матеріалістичний реалізм, в основі якого лежить уявлення про те, що немає особливого світу «загального», існуючого нарівні, паралельно з одиничним: загальне (буття) існує в єдності будови всіх об'єктивно існуючих (одиничних) предметів і процесів і властивих їм атрибутів буття - зміни (руху) , простору, часу.

Відповідно до «онтологією» реалізму має будуватися і його гносеологія.

Але тут, як і в випадку з номіналізм, специфіка об'єкта пізнання, в якості якого виступає людська історія, що складається з величезного, неосяжного числа індивідуальних (одиничних) дій людей, що володіють «свободою волі», ставить дослідника перед важко вирішуваною дилемою.

Її суть найбільш повно висловив І. Кант. Він вважав, що людина може бути розглянуто: 1) як «природна істота» і тоді нам доведеться абстрагуватися від його свідомості і свободи волі; 2) і як носій духовного начала - в цьому випадку людина не може бути розглянутий як природний феномен, що ставить під сумнів науковість такого аналізу. Якщо ми можемо пізнати людину, як фізичне, емпіричне істота, яке включене в причинний зв'язок природи (феномен), то, як розумна істота (ноумен), він наділений свободою волі і підпорядкований вже моральному закону. З цього випливає, що наука про людину і суспільство неможлива: як носії духовного начала і свободи, люди виходять за межі світу явищ і властивою йому природною необхідності.

Оскільки мова йде про проблему, остільки її успішне вирішення можливе лише двома шляхами: 1) потрібно феномен - свідому діяльність людей, наділених свободою волі, елімінувати (винести «за рамки», виключити) з історичного процесу, представити цей процес і його детермінанти як об'єктивну реальність, тобто розглядати людину і суспільство за аналогією з природою; 2) уявити людину, а з ним і суспільство, в якості носіїв духовного начала, що передбачає: а) «винесення» детермінант історичного процесу за його «межі», в світ «божественного» або «світового розуму», як варіант - представити історію як «інобуття», форму, стадію розвитку «абсолютної ідеї»; б) розгляд історичного процесу як результату «духовної діяльності» всіх людей («громадських ідей», «суспільного розуму», «духовної культури і т. д.) або окремих« освічених »особистостей.

Залежно від шляхів вирішення цієї дилеми в філософії історії склалися три основні підходи (напрямки) в розумінні основ єдності, цілісності і різноманіття історичного процесу, детермінант, що визначають суспільний розвиток і його спрямованість.

Перший з цих підходів, що отримав назву провіденціального, виходить з того, що в основі єдності і різноманіття історичного процесу і основної детермінанти суспільного розвитку лежить божественне провидіння, божественний план, за яким розвиваються всі народи, країни та індивіди. Найяскравішим представником цієї течії є середньовічний філософ Августин Блаженний. «Царства людські, - писав він у своїй праці« Про град Божий »(413-427), - влаштовуються взагалі божественним провидінням». історія, розглянута в такому провіденціальне «ключі», рухається по одній єдиній прямій лінії - від створення світу до другого пришестя Христа, страшного суду і кінця світу.

Велику роль в розробці провіденціалістского підходу зіграли російські релігійні філософи - Вл. С. Соловйов (1853-1900), С. Н. Булгаков (1871-1944), Н. А. Бердяєв (1874-1948), Л. П. Карсавін (1882-1953) та ін. Вони виходили з того, що є якась світова сила (Бог), здатна з'єднати в історичному розвитку божественне і людське початку. «Історія тому тільки і є, - читаємо ми у Н. А. Бердяєва в його книзі« Сенс історії »(1923), - що в серцевині її є Христос. Христос і є глибока містична і метафізична основа і джерело історії ... до Нього йде і від Нього йде Божественне, пристрасне рух і світове пристрасне рух ».

Таким чином, в основі єдності історії лежить Божественне (Христос), а різноманітне прояв його єдиної сутності формує історію. Історія єдина, всі народи проходять загальні стадії, етапи сходження в божественному.

Звідси випливає, що детермінантою історичного процесу є божественне начало, «божественний план», загальний для всіх народів, держав, культур, з конкретних проявів якого «виникає» все різноманіття суспільного життя.

Друге, ідеалістичний напрям, виходить з того, що людина і суспільство - носії духовного начала і «виводить» причини єдності і різноманіття історичного процесу за «дужки» реальності, в сферу «об'єктивного», «світового розуму» і його різних форм прояву. Типовими представником цього напряму є найвизначніший представник німецької класичної філософії Гегель.

Перебуваючи на позиціях об'єктивного ідеалізму, він вважав, що історія не є результат випадкових подій, що вона розвивається за певними законами «світового розуму». Він активний і в кожний історичний період, індивід, народ реалізують у своїй діяльності цілі цього «світового розуму». Якщо всесвітня історія є процес реалізації «духом» самого себе, то історія кожного народу є щабель розвитку світового розуму, етап всесвітньої історії.

Загальна, «світова ідея», будучи основою історії, реалізує себе через діяльність народів та індивідів, але вони є носіями «загального», «єдиного» тому, що ідеї вони потрібні для самовтілення. Сутність духу - його діяльність, активність в самопізнанні. Коли дух «пізнає себе, він приходить до себе, а коли він у себе - він вільний дух». Тим самим історія постає як розвиток поняття свободи, це прогрес у свідомості свободи. Відповідно до цього людська історія проходить чотири періоди: 1) східний світ (відсутність поняття свободи; 2) грецький світ (часткова свобода); 3) Римський світ (розірваність свободи - правове протистояння римлян і імператора); 4) німецький світ (усвідомлення свободи як головної цінності).

третє, наукове або позитивно-реалістичне напрямок в аналізі історичного процесу, представлено працями таких авторів як Д. Віко, Ш. Монтеск'є, К. Гельвецій, І. Гердер, К. Маркс, З. Фрейд, О. Конт, Р. арон, Ж. Фурастье, У. Ростоу та ін.

Початок його формування можна віднести до кінця ХVII - початку ХVIП ст.

Цей період людської історії характеризується швидким розвитком науки, поступовим подоланням схоластики Середньовіччя. Велика увага починає приділятися проблемам пристрої нового, зароджується буржуазного суспільства, яке формується в епоху нових географічних відкриттів, почала дійсно міжнародної торгівлі і колонізації. У цих умовах на зміну розуміння історичного процесу, як виключно європейського, поступово приходить усвідомлення його як локального, відображає «особливе», специфічне, і, одночасно схоже, повторюється, загальне в розмаїтті «позаєвропейських», що включаються у всесвітні зв'язки і відносини країн, держав , народів, культур.

В області філософії історії ці процеси спричинили виникнення сумнівів в «науковості» провіденціалізму, розуміння необхідності пошуку інших, принципово протилежних релігійної схоластики, підходів до аналізу історичного процесу, виявлення притаманних йому об'єктивних закономірностей і детермінант.

Перша з таких спроб була зроблена Джамбаттиста Віко(1668-1774) в його роботі «Підстави нової науки про загальну природу націй» (1725).

У ній, не заперечуючи існування Бога, як творця природи, він вважав, що історія - справа людських рук і її пізнання можливе без опори на «божественне одкровення». Історія суспільства тим і відрізняється від історії природи, що люди «самі роблять свою історію». З визнання свідомої діяльності як атрибутивного властивості яка властива всім людям (націям), і, отже, всьому історичному процесові, Віко приходить до ідеї єдності, повторюваності, цілісності всесвітньої історії.

Різні нації, проходять одні й ті ж стадії історичного кругообігу - божественний, героїчний, людський і повертаються до свого початкового стану. В основі переходу від однієї сходинки до іншої, відповідно до Віко, лежить зміна змісту і форм діяльності людей - Від примітивного використання продуктів природи до її активної переробки, від дикості первісного стану до сімейних форм гуртожитку, а потім до держави, до нерівності, до суперечностей, війнам і неминучого занепаду, який знову змінюється поверненням до «первісного стану». І хоча такі уявлення можна вважати недосконалими, «наївними», його концепція історичного кругообігу означала серйозний теоретичний і методологічний прорив у розумінні історії як закономірного процесу людської діяльності, де сама ця діяльність виступає детермінантою суспільних змін.

Усі наступні позитивно-реалістичні варіанти вирішення проблем пізнання історичного процесу, його спрямованості, розуміння основних детермінант розвитку суспільства по суті справи використовують ці теоретико-методологічні основи, запропоновані і сформульовані Віко.

Розвиток позитивно-реалістичних (наукових) поглядів на історичний процес і пошук його основних детермінант здійснювався в філософії історії в рамках трьох основних течій, пов'язаних з аналізом трьох головних детермінант суспільного розвитку: 1) природною (зовнішнього) середовища; 2) особи; 3) історичного середовища.

Серед «природних» напрямків, перш за все, слід назвати географічний детермінізм, видними представниками якого є Ш. Л. Монтеск'є, А. Тюрго, Л. І. Мечниковта ін. Їх заслугою стало розуміння того, що при вивченні історичного процесу необхідно шукати природні причини того, що відбувається, дійсні об'єктивні детермінанти, що визначають життя людей. У цьому вони протистояли теологічним (провіденціальним), ідеалістичним і схоластичним поглядам на історичний процес.

З точки зору географічного детермінізму, різноманіття форм історичного процесу пояснюється тими географічними умовами, в яких живуть і діють люди, країни, держави. Тут «єдине» - діяльність людей, їх звичаї, спосіб життя і т. Д., Вступаючи у взаємодію з певною географічним середовищем (клімат, рельєф місцевості, характер грунту і т. Д.) Проявляється в різноманітних формах існування - конкретних формах суспільний лад , психологічні риси того чи іншого народу і ін. і це дійсно так - географічне середовище (клімат, рельєф, флора, фауна, корисні копалини і т. д.) є необхідною умовою існування будь-якого суспільства, народу, держави на всіх етапах історичного процесу.

Але не можна не помітити, що якщо географічний детермінізм міг пояснити особливості суспільного устрою тієї чи іншої країни впливом різних географічних умов, то ця теоретична конструкція виявлялася не в змозі пояснити причини розвитку суспільства. За логікою цього напрямку філософії історії, слід визнати, що детермінанти розвитку суспільства - це «зовнішні» і головні (єдині) причини, які і визначають як загальне в розвитку конкретного суспільства, держави, народу (скрізь є географічне середовище) і його різноманіття (унікальні географічні умови).

Точно так само міркують і представники демографічного детермінізму.

Засновники цієї течії Гельвецій (1715-1771) і Антуан Барнав (1761-1793), а потім, пізніше, їх послідовник Томас Роберт Мальтус(1766-1834) запропонували в якості основної детермінанти суспільного розвитку динаміку народонаселення.

На їхню думку, зростання чисельності людей з'явився тією причиною, яка сприяла переходу суспільства з одного ступеня на іншу - від мисливського способу життя до пастушескому, від нього до землеробства і, нарешті, до мануфактури.

І тут, як і в випадку з географічним детермінізмом, ми бачимо, що закріплення за демографічним фактором ролі єдиною детермінанти теж мало реальне підгрунтя - природне відтворення людей, дітонародження є необхідною умовою існування будь-якої країни, народу, людства в цілому. Проте, і тут історичний процес, по суті справи, опинявся «в заручниках» винятковою «зовнішньої природи», яка і задає постійний темп приросту чисельності людей, що йде, як показав це Мальтус в роботі «Досвід про закон народонаселення» (одна тисяча сімсот дев'яносто вісім) , в «геометричній прогресії». Він, як «дамоклів меч», висить над людством, яке не може забезпечити відповідне зростання виробництва засобів існування (що йде в «арифметичної прогресії») збільшується кількістю людей.

Другий напрямок позитивного реалізму, що отримало назву фізіолого-психологічного, виходить з того, що основною детермінантою історичного процесу є «потреби і пристрасті» людей.

Представники цього підходу розглядають історичний процес як «проекцію» несвідомих мотивів, потреб, бажань і т. Д. Які властиві індивіду. Так надходить, наприклад, Зигмунд Фрейд .

З його точки зору, викладеної в таких роботах, як «Тотем і табу» (1912), «Психологія мас і аналіз людського Я» (1921), «Я і Воно» (1923), історичний процес обумовлений сексуальними інстинктами і неможливістю їх задоволення в рамках цивілізації, яка, за допомогою певних засобів (культурних санкцій), пригнічує ці інстинкти, «видавлюючи» їх в такому «облагородженому» вигляді у «зовнішній світ». Людська історія і культура, є сублімацією несвідомого, а різноманіття історії та культури відображає конкретний рівень протистояння несвідомого і свідомого (культурного). При цьому, чим вище рівень культури, чим далі людство відстоїть від початкової «дикості», тим більше за інтенсивністю і масштабом рівень сублімації і придушення несвідомого, що загрожує масовим неврозом суспільства.

Який же вихід з цієї ситуації? Що може виступити в якості засобу терапії «хворого суспільства»?

На ці питання намагався відповісти одні з відомих послідовників Фрейда, Вільгельм Райх (1897 - 1957). У своїй роботі «Психологія мас і фашизм (1933) він вважає, що прогрес суспільства можливий лише на шляхах сексуальної революції. Ті ж ідеї, але вже пізніше, розвиваються в роботі відомого філософа Герберта Маркузе (1898-1979) «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження вчення Фрейда »(1956).

Розглядаючи основні підходи в рамках фізіолого-психічного напрямки можна не назвати і роботи представників соціобіологічні школи, Що пояснює історичний процес і його детермінанти за аналогією з природним процесом і поведінкою тварин.

Серед головних детермінант, спільних для тварин і людини, вони виділяють «мораль», а в її рамках - альтруїзм, як генетично вроджене і притаманне (в тій чи іншій мірі) всім суспільствам, емоційна властивість і мотив поведінки. Про це пишуть у своїх роботах Е. Вілсон, Р. Фокс, Л. Тайгер та ін.

У «області харчування» людини намагалися знайти відповідь на питання про основи єдності і різноманіття історичного процесу і його основних детермінанти Карл Фохт (1817-1895) і Якоб Молешотт (1822-1893).

Вони вважали, що психіка і, отже діяльність людей, визначається тією їжею, яку вживають люди. з різниці в якості їжі у різних народів вони виводять різницю їх інтелектуального і соціального розвитку в цілому. Так, наприклад, Молешотт в своїй роботі «Фізіологічні ескізи» (1865) прямо вказував, що перевага англійців і голландців над тубільцями належних їм колоній визначається перевагою їх мозку, яке, в свою чергу, обумовлено перевагою складу крові, що залежить від їжі.

Значну роль у формуванні і розвитку поглядів на суспільний розвиток та його детермінанти в рамках позитивно-реалістичного напряму зіграв історичний підхід в єдності трьох основних його складових - історико-культурного, історико-економічного та історико-технологічного напрямків.

Історико-культурний напрямок розглядає історичний процес як певну єдину ланцюг поступального розвитку, в основі якого лежить зміна змісту і форм духовної культури.

Вперше в філософії історії основні ідеї такого підходу до аналізу історичного процесу і його детермінант були сформульовані в роботах німецького філософа-просвітителя Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803).

У своїй роботі «Ідеї до філософії історії людства (1784-1791) він розглядає людство, як єдине ціле, що складається з безлічі частин - націй чи народів, що володіють тільки їм властивим неповторним характером. В єдності ж цього різноманіття лежить взаємодія «генетичних сил природи» (клімат, продуктивність ґрунту, певні форми флори і фауни) і «генія народу» - наступності культури. Остання, розвиваючись і організуючись в мові, також проходить певні стадії розвитку від дикості до сучасної культури. Історичний процес, незважаючи на його різноманіття, що виявляється в унікальності співвідношення природних умов і творчих здібностей кожного народу, єдиний в силу передачі кожним йдуть поколінням своїх знань, навичок, традицій і досягнень - подальшим «новим поколінням» людей. Ці забезпечується єдність і безперервність історичного процесу.

Свою концепцію єдності і різноманіття історії запропонував один із засновників позитивізму, Огюст Конт (1798-1857).

Він вважав, що основою єдності історичного процесу і його головною рушійною силою є «розум людства». Відповідно до цієї точки зору, яка пізніше привернула масу прихильників (П. Сорокін, М. Хайдеггер, К. Ясперс), якщо людський розум, ідеї складають основу суспільства, то окремі форми, прояви цього розуму (суспільної свідомості), виступаючи детермінантами конкретного суспільного процесу , визначають і його конкретне різноманіття і стадії розвитку.

Саме з цього виходив один з послідовників Конта, Питирим Олександрович Сорокін (1889- 1968).

«Так як сутність соціального процесу, - стверджував він у своїй роботі« Про так званих факторах соціальної еволюції », - становить думка, світ понять, то, очевидно, він же і є основним початковим фактором соціальної еволюції. Всі основні види соціального буття (світорозуміння, мистецтво, практика) обумовлені знанням (наукою) або, що те ж, представляють модифікацію цього фактора. Всі соціальні відносини, в кінці кінців, обумовлюються думкою ». Історичний процес, згідно Сорокіну є процес поступальної зміни «систем культури» - від ідеаціональних форм (в основі якої лежить принцип сверхразумности Бога) до «чуттєвої формі» культури (в основі якої лежить розуміння об'єктивної реальності як дійсно існуючої, що відповідає науковому пізнанню). Зміна культур - основа історичного процесу і причина еволюції суспільства.

Проте, відзначаючи значення історико-культурного підходу, який розглядає культуру, суспільну свідомість і його окремі форми в якості основи історичного процесу і його детермінант, не можна не помітити, що в рамках зазначеного підходу без відповіді залишається питання про джерелом зміни самої культури і її форм .

Історико-економічний підхід до аналізу сутності та змісту, основних форм і детермінант історичного процесу представлений в працях багатьох економістів, істориків, філософів. Серед них можна назвати ім'я видатного економіста Адама Сміта (1723-1790) і його роботу «Дослідження про причини і природу багатства народів» (1776), праця іншого, не менш відомого економіста Давида Ріккардо (1772-1823) «Начала політичної економії та оподаткування» (1817), роботу англійського мислителя Джозефа Таунсенда (1739-1816) «Дослідження законів про бідних доброзичливці людства» (1786), філософсько-історичну концепцію Клода Анрі де Рувруа де Сен-Симона (1760-1825), розглянув історію людства як послідовну зміну форм експлуатації людини людиною.

Істотний внесок в розвиток історико-економічного підходу в розумінні історичного процесу внесли роботи К. Маркса и Ф. Енгельса. На значення їх концепції вказують практично всі економісти, філософи, історики і т. Д.

Якщо коротко (більш докладно їх соціально-філософські погляди розглядалися раніше, в попередніх лекціях) сформулювати основні положення марксизму, то його основною заслугою і істотним внеском в розвиток філософії історії можуть бути названі такі положення:

1. В основі єдності історичного процесу лежить матеріальна (виробнича) діяльність людей. Всі люди, для того щоб жити, задовольняти свої потреби в «їжі, одязі, житлі» повинні займатися виробництвом засобів до існування. Задоволення потреб є одночасно процес породження нових потреб, для задоволення яких знову і знову повинен здійснюватися процес виробництва. Виробнича діяльність є вічне умова існування суспільства.

2. Люди, на відміну від тварин перетворять дійсність (природу і суспільство) керуючись певними цілями. Самі ці цілі і можливості їх досягнення залежать від різноманітних об'єктивних умов - як природних, так і суспільних (географічне середовище, результати діяльності попередніх поколінь і реальна діяльність «інших людей» переслідують «свої цілі» і т. Д.).

3. У трудовій діяльності люди використовують певні знаряддя праці, вступають в певні виробничі відносини - відносини розподілу, обміну та споживання. Серцевиною виробничих відносин є відносини власності на засоби виробництва. Різноманіття відносин виникають серед маси учасників спільного процесу виробництва, обумовлює їх об'єктивний характер - люди не можуть не вступати в ці відносини в силу їх об'єктивних зв'язків з природою і необхідності спільної виробничої діяльності.

4. В залежності від рівня розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин всесвітній історичний процес може бути розглянутий у єдності його основних етапів, стадій - суспільно-економічних формацій, через які закономірно проходять всі народи, суспільства, держави. Конкретний базис (сукупність виробничих відносин) формує конкретну надбудову - політичні і правові інститути, духовне життя суспільства і т. Д. Товариства з єдиним базисом мають однотипну надбудову.

5. Розвиток суспільства є об'єктивний історичний процес зміни суспільно-економічних формацій, змістом якого є рух до суспільства, вільного від експлуатації людини людиною, де реально здійснюється принцип: «Від кожного - за здібностями, кожному - за потребами» і де людина дійсно вільно і різноманітне реалізує себе як гармонійно розвинена особистість.

Концепція історичного процесу, запропонована марксизмом, і в момент своєї появи і, особливо, сьогодні, піддається критиці за зведення всіх детермінант суспільного розвитку до «економічного фактору». Наводиться маса прикладів, коли в якості детермінанти історичного процесу може виступати релігія (як це показав, наприклад,ще Л. Фейєрбахі пізніше - Макс Вебер, Аналізуючи роль протестантизму в зародженні капіталізму в Німеччині), діяльність держави, інших суб'єктів політичної діяльності, про що свідчить реальна історія і т. Д.

В якості альтернативи марксизму в середині ХХ століття була запропоновані різні варіанти концепції технологічного детермінізму - Течії розглядає техніку, технології (в першу чергу - інформаційні) в якості єдиного, характерного для всіх історичних стадій і етапів суспільного розвитку, через які проходять всі народи, головного чинника детермінації історичного процесу.

Серед великої різноманітності цих варіантів технологічного детермінізму можна виділити концепції так званого індустріального кола - «стадій економічного зростання», «індустріального» і «постіндустріального» суспільства, технотронной цивілізації та інформаційного суспільства.

Їх основні положення, висунуті в роботах Уолтера Ростоу, Жана Фурастье, Раймона Арона, Даніеда Белла, Олвіна Тоффлера,при всіх їх концептуальних «нюансах», можна сформулювати наступним чином:

1. Науково-технічна революція, що почалася в середині ХХ століття, являє собою всесвітнє, глобальне явище, яке має вирішальний вплив на всі країни і народи планети.

2. Основний детермінантою історичного процесу є розвиток науки і сучасних інформаційних технологій, використання яких обумовлює кардинальні зміни суспільства - його економічної життя, соціальної структури, політичного і духовного життя і т. Д. Техніка змінює спосіб життя людей, визначає тип суспільства і тип культури.

Відповідно до таким розумінням, історичний процес постає як закономірна зміна «технологічних» етапів (доіндустріального, індустріального, постіндустріального, технотронного, інформаційного і т. Д.), Через які пройшли (або пройдуть) всі народи і країни. При цьому розвиток науки і техніки повинно привести все людство до якогось «золотого віку», де людина долає свою «одномірність» як «робочої худоби» і отримує можливості для творчої, стабільної, різноманітної і вільної діяльності.

Не можна не помітити, що в зазначених концепціях за наукою і технікою закріплюється роль якоїсь самостійної, самодостатньої і саморозвивається, підпорядкованої власними законами, сили, яка обумовлює функціонування і розвиток усіх сфер життя суспільства і історичний процес в цілому.

Залишається неясним, яким чином з даного рівня «науково-технологічного» розвитку з необхідністю слід та чи інша надбудова - тип політичного режиму, релігійні, моральні і правові ідеї, форма сімейно-шлюбних відносин і т. Д.

Не менш незрозуміло, як будуть подолані в «золотому майбутньому» протиріччя, що складаються між групами, які займають різне становище в ієрархії економічних відносин (відносини власності на засоби виробництва, перш за все), в політичній сфері (різне положення в системі влади), духовній сфері (різноманітність культур) і т. д. Невже комп'ютер є єдиною панацеєю від суспільних протиріч та катаклізмів?

Отже, пора підвести деякі попередні підсумки аналізу основних точок зору на єдність і різноманіття історичного процесу.

Можна сказати, що ця проблема є однією з центральних у філософії історії. Її «центральність» обумовлена ??тим, що від її вирішення залежить визнання чи заперечення об'єктивних законів функціонування і розвитку суспільства, можливість їх наукового пізнання та прогнозування майбутніх станів (форм) історичного процесу. Тому такий великий спектр розрізняються між собою точок зору - від абсолютизації різноманіття історії та заперечення її загальних закономірностей до розуміння того, що єдність історичного процесу визначається або «світовим духом», або «розумом людства», або об'єктивно і спочатку властиво суспільству, в основі функціонування і розвитку якого лежить єдність його субстанції (люди) і атрибутів (різноманіття людської активності) - люди самі творять («роблять») свою історію.

Не менш різноманітним виявляється і пропонований спектр детермінант історичного процесу - від божого провидіння, «світового розуму», культури, суспільної та індивідуальної свідомості до матеріального виробництва, географічного середовища, режиму демографічного відтворення, науки і техніки та т. Д. При цьому кожна точка зору , розглядаючи «свою» детерминанту в якості основної і єдиної, відображає складність самої громадської реальності, яка як цілісна система складається з різноманітних рівнів, підсистем, «зовнішніх» і «внутрішніх» зв'язків і відносин і складності самого процесу соціально-філософського пізнання.

Вихід з цих труднощів, який пропонується сьогодні - визнати многофакторность історичного процесу, рівнозначність всіх його детермінант.

У найбільш систематичному вигляді дана ідея була викладена Маріо Бунге в його роботі «Науковий матеріалізм» (1981), де він заперечує існування в суспільстві якогось «єдиного двигуна» - саме суспільство складається з трьох рівноправних підсистем (культури, економіки та політики), взаємодія яких і обумовлює історичний процес.

Але що ж являє ця взаємодія, яке «пов'язує» воєдино всі підсистеми суспільства, змушуючи суспільство «працювати»?

Відповідь очевидна - це людська діяльність, причому в якості пріоритетного її виду завжди виступала і виступає матеріальна (виробнича) діяльність, здійснювана в конкретно-історичних економічних формах.

Це не означає, що вона не зазнає впливу з боку політики (в першу чергу - держави), що вона «незалежна» від культури, від різних форм і видів духовного життя і т. Д. Більш того в ході історичного процесу та чи інша підсистема , та чи інша детермінанта може виступати домінуючою. Так, наприклад держава може мати значний вплив на економіку і культуру суспільства, суспільну свідомість і його конкретні форми і сфери (ідеологія, наприклад) можуть впливати на діяльність мас, точно так само як географічне середовище або демографічний фактор в конкретних обставинах можуть виступати домінуючими факторами (домінантами) суспільного розвитку. Виходячи з уявлень про суспільство як цілісну систему, заперечувати взаємний вплив, взаємодія його рівнів, елементів, домінування того чи іншого чинника у функціонуванні та розвитку суспільства помилково.

Проте, не можна не бачити і того, що матеріальна діяльність є системоутворюючим властивістю, що визначає специфіку суспільства саме як системи і відмінність його від інших (природних, технічних, ідеальних і т. Д.) Систем, фактором, що забезпечує цілісне єдність і різноманіття історичного процесу.

Якщо в основі єдності і різноманіття історичного процесу лежить людська діяльність, яка виступає в якості детермінанти суспільного розвитку, то виникає питання про оцінку цього розвитку, питання про те «куди йде людство?».

А оскільки і тут, як при вирішенні будь-якої філософської проблеми, існують прямо протилежні - негативні і позитивні оцінки спрямованості «руху історії», остільки відповісти на ці питання неможливо без розгляду проблеми суспільного прогресу і його критеріїв

Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія вбирає в себе різноманітні вчення і здобутки шкіл, створених мислителями Стародавньої Греції та Риму (VI ст. до н. е. – V ст. н. е). Це тисячоліття – час закладення підвалин західної (європейської) філософської парадигми.

Маємо зазначити, що в стародавні часи, поряд із розвиненими Китаєм та Індією, високий рівень культури мали Вавілон, Єгипет та інші країни. Так, у Вавілонському царстві значного розвитку досягли математика, астрономія, медицина. У Єгипті знання настільки цінувалися, що у староєгипетському вірші “Прославлення переписувачів” мовиться про більшу необхідність книг, ніж будівель (пірамід, палаців тощо), оскільки написане увіковічнює знання. Але в цих країнах філософія не виникла. Її надзвичайно високий рівень сформували стародавні греки.

Греки з VI ст. до н.е. освоїли значні території в Малій Азії, на півдні Італії та на узбережжі Середземного моря. Розгорнувши бурхливу торгівлю з сусідами, греки переймали їх кращі досягнення: різноманітні знання, технічні засоби, користування папером тощо. У результаті їх світоуявлення, відповідно й філософія, виявилися більш “приземленими”, “практичними” ніж, скажімо, в Індії.

Античних філософів насамперед цікавили:

1. Aрхе – першоначала всього існуючого та звану субстанцією;

2. Логос – закон буття і впорядкування світу;

3. Шляхи до істинних знань;

4. Природа людини та її моральності;

5. Пошуки єдиної основи світу;

6. Проблема досягнення людьми евдемонії – щастя.

Філософія Стародавньої Греції за змістом і ідеями ділиться на три періоди: досократичний, класичний та еллінський.

Становлення античної філософії пов’язане з переходом від міфологічних уявлень (Гомер, Гесіод, орфіки) до Логосу (загальний закон), теоретичного понятійного мислення (Фалес – один з “семи” мудреців).

Склад «Семи мудреців» у різних джерелах змінюється, додатково ж він налічує 17 імен у різних комбінаціях. Проте перший список мудреців навів Платон у своєму діалозі «Протагор» (4 ст. до н. е.):

Піттак з Мітіліні, острів Лесбос;

Солон Афінський;

Клеовул з Лінда, острів Родос;

Біас Приєнський;

Місон Хенейський;

Фалес Мілетський;

Хілон зі Спарти.

У Давній Греції філософія, як раціоналізований світогляд, що шукає субстанціальну основу всесвіту, набуває класичних форм, антична - спочатку грецька, а потім і римська філософія, яка існувала більше тисячоліття (з VI до н. е. по VI н. е.). За цей час вона, як і вся антична культура, пройшла замкнений цикл від зародження до розквіту, а потім до занепаду та загибелі.

За часом можна виділити чотири періоди:

1) виникнення і формування (досократівська філософія VI ст. до н. е.),

2) класичний, зрілість та розквіт (V – IV ст. до н. е.),

3) захід – грецька філософія епохи елінізму та латинська філософія періоду Римської республіки (ІІІ – І ст. до н. е.),

4) період занепаду та загибелі в епоху Римської імперії (V–I ст. до н. е.).

Філософи / Античні філософи / Досократики
Передфілософська традиція	Орфей · Лін · Ферекід · Епіменід · Акусилай · Сім мудреців
Мілетська школа	Фалес · Анаксімандр · Анаксімен
Піфагорійці	Піфагор · Алкмеон · Філолай · Архіт · Гіппон
Елейська школа	Ксенофан · Парменід · Зенон Елейський · Мелісс
Атомісти	Левкіпп · Демокріт
Софісти	Протагор · Продік · Горгій · Гіппій · Критій
Поза школами	Геракліт · Анаксагор · Емпедокл · Діоген Аполлонійський

Східна філософія (давньоіндійська та давньокитайська) орієнтована на споглядальне, інтуїтивно-містичне бачення світу, внутрішнє удосконалення людини, а не перероблення світу (пригадаємо китайське “у-вей” - недіяння), зневажливе відношення до природнонаукового знання.

На відміну від східної, антична філософія є раціоналістичною (ессенціальною), орієнтована на пошук сутності природного світу, є натурфілософією (філософія природи), тобто містить у собі всі знання про світ. Світ для давніх греків є живим, гармонійно впорядкованим, предметно-речовим, цілим Космосом.

Центральною проблемою античної філософії є космоцентризм (у чому основа світу, його першопочаток, як упорядкований Космос?), що досягає найбільш повного логіко-раціоналістичного, природно-наукового звучання у працях Аристотеля (380-322 до н. е.). Важливою проблемою античної філософії є також антропоцентризм, намічений спочатку софістами, Сократом (469-399 до н. е.) та отримавший детальну розробку у елліністичний та римський періоди.

Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в період Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.

Антична філософія у римській (латиномовній) формі сприймається західноєвропейською культурою (філософією), а еллінська традиція, точніше еллінсько-візантійська, сприймається Східною культурою (філософією), в тому числі і Київською Руссю.

Загальна характеристика елліністичної філософії.

Поняття "еллінізм" походить від грецького слова "Еллада" – так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор'я. Епоха еллінізму починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широко розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був самим своєрідним учнем Аристотеля. Вважається, що саме Аристотель пробудив у ньому бажання досягти меж Ойкумени (у розумінні греків – населеного людьми Всесвіту).

Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств, культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур. Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступив потрійним з'єднанням – грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство. Пізній еллінізм можна було б визначити як епоху зустрічі античної і християнської культур.

Епоха еллінізму може бути особливо цікавою нам тому, що вона дуже схожа на нашу – епоху на межі II і III тисячоліть. Так само, як і тоді, цінності потребують глобальної переоцінки. І якщо ми зрозуміємо, як відбувалася ця переоцінка в епоху еллінізму, то, можливо, нам стане зрозумілішим і наше сьогодення.

Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи

• 1. Відхід від суспільно-етичної проблематики до проблем людського існування. Людина розглядається як мікрокосм. Онтологія людини збігається з онтологією Всесвіту.

• 2. Ірраціоналізм – перехід від розуму до волі, споглядання, інтуїції, посилення міфологічно-образного бачення світу.

• 3. Розгляд буття як єдності сфер, що перетворюються в міру наближення до Божества.

ЗХ німецької класичної філософії

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівні.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок. Також німецька класика йде далі за раціоналізм Нового часу (Декарта, Лейбніца, які вважали, що про суть світу ми дізнаємося, лише занурившись в глибини самого розуму, оскільки чуттєве різноманіття природних тіл приховує від нас основу буття). У німецькій класиці йдеться про розумно організовану дійсність, де суть світу відкривається нам безпосередньо. І чим далі просувається думка німецьких філософів, тим ясніше те, що йдеться не про первозданну природу, а про світ культури, організований відповідно до законів Істини, Добра і Краси (метафізика, етика і естетика - три частини філософії Канта, які присвячені відкриттю цих законів). Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Діяльність людей тлумачиться ними тільки як духовна діяльність, а тому на найфундаментальніші питання представники класичної німецької філософії відповідають з позиції спочатку суб'єктивного (Кант), і лише потім об'єктивного ідеалізму (Гегель).

Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософії. "Аж до появи кантівської філософії, - пише в зв'язку з цим Гегель, - публіка ще йшла в ногу з філософією; до появи кантівського філософського вчення філософія збуджувала до себе загальний інтерес. Вона була доступна і її бажали знати; знання її входило взагалі в уявлення про освічену людину. Нею тому займалися практики, державні люди. Тепер, коли виступив плутаний ідеалізм кантівської філософії, у них опускаються крила. Таким чином, вже з виступом Канта покладений був початок цьому відділенню від звичайного способу свідомості".

Таким чином, одна з особливостей класичної німецької філософії проявилася в тому, що вона була приречена на громадський неуспіх. Інакше кажучи, вона не могла стати популярною. І це з тієї простої причини, що не може бути популярною серйозна наука. Всяка популяризація науки веде до того, що поступаються спочатку науковою формою заради простоти викладу, а потім самим змістом - заради простоти сприйняття. Що стосується німецької класики, то тут було поставлено протилежне завдання. Кант і Фихте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обгрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

Перерахуємо деякі з позитивних моментів німецької класичної філософії. Філософія Канта завершує раціональну філософію (почату Декартом). У його філософії знайшло своє вираження теоретичне віддзеркалення і розуміння в просвітянському дусі людської свободи і рівності в період до французької революції. У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фихте, основи нової натурфілософії у Шеллинга (його ж концепцію "динамічного процесу" в природі, близьку до матеріалістичної діалектики), діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, дедіалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається). Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм, ідею розвитку в дослідження суспільства і природи і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої просвітянської епохи (ідея розвитку ставати головною в діалектиці Гегеля).

Переважання ідеалізму в німецькій класиці пов'язане з розвитком усій філософії після Декарта. В протилежність онтологічній позиції древньої і середньовічної філософії, як недостатньо обгрунтованою, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш суттєвим моментом, з якого філософія повинна почати, є достовірність того, що самого пізнає Я, суб'єкта. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу робить більший упор на суб'єкта (людини), чим на об'єкт (світ, природу), а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття (гносеологія перед онтологією). У філософії Канта також проявляється подібне привілейоване положення суб'єкта і теорії пізнання(суб'єктивізм, що почався з робіт Декарта, доводиться Кантом до логічного кінця і його тому можна вважати останнім послідовним суб'єктивним ідеалістом, з чим пов'язане те, що в наступній фазі розвитку німецької філософії (Шеллинг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції).

Також можна сказати, що характерною рисою німецького ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фихте, Шеллинга класичного періоду і Гегеля). Поштовх розвитку пантеїзму дали Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності), а також дискусія, що розгорілася в кінці 18 століття навколо філософії Спінози (викликана книгою Ф. Якобі "Про вчення Спінози", що представляє атеїстичну інтерпретацію його філософії).

В соціальному плані німецька філософія - свідоцтво ідейного пробудження "третього стану" (бюргерство, буржуазії) Німеччини і розвиток соціальних і ліберально-політичних ідей Нового часу і Освіти (у цьому плані Кант і Гегель дають одні з кращих тлумачень "громадянського суспільства" і "правової держави").

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Досягнення Німецький ідеалізм вперше поставив питання про сутність знання: «Що є знання?». Для Канта це питання зводиться до питання про можливості чистої математики і чистого природознавства. У його формулюванні це питання про знання зводиться до питання про можливість синтетичних суджень апріорі. Для Фіхте питання про знання стає також питанням про сутність людини. Якщо суб'єкт є необхідною умовою існування світу, то знання стає способом його конституювання. Шеллінг повертає питанню про знання його об'єктивну складову, розглядаючи знання як результат розвитку самої природи. Гегель синтезує питання про знання в положенні: «Справжньою формою істини є система знання». Для Фейєрбаха питання про сутність знання на тлі грандіозного успіху науки і техніки стає вже неістотним, що свідчить про те, що можливість знання перестала бути проблемою.

ЗХ та течії Відродження

Ключові характеристики, основні школи, течії напрямки і видатні представники філософії Відродження .

Криза середньовічного світобачення призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Це було у 14 − 15 столітті в І талії, де й виникло Відродження. 

Світобачення в епоху Відродження орієнтовано на те, що:

1. Природа і земне життя людини мають реальну цінність;

2. Світ і природа являють собою єдине;

3. Людина − найвище творіння Бога. Вона здатна осягати процес творіння.

Відродження пропонує переусвідомити вчення античних філософів та нанести поразку по концепціям середньовічної релігії, опираючись при цьому на науку. Тут ми зустрічаємося з такими видатними діячами культури та мистецтва як: Лоренцо Вала, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Микола Кузанський, Марсіліо Філіні, Леонардо да Вінчі та інші. Гуманізм Відродження мав антропологічний характер, спрямований на:  1.Обгрунтування центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

2. Піднесення гідності людини;

3. Прирівняти людину у чомусь до Бога.

Ідеї пізнього Відродження були пов’язані з вченням Джордано Бруно ( 1548 − 1600) , який розробляв концепцію матеріалістичного погляду на пізнання та чоловіче життя. Він обґрунтовував ідеї, що пізнання розпочинається з відчуття, котрі дають нам образи речей та процесів, а розсудок виводить із цього загальне. Загалом, філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного антропологізму до класичної науки. Риси філософії Відродження: антропоцентризм, пантеїзм, гілозоїзм. Доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя, вона має свою неповторність та історичну цінність. 

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові нау­кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування.

Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні напрями: 

гуманістичний (Данте Аліг'єрі,Франческо Петрарка,Лоренцо Валла),

неоплатонічний(М.Кузанський,Мірандола),

натурфілософський(Леонардо да Вінчі,М.Копернік,Д.Бруно,Г.Галілей), реформаційний(М.Лютер,Т.Мюнцер,Ж.Кальвін,Е.Роттердамський),

політичний(Н.Макіавеллі),

утопічно-соціалістичний(Т.Мор,Т.Кампанелла). 

Гуманістичний напрям (XIV — XV століття) філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії, що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Неоплатонівський напрям (сер. XV — кінець XVст)Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Миколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

 Натурфілософський напрям (XVI-XVII ст) репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному способу життя.

Реформаційний напрям (XVI-XVII ст). Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом

Політичний напрям (XV-XVI ст) репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину (конк ретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII ст) Томас Мор та Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади, грошей і золота. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей, в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

А) Згідно філософії Гегеля, в основі світу лежить ідеальне розумне начало - об'єктивно існуючий світовий розум, «абсолютна ідея». Основними рисами цього вчення є активний і діяльний характер, постійний розвиток та рух. Ця діяльність полягає в мисленні, в самопізнанні. Гегель прагне охопити увесь світ єдиним поняттям «абсолютна ідея», яка є першоосновою усіх речей. В основу цієї ідеї лежить пізнання самої себе. Зробити це вона може за посередництвом людської свідомості мислення, філософії.

Б) Гегель був основоположником об'єктивного ідеалізму, ідеалістичної діалектики. Важливим вченням Гегеля є діалектичний метод. Гегель вважав, іцо в основі усіх речей лежать поняття, а джерелом усякого розвитку, суспільства і людського мислення -виступає саморозвиток поняття. Будь-який відбувається за схемою; теза-стверджування, антитеза - заперечення і синтез-зеперечення заперечення, тобто гармонійне сполучення тези і антитези. Ця послідовність називається принципом тріади. Діалектика Гегеля визначає діалектику речей і має ідеалістичний характер. Діалектичний метод вступає в протиріччя з вимогою системи. Він вважав, що всяка система повинна бути завершеною, д авати відповіді на запитання. Якщо виходити з гегелівського діалектичного методу,то можливості людського розуму безмежні, але з точки зору його системи у нашого розуму є межі.

Теорію формаційного підходу до розгляду історії розробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Згідно з їхньою концепцією суспільство у своєму розвиткові проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з яких має специфічні соціально-економічні, класово-політичні, національні та інші ознаки. Сутністю формацій є характер економічних відносин залежно від форм власності:

– первісне суспільство – общинна власність;

– рабовласницьке – повна власність рабовласника на засоби виробництва і раба;

– феодалізм – повна власність феодала на засоби виробництва і неповна – на робітника;

– капіталізм – власність капіталістів на засоби виробництва і відсутність її на найманого робітника;

– соціалізм – суспільна власність на засоби виробництва в особі держави.

Цивілізацію характеризують насамперед як культурно-історичну систему. Її ознаками є технічна оснащеність суспільного виробництва, тип культури, роль людського фактора та культури і суспільно-політичних інститутів у розвиткові соціальних процесів та інше. Визначальний вплив на них залишається за економікою, але тільки в кінцевому результаті.

Відповідно до цих ознак визначають якісно різні типи цивілізацій, через які проходило людство у своєму розвиткові:

– космогенна, що охоплює стародавнє суспільстві й епоху Середньовіччя;

– індустріальна, або техногенна, що відповідні капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям;

– інформаційна, або антропогенна, що формується в наш час.

Як бачимо, для формаційного підходу характерною є соціально-економічна причинність розвитку суспільства.

Для цивілізаційного підходу характерним є більш широке бачення: акцентується увага на тих факторах (культура, свобода особистості, техніка тощо), що пов'язані з діяльністю суб'єкта історичного процесу, його свободи, інтелектуальної діяльності, ролі в суспільстві тощо.

Слід підкреслити, що цивілізаційний підхід до розгляду історії не підміняє і не відміняє формаційний підхід. Цивілізаційний підхід включає в себе формаційний як складову соціальної причинності певних етапів історичного процесу. Зазначимо, що обидва підходи мають елемент ефективності в дослідженні та поясненні розвитку суспільства. Це два ракурси, що мають право на існування і які не заперечують один одного.

Процес становлення цивілізації нового типу, яка отримала назву інформаційно-технологічної або постіндустріального суспільства, почався із середини 50-х років XX ст. Використання інформаційної технології суттєво змінює технічну основу матеріального і духовного виробництва, визначає нові організаційні форми суспільного життя. Відбуваються кардинальні зміни в соціальній структурі, де значна частина робочої сили перетворюється в середній клас. Виникає потреба в постійному підвищенні духовної культури особистості й суспільства. Інтелектуальний потенціал суспільства стає вирішальною умовою його успішного функціонування і розвитку. Основна увага суспільства зосереджується на науково-інформаційних ресурсах, рівневі соціально-політичної свідомості, її маніпулюванні, моральних критеріях, духовно-культурних орієнтаціях. Отже, увага переміщається із зовнішніх умов життєдіяльності людини на її саму, її духовне життя. Тому етап інформаційної цивілізації називають ще антропогенним.

Висловлюють думку, що антропогенна (інформаційна) цивілізація є передумовою або навіть умовою побудови суспільства соціальної справедливості, орієнтованої на людину. Стверджують, що альтернативи цьому суспільству людство в майбутньому не має. Лише в умовах суспільства соціальної справедливості людство може вижити і досягти стійкого розвитку.

Сьогодні суспільство перебуває в кризовому стані. Виникнення глобальних проблем (екологічні, демографічні, загроза ядерної війни і т. ін.), втрата духовних ідеалів значною кількістю громадян, перехід до прагматичного та утилітарного способу існування людей тощо – характерні риси нашого часу. Подолання кризового стану може бути реалізовано лише на шляху переходу до нового, більш ефективного і менш витратного способу існування суспільства.

Про суспільство соціальної справедливості мріяло людство протягом всієї історії свого існування. Досить згадати думки Демокріта відносно "демократичного суспільства", уявлення Платона про "ідеальну державу", релігійні пошуки в Середньовіччі, утопічну країну мислителів Нового часу і, нарешті, соціалістичний та комуністичний ідеал марксизму.

Розмаїття умов існування у кожному регіоні Землі пояснює необхідність теоретичного обґрунтування форм, методів застосування універсального принципу соціальної справедливості, який виключає "зрівнялівку" і вимагає забезпечення відповідності між внеском окремої людини чи соціальної групи в життя суспільства і визнанням та справедливою винагородою за цей внесок з боку суспільства.

Закон взаємного переходу кількості в якість та його поняттєве поле.

Закон єдності і боротьби протилежностей та його поняттєве поле.

Закон заперечення заперечення та його поняттєве поле.

Завдяки попередньо виявленому принципу єдності буття, ми

можемо стверджувати, що буття складається з множини всього при

одночасній єдності цього всього. Множина всього, в свою чергу,

складається з окремого (одиничного) чогось, яке обов’язково має

свою визначеність. Іншими словами, ми відрізняємо одне від

іншого на тій основі, що одне має тільки йому притаманні

властивості, або ознаки, а інше – свої. Ці властивості при підйомі

до всезагального розділили на дві великі групи – кількість і якість.

24

Философский словарь / Под ред. Андре Конт-Спонвиль. – М.: Палимпсест, Издательство

«Этерна», 2012. – 218 с. // http://philosophy_sponville.academic.ru/2240/Форма

67Кількість – категорія, яка виражає число, величину, ступінь

прояву певної властивості.

Кількістю описують ті властивості, які можуть бути виражені

чисельним значенням, інтенсивністю прояву або зовнішніми

матеріальними ознаками прояву (обсяг, швидкість, розмір,

насиченість, щільність, яскравість, зігнутість, округлість, вага,

маса і т.д.).

Однак, кількість, визначаючи числові характеристики чого-

небудь, не визначає його сутності, або системи внутрішніх

властивостей і зв’язків між ними. Наприклад, 12 м довжини

металевої труби і 12 м висоти дерева збігаються в числовому вимірі,

проте труба й дерево, вочевидь, різняться. Разом з тим, можна

числом позначити кількість цих внутрішніх властивостей, зв’язків,

їхню ієрархію тощо. Причому немає для кількості значення, що саме

вимірюється – матеріальне чи ідеальне. З першим і так усе

зрозуміло, а для другого наведемо приклади: довга думка (довжина,

яку можна виміряти числом слів або тривалістю часу), стислість –

сестра таланту (об’єм, кратність тексту).

Сутність визначає якість. А якість – це категорія, яка

виражає систему істотних властивостей, ознак, особливостей і

надає визначеності. Вона визначає що-небудь саме так, а не

інакше. Таке що-небудь має лише одну якість, невіддільну від

нього. Відповідно, воно завжди одиничне. Зміна якості означає не

просту зміну, а перетворення в інше. При цьому, зникнення

якості чого-небудь означає і його зникнення, оскільки якість

невіддільна від цього чого-небудь.

Кількісні зміни не обов’язково призводять до зникнення або

перетворення в інше. Утім, оскільки зовнішні, кількісні

властивості беруться не звідки-небудь, а виростають саме із

специфіки якості, то зміна кількості завжди свідчить про певну

зміну і якості. Відповідно, наявна єдність кількості та якості.

Більше того, будь-що є єдністю своєї кількості та якості, із-за

чого вони є загальними категоріями буття.

Кількість нестійка, рухлива, динамічна. Вона постійно

змінюється і, відповідно, якщо відбувається накопичення яких-

небудь кількісних змін, то в силу єдності кількості та якості

відбуваються відповідні якісні зміни.

68При переході через певну кількісну межу якість порушується

і створюється нова єдність.

Інтервал кількісних змін, в межах якого зберігається якісна

визначеність, називається мірою. Інакше, міра – це ті межі, які

визначають кордони можливої кількісної зміни в рамках даної

якості. Кількісна зміна може і не перетворювати щось в інше, але

при порушенні міри щось однозначно стає іншим.

Разом з тим нова якість створює і нову міру, в межах якої

існують усі можливі кількісні зміни.

Оскільки і кількість, і якість прямо пов’язані зі змінами, а отже,

рухом, постільки перехід міри веде від становлення до розвитку.

Причому такий перехід називається законом взаємного переходу

кількості та якості. За допомогою цього закону пояснюється як

саме відбувається рух, його схема. А оскільки він відноситься до

всіх форм буття, то його вважають загальним.

Необхідно також відмітити, що коли відбувається перехід до

нової якості, то нова якість з’являється стрімко, або стрибком.

Із-за цього рух є єдністю двох стадій – безперервності та стрибка.

Безперервність тут – стадія поступових кількісних нагромаджень,

вона не зачіпає якості і є процесом збільшення або зменшення

існуючого. Стрибок – стадія докорінної зміни наявної якості у

нову (інколи тлумачиться як момент або період перетворення

однієї якості в іншу).

Цей закон отримав подальшу конкретизацію в синергетиці.

Значно деталізовані й поглиблені знання про стрибки на всіх

рівнях розвитку матерії, від субатомного до суспільства 25 .

Правда, при цьому неправомірно запропоновані різні уявлення

про синергетику як складову діалектики і, навіть, про

переростання діалектики в синергетику.

Тепер можна перейти до наступного закону існування і

розвитку субстанції. Однак попередньо зауважимо, що замість

слів "щось", "що-небудь" та похідних від них будемо вживати

філософське поняття – об’єкт. У першій лекції ми розрізняли

поняття об’єкт і предмет пізнання щодо того, що і яким чином

пізнається у філософії. Разом з таким тлумаченням цих понять у

25

Имянитов Н. С. Количество, качество и противоположности: вчера, сегодня, завтра //

Философия и общество. – 2009. – No 1. – С. 44-64.

69філософії об’єкт – це все, що пізнається незалежно від його

матеріальних чи ідеальних характеристик.

Так от на початку цієї лекції ми погодилися з тим, що буття

складається з множини окремих об’єктів. Усі вони різняться між

собою, вони несхожі, неоднакові, не співпадають. Це очевидно. І для

такої несхожості об’єктів у філософії є поняття відмінності, або

ознаки, що створює різницю, часткову або повну невідповідність

одного об’єкта іншому. А з іншої сторони, є об’єкти, які хоча б у

чомусь, але схожі, збігаються за певними ознаками і т.д. Такі

об’єкти ми об’єднуємо в групи, класифікуємо, систематизуємо

тощо. Для такого випадку у філософії є поняття тотожності, або

того, що є схожим, однаковим, рівним між собою і т.д.

Поняття тотожності служить для позначення властивості

бути таким же. "Таким же, як що? Таким же, як таке ж, інакше це

буде вже не тотожність. Таким чином, тотожність є в першу

чергу відношення себе до себе" 26 .

Отже, об’єкти водночас і відмінні, і тотожні між собою. Однак,

якщо відмінність може бути і повною, то тотожність ніколи не

буває повною. Як це? За кількісною ознакою здається, що

тотожність може бути повною. Наприклад, "ми живемо в одному і

тому ж домі". "Але чи буває абсолютною кількісна тотожність?

В сьогоденні – так, буває, але тільки і винятково в сьогоденні.

Якщо розглядати її з точки зору часу, то вона стає такою ж

відносною, як якісна тотожність, а може бути, і ще більш

ілюзорною" 27 .

Відповідно, у відмінності присутня тотожність, а в

тотожності – відмінність. Вони як характеристики буття

субстанції існують в єдності. При цьому абсолютність

відмінності вказує на стійкість, сталість об’єкта, а відносність

тотожності відображає мінливість існування об’єкта, його

кількісних і якісних характеристик. Буття в сьогоденні

самототожне, але в часі "все тече, все змінюється" (Геракліт).

Нема нічого постійного, крім самої постійності. А постійним є

лише саме буття і тут і тільки тут правий Парменід.

26

Философский словарь / Под ред. Андре Конт-Спонвиль. – М.: Палимпсест, Издательство

«Этерна», 2012. – 218 с. // http://philosophy_sponville.academic.ru/2110/Тождество

27

Философский словарь / Под ред. Андре Конт-Спонвиль. – М.: Палимпсест, Издательство

«Этерна», 2012. – 218 с. // http://philosophy_sponville.academic.ru/2110/Тождество

70Таким чином, будь-який об’єкт є певною єдністю стійкості і

мінливості.

З цього випливає, що в об’єкті присутні протилежності, які

протистоять одна одній, але знаходяться в нероздільній єдності.

Вони відрізняються від відмінностей тим, що протилежності не

тільки володіють різними ознаками, але й взаємно виключають,

заперечують одна одну, перебувають у процесі боротьби та

єдності водночас.

Протилежності не можуть, як відмінності, співіснувати без

боротьби. Така взаємодія протилежностей називається

суперечністю, яка в свою чергу призводить до постійних змін

об’єкта. Оскільки об’єкт змінюється, він перетворюється в щось

інше собі, знімаючи суперечність, постільки з необхідністю, або

закономірно відбувається розвиток. Тепер розширюючи

поняттєве поле "субстанція – зміни – рух" приходимо до

висновку, суперечність – це внутрішнє джерело руху

субстанції. А єдність і боротьба протилежностей є загальним

законом існування та руху субстанції.

При цьому необхідно розрізняти діалектичні і логічні

протиріччя. Згідно логічного закону несуперечності: два

протилежних судження про один предмет не можуть бути

істинними одночасно. Але діалектика описує об’єкт у різних

відносинах, не порушуючи законів логіки. Наприклад,

поширення світла – це процес безперервний (коливання

електромагнітного поля) і перериваний (частинки). Тому

логічний закон несуперечності не порушується, і обидва ці

судження можуть бути одночасно істинними.

Єдність і боротьба протилежностей вказує на ще одне цікаве

явище. Якщо в об’єкті постійно відбуваються зміни, то попередня

зміна при появі нової зміни зникає повністю чи продовжується в

новій, хоча б і в перетвореному вигляді? На перший погляд нова

зміна відкидає, знищує стару зміну. У філософії це називається

запереченням. І начебто все просто. У логіці – це акт

спростування невідповідного дійсності висловлювання, який

розгортається в нове висловлювання. У метафізиці заперечення –

це відкидання й остаточне усунення старого. Однак в діалектиці

заперечення – це перехід старого в новий стан зі збереженням

певних елементів, або складових.

71Так тлумачити поняття "заперечення" почав в межах

об’єктивного ідеалізму Г. Гегель для пояснення циклічного

характеру розвитку дійсності.

Діяльність Абсолютного розуму полягає в тому, що вона є

процесом постійного заперечення наявного стану наступним

станом, який зароджується в ньому із-за суперечності між старим

змістом і новими змінами. Таким чином з’являється перше

заперечення, але це поки що виявлення суперечності. А потім

виявлена суперечність, яка все ж таки вирішується, приводить від

виявлення суперечності до виникнення нового змісту Духу, тобто

відбувається друге заперечення першого заперечення. Отже,

якщо перше заперечення – це виявлення суперечності, то друге

заперечення – це її вирішення.

Таким чином, за допомогою двох заперечень, мислення крок

за кроком поступово сходить від простих понять до складних, а

Дух поступово підвищує власну складність і робить

поступальний рух вперед. А далі все знову повторюється, але на

більш високому рівні, в новій якості.

Чому в новій якості – це зрозуміло. А от чому на новому

рівні? А тому, що з одного боку, старий зміст формально зникає,

а з другого боку, він зникає, перетворюючись у новий. Старі

елементи, перегруповуючись з одночасною появою нових

зв’язків, породжують не просто нову якість, а більш складну

якість. Із-за того, що старе, яке хоча б і частково, але присутнє в

новому, то рух відбувається не по колу, зростає не лінійно в гору,

а йде по спіралі. А тоді це не просто рух, але тепер це розвиток. У

цьому суть діалектичного закону заперечення заперечення

Г. Гегеля. І цей же закон показує, в якому напрямі відбувається

рух – у напрямі розвитку.

Оскільки розвиток світової дійсності – це результат

внутрішнього саморозвитку Духу, який відбувається циклічно,

постільки його етапи є однотипними:

1. Теза. Тут відбувається утвердження наявного, даного або

даність просто є.

2. Антитеза. Тут відбувається заперечення вихідної даності

самій собі, тобто її заперечення себе самої собою ж у вигляді

зростання всередині неї суперечності, яка заперечує її нинішній

стан і підштовхує до нового стану, тобто до свого вирішення.

723. Синтез. Тут відбувається зняття, або вирішення

внутрішньої суперечності, тобто друге заперечення її першого

заперечення за рахунок формування зі старого, попереднього

стану нового стану.

4. Оскільки розвиток невпинний в силу постійного

формування внутрішніх суперечностей, постільки синтез

циклічно переходить у стан тези, і все починається з початку.

Отже, розвиток, за Г. Гегелем, здійснюється у постійному

поверненні після подвійного заперечення до вихідного

положення, яке, однак, знаходиться вже на більш високому рівні

свого існування.

Прогресивний шлях розвитку, або спрямованість від нижчого

до вищого, забезпечується тим, що кожна стадія розвитку є

багатшою, складнішою за змістом. Це відбувається в силу того,

що саме заперечення носить діалектичний, а не метафізичний

характер.

В якості першої тези, з якої починається загальний розвиток,

він бере тезу "буття". Її антитеза – "небуття" ("абсолютне ніщо").

Буття і небуття дають синтез – "становлення", від якої

відбувається перехід у нову тезу. Далі розвиток триває по

висхідній лінії за вказаною схемою від нижчого до вищого, від

абстрактного до конкретного.

вищий рівень

4 (1). перехід синтезу в нову тезу

(наявне буття)

3) синтез як зняття

суперечності (становлення)

2) антитеза (ніщо)

1) теза (чисте буття)

нижчий рівень

У загальному підсумку – діалектичне розуміння заперечення

виходить з того, що нове не знищує старе начисто, а зберігає для

73себе щось, переробляє його, піднімає на новий, більш високий

щабель. З виникненням нового розвиток не припиняється,

оскільки всяке нове не залишається вічно застиглим новим, в

ньому утворюються нові суперечності, тобто настає знову

заперечення і т.д.

Згодом закон заперечення заперечення з ідеалізму був творчо

переосмислений в матеріалізмі, а точніше в діалектичному

матеріалізмі. Особливо в тій частині, що розвиток дійсно

відбувається від нижчого до вищого рівня, проте рух від

абстрактного до конкретного відноситься до раціонального

пізнання і жодним чином не до розвитку матерії.

Правда, щодо заперечення заперечення і до сьогодні є свої не

вирішенні до кінця проблемні питання. А деякі філософи і

матеріалісти, і ідеалісти вважають з певних причин його не

загальним законом, а принципом діалектичного розвитку.

Отже, закони діалектичного руху специфічні і не зводяться

один до одного, але вони взаємопов’язані, доповнюють один

одного. Розвиток є вирішенням суперечностей, він же – зміна

якості і діалектичне заперечення старого новим.

І разом з тим варто запам’ятати, що "в матерії в цілому

розвиток в кожний момент часу актуально завершений, в ній

одночасно актуально здійснені всі щаблі і форми її необхідного

розвитку. Узята в цілому, матерія не розвивається – вона не може

втратити ні на мить жодного зі своїх атрибутів, як не може

набути і жодного нового атрибута ... у кожній окремій кінцевій

сфері її існування ... постійно відбувається дійсний діалектичний

розвиток. Але те, що вірно щодо кожної "кінцевої" частини

матерії, те невірно у відношенні до матерії в цілому, до матерії,

що розуміється як субстанція" 28 .

Підводячи

підсумок

вищенаведеним

онтологічним

міркуванням, перефразуємо слова О. В. Чаянова, що будь-яка

онтологічна теорія являє собою складну систему нерозривно

поєднаних між собою категорій (буття, субстанція, матерія, дух,

рух, кількість, простір тощо), які взаємно детермінуються і

находяться у функціональній залежності одне від одного. І якщо

28

Ильенков Э. В. Космология духа // Философия и культура. – М.: Изд-во полит.

лит-ры, 1991. – С. 415-437. – С. 415-416.

74яка-небудь ланка з цієї системи випадає, то руйнується вся

будівля, тому що при відсутності хоча б однієї з таких категорій

усі інші втрачають властиві їм смисл і зміст і не піддаються

більше якому-небудь визначенню.

Така ж катастрофа очікує й інші теоретичні системи, а не

лише філософські поняттєві поля 29 .

Рух та його поняття

Онтологічна категорія руху

Дана тема нескладна, оскільки за допомогою попередньо

пройденого поняття "поняттєве поле" можна доволі просто

осмислити четверту найважливішу категорію онтології – рух.

Рух у філософії – це будь-яка зміна взагалі.

Зміна – це перетворення одного в інше, перехід з одного

стану в інший. Зміна визначається обсягом і напрямом,

тривалістю і швидкістю.

До складу цього поняття входять:

1) процеси

і

результати

взаємодій

будь-якого

роду

(інформаційні, хімічні, фізичні, біологічні, соціальні та ін.);

2) зміна станів (фізичних, хімічних, біологічних, структурних,

соціальних та ін.);

543) переходи з одного стану в інший (якісні, кількісні, агрегатні,

енергетичні, соціальні та ін.).

4) зміна положення тіла в просторі (механічне переміщення,

обертання, квантово-механічне переміщення).

5) виникнення або зникнення явищ, процесів і речей;

6) переміни у формі;

7) зміна розміру (збільшення, зменшення обсягу, лінійних

розмірів чи пропорцій).

8) системні зміни (зміна циклів, а також пріоритетів, напрямків,

порядку, хронології і т.д. групових або парних взаємодій).

Бінарною опозицією (протилежністю) поняттю "зміна"

виступають поняття спокою, константності, незмінності. Щодо

поняття "незмінності" необхідно зауважити, що деякі філософські

школи намагалися угледіти за зміною нерухоме буття, істинне

буття, незмінний світ ідей тощо, але в реальності незмінність

виявляється повільною зміною. Так звана незмінність корелює

(має взаємний зв’язок, співвідношення) з поняттями тривалості й

швидкості.

Ось як пояснює цю опозицію французький філософ Андре

Конт-Спонвіль: "Усе проходить, ніщо не залишається

незмінним", – сказав Геракліт (фрагмент А6), і це означає, що все

змінюється (panta rhei: все тече) і ніщо не є постійним ... те, що

змінюється, і є тим, що залишається незмінним. Промовляючи

слово "зміна", ми ... маємо на увазі послідовність ... двох різних

станів одного і того ж об’єкта – але з цього випливає, що сам

об’єкт продовжує існувати. Якщо ж він повністю зникне, то

змінюватися буде вже не він (адже його більше не існує), а його

елементи або світ (які продовжують існувати). Таким чином,

зміна передбачає ... тривалість і підтримку в бутті того, що

змінюється ... І якщо все в світі змінюється, значить, світ

продовжує існувати. Слава Парменіду.

Отже, щоб змінюватися, необхідно продовжуватися. Однак

вірно і зворотне: щоб продовжуватися, необхідно змінюватися.

У вічно мінливому світі незмінність неможлива або смертельна ...

Слава Геракліту: все тече, все змінюється, ніщо не стоїть на місці

– крім універсального становлення.

Ми тим легше помічаємо зміни, чим вони масштабніші й

стрімкіші. Але навіть найповільніша або найдрібніша зміна не

55перестає бути зміною. Чудово сказав Монтень: "Весь світ – це

вічні гойдалки ... Навіть усталеність – і вона не що інше, як

ослаблене і уповільнене гойдання" ("Досліди", книга III, глава 2).

Таким чином, зміна є законом буття (в силу чого буття становить

єдине ціле зі становленням), і, може бути, це єдина незмінна в

світі річ. Все змінюється – це вічна істина" 13 .

Таким чином, якщо зміна є всезагальною, або універсальною

якістю буття, то і рух – це всезагальна якість буття. У такому

розумінні рух є сутнісною, невід’ємною ознакою усього (на

відміну від минущих, випадкових його станів), тобто атрибутом.

При цьому рух поєднує:

1) мінливість й усталеність поточного стану об’єкта, системи,

явища тощо;

2) безперервність потоку змін і переривчастість якісних станів

чого-небудь у цьому потоці;

3) абсолютне в якості світового руху й відносне в якості умовних

станів спокою в його складі.

Отже, рух є єдністю протилежного.

Рух визначає буття, а тому питання про джерело руху

принципове для філософії. Однак вирішується воно двояко:

1) рух виникає від внутрішньої здатності речей і явищ до

мінливості (матеріалізм);

2) рух залежить від зовнішньої для речей і явищ причини

(ідеалізм).

У матеріалізмі логічно аргументується положення, що

причиною руху є внутрішня суперечливість самої матерії як

субстанції, а отже й буття. Відповідно, ця теза знімає питання

про саму можливість початку руху та виникнення світу в часі.

Адже, якщо ця теза істинна, то не тільки матерія немислима поза

рухом, але й сам рух немислимий без матерії. Відповідно, якщо

не існує ніяких інших причин руху матерії, то рухлива матерія

існувала завжди. А тоді рух – це спосіб існування матерії.

Ідеалістична філософія в межах метафізики заперечує

внутрішню здатність матерії до руху та пропонує

найрізноманітніші джерела руху, починаючи від Логосу і

першодвигуна, і закінчуючи Богом або Абсолютним Духом. При

13

Философский словарь / Под ред. Андре Конт-Спонвиль. – М.: Палимпсест, Издательство

«Этерна», 2012. – 218 с. // http://philosophy_sponville.academic.ru/723/Изменение

56цьому в деяких її системах допускається початок руху в світі й,

відповідно, допускається виникнення світу в часі, тобто

приймається версія створення світу.

Разом з тим в ідеалізмі на основі діалектики також

аргументується позиція, що рух є способом існування, але Духа, а

не матерії. Однак більш детально це буде показано в п’ятій лекції

на прикладі філософії Г. Гегеля.

Зміст поняття основного питання філософії його сторони

Більш за все філософія визначає характер і загальну

спрямованість світогляду при вирішенні основного питання

45філософії, або питання про відношення матерії і духа, а в

гносеологічному плані матеріального та ідеального. Це питання

має три сторони:

1-а сторона основного питання філософії – що є первинним:

перше чи друге?

Бути первинним – це бути основою для існування іншого,

причинно передувати іншому, визначати його і бути головним

змістом світу. Вирішується перша сторона питання трьома

підходами:

1. Моністичний підхід. Моністичний підхід кладе в основу

світу одне з двох начал (або матерію, або дух) і містить у собі два

напрями: матеріалізм або ідеалізм.

В ідеалізмі первинним виступає дух, а вторинним –

підпорядкована духу матерія. У матеріалізмі – навпаки.

Ідеалізм має дві форми:

– суб’єктивний ідеалізм, де первинним виступає свідомість

суб’єкта, яка формує для людини її світ. Іншими словами,

стверджує залежність зовнішнього світу, його властивостей і

відносин від свідомості людини;

– об’єктивний ідеалізм, де первинним виступає ідеальне начало

(Дух, Абсолют, Ідея і т.п.), що існує незалежно як від

матеріального світу, так і від людини.

У матеріалізмі первинним виступає матерія, а вторинним –

свідомість, яка є похідною від матерії. Матеріалізм шукає

пояснення світу з самого себе без зовнішніх щодо матерії чинників.

Матеріалізм має основні три форми:

– натурфілософський (інколи – наївний) матеріалізм;

– метафізичний ((інколи – механістичний) матеріалізм;

– діалектичний та історичний матеріалізм.

Інколи вирізняють також антропологічний матеріалізм

(представлений в основному у філософській концепції

німецького філософа 19 ст. Л. Фейєрбаха), вульгарний

матеріалізм та інше.

2. Дуалістичний підхід – рівнозначно кладе в основу світу

обидва начала: і матерію, і дух.

3. Плюралістичний підхід – визнає множину різних

рівноправних, незалежних і незвідних одне до одного начал

буття, та які не утворюють абсолютної єдності.

46При цьому всі ці підходи мають різновиди (варіації).

Наприклад, в ідеалізмі є ірраціоналізм, соліпсизм та інше. У

матеріалізмі – вульгарний матеріалізм. У дуалізмі –

епістемологічний, етичний тощо. У плюралізмі – монадологія,

персоналізм та інше.

2-а сторона основного питання філософії – питання про

пізнаваність світу.

Це питання вирішується двома протилежними типами

концепцій, одні з яких допускають пізнаванність світу, а інші –

або ставлять під сумнів (скептицизм), або не допускають взагалі

(агностицизм). Як різновид останнього можна вважати

гносеологічний плюралізм, який заперечує існування об’єктивної

істини.

3-я сторона основного питання філософії – питання що

саме вважати матеріальним, а що ідеальним.

«Філософія життя», течія друга підлога. XIX - початку XX століття - поставило життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуває себе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливої йому. Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя як потік, невловима розсудливими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і півпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і так далі.

Ірраціоналізм та Філософія життя

Ірраціоналізм (від лат. irrationalis – нерозумний, позарозумовий) – філософська позиція (течія), що наполягає на обмеженості пізнавальних можливостей розуму та визнає основним різновидом пізнання інтуїцію, інстинкт, почуття. Ірраціоналізм виходить з того, що дійсність є хаотичною, закономірностей не існує, все підкоряється творчому пориву та сліпій волі. Ірраціоналізм, як за правило, протиставляє себе раціоналізмові Нового часу.

Ірраціоналістична течія у сучасній філософії почала формуватися ще за часів Гегеля у першій третині 19 ст. Саме тоді була започаткована так звана “філософі життя”, до якої відносять таких мислителів як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон. Філософія життя первинною реальністю вважає життя, яке тлумачить як цілісний органічний процес, що передує розділенню матерії і духу, буття і свідомості (це розділення є базовим для класичної філософії).

За А. Шопенгауером (1788 – 1860) – німецьким філософом-ірраціоналістом, сутністю світу є нерозумна, сліпа воля. (Ще Шопенгауера визначають як волюнтариста). Ця воля якраз і є тією кантівською річчю-у-собі, яку Кант помилково вважав непізнаванною. Воля є сліпе поривання – поривання до буття, до самоздійснення. Все простромлене волею, все, що існує веде нещадну боротьбу за існування. Притім, ніякої закономірності в цьому пориванні, в цій боротьбі не має – тому воля не пізнаванна, але лише для раціональної науки, для розуму. Вона усвідомлюється людиною інтуїтивно, але від того не стає розумною. Світ взагалі постає перед нами як наше уявлення – світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Світ не можна розуміти як те, що існує десь поза межами нашого сприйняття. Наші сприйняття є, так би мовити, зовнішньою стороною світу. Водночас світ є нерозумна воля, що на рівні людини набуває поступового усвідомлення. Воля – то є внутрішня, глибинна сторона світу, його сутність, а світ – дзеркало волі. І ця єдина воля виявляє себе у кожній людині. Людина робить вчинки не тому, що вона щось пізнає, а потім хоче, а тому, що спочатку хоче, а потім пізнає – що саме. Отже, воля в усіх живих істотах прагне до задоволення та самоздійснення. Але ні перше, ні друге не досягає своєї мети, бо прагнення волі нескінченні, а існування кожної з істот кінцеве. Чим краще людина розуміє життя, тим скоріше вона приходить до висновку, що життя – страждання. В інших людях ми бачимо себе, в їхніх стражданнях – свої страждання. Будь-яку із живих істот лише умовно можна вважати індивідуумом: всі вони є лише тимчасовими виявами єдиної волі і в глибині всі тотожні одне одному. Тому марно приписувати значимість нашому індивідуальному існуванню. Воля, що несвідомо діє в нас, не підкоряється нашим особистим сподіванням. Всі наші цінності для неї нічого не варті.

2. "Творча еволюція" Анрі Бергсона. На відміну від інших представників "філософії життя" Бергсон у своїх роботах спирався на природознавство. На основі концепції "життя" він прагнув побудувати картину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вчення А. Бергсона - життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя - це безперервне творче становлення. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчою еволюцією. В результаті, світ в зображенні Бергсона, з'являється як єдиний, безперервно і що безповоротно розвивається, спонтанний і непередбачуваний. Народжуючи усі нові і нові форми, він знаходиться в стані безперервного становлення. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелект, по Бергсону - це розумне і розсудливе пізнання, що досягло вищих форм в методах фізико-математичних наук. Інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла на елементи і так далі, а потім конструює з них штучні єдині картини світу. Бергсон не заперечує пізнавальних можливостей інтелекту, проте інтелект зовсім не створений для того, щоб осмислити еволюцію, у власному значенні цього слова, тобто безперервність зміни.

Інтелекту принципово недоступний "життєвий порив". Його пізнання можливо тільки на підставі інтуїції. Інтуїцією, по Бергсону, називається рід інтелектуальної симпатії (співпереживання), за допомогою якої людина переноситься всередину предмета, щоб злитися з тим, що в нім єдине, і отже, невимовно. Інтуїція дозволяє проникнути в саму суть речей. Бергсон характеризує інтуїцію як основу Духу, у відомому сенсі, як саме життя. Завдання філософії, на його думку, полягає в тому, щоб допомогти людині опанувати інтуїції, що розсіюються (в процесі життя).

3. Філософія волі, волюнтаризм: "воля до влади" на основі "волі до життя". Поняття волі, як основи усього істотного, Ніцше запозичує у Шопенгауэра. Проте, якщо для Шопенгауэра воля служить підставою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-моральний відтінок. "Життя, за його словами, прагне до максимуму почуття влади". "Воля до влади" - це найбільш значущий критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого громадського явища. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина в усіх сферах своєї життєдіяльності. З права сильного, "волю до влади" Ніцше виводить усі підстави моралі. Він стверджує, що мораль, визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття переваги одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими).

У основі "моралі панів", з точки зору Ніцше, повинні лежати наступні принципи:

1) "цінність життя" є єдина безумовна цінність;

2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їх життєвих сил і рівнем "волі до влади";

3) сильна людина вільна від моральних зобов'язань, він не пов'язаний ніякими моральними нормами.

Усім цим вимогам, по Ніцше, задовольняє суб'єкт моралі панів - надлюдина. Разом з генетичною характеристикою надлюдини, як людини арійської раси, з певними фенотипічними ознаками ("нордичний тип"), Ніцше пропагував подвійну мораль надлюдини. По відношенню один до одного - це поблажливі, стримані, ніжні, горді і доброзичливі люди. Але по відношенню до "чужих" вони небагатьом краще за неприборканих звірів. Тут вони вільні від моральних гальм і керуються у своїх діях інстинктами. Ніцше був категоричним супротивником будь-яких форм панування масової свідомості. Його надлюдина - це гармонійна людина, в якій поєднуються фізичну досконалість, високі моральні і інтелектуальні якості.

Ніцше нерідко заявляє, що насправді надлюдини ще не було, його необхідно виростити. І в цьому полягає мета людства. Заратустра (образ надлюдини, запозичуваний Ніцше з історії) - це не надлюдина, а шлях до надлюдини. Звичайні люди нашого часу - це початковий матеріал, необхідний для того, щоб створити родючий грунт для вирощування надлюдини. Надлюдина, по суті справи, займає у Ніцше місце Бога. Бог помер, ми його убили - сповіщає Ніцше вустами Заратустры, і на його місце повинна прийти надлюдина.

Вплив філософії життя був найбільш сильним в першій чверті ХХ століття. Деякі ідеї Ніцше запозичувалися фашизмом.

Категорії буття та субстанція в іст розавитку

Ці та інші питання привели, врешті-решт, до поняття

"буття", що стало центральним поняттям певного

поняттєвого поля, яке назвали – онтологія. Згодом це поняття в

силу своєї граничності й універсальності стало категорією.

А більш детально про змістове наповнення цієї категорії ми

будемо дізнаватись із історії філософії.

Отже, буття – це онтологічна категорія, що виражає собою

все, що об’єктивно існує в світі поза свідомістю людини і взагалі

ніяк не залежить ні від свідомості, ні взагалі від людини.

А оскільки філософське розуміння буття прямо співвідноситься зі

свідомістю, постільки те чи інше розуміння цього відношення

визначає і відповідне рішення основного питання філософії.

Винахід і перша розробка поняття Буття приписується

давньогрецькому філософу Парменіду, хоча, по суті, проблему

буття так чи інакше вирішували всі філософи-досократики.

Внаслідок цього, поняттєве поле розширюється поняттями

буття "по істині" та "за думкою" (докса, гадка), розрізняючи

перше як об’єктивне, справжнє, ідеальне, не-чуттєве та друге як

удаване, помилкове, створене свідомістю та психікою людини.

Парменід виокремив кілька основних якостей, якими має

володіти істинне буття:

1. Вічність. Істинне буття повинно існувати завжди, без

початку і без кінця, адже воно не може десь існувати, а десь не

48існувати. Інакше буття може виникати і зникати. А чи може

буття зникати?

Припустимо, що воно може зникати, а тоді необхідно

припустити, що буття зникає кудись, тобто в небуття. Але небуття

немає, і не може бути, тому що небуття – це хибне, оманливе

поняття, це абсолютне ніщо. Отже, істинному буттю нікуди

зникати, воно не зможе ніколи зникнути, і повинне існувати вічно.

Крім того, істинне буття не може виникати. Адже, якщо воно

може виникати, то воно також виникає звідкись, де його немає,

тобто знову з небуття, яке відсутнє.

Буття, яке може виникати, повинно виникати тільки з якогось

іншого буття. Однак, якщо одне буття взагалі виникає з іншого

буття, то воно, по-перше, не є буттям як таким, буттям в цілому.

А по-друге, воно не істинне, оскільки істинним завжди буде те

буття, яке є причиною існування і можливістю виникнення для

чогось іншого щодо себе.

Отже, істинне буття ніколи не виникало, оскільки крім нього

самого ніхто і ніщо не могли би дати йому можливість існування.

Робимо висновок, що, якщо справжнє буття ніколи не

виникало і ніколи не зникне, то воно існувало, є і буде існувати

вічно.

2. Єдність. Істинне буття єдине, оскільки все, що не є буття – це

абсолютне ніщо. Третього не дано. Однак небуття немає. Отже, вся

множинність Буття, всі його відмінності уявні, і немає нічого, крім

нього самого, єдиного в самому в собі і тотожного самому собі.

3. Непорушність. Істинне буття нерухоме, оскільки для його

руху потрібно ще щось, в чому б воно рухалось. Потрібна якась

порожнеча для його руху, а порожнечі не буває.

Розглянемо що ж таке порожнеча?

– якщо порожнеча – це небуття, то вона є ніщо, і тоді порожнечі

немає, і не може бути, а істинному буттю ні в чому рухатися.

– якщо ж порожнеча – це якесь інше буття, а "іншого буття" не

буває, адже буття єдине, то порожнечі знову немає і буттю

знову ні в чому рухатися.

4. Незмінність. Істинне буття незмінне, оскільки воно не

може переходити ні в який стан інший собі, крім як у небуття.

А якщо переходи між істинним буттям і небуттям неможливі, то

буття незмінне.

495. Неподільність, безперервність, однорідність. Буття

неподільне, оскільки є тільки одне єдине Буття і його неможливо

розділити на два і більше різних буття. А якщо буття неподільне,

то, відповідно, безперервне. До того ж, якщо буття неподільне,

безперервне, незмінне і єдине, то воно тотожне собі в кожній

своїй частині, тобто є однорідним.

6. Досконалість. Оскільки істинне буття, яке не має причини

свого виникнення, постільки таке буття абсолютно самодостатнє,

існує в абсолютному спокої, абсолютно завершене у своїй якості,

а отже досконале.

На прикладі міркувань Парменіда видно, як для пояснення

одного поняття з необхідністю виникає система понять, або

конкретне поняттєве поле. У даному випадку – поняттєве поле

онтології.

Звісно, що філософи Античності і Середньовіччя могли

помітити щось додаткове і відповідно вводили до цього

поняттєвого поля і нові поняття, і додаткове тлумачення вже

відомих понять. Так, буття – це:

1. Логос як таке розумне всезагальне, що безперервно

постає, виникає, переходить з одного стану в інший (Геракліт).

2. Числові співвідношення як незмінна і вічна основа

єдності світу (піфагорійці).

3. Незмінні,

неподільні,

однорідні

стихії

(античні

натурфілософи).

4. Вічні, незмінні, неподільні й однорідні атоми (Демокрит).

5. Вічні, незмінні, єдині і досконалі ідеї (Платон).

6. Сутність (субстанція), яка піддається розумінню при

допомозі дев’яти додаткових висловлювань, або категорій

(Аристотель).

При цьому слід запам’ятати, що саме Аристотель остаточно

надає поняттю "буття" статус онтологічної категорії, додатково

розширивши поняттєве поле онтології. Завдяки цій категоризації

проблема субстанції і відповідного пояснення буття тією чи

іншою мірою пронизає наступні століття впритул до високого

сьогодення. Отже, другою найважливішою онтологічною

категорією філософії є субстанція.

"Спочатку субстанція розумілася ... як ... той ... матеріал, з

якого складаються ... одиничні речі; середньовічне мислення

50допускало тому безліч ... субстанцій, незмінних і не

перетворюваних одне в одне начал ... Філософія, яка приписувала

активну роль "формі", врешті-решт перетворює поняття

субстанції в один з титулів бога, який тлумачиться як форма всіх

форм ... Звідси виникає розрізнення двох субстанцій – духовної

та тілесної, чревате ... безвихідним дуалізмом "душі" і "тіла" ...

спроби зняти дуалізм ... робляться протягом усього середньовіччя

... від Фоми Аквінського, який тлумачить "тілесну субстанцію" як

несамостійне начало і тим ... заперечує за нею визначення

субстанції, і кінчаючи Дунсом Скоттом, який схилявся до

тлумачення матерії як загальної субстанції всіх речей і навіть до

гіпотези про здатність цієї матерії мислити" 7 .

У філософії Нового часу вона як онтологічна категорія

набуває, з одного боку, філігранної витонченості визначення

(Р. Декарт і Б. Спіноза): те, що у власному існуванні не потребує

нічого, крім самого себе. Причому Спіноза майстерно моністично

і матеріалістично долає цю проблему. А з іншого боку, вона

заперечується "як гадана, але невідома підпора тих якостей, які

ми знаходимо існуючими", і тому "немає ясної ідеї субстанції

взагалі" 8 (Дж. Локк); відкидається Дж. Берклі, Д. Юмом та

іншими.

І. Кант переводить її у розряд логічних категорій, тлумачачи

її, проте, чисто суб’єктивно, як умову можливості досвіду.

Відповідно до такого тлумачення субстанції, буття – це

загальнозначущий спосіб зв’язку наших понять і суджень.

Після І. Канта категорія буття починає розроблятися не як

онтологічна категорія для позначення позаположного людині,

існуючого об’єктивно, а як елемент гносеології, неподільно

пов’язаний з проблемами свідомості, мисленням, актами

самосвідомості, процесами пізнання, розумово-психічною

діяльністю "Я", свідомості суб’єкта і т.д.

Після цього в ідеалістичній філософії починається

поступова відмова від субстанційного розуміння категорії

буття. Наприклад, у 20 ст. у "неопозитивізмі радикальна

критика колишньої онтології і її субстанціалізма переростає в

7

Ильенков Э. В. Субстанция // Философия и культура. – М.: Изд-во полит. лит-ры,

1991. – С. 339-345. – С. 339.

8

Там само, С. 340.

51заперечення самої проблеми буття, тлумачиться як ...

псевдопроблема" 9 . Разом з тим є цікава концепція "шарів буття"

М. Гартмана, де категорія буття зберігається як онтологічна

категорія.

Онтологічний підхід до категорії буття в цілому та його

субстанційне розуміння, зокрема, зберіг переважно сучасний

матеріалізм, у межах якого, з одного боку, субстанція

осмислюється як матерія у всіх її формах і проявах, а, з іншого

боку, буття не зводиться "до предметно-речовинного світу,

виокремлюючи різні рівні буття" 10 .

У прямому зв’язку з таким положенням у сучасній філософії з

позиції матеріалізму вважається, що основними формами буття є:

– матеріальне буття – існування матеріальних тіл і явищ

навколишнього світу;

– ідеальне буття – існування ідеального як самостійної

реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття і

об’єктивованого (позаіндивідуального) духовного буття;

– людське буття – існування людини як єдності матеріального й

духовного (ідеального), її існування в матеріальному світі;

– соціальне буття, яке складається з життя людини в суспільстві

та існування самого суспільства.

А з позиції ідеалізму додаються;

– ноуменальне буття (ноумен – річ сама по собі) – буття, яке

реально існує незалежно від свідомості того, хто спостерігає

його;

– феноменальне буття (феномен – явище, дане нам в досвіді,

чуттєвому пізнанні) – уявне буття, тобто буття, яким його

бачить суб’єкт, що пізнає.

Правда, практика доводить, що, як правило, ноуменальне й

феноменальне буття збігаються.

Щодо небуття як форми буття необхідно запам’ятати, що це,

по суті, можливість, потенція, рідше – пам’ять, історія, проте

жодним чином не форма дійсного буття.

Третьою найважливішою онтологічною категорією філософії

є матерія. Матерія (лат. materia – речовина) як поняття пройшло

9

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840

с. – С. 70.

10

Там само, С. 69.

52довгий історичний шлях до набуття дійсного положення

онтологічної категорії. Спочатку поняттям матерії позначали те, з

чого щось складається, з чого річ виникає або створюється, тобто

вона була субстратом всього того, що чуттєво сприймається

людиною. Відповідними характеристиками матерії були

протяжність, місце в просторі, маса, вага, рух, інерція, опір,

непроникність, притягання й відштовхування. Згодом (особливо в

ідеалізмі) матерія стала розумітися і як "зовнішня причина

чуттєвого досвіду", і як "те, що складає "даний у відчуттях світ" 11 .

І вже в межах матеріалізму вона стала дійсною онтологічною

категорією "для позначення об’єктивної реальності, яка дана

людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується,

відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" 12 .

Тут найголовніше зрозуміти й запам’ятати, що матерія, хоча і має

різні значення, проте – це, насамперед, категорія. А будь-яка

категорія завжди позначає що-небудь, але не є цим "що-небудь".

На сьогодні до поняттєвого поля матерії відносять: рівні

матерії (нежива природа, жива природа, суспільство), які у свою

чергу підрозділяються на власні підрівні.

У

матеріалізмі

обґрунтовується,

що

головними

властивостями матерії є:

– наявність руху;

– самоорганізація;

– розміщення в просторі та часі;

– здатність до відображення.

Окремо необхідно зазначити, що тільки в сучасному

матеріалізмі рух вважається невід’ємною властивістю

(атрибутом) матерії. Особливий вид відображення – біологічний,

який включає в себе стадії: подразливості, чутливості, психічного

відображення. Вищий вид відображення – свідомість. Згідно з

матеріалізмом свідомість – це здатність високоорганізованої

матерії відображати матерію.

У філософії також існує кілька основних підходів до

осмислення категорії "матерія":

11

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А.А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/687/МАТЕРИЯ

12

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 354.

531) матеріалістичний – матерія є основою, субстанцією буття, а

все інші буттєві форми – породження матерії, оскільки вона

первинна;

2) об’єктивно-ідеалістичний – матерія об’єктивно існує як

породження

(об’єктивація)

первинного

ідеального

(абсолютного) духу;

3) суб’єктивно-ідеалістичний – матерії як самостійної

реальності не існує взагалі. Вона лише продукт (феномен, або

явище) суб’єктивного духу;

4) позитивістський – поняття "матерія" помилкове, оскільки

його не можна довести і повністю вивчити на основі чуттєвого

досвіду.

Отже, поняттєве поле онтології утворюється щонайменше

поняттями буття, матерія, субстанція (сутність), загальне

(всезагальне),

форма,

структура,

реальність,

дійсність,

характеристика (властивості, риси, ознаки), атрибут, явище,

зв’язок, відносини. При цьому кожне окреме поняття утворює

власне поняттєве поле або просто всередині загального поля

онтології, або поряд з іншими полями, перетинаючись з ними й

утворюючи, таким чином, загальне поле категорії "буття", яка,

перетинаючись з іншими полями, створює знову ж таки загальне

поле онтології. До того ж деякі поняття можуть набувати статусу

категорії чи, навпаки, втрачати його.

Концепція постіндустрівльного суспільства

Концепція "постіндустріального суспільства" як результат міждисциплінарних досліджень істориків, філософів, соціологів, політологів розробляється донині. Відповідно до її уявлень всесвітня історія умовно поділяється на: 1) доіндустріальну стадію розвитку, коли мускульна сила людини і тварин була визначальним фактором вир-ва; 2) індустріальну, коли спочатку парова, а потім електрична техніка стала осн. продуктивною силою; 3) постіндустріальну стадію розвитку, пов'язану з перетворенням на гол. вироб. силу людського розуму, в результаті чого, зокрема, відбувається стрімкий розвиток нанотехнологій.

П.с. властиве широке використання інформації в різних сферах сусп. відносин. Упродовж 1990-х рр. втіленням цієї тенденції стала всесвітня комп'ютерна мережа Інтернет. Ознакою П.с. є урбанізація, завдяки якій 2010 вперше в людській історії в глобальному масштабі кількість мешканців міст перевищила кількість жителів сіл.

Історично нерівномірний розвиток різних країн, регіонів, цивілізацій є причиною суперечливого розвитку П.с. Провідні індустріальні країни займають провідні позиції в розвиткові новітніх технологій, починаючи від генної інженерії і до комп'ютерного дизайну. Проявом розвитку П.с. став перехід 1984 Нью-Йоркської біржі на систему електронних торгів. На поч. 21 ст. масштабною стала практика використання роботів, а також суперпотужних комп'ютерів із метою обслуговування фінансового ринку акцій. Однак виключення людини із процесу прийняття тактичних і стратегічних рішень підвищує ступінь ризиків та вносить дисбаланс у сусп. розвиток. Свідченням цього стала світ. екон. криза 2008–10. Унаслідок цього "зразкова" постіндустріальна д-ва, якою на межі 20–21 ст. стали США, почала активно підтримувати індустріальні сектори економіки. Більшість країн світу, включно з Україною, перебувають на стадії індустріального або аграрно-індустріального суспільно-істор. розвитку.

Становлення глобального П.с. ускладнюється екологічною кризою, загостренням боротьби за перерозподіл невідтворюваних природних ресурсів, демографічним вибухом у найбідніших країнах світу. Ключовим питанням залишається використання енергетичної сировини індустріальної епохи – вугілля, нафти та газу. Внаслідок цього енергетична основа інформаційного П.с. залишається обмеженою ресурсним потенціалом. Дефіцит енергетичних ресурсів автоматично повертає "постіндустріальне суспільство" до попередніх етапів істор. розвитку.

У 1-му десятилітті 21 ст. тривав процес регіональної диференціації різних моделей сусп. розвитку. Тому термін "постіндустріальне суспільство" залишається інтелектуальним інструментом футурологів, заклопотаних пошуком моделей гармонізації міжреліг., міжцивілізаційних, міждерж. відносин та подолання кризових явищ.

Концепція суспільного договору та громадського суспільства в філософії Нового часу

(т.Гоббс, Дж,Локк).

Томас Гоббс — класичний представник англійської філософії періоду англійської революції, він послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу. На формування поглядів Гоббса значно вплинули Ф. Бекон, а також Г. Галілей, П. Гассенді, Р. Декарт, І. Кеплер.

Вчення про раціональність пізнання

Своє вчення про раціональність пізнання він виклав у праці «Про тіло» (1655), де обґрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в раціональному осягненні сутності, причин явищ. Визнання раціонального методу він обґрунтовує посиланнями на досягнення механістичного природознавства в Європі. Широко застосовуючи факти з історії нової науки, Гоббс доводить, що тільки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї — істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він стверджує, що істина — це властивість наших суджень і заперечує визначення істини як властивості об'єктів. Тому ні чуття, ні вроджена інтуїція, дані одкровення не можуть бути істинними, якщо вони дані не у формах судження про світ.

Гоббс на відміну від Декарта, який ототожнював матерію з розповсюдженістю, робить висновок, що розповсюдженість, простір є властивістю матеріальності взагалі, а не тіла зокрема. Такими властивостями, чи акциденціями, є рух, спокій, колір та ряд інших. Доказом факту, що простір є властивістю матерії, а не тіла, він вважає здатність тіла змінювати свою форму. Ця мінливість фіксується стосовно незалежного простору, а відповідно до цього простір не може бути властивістю тіла, це незалежна від тіла акциденція.

Гоббс створив першу завершену систему механічного матеріалізму, що відповідав характеру та вимогам природознавства того часу. У полеміці з Декартом відкинув існування особливої субстанції, що мислить, доводячи, що річ, яка мислить є чимось матеріальним. Геометрія і механіка для Гоббса — ідеальні зразки наукового мислення взагалі. Природу Гоббс сприймає як сукупність подовжених тіл, що відрізняються між собою величиною, фігурою, місцезнаходженням та рухом. Рух він розуміє як механічний — як переміщення. Чуттєві якості Горбся розглядає не як властивості самих речей, а як форми їх сприйняття. Гоббс розмежовував протяжність, реально властиву тілам, і простір як образ, створений розумом («фантазма»); об'єктивно-реальний рух тіл і час як суб'єктивний образ руху.

Гоббс розрізняв два методи пізнання:

«логічну дедукцію раціоналістичної механіки» і

індукцію емпіричної «фізики».

Природний стан людей

Відправною позицією міркувань Гоббса про суспільство та державу є поняття «природний стан людей». Введення цього поняття дало змогу філософії створити першу абстрактно-ідеальну модель суспільства, яку можна було використовувати у вигляді порівняльного еталону для фіксації подібностей та відмінностей між різними станами суспільства, державами тощо. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як можливість одних людей перешкоджати у досягненні своїх цілей іншим людям. Саме таке становище осіб, які здатні ставити перед собою цілі та діяти, їх досягаючи, призводить до природної прихованої війни між усіма людьми. Вихід з неї було знайдено в організації суспільства. Однак суспільство може існувати лише на збіганні інтересів людей. А досягти цього можна тільки на шляху домовленості, яка є штучною та формальною. Таким чином, людям був потрібен механізм забезпечення виконання таких домовленостей. Ним стала суспільна влада, володарі. Влада здатна існувати лише в разі відмови людей від права повного володіння собою. Саме таким чином на місце природних законів через утворення держави вводяться закони штучні, суспільні.

Етика Гоббса походить від незмінної чуттєвої «природи людини». Основою моральності Гоббс вважав «природний закон» — прагнення до самозбереження та задоволення потреб. Доброчесність зумовлена розумним розумінням того, що сприяє і що заважає досягненню добра. Моральний обов'язок за своїм змістом збігається з громадянським обов'язком, що випливає з суспільного договору.

Погляди на державу

Гоббс вирізняє три типи держави:

1) влада — зібрання і кожний громадянин має право голосувати (демократія);

2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати (аристократія);

3) верховна влада тільки у одного (монархія).

Вчення Гоббса здійснило великий вплив на подальший розвиток філософської та соціальної думки.

Джон Локк (англ. John Locke, 1632, Рінґтон, Сомерсет, Англія — 1704, Ессекс, Англія) — англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва.

Вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, ущемлення кимось чиїхось прав може закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Держава повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Локк вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, наприклад, через убивство. Локк сповідував ліберальну державу, але не самий ідеал манчестерського лібералізму. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю. Мав сильний вплив на декларацію незалежності, конституцію США та революційної Франції.

Локк також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі галузі. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб'єкту, проте заперечує те, що реальність складається із окремих реальностей суб'єктів. Він не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як «табула раса» (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Локк є емпіриком. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального як і чуттєвого типу.

Концепція суспільного прогресу Г.Гегеля

в соціальній філософії. Прогрес (від лат. progressus - рух вперед) є такий напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш вдосконаленого. Заслуга висунення ідеї та розробки теорії суспільного прогресу належить філософам другої половини XVIII ст., а соціально-економічною базою для самого виникнення ідеї суспільного прогресу послужило становлення капіталізму і визрівання європейських буржуазних революцій. До речі, обидва творця первинних концепцій суспільного прогресу - Тюрго і Кондорсе - були активними громадськими діячами передреволюційної і революційної Франції. І це цілком зрозуміло: ідея суспільного прогресу, визнання того факту, що людство в цілому, в головному йде у своєму русі вперед, є вираз історичного оптимізму, властивого передовим соціальним силам.

Три характерних риси відрізняли початкові прогресистської концепції.

По-перше, це ідеалізм, тобто спроба відшукати причини поступального розвитку історії в духовному початку - в безмежній здатності вдосконалення людського інтелекту (ті ж Тюрго і Кондорсе) або у спонтанному саморозвитку абсолютного духа (Гегель). Відповідно до цього критерій прогресу теж вбачали в явища духовного порядку, у рівні розвитку тієї чи іншої форми громадського свідомості: науки, моралі, права, релігії. Між іншим, прогрес був помічений перш за все у сфері наукового пізнання (Ф. Бекон, Р. Декарт), а потім вже відповідна ідея була поширена на соціальні відносини в цілому.

По-друге, істотним недоліком багатьох ранніх концепцій соціального прогресу було недіалектіческое розгляд суспільного життя. У таких випадках громадський прогрес розуміється як плавне еволюційний розвиток, без революційних стрибків, без зворотним рухів, як безперервне сходження по прямій лінії (О. Конт, Г. Спенсер).

По-третє, висхідний розвиток за формою обмежувалося досягненням якого-небудь одного уподобаного суспільного ладу. Дуже виразно ця відмова від ідеї необмеженого прогресу позначився у твердженнях Гегеля. Вершиною і завершенням світового прогресу їм проголошувався христи-Андської-німецький світ, затверджує свободу і рівність в їх традиційному тлумаченні.

Ці недоліки в значній мірі були подолані в марксистському розумінні суті суспільного прогресу, що включає в себе визнання його суперечливості і, зокрема, того моменту, що одне й те саме явище і навіть щабель історичного розвитку в цілому можуть бути одночасно прогресивними в одному відношенні і регресивними, реакційними в іншому. Саме такий, як ми бачили, один з можливих варіантів впливу держави на розвиток економіки.

Отже, кажучи про поступальний розвиток людства, ми маємо на увазі головне, магістральний напрямок історичного процесу в цілому, його результуючу стосовно до основних щаблів розвитку. Первіснообщинний лад, рабовласницьке суспільство, феодалізм, капіталізм, епоха соціалізованих суспільних відносин в формації-онном зрізі історії; первісна доцівілізаціонность, землеробська, індустріальна та інформаційно-комп'ютерна хвилі в її цивілізаційному зрізі виступають основними «блоками» історичного прогресу, хоча з якихось своїх конкретних параметрах наступна формація і щабель цивілізації можуть поступатися попереднім. Так, у ряді областей духовної культури феодальне суспільство поступалося рабовласницькому, що послужило підставою для просвітителів XVIII ст. дивитися на Середньовіччя як на просте «Перерву» в ході історії, не звертаючи уваги на великі успіхи, зроблені в протягом Середніх віків: розширення культурної області Європи, освіта там в сусідстві один з одним великих життєздатних націй, нарешті, величезні технічні успіхи XIV-XV ст. і створення передумов для виникнення експериментального природознавства.

Якщо спробувати в загальному вигляді визначити прічіви суспільного прогресу, то ними будуть потреби людини, які є породженням і виявом його природи як живого і не в меншій мірі як соціальної істоти. Як вже зазначалося в чолі друге, ці потреби різноманітні за своєю природою, характеру, тривалості дії, але в будь-якому випадку вони визначають мотиви діяльності людини. У повсякденному житті протягом тисячоліть люди зовсім не ставили свого свідомого метою забезпечити суспільний прогрес, а сам суспільний прогрес аж ніяк не є якоюсь спочатку закладеної в хід історії ідеєю ( «програмою»), здійснення якої становить її таємний зміст. У процесі реальному житті люди проваджені потребами, породжуваними їх біологічної та соціальної природою, а в ході реалізації своїх життєвих потреб люди змінюють умови свого існування і самих себе, бо кожна задоволена потреба породжує нову, її ж задоволення, в свою чергу, вимагає нових дій, наслідком яких і є розвиток суспільства.

Критерій істини та концепції істини (прагматична, фаллібілістична, діалектико-матеріалістична).

Прийнято вважати, що мета пізнання – досягнення істини.

А от що таке істина? Питання просте, а відповідь не така вже й

проста. Істина – це "гносеологічна характеристика мислення в

його відношенні до свого предмета. Думка називається істинною

(або просто істиною), якщо вона відповідає своєму предмету,

тобто представляє його таким, який він є насправді. Відповідно,

помилковою називають ту думку, яка не відповідає своєму

предмету, тобто представляє його не таким, яким він є насправді,

спотворює його" 36 .

Начебто все легко і просто. Є прямий зв’язок між буттям

речей і думкою про нього (слава Парменіду), оскільки гносеологія

неможлива

без

онтології.

Тут

об’єкт

відтворюється,

відображається таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно

від людини та її свідомості – і з цим погодяться марксисти. Просто

необхідно (і це головне) дотримуватися певних позицій: зв’язок

онтології і гносеології, за яким приховане відношення духа до

матерії, незалежність існування об’єкта, відображення об’єкта в

мисленні суб’єкта. Тоді ми можемо говорити про відповідність

думки дійсності, або про істину.

Таке тлумачення сходить, як тепер зрозуміло (адже згаданий

був Парменід), до Античності, де Платон дав перше

формулювання основи основ класичної концепції істини: "Той,

хто говорить про речі у відповідності з тим, які вони є, каже

істину, той же, хто говорить про них інакше, – бреше" 37 . Цю

концепцію також називають концепцією відповідності (рідше

36

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А. А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/471/ИСТИНА

37

Платон. Кратил. 385b

88теорією кореспонденції), згідно з якою істина – це відповідність

висловлювань і дійсного стану справ (речей і відносин між ними).

Проте в якому сенсі висловлювання можуть відповідати або не

відповідати незалежній реальності? Особливо з урахуванням

того, що слова нематеріальні, але є частиною реальності. Як в

принципі можлива відповідність слів і речей, якщо слова і речі

настільки різні за своєю суттю? Наприклад, у "якому розумінні

твердження "Трикутник має три кути" схожий на трикутник?

Ясно, що ні про яку "схожість" тут говорити не можна" 38 . Однак

тоді що таке "відповідність" думки предмету?

На подібні питання задовільної відповіді й досі нема.

Питання про істину як відповідність виявилося занадто складним.

І це підтвердить більшість філософів-ідеалістів. Проте філософи-

матеріалісти, особливо діалектики, підійшли до цього питання

інакше.

Якщо для існування і постійного розвитку людини в її

діяльності потрібне безпомилкове знання, то потрібно,

насамперед, звернути увагу на те, що приховано за зв’язком

онтології і гносеології, а саме – відношення духа до матерії.

Відповідно, знову приходимо до основного питання філософії

(о.п.ф.). Можна скільки завгодно відкидати це питання, мовляв,

головним є в одну епоху одне, наприклад, оволодіння силами

природи (Фр. Бекон), а в іншу епоху інше, наприклад, чи варто

жити? (А. Камю). Однак як би не змінювалась конкретна

філософська проблематика в певну епоху, ця проблематика,

по-перше, все ж таки проблематика другого порядку, похідна, а

по-друге, вона завжди зводиться так чи інакше до проблеми

істини, тобто до основоположних передумов мислення, а отже, до

відношення духа до матерії. По-третє, поняття "основне" й

"головне", хоча і близькі, але позначають різні сторони дійсності.

Від певного вирішення цього питання прямо залежить і

принципове рішення інших проблем, пов’язаних з істиною. Тоді

розмірковують не над істинністю – неістинністю висловлювань, а

щодо того, як у множині відносин "дух – матерія" можлива її

однина, тобто істина. Усе інше є підміною, або оманою.

38

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А. А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/471/ИСТИНА

89Складність у позиції "істина – основне питання філософії"

знаходиться в площині бінарних опозицій "фізичне – психічне",

"об’єктивне – суб’єктивне" і "матеріальне – ідеальне", тобто тут

проявляється та сама третя сторона о.п.ф., про яку згадувалося в

першій лекції. При такому підході, в межах саме діалектичного

поняттєвого поля, хоча й важко-складно, але відбувається

просування до змісту істини як категорії, а не лише її окремих

проявів. Тоді інакше вирішується питання: "Що таке відповідність?"

Отже, завдяки діалектиці, а не метафізиці класична концепція

істини, навіть при її ідеалістичному розумінні, виявилася

тривалою і стійкою в часі.

Що відносити до ідеального, а що до матеріального? Якщо

слідом за Г. Гегелем первинним приймати Абсолютну ідею, що

існує поза людиною, то істиною буде одне. А якщо, як

А. Шопенгауер вважати первинним космічну волю чи як і Е. Мах

– відчуття, то істиною буде і друге, і третє і т.д. Зміст категорії

"істина" буде різним, а отже і діяльність людини буде спиратися

на різні підстави. Однак, якщо говоримо про істину в цілому, то

питання про відповідність висловлювань дійсному стану справ –

це лише окремий прояв класичної концепції істини. Тут на

перший план виходить послідовність, несуперечність внутрішніх

суджень у межах певної теоретичної системи, або когерентність

висловлювань. Так, з одного боку, із-за неправомірної

абсолютизації однієї із сторін змісту істини як категорії виникла

логіко-математична концепція когерентності, де істина – це

самоузгодженість висловлювань. А з другого боку, вона не

заперечує, а лише збагачує класичну концепцію. Хто ж буде

сперечатися, що істинне знання про що-небудь завжди

самоузгоджене?

Правда, треба пам’ятати про небезпеку абсолютизації

(гіпостазис) якоїсь із сторін істини в цілому. А по-друге, і якась

маячня може бути внутрішньо несуперечливою, як бути тоді?

По-третє, в релігійному розумінні істина є не тільки "що", але й

"Хто".

Отже, щодо змісту істини як категорії наявні дві

концепції істини в їх історико-філософських варіаціях.

Щоби вирішити ці й інші похідні складнощі у філософії щодо

істини говорять про критерій істини як необхідну і достатню

90умову (в логіці), а також спосіб її перевірки, підтвердження або

заперечення (в широкому розумінні). Відповідно, існують й інші

концепції істини. Перед цим ми згадували про потребу людини в

правильному знанні для її дійсного розвитку. Тут знання

пов’язано з користю. А якщо користь узяти як критерій, то

отримаємо прагматичну концепцію істини. На перший погляд –

і правильно – не треба обмежуватись лише теоретичними

міркуваннями, треба перевіряти усе дією. Одне співвідносити з

іншим. Утім, а що таке користь? Якщо тільки те, що приносить

успіх (Ч. Пірс, У. Джеймс і Дж. Дьюї), то і злочин приносить

успіх. А тоді злочинні міркування істинні. І водночас опиняємося

в зв’язці понять "оцінка – цінність – мораль – юридичне право –

світогляд". Крім того, тут або просто відкидається складне

поняття відповідності й таким чином істина стає порожнім і

зайвим поняттям, або відбувається підміна істини користю. Істина

може володіти ознакою корисності, але користь не є істиною.

Оскільки беззаперечним є суперечливий, але акумулятивний

характер розвитку пізнання, то на підставі як уточнення в нових

теоріях окремих положень в попередніх, так і відкидання старого

як хибного в межах неопозитивізму виникла фаллібілістична

(від лат. fallibilis – схильний до помилок, погрішності) концепція

істини. Тут будь-яке наукове знання принципово не є

остаточним, а лише проміжна інтерпретація істини. А тоді істина

має частковий і гаданий характер, є точкою в просторі

недостовірності й невизначеності. Вона є, врешті-решт,

сукупністю тлумачень, інтерпретацій. Відповідно, "має право" на

існування принцип толерантності К. Поппера (як, до речі, й інші

його псевдофілософські принципи). Однак в соціальному вимірі

така концепція істини лише заплутує дійсний стан справ.

Наприклад, як пояснити, що одні багаті, а інші бідні? До того ж,

тоді відкидається опозиція "об’єктивне – суб’єктивне" з

проблемою – істина одна, оскільки об’єктивна й незалежна чи

істин багато, оскільки вони суб’єктивні? Відкидається і опозиція

абсолютної і відносної істини. Тут, по суті, наявна лише мовна

гра, а не дійсне наближення до відповіді про істину.

Існують також конвенціоналізм, який вважає, що істина

зумовлена угодою; емотивістська концепція, яка ототожнює її з

емоційною привабливістю і т.п. Діалектичний матеріалізм

91запропонував як критерій практику, або чуттєво-предметну

діяльність людини. Чому саме практику?

З одного боку, практика протиставляється теорії, а з іншого,

теорія, як це було доведено в шостій лекції, з необхідністю

пов’язана з чуттєвою предметністю, яка є також і достатньою

умовою, щоби практика була мірилом істини. До того ж в

практиці поєднується чуттєве і раціональне, матеріальне й

ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, знімається дихотомія

абсолютного й відносного, вирішується проблема відповідності

думки дійсності тощо. Разом з тим, духовна діяльність не

дорівнює практиці. Перша здійснюється завдяки образам,

поняттям, ідеям і т.п. А друга матеріальними засобами і веде до

створення матеріальних продуктів.

Звідси випливає, що кінцевою метою пізнання є не істина

сама по собі, а перетворення дійсності для задоволення

матеріальних і духовних потреб суспільства і людини. Практичне

втілення ідей, перетворення їх у предметний світ являє собою

опредмечення. Істина опредмечується не тільки в мовній формі, а

й у предметах культури. "Процес ... пізнання і дії перетворює

абстрактні поняття в закінчену об’єктивність" 39 . І плюс за

допомогою поняття опредмечення й розпредмечення стає

можливим вирішення проблеми, яким чином матеріальне

переходить в ідеальне й навпаки.

Отже, діалектико-матеріалістична концепція істини за

критерієм є продовженням і поглибленням класичної концепції

за змістом.

Істина існує в абсолютній бінарній опозиції до брехні та

відносній до омани. Тому до поняттєвого поля істини

залучаються поняття хиби, помилки, погрішності.

По-перше, брехню необхідно відрізняти від омани. По-друге, у

філософії гносеологічний "аспект брехні ґрунтується на умовах

пізнання, при яких відбувається спотворення інформації. Останнє

може відбуватися з об’єктивних причин – в силу природи фізичних

об’єктів і з суб’єктивних причин – в силу природи людської

свідомості і мислення ... У класичній логіці ... поняття "брехня" і

39

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 523.

92"істина" рівноправні (дуальні), оскільки заперечення істини є

брехня і, навпаки, заперечення брехні є істина" 40 . По-третє, в побуті

брехня – це навмисне спотворення істини. І тут необхідно

розрізнювати об’єктивні причини і навмисність спотворення.

Омана – це невідповідність знання об’єктові або

несумісність з прийнятим знанням. Джерелами омани є:

1) історична зумовленість і обмеженість пізнання (Земля

пласка і покоїться на трьох китах);

2) ущербність чуттєвого сприйняття (Сонце обертається

навколо Землі, електрика – це рідина);

3) абсолютизація, або перебільшення значущості наукових

відкриттів (пояснення психіки й свідомості магнетизмом,

електрикою, молекулярними процесами, біохімічними реакціями,

квантовими станами нейронів і т.д.);

4) догматизм пізнавальної позиції (атом неподільний і атом

подільний до нескінченності);

5) упередженість, поспішність суджень, непродуманість

концепцій, необґрунтованість висновків, порушення правил

логіки, суб’єктивність сприйняття, поверховість аналізу, зайва

самовпевненість, недостатня компетентність і т.д.

Найбільше

поширеними

ознаками

правильності

відображення в знанні дійсного стану справ є:

1. Внутрішня несуперечливість, або формально-логічна

несуперечливість знання. Ніщо в змісті твердження не повинно

відміняти одне одного.

Наприклад, істина 2 + 2 = 4 не містить в собі жодного

елемента, який логічно суперечив би іншому елементу, або

кінцевому результату. Але твердження 2 – 2 = 4 не є істиною вже

через те, що результат тут висловлює ідею суми, а процес його

отримання висловлює ідею віднімання, що й утворює внутрішню

суперечливість твердження.

2. Критична перевірка. Зміст повинен перевірятися

способом, що об’єктивно підтверджує достовірність. Наприклад,

спосіб перевірки 4 – 2 = 2 є об’єктивною перевіркою істинності

вираження 2 + 2 = 4.

40

Новая философская энциклопедия: В 4 тт. – М.: Ин-т философии РАН, 2010. – Т. 2. –

634 с. – С. 447.

933. Узгодженість з чуттєвим досвідом. Твердження може

вважатися істинним, якщо не суперечить чуттєвого досвіду.

Наприклад, твердження, що через дві точки на одній площині

завжди можна провести пряму обґрунтовується наочністю.

4. Теоретична узгодженість. Твердження вважається

істинним в межах однієї теорії, але в межах іншої воно ж

суперечить очевидному. Наприклад, твердження, що паралельні

прямі перетинаються можна вважати істинним тільки в геометрії

Лобачевського, але не Евкліда.

5. Ясність, виразність, розумна простота. Якщо зміст

твердження неможливо затуманити, висловити розпливчасто,

подати в заплутаних поясненнях.

6. Історизм, або логічна реконструкція. Твердження може

вважатися істинним, якщо можливо простежити весь процес його

виникнення й розвитку та на всіх етапах реконструкції відсутній

сумнів.

7. Очевидність, або аксіоматичність. Щось може вважатися

істиною, якщо його достовірність не вимагає доказу в силу

очевидності.

8. Однозначність логічного висновку. Щось може

вважатися істинним, якщо виникає закономірна необхідність

його однозначного, без варіантного прийняття, сувора

примусовість, логічна демонстративність.

9. Об’єктивність. Щось є істиною, якщо має загальну

обов’язковість, універсальне, безособове і належать до форм

знання, що базуються на визнанні істини по об’єктивно достатнім

підставам та системно організовані.

І, врешті-решт, варто запам’ятати, що також необхідно

розрізняти істину і правду. Останнє, хоча й пов’язана з істиною,

проте має яскраве соціальне забарвлення. А ми в цій лекції

розглядали істину виключно як гносеологічну категорію.

Матерія як субстанція. Історичні зміни змісту категорії "матерія"

Третьою найважливішою онтологічною категорією філософії

є матерія. Матерія (лат. materia – речовина) як поняття пройшло

9

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840

с. – С. 70.

10

Там само, С. 69.

52довгий історичний шлях до набуття дійсного положення

онтологічної категорії. Спочатку поняттям матерії позначали те, з

чого щось складається, з чого річ виникає або створюється, тобто

вона була субстратом всього того, що чуттєво сприймається

людиною. Відповідними характеристиками матерії були

протяжність, місце в просторі, маса, вага, рух, інерція, опір,

непроникність, притягання й відштовхування. Згодом (особливо в

ідеалізмі) матерія стала розумітися і як "зовнішня причина

чуттєвого досвіду", і як "те, що складає "даний у відчуттях світ" 11 .

І вже в межах матеріалізму вона стала дійсною онтологічною

категорією "для позначення об’єктивної реальності, яка дана

людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується,

відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" 12 .

Тут найголовніше зрозуміти й запам’ятати, що матерія, хоча і має

різні значення, проте – це, насамперед, категорія. А будь-яка

категорія завжди позначає що-небудь, але не є цим "що-небудь".

На сьогодні до поняттєвого поля матерії відносять: рівні

матерії (нежива природа, жива природа, суспільство), які у свою

чергу підрозділяються на власні підрівні.

У

матеріалізмі

обґрунтовується,

що

головними

властивостями матерії є:

– наявність руху;

– самоорганізація;

– розміщення в просторі та часі;

– здатність до відображення.

Окремо необхідно зазначити, що тільки в сучасному

матеріалізмі рух вважається невід’ємною властивістю

(атрибутом) матерії. Особливий вид відображення – біологічний,

який включає в себе стадії: подразливості, чутливості, психічного

відображення. Вищий вид відображення – свідомість. Згідно з

матеріалізмом свідомість – це здатність високоорганізованої

матерії відображати матерію.

У філософії також існує кілька основних підходів до

осмислення категорії "матерія":

11

Философия: Энциклопедический словарь / Под ред. А.А. Ивина. – М.: Гардарики,

2004. – 1072 с. // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/687/МАТЕРИЯ

12

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. –

840 с. – С. 354.

531) матеріалістичний – матерія є основою, субстанцією буття, а

все інші буттєві форми – породження матерії, оскільки вона

первинна;

2) об’єктивно-ідеалістичний – матерія об’єктивно існує як

породження

(об’єктивація)

первинного

ідеального

(абсолютного) духу;

3) суб’єктивно-ідеалістичний – матерії як самостійної

реальності не існує взагалі. Вона лише продукт (феномен, або

явище) суб’єктивного духу;

4) позитивістський – поняття "матерія" помилкове, оскільки

його не можна довести і повністю вивчити на основі чуттєвого

досвіду.

Отже, поняттєве поле онтології утворюється щонайменше

поняттями буття, матерія, субстанція (сутність), загальне

(всезагальне),

форма,

структура,

реальність,

дійсність,

характеристика (властивості, риси, ознаки), атрибут, явище,

зв’язок, відносини. При цьому кожне окреме поняття утворює

власне поняттєве поле або просто всередині загального поля

онтології, або поряд з іншими полями, перетинаючись з ними й

утворюючи, таким чином, загальне поле категорії "буття", яка,

перетинаючись з іншими полями, створює знову ж таки загальне

поле онтології. До того ж деякі поняття можуть набувати статусу

категорії чи, навпаки, втрачати його.