90. Розвиток укр. Літератури та мистецтва 19 ст.

Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.

Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному розвитку української мови. Національно-культурному розвитку перешкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт викликало так звану азбучну війну.

Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І. Могильницький. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє товариство 'Талицько-руська матиця", яке видавало книжки з різних галузей знань. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури. В українських землях, які входили до складу Росії, розвитком мовознавства займались О. Потебня, П. Житець-кий, М. Михальчук, Б. Грінченко. Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови".Питанням розвитку української мови значну увагу приділяв М. Грушевський. У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великоруської, що її ніхто не видумав, а вона існує ... віковічно...".

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література. Початком нової доби в українській літературі було опублікування "Енеїди" І. Котляревського. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка" близькі до сентименталізму. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої химерної прози.

На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.

Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.

Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"). З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію. Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя").

Українська література на переломі XIX—XX ст. позначена новаторськими тенденціями. З'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX. У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза".

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру. Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр, написав п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" і "Шельменко-денщик". М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери.

Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва. Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм".

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля"). Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (Л. Позен) у Полтаві.

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі; декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму.