36. Світська традиція в середньовічні культурі.

В ранньому Середньовіччі (VI —VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Терентій Варрон (116 р. до н.е. — 27 р. до н.е.). В дев'я-титомній енциклопедії "Дисципліни" він розглянув "сім вільних мистецтв" (septem artes liberates) — граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і долучив до них медицину й архітектуру, наголошуючи на їх практичному значенні для людини. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньою заслугою Варрона. З "Дисциплінами" Варрона так чи інакше пов'язані пізніші праці, які аналізують "сім вільних мистецтв". З-поміж них — дев'ятитомна енциклопедія "Шлюб Філології та Меркурія" римського письменника Марціана Капелли (бл. першої половини V ст.). Написана поетично-прозовим стилем, вона своєрідно зображувала "сім вільних мистецтв" у алегоричних образах юних наречених. Пізніше ці алегорії були широко відображені в образотворчому мистецтві та поезії.

У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували "сім вільних мистецтв", орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти (клас "граматики"), необхідні для засвоєння Писання.

Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його твори — "Церковна історія англійського народу", закінчена до 731 p., і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий,, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.

В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), старших — квад-ривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.

Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву "каролінг-ського Відродження".

Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів — характерні споруди войовничої Європи того часу.

Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у X —XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага Цих рис.

В Західній Європі XI —XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні зміни. Міська революція порушила замкненість економічного та духовного життя. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного суверенітету в структурі міської влади.

У релігійних обрядах використовувалися елементи театралізації. Наприклад, спроби драматизувати історію життя та воскресіння Христа зумовили виникнення так званих містерій, які поступово відділилися від канонічної, літургійної драми і з-під склепінь собору вийшли на міські вулиці й площі, набуваючи довільних форм виконання та поєднуючись із різноманітними традиціями народної творчості.

У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під впливом пізньоімператорського Риму, де були популярними мандрівні актори — міми та гістрігони, які розігрували народні фарси та водили потішних тварин. У середньовічній Франції — це жонглери, в Іспанії — хулгари, у Німеччині — шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та виконавців високих жанрів — епосу і духовних релігійних віршів. Світська влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали До причастя, відмовляли у християнському похованні тощо.

Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.

Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у XII ст.); Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим — 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця, існувала з 1209 р.

Пам'ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями), імена яких залишились невідомими.

Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл. 1130 р. — після 1191 p.), автор перших "романних" обробок сказань про героїв "бретанського циклу" — короля Артура, лицаря Ланселота та ін. Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала загальноєвропейське значення.

Народно-сміхові засади культури, передусім народна мова, відображали неофіційний інший світ, інше життя людини і людських відносин, зумовлювали глибинно-народний зміст мислення і моральних цінностей. Наявність позацерковного і позадер-жавного аспектів світосприйняття — характерна ознака середньовічної свідомості.