Ііі Домашнє завдання

1. Вивчити тему «Склад і характеристика доходів підприємств. Доходи від реалізації продукції»

2. Розв’язати завдання 1 (Варіант 2) , завдання 5; 9; 10.

3. Самостійно опрацювати тему «Методи прогнозування та планування виручки».

Література:

• Ярошевич Н.Б. Фінанси підприємств: навч.посіб./Н.Б.Ярошевич.-К.:Знання, 2012. (ст. 150-158)

• Непочатенко О.О. Фінанси підприємств. Навч.посіб.-К.: Центр учбової літератури, 2011. (ст. 47-49)

• Шило В.П., Ільіна С.Б., Доровська С.С., Барабанова В.В. Фінанси підприємств (за модульною системою навчання): теоретично – практичний посібник. – Київ: ВД «Професіонал», 2006. (42-49)

• Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємств: Підручник/Мін-во освіти і науки України, КНЕУ.-4-те вид., перероб. та доп.-К.: КНЕУ, 2006. (ст. 58-86)

Тема 8 : Методи прогнозування та планування виручки. (Самостійна робота студентів) і Теоретична частина

План

1. Види цін.

2. Методи ціноутворення.

3. Методи планування виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

1. Ціни на товари і послуги повинні компенсувати витрати на їхнє виробництво, а також забезпечити підприємству одержан­ня прибутку.

В Україні діють :

• вільні (договірні) ціни, що формують виключно на до­говірних засадах між продавцями (виробниками чи посередни­ками) й споживачами;

• фіксовані (регульовані) ціни, які встановлює держава на окремі товари й послуги з метою стримування інфляційних процесів, здійснення соціального захисту прав споживачів, а та­кож на продукцію монополістів.

Державні фіксовані ціни (тарифи) — це встановлені за­конодавчо ціни, рівень яких не може змінюватися на розсуд підприємства ні в бік збільшення, ні в бік зменшення. Ціни, на які державою встановлені верхні або нижні межі, вважають регульованими.

Держава в особі органів влади визначає види продукції, товарів і послуг, ціни і тарифи на які підлягають державному регулюванню, а ціни на решту видів товарів визначають за угодою сторін (виробників (продавців) і покупців).

Державне регулювання цін і тарифів здійснюють встанов­ленням:

• державних фіксованих цін;

• граничних рівнів цін або граничних відхилень від дер­жавних фіксованих цін.

Порушення державної дисципліни цін тягне за собою перед­бачену чинним законодавством відповідальність.

На здійснення державної політики цін, визначення перелі­ку продукції, товарів і послуг, на які затверджують фіксовані та регульовані ціни і тарифи, визначення повноважень органів державного управління у сфері встановлення й застосування цін і тарифів та контролю за цінами і тарифами уповноважений Кабінет Міністрів України (КМУ). Безпосередньо КМУ в окре­мих випадках своїми правовими актами регулює ціни.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні дер­жавні адміністрації та державні адміністрації міст Києва і Се­вастополя можуть встановлювати граничні торговельні надбав­ки на окремі товари (зерно, борошно, хліб і хлібобулочні вироби, макаронні вироби, крупи, цукор, яловичину, ковбаси варені, молоко, сири, масло вершкове та олію) .

Здійснення контролю за дотриманням цін покладено на Державну інспекцію по контролю за цінами. Держінспекція по контролю за цінами має право приймати рішення про ви­лучення до відповідного бюджету сум усієї необґрунтовано отриманої підприємством виручки в результаті порушення державної дисципліни цін і штрафу у двократному її розмірі.

Вільні ціни підприємство визначає самостійно на підставі кон'юнктури ринку, вони не залежать прямо від державного впливу.

Ціни на товари і послуги — як вільні, так і регульовані — за­лежно від суб'єктів товарно-грошових відносин поділяють на:

• гуртові ціни підприємств;

• гуртові ціни промисловості;

• роздрібні ціни;

• закупівельні ціни.

Гуртова ціна — ціна на товари, які продають великими партіями.

Гуртова ціна підприємства — це ціна, яку використовують у розрахунках між підприємством — виробником продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного спожи­вання з іншими підприємствами — споживачами продукції, або зі збутовими організаціями й гуртовими торговельними базами. Вона включає собівартість товару і прибуток, іноді — ще й транспортні витрати з доставки товару споживачеві.

Різновидом гуртових цін підприємства є розрахункові ціни, які можуть встановлювати для групи підприємств однієї галузі, виходячи з індивідуальної собівартості, з метою забезпечення їм нормального рівня прибутковості. За допомогою розрахун­кових цін організовують розрахунки всередині галузі між підприємствами та збутовими організаціями.

Гуртові ціни, за якими проводять розрахунки між поста­чальниками й покупцями, включають у себе податок на додану вартість і (при реалізації високорентабельних товарів) акциз­ний податок.

Гуртову ціну промисловості використовують у розрахунках при реалізації продукції збутовими організаціями, торговель­ним або іншим підприємством. Вона включає гуртову ціну підприємства і постачальницьку збутову надбавку (націнку), що є джерелом покриття витрат, пов'язаних з організацією постачання і збуту продукції.

Роздрібні ціни використовують при реалізації товарів і по­слуг населенню через підприємства торгівлі та громадського харчування, включаючи товари виробничо-технічного призна­чення, які надходять в особисте користування громадян. Вони включають гуртову ціну підприємства чи промисловості плюс торговельні надбавки, які є джерелом покриття витрат підпри­ємств роздрібної торгівлі.

Закупівельні ціни — це ціни, за якими підприємства (за­готівельні, з переробки сільськогосподарської сировини) купу­ють у населення сировину, в основному сільськогосподар­ську.

2. З метою встановлення оптимального рівня цін, ураховуючи фактори, що впливають на ціни, а також прийняту підприємством ринкову стратегію, використовуються такі методи ціноутворення:

1. Витратний метод («витрати + прибуток»).

2. Отримання цільової норми прибутку.

3. Оцінка споживної вартості.

4. Пропорційне ціноутворення.

5. Метод «очікуваного прибутку».

6. Метод швидкого повернення витрат.

За методом «витрати + прибуток» ціна (Ц₁) обчислюється за формулами:

Ц₁=С + П,

де С — собівартість продукції, грн;

П — величина прибутку в ціні, грн.

Прибуток визначається у відсотках до собівартості виходячи з міркувань забезпечення як прибутковості продукції, так і її кон­курентоспроможності. У ринковій економіці сфера застосування цього методу є обмеженою.

Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Ц₂ = С + П + ПДВ,

де Ц₂ — ціна продукції з податком на додану вартість;

ПДВ — податок на додану вартість.

Ц₃ = С + П + A3 + ПДВ,

де Ц₃ — ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість;

A3 — акцизний збір.

Ц₄ = С + П + АЗ + ПДВ + ТН,

де Ц₄ — роздрібна ціна продукції; ТН — торгова націнка.

Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюю­ться відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійс­нюється посередниками оптом або партіями за відпускними ці­нами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торго­вим організаціям за цінами, які включають націнки, пов'язані зі збутом. Безпосередньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націн­кою. Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організа­ції отримують торгову знижку.

За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фа­ктором регулювання процесу виробництва та споживання і без­посередньо впливають на попит і пропозицію.

Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що ви­трати, пов'язані з виробництвом і збутом продукції, безпосеред­ньо рівень цін не визначають.

Метод ціноутворення з урахуванням отримання цільової нор­ми прибутку орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і за вста­новлення ціни відповідно до цієї методики враховується залеж­ність загальних витрат і виручки від обсягу продажу:

де В_зм — величина змінних витрат на одиницю продукції, грн.;

В_пост — постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн.;

П_заг — загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той самий період від продажу продукції, грн.;

N— обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

Метод оцінки споживної вартості ґрунтується на оцінці ви­годи, яку матиме споживач від використання товару. Цьому ме­тоду ціноутворення властивий певний ризик внаслідок можливо­сті невиправданого завищення або заниження ціни.

Метод пропорційного ціноутворення характеризується тим, що, користуючись ним, підприємства виходять не стільки з влас­них витрат, оцінки споживної вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. За цього методу (його ще називають «за рівнем кон­куренції») ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:

Ц = f (Ц₁ , Ц₂, … Ц_п),

де п — кількість продавців аналогічної продукції;

f — функція цін на аналогічну продукцію.

Метод «очікуваного прибутку» застосовують найчастіше тоді, коли підприємство планує підписати контракт і, пропонуючи нижчі ціни, ніж інші підприємства, має шанси виграти боротьбу за контракт.

Метод швидкого повернення витрат використовується під­приємствами з метою активного продажу великих обсягів продук­ції і швидкого повернення витрачених коштів. Такої поведінки дотримуються здебільшого виробники, котрі не впевнені в три­валому успіхові їхньої продукції на ринку.

Існують ще й інші методи ціноутворення, але використання будь-якого з них потребує наступного коригування ціни, із засто­суванням різноманітних знижок і доплат (за оплату готівкою, ве­личину придбаної партії товару, доставку, сезонних знижок, вар­тості супутніх послуг тощо).

На практиці підприємства встановлюють не окремі ціни на окремі товари, а використовують цілу систему цін, щоб прода­ти весь асортимент своїх товарів, ураховуючи попит на різних, у тому числі територіально віддалених ринках.

3. Основною складовою грошових надходжень підприємств є виручка від реалізації продукції. Це — фінансова категорія, яка виражає грошові відносини між постачальниками і споживачами товару.

Виручка від реалізації — це сума коштів, які надійшли на по­точний рахунок підприємства в банку або в касу підприємства від продажу товарів та надання послуг. Вона є основним джере­лом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств.

Підприємство визначає як планову, так і фактичну виручку від реалізації продукції. Для забезпечення правильності її визначен­ня надзвичайно важливе значення мають дані про різницю між часом відвантаження і часом оплати продукції; питома вага по ставок продукції за попередню оплату; поставок, які будуть опла­чені протягом одного-трьох місяців після відвантаження; поста­вок за бартером; змін дебіторської заборгованості. Узагальнення такої інформації дає змогу спрогнозувати реальне надходження грошових коштів у плановому періоді (місяць, квартал, рік).

Планову виручку від реалізації продукції визначають мето­дом прямого рахунку. За його використання виручка від реалізації визначається множенням кількості реалізованих виробів на їхню реалізаційну ціну і додаванням отриманих сум за всією номенк­латурою виробів.

Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визнача­ють за формулою:

В=Р×Ц,

де В — виручка,

Р — кількість реалізованих виробів,

Ц — ціна реалізації кожного виробу.

Обсяг реалізації можна розрахувати укрупненим методом ви­ходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, додаю­чи залишки виробів на початок планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періоду. Плановий обсяг реалізації роз­раховують за формулою:

Р = 3₁+Т-3₂

де Р — обсяг реалізації в плановому періоді;

З₁ — залишки кожного виду готових виробів на складі та від­вантажених на початок планового періоду;

Т — випуск товарної продукції в плановому періоді;

З₂ — залишки кожного виду виробів на складі на кінець пла­нового періоду.

Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на підставі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в пла­новому періоді, у тому числі з урахуванням попиту і пропозиції.

Порядок обчислення обсягу реалізації та виручки методом прямого рахунку наведено в табл. 1.1.

Метод прямого розрахунку передбачає розрахунок реаліза­ції кожного виду товарів і послуг окремо. Це простий, але трудомісткий метод. Його суть полягає в тому, що для кожної асортиментної позиції визначають:

• очікувані вхідні залишки нереалізованої товарної про­дукції та реалізованої, але неоплаченої продукції на початок планового періоду;

• планові вихідні залишки такої продукції на кінець пла­нового періоду;

• обсяг реалізації продукції у натуральному вираженні, за якою завершені розрахунки з покупцями;

• обсяг виручки від реалізації у вартісному виразі з ура­хуванням реалізаційних цін (без ПДВ та акцизного податку).

Коли асортимент виробів надто великий, розрахунок плану реалізації можна здійснювати комбінованим методом. Виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом пря­мого рахунку, а для обчислення виручки від реалізації виробів іншого асортименту користуються укрупненим методом. Для розрахунку беруть товарний випуск за всією номенклатурою за­лишків виробів, додають до нього вартість залишків на початок планового періоду і віднімають очікувані залишки на кінець пла­нового періоду за відпускними вільними цінами і за собівартістю (табл. 1.2).

Таблиця 1.1