29. Основні інститути цивільного права зарубіжних країн

"Трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути: суб'єкти, право власності та зобов'язальне право.

Правове становище фізичних осіб. Нині правове становище фізичних осіб в усіх країнах регулюється законодавством. Це або відповідні розділи цивільних кодексів (Франція, Німеччина, Австрія), або окремі закони та судова практика, що є характерним для країн прецедентного права.

Правове становище юридичних осіб. Наука цивільного права практично всіх країн містить детально розроблену доктрину юридичної особи. За загальним правилом, законодавство не містить визначення юридичної особи, обмежуючись лише докладною класифікацією та описом ознак юридичних осіб. Серед таких ознак особливе місце посідають відокремленість майна та незалежність існування від учасників юридичної особи, оскільки саме сукупність зазначених рис є необхідною передумовою існування усіх інших ознак, як-то: самостійної майнової відповідальності, можливості брати участь у цивільно-правових відносинах від свого імені тощо.

Право власності. Норми, що регулюють відносини власності поділяються у континентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі речі. В англосаксонському праві такого поділу немає. Там права на свої та чужі речі об'єднано в межах одного інституту, що має назву "власність".

Зобов'язальне право. Центральне місце у праві всіх країн посідає зобов'язання.

У межах зобов'язання одній особі (кредитору) належить право вимагати від іншої особи (боржника) здійснити або утриматися від здійснення певної дії. Змістом зобов'язання є суб'єктивні права та обов'язки сторін, що залежать від їхньої волі.

Підставами виникнення зобов'язань є договір, квазідоговір та делікт (континентальному праву відома й така підстава виникнення зобов'язань, як закон). Англо-американське право не знає загальної концепції зобов'язання як і будь-якої їх класифікації. Основними поняттями тут є договір (як обіцянка натомість зустрічного задоволення) та делікт (як позадоговірне спричинення шкоди). Поняття договору як угоди двох чи більше осіб, що встановлює коло взаємних прав та обов'язків сторін, тут немає.

30. Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точки зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Стосовно людей як суб'єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов'язків, ЦК вживає термін "фізичні особи", тим самим підтримуючи загальновизнану тенденцію про характеристику людини як носія цивільних прав та обов'язків, що підкреслює реальне, фізичне існування людини як частини живої природи. Фізична особа - це завжди тільки людина. Проте поняття фізичної особи у цивілістичному розумінні може не збігатися з поняттям людини як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді - поняття "фізична особа" вужче, ніж поняття "людина"1. Відокремленість колективу людей як суб'єкта права досягається завдяки використанню терміна "юридична особа".

Термін "фізична особа" закріплено вперше в ЦК і його використання позбавить у подальшому необхідності вказувати на те, що цивільні права та обов'язки можуть мати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, хоча і раніше він вживався у деяких нормативно-правових актах України. Зокрема, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію"2 прямо передбачав, що членами сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Індивідуалізація фізичної особи забезпечується її ім'ям, яке дається при народженні останньої. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).

При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і мистецтва, який може вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору'.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, мас право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері. У разі зміни імені фізична особа повинна повідомити про це своїх кредиторів та боржників.

31. Юридичними особами відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створені та зареєстровані у встановленому порядку. Тобто для того, щоб певне утворення було юридичною особою, необхідно, щоб воно: а) створювалося в порядку, передбаченому законодавством; б) було зареєстроване в порядку, передбаченому законодавством.

Ознаками юридичної особи є:

1. Організаційна єдність — цілісність явища, що складається зі складових частин, упорядкованих певним, особливим чином.

2. Для характеристики майнової відокремленості істотне значення має концептуальне положення цивільного права, що будь-яка юридична особа повинна бути власником свого майна. Винятки при цьому складають юридичні особи публічного права, створювані за ГК та іншими законами.

3. Самостійна майнова відповідальність за ст. 96 ЦК, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном.

4. Відповідальність членів виробничого кооперативу. Згідно з ч. 2 ст. 163 ЦК члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу в розмірах і порядку, передбачених статутом кооперативу та законом.

5. Відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього. Оскільки ГК, на відміну від ЦК, оперує терміном «дочірнє підприємство», мають місце деякі особливості відповідальності за боргами цього підприємства.

6. Відповідальність держави за зобов’язаннями казенного підприємства. Казенне підприємство, будучи суб’єктом публічного права, підпадає під сферу регулювання ГК.

7. Відповідальність держави за зобов’язаннями державної установи. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що знаходяться в її розпорядженні.

8. Відповідальність територіальної громади за зобов’язаннями комунальної установи або комунального некомерційного підприємства. Подібно державній установі майно комунальної установи чи комунального некомерційного підприємства (ч. З ст. 78 ГК) знаходиться у них (закріплено за ними) на праві оперативного управління.

9. Відповідальність засновників. Згідно з ч. 4 ст. 96 ЦК особи, що створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

10. Відповідальність акціонерів і учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Ч. 2 ст. 152 ЦК передбачає, що акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, передбачених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства в межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

11. Відповідальність членів орган юридичної особи та інших осіб, що виступають від його імені. Ч. 4 ст. 92 ЦК передбачено солідарну відповідальність осіб, які згідно із законом або установчими документами юридичної особи виступають від її імені, при порушенні ними своїх обов’язків щодо представництва за збитки, заподіяні ними юридичній особі.

32. Право власності (в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

Зобов'яза́льне пра́во — одна з найважливіших підгалузей цивільного права, норми якої регулюють широке коло відносин, головне місце серед яких належить відносинам майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої у власність або у користування, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають, зокрема, і односторонніх правомірних дій, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та ін

При цьому згадані майнові відносини характеризуються значною різноманітністю. Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність та існування окремих інститутів зобов'язального права. Разом з тим є й загальні правила, які поширюються на усі види зобов'язань. Саме вони й становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать положення про поняття і види зобов'язань, способи їх виконання, способи забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави їх припинення.

Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.

Приступаючи до характеристики суттєвих положень про зобов'язання, слід зазначити, що згідно з ЦК України зобов'язанням вважаються правовідносини, внаслідок яких одна сторона (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання.

33.Питання класифікації юридичних осіб у праві зарубіжних країн сьогодні вирішується неоднозначне. Є різні класифікації. Це пов'язано як з національними особливостями юридичних осіб у різних державах, так і зі специфікою окремих "родин правових систем", а також різними критеріями класифікації.

Найбільш загальною класифікацією юридичних осіб є їх поділ на дві великі групи: 1) юридичні особи публічно-правового характеру; 2) юридичні особи приватноправового характеру.

Щодо різноманіття юридичних осіб у міжнародно-правовій практиці слід зазначити, що внаслідок багатовікових традицій у світі виробились конкретні організаційно-правові форми, які можуть варіюватися за назвами від країни до країни, проте правовий статус кожної з форм, незалежно від її назви, приблизно однаковий. Хоч єдиної класифікації, безумовно, не існує.

Юридичні особи з правлінням у даній державі мають капітал, який повністю належить цій країні. В свою чергу юридичні особи з правлінням та веденням господарської діяльності за межами держави, яка її створила, можуть бути: а) зі змішаним капіталом, тобто таким, що належить громадянам та юридичним особам різних держав; б) з капіталом однієї країни-засновниці

34. Цивільне право України, має важливе практичне значення, оскільки від цього залежить визначення тенденцій його розвитку, можливість перед­бачення зусиль законодавців і визначення їх перспектив, напрями формування судової практики у країні, нарешті, обсяг матеріалу, який повинен засвоїти і яким має володіти юрист. До чого може призвести ігнорування такого чинника, свідчить сумнозвісний досвід створення трастових компаній, багато в чому зумовлений спробою некритичного, без достатньої теоретичної основи перенесення інституту англосаксонського права у принципово іншу правову систему. Не забезпечена можливістю захисту за допомогою "права справедливості" і прецедентного права, як це має місце в англосаксонській системі цивільного права, діяльність товариств із "довірчого управління" майном значно зашкодила не тільки матеріально, а й морально, похитнула віру в перспективу розвитку цих відносин в Україні взагалі.

Тому при визначенні типології українського цивільного права необхідно враховувати особливості традиції приватного права в Україні, про що йшлося в попередніх розділах підручника. Нагадаймо коротко, що ці особливості полягають у співіснуванні і одночасному впливі в Україні західної і східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що інститути речового та зобов'язального права мають за основу принципові положення римського права (як правило, в німецькій інтерпретації), в той час як сімейне і частково спадкове право тяжіють ДО східної традиції.

Ця особливість має бути врахована і в процесі правотворчості, і при тлумаченні та застосуванні норм цивільного права.

Поки що зазначений чинник враховується недостатньо. Внаслідок, наприклад, дискусій стосовно місця сімейного права в системі українського права, співвідношення Цивільного та Сімейного кодексів створюються додаткові перешкоди комплексному оновленню цивільного законодавства.

Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції). Результатом такого реформування має бути (за сприятливих умов) перехід від "соціалістичної", "радянської" доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, тотожної приватному праву.

35.Початком становлення традиції цивільного права в Україні можна вважати створення у XVI ст. Статутів Великого Князівства Литовського, в яких намітився, хоча і вельми приблизно, але все ж досить виразний поділ права на галузі, в межах яких почали конституюватися відповідні цивільно-правові та публічно-правові інститути.

Статути були використані при складанні "Прав, за якими судиться малоросійський народ".

"Права, за якими судиться малоросійський народ" — це збірник норм права XVIII ст., складений з метою регулювання відносин у Лівобережній Україні. Після приєднання її до Московської держави відповідно до Березневих статей на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалася. Тут продовжували діяти "колишні" права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзьке право.

Якщо "Права, за якими судиться малоросійський народ" були першим загальним кодексом в Україні, то "Зібрання прав малоросійських" можна вважати першим українським цивільним кодексом.

"Зібрання прав малоросійських", що складається з трьох частин, було побудоване за інституційною системою (з деякими відступами стосовно регулювання спадкування). Перша частина була присвячена визначенню правосуб'єктності учасників цивільних відносин, шлюбно-сімейним відносинам і опіці. Друга містила норми зобов'язального права, третя — речові права, у тому числі спадкування.

Нарівні з охарактеризованими вище законопроектними роботами на формування цивільного права України ХУІІ-ХІХ ст. вплинуло також російське законодавство. Зокрема питанням цивільного права присвячений том X Зводу законів Російської Імперії. Водно­час слід мати на увазі, що Звід передбачав у деяких випадках спеціальне регулювання майнових та інших відносин для Чернігівської і Полтавської губерній.

Протягом останніх 50 років існування Російської імперії велася активна робота зі створення Цивільного уложення, в якому передбачалося встановлення уніфікованих норм для всієї території імперії Однак до жовтня 1917 р. законопроектні роботи не були завершені. Надалі цивільне право в Україні продовжувало розвиватися в межах радянського цивільного права.

36. Найбільш помітно радянська цивільно-правова доктрина в Україні знайшла прояв у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від самого приватного права.

Це знайшло помітне відображення і в історії розробки та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті Цивільного Кодексу УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки подальших років.

37. Оскільки в грудні 1991 р. СРСР припинив своє існування, перетворившись на СНД, надання сили Основам залежало від доброї волі колишніх союзних республік. Наприклад, у Російській Федерації Основи цивільного законодавства 1991 р. було введено вдію постановою Верховної Ради від 14 липня 1992 р. "Про регулювання цивільних відносин в період проведення економічної реформи". Вони діяли в Російській Федерації до прийняття поетапно першої, а потім другої частини ЦК РФ.

Слід відзначити виражену "ринкову", "приватноправову орієнтацію", а також пов'язану з цим похідну рецепцію головних засад римського приватного права Основ, що проявляється у структурі, визначенні принципових підходів, визнанні суверенітету особи, поновленні деяких інститутів, свого часу відкинутих радянської цивілістичною доктриною.

Україна цим шляхом не пішла, тому зазначені Основи цивільного законодавства у нашій країні так і не набули чинності.

Натомість у 1994 р. почалася розробка нової концепції розвитку цивільного законодавства України, в основу якої було покладено задекларовані раніше нові уявлення про право, що грунтувались на ідеях громадянського суспільства та правової держави (Ю. Шемшученко).

Трансформації концепції проекту ЦК та її динаміку можна прослідкувати, наприклад, порівнюючи структуру його першого і наступних варіантів.

Перший варіант проекту ЦК передбачав існування 7 розділів: 1 — "Загальні положення"; 2 — "Право власності"; 3 — "Володіння та інші речові права"; 4 — "Зобов'язальне право"; 5 — "Право інтелектуальної власності"; 6 — "Спадкове право"; 7 — "Міжнародне приватне право".

Проект ЦК від 20 березня 1996 р. відрізнявся від наведеного варіанту структурою (у ньому 8 книг), більшим обсягом, системою викладу (книги поділяються на розділи, розділи — на підрозділи, підрозділи — на глави, деякі розділи поділені на параграфи), низкою конкретних рішень.

Проект ЦК України від 25 серпня 1996 p., прийнятий Верховною Радою України у 2002 p., зберігаючи наведену вище структуру, містив норми, що відображали положення Конституції України, детальніше регламентували низку відносин.

Порівняно з цим варіантом проекту ЦК найбільш помітними змінами у структурі і змісті ЦК, прийнятому 16 січня 2003 p., стали: вилучення книг "Сімейне право" та "Міжнародне приватне право", перейменування книги 3 (вона тепер називається "Право власності та інші речові права", що відбиває певні зміни концепції регулювання цих прав), зміна низки концептуальних положень книги 1 щодо предмету цивільно-правового регулювання та його обсягу тощо.

За своїм характером ЦК є актом універсальної дії, що застосовується до регулювання будь-яких відносин, котрі знаходяться у сфері дії приватного права і не регламентуються спеціальним законодавством. Це означає, що він може субсидіарно застосовуватися, навіть без окремої згадки про це, до сімейних, підприємницьких та інших відносин, які безпосередньо не врегульовані нормами спеціального закону і ґрунтуються на рівноправності становища сторін.

Оцінюючи ЦК у цілому, слід зазначити, що хоча його концепція і зміст зазнали певних втрат, проте це не впливає на загальну високу оцінку цього законодавчого акту, котрий іноді слушно називають "конституцією громадянського суспільства" або "економічною конституцією держави", як закону, що визначає принципові засади визначення правового статусу приватної особи (фізичних та юридичних осіб) і створює надійне підґрунтя для розвитку громадянського суспільства та реформування відносин у галузі цивільного обігу.

Окремо про зміст та новели ЦК буде йтися при викладі відповідних положень у наступних главах підручника.

38. Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.

Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права та обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав та виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Виходячи із сказаного вище, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Такими є загальні та галузеві ознаки цивільно-правових відносин.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнова відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб'єктивних прав та обов'язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків).

39. Громадяни та організації вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).

Об'єкти цивільно-правових відносин. Громадяни та організації укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є:

а) речі;б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок. У юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах наданого суб'єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії,

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії',

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визначити суб'єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу.

Отже, суб'єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб'єкта.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 224 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із змісту суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи "життя" цивільного права, його чинність.