8. Історія України (частина друга) - Рибалко : 1. Становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії.

У другій половині XIX — на початку XX ст. західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння. Австро-угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. Своєрідністю політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорі всіх залежних національностей надавали одним з них привілеї і з їх допомогою гнобили інших, діючи за принципом «поділяй і пануй». Так, у Східній Галичині переваги й привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, на Північній Буковині — румунські, Закарпатті — угорські. Отже, трудящі західноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатації як українських поміщиків і буржуазії, так і німецьких, польських, угорських, румунських, а також австрійської правлячої бюрократії. Адміністративний устрій. За адміністративною приналежністю західноукраїнські землі поділялися на дві частини: Східна Галичина і Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття — до складу Угорщини. На 1900 р. на всіх західноукраїнських землях проживало понад 4,6 млн. українців, в тому числі в Галичині — 3850 тис. чол., на Буковині — 305,1 тис, в Закарпатті — 505,3 тис. чол. Як і раніше, Східна Галичина, де переважало українське населення, була об'єднана з так званою Західною (польською) Галичиною (на захід від р. Сян) в єдиний «Коронний край» — «Королівство Галіції і Лодомерії». «Край» цей поділявся на повіти, яких у Східній Галичині налічувалося 50. Буковина, що мала 10 повітів, становила окрему адміністративну одиницю з центром у м. Чернівцях. Закарпатські землі в складі Угорщини складалися з чотирьох «русинських» (українських) жуп, або комітатів (областей): Ужанської, Берегівської, Угочанської і Марамороської. У Галичині на чолі всього управління стояв намісник, призначуваний, переважно з числа польських магнатів, імператором. Йому й належала вся адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові.

1.Українські землі в 2 пол.19, на поч. 20 ст.

 У другій половині ХІХУ на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австро–Угорської імперій. Із загостренням кризи феодально-кріпосницьких відносин зросло соціальне напруження, що призвело до скасування кріпосного права: на західноукраїнських землях   після революції 1848–1849 рр., на Наддніпрянській Україні — в результаті реформи 1861 р. Ліквідація кріпосництва сприяла активізації економіки, появі ринку робочої сили, перетворенню землі на об(єкт купівлі-продажу. З метою пристосування суспільства до нових реалій, уряд Росії провів фінансову (1862–1874), судову (1864), військову (1862–1874) та земську (1864) реформи.       У Наддніпрянській Україні бурхливо розвивалася важка промисловість. Донецько-Криворізький басейн став вугільно–металургійною базою Російської імперії, у містах коштом вітчизняних і іноземних інвесторів відкривались машинобудівні підприємства. Промислові райони і великі міста сполучалися залізницею, що активно будувалася з кінця 1860-х рр. У 1913 р. Україна давала 25% промислового виробництва Російської імперії. Економіка західноукраїнського регіону залишалася слаборозвиненою, у ній переважала сировинно-обробна промисловість.

     Завдяки запровадженню новітніх методів господарювання, застосуванню машин, динамічно розвивалося сільське господарство, яке наприкінці ХІХ ст. набуло спеціалізації. Одним із новаторів у цій галузі був Є. Чикаленко (1861–1929). Змінам у житті селянства сприяла Столипінська аграрна реформа, що ліквідувала селянську общину і віддала землю у приватну власність. В цей час за рахунок міграції селянства формується масштабна українська діаспора у Сибіру, Середній Азії, Північному Кавказі, на Американському континенті.       З другої половини ХІХ ст. активізувався український національно-визвольний рух, пов(язаний з іменами І. Франка, Ю. Федьковича, М. Грушевського, В. Антоновича, Т.Рильського та ін. та з діяльністю «громад» – суспільно-політичних об(єднань, які займалися національно–культурною роботою і протистояли антиукраїнській політиці російського уряду (Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо). Поширеними були соціалістичні ідеї (М.Драгоманов), українці брали участь у загальноросійських революційних організаціях (М.Кибальчич, С.Перовська). На початку ХХ ст. національний рух політизувався – виникли перші партії, посилився процес консолідації національних сил. Після революції 1905–1907 рр. зросла увага до українського питання, активізувалась просвітницька діяльність, преса. Але згодом реакційна політика уряду призвела до занепаду українського руху, його обмеження культурно–освітніми цілями.

3.Піднесення національної свідомості східних українців в 19 ст.

Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціальне нерозвинутому, культурно нерухомому й політичне слабкому суспільству реформи законодавства, а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії консти- туційні реформи XIX ст.? До кінця XIX ст. західні українці * вже мали великі здо- бутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспіль- ними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основ- ним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася кон- фронтація між ними.