94. Способи здійснення суб'єктивних цивільних прав поділяють на фактичні та юридичні.

Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, зазвичай не є юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку, чим здійснює своє право власності на нього.

Юридичними способами слід вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.

Способи виконання цивільних обов'язків поділяють на добровільний та примусовий. Добровільний спосіб виконання обов'язку має місце, якщо особа виконує покладене на неї зобов'язання чи утримується від його виконання за власною волею. Примусовий спосіб виконання має місце, коли виконання зобов'язання чи утримання особи від його виконання здійснюється на підставі актів правоохоронних органів незалежно від волі зобов'язаного суб'єкта чи взагалі без його участі.

Виконання обов'язків може бути покладено як на самого зобов'язаного суб'єкта, так і на кількох із них (у дольовому, солідарному чи субсидіарному порядку), а іноді навіть і на інших осіб.

95. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦК України особа має здійснювати свої цивільні права в певних межах. Ці межі встановлюються договором або актами цивільного законодавства. А це означає, що лише у разі, якщо повноваження осіб при здійсненні свого права та межі таких дій не закріплено в договорі, в силу вступає норма цивільного права, яка дозволяє врегулювати це питання. При цьому, як правило, застосовується конструкція: "...якщо інше не передбачено договором...".

Межі здійснення суб'єктивних прав — законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права.

Загальними межами здійснення суб'єктивних цивільних прав є:

1) утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб;

2) утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;

3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

4) дотримання моральних засад суспільства;

5) заборона використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

96. Зловживання правом — це здійснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Це особливий вид цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально спираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває такої форми та характеру, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад зловживання монопольним становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом:

• зловживання правом, що вчиняється винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана);

• зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду.

Якщо суд встановить, що в діях особи мало місце зловживання правом, то він може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом, наприклад відмовити в захисті цивільних прав.

98. У цивільному правовідношенні його учасники (громадяни, організації) є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків. Набуття суб'єктивних цивільних прав необхідне для задоволення духовних і матеріальних потреб.

У концепції про суб'єктивне право важливого значення набуває з'ясування юридичної суті конструкції «суб'єктивного права» як єдності трьох елементів:

а) виду і міри дозволеної поведінки самого уповноваженого (громадянина або організації), який має відповідні суб'єктивні права.

У поведінці виявляються самодіяльність суб'єкта, воля вибору, користування матеріальними та духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообороту. Отже, перший елемент суб'єктивного права — це правомочність суб'єкта щодо своїх правомірних дій',

б) можливості вимагати відповідної поведінки від інших зобов'язаних осіб — правомочність на чужі дії;

в) можливості застосування уповноваженою особою засобів правоохоронного характеру, якщо інші особи не виконують своїх обов'язків щодо неї, — правомочність на захист перших двох правомочностей.

Таким чином, суб'єктивне цивільне право — це вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, здійснення якої забезпечується виконанням обов'язків іншими особами. Виконання обов'язків — неодмінна умова здійснення суб'єктивного права. Зв'язок між суб'єктивним правом і суб'єктивним обов'язком є нерозривним. Він втілюється у цивільному правовідношенні між уповноваженою (уповноваженими) і зобов'язаною (зобов'язаними) особами.

Якщо зобов'язана особа не вчиняє певної дії або не утримується від неї, то уповноважена вправі скористатися засобами правоохоронного характеру.

Отже, право на захист — одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права. Саме ця обставина зумовлює поняття і зміст права на захист. Це є вид і міра можливої (дозволеної) поведінки, спрямованої на використання правоохоронних можливостей. Зміст і характер правоохоронних можливостей залежать від характеру порушення суб'єктивного права.

Так, у разі невиконання зобов'язаною особою певної роботи уповноважена вправі виконати цю роботу за її рахунок (ст. 208 ЦК України). За змістом право на захист складається з можливостей, здатних забезпечити здійснення суб'єктивного права: звернення до державних і громадських органів з вимогою застосувати до правопорушника засобів державного примусу; самозахист цивільних прав; засоби оперативного впливу на правопорушника.

99. Способи захисту цивільних прав — це поняття, що характеризують конкретні види захисту. Суди, арбітражні суди застосовують відповідні види захисту цивільних прав залежно від змісту суб'єктивного права і характеру його порушення.

Закон (ст.б ЦК України) передбачає такі способи захисту цивільних прав:

а) визнання права (наприклад, на жиле приміщення за членом сім'ї наймача, якщо останній незаконно позбавляє його можливості володіти і користуватися жилим приміщенням);

б) відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право (наприклад, у разі використання чужого твору без договору з автором або його правонаступниками автор, а після його смерті спадкоємці та інші особи, передбачені у законі, вправі вимагати поновлення порушеного права і заборони дій, що порушують право: заборона випуску твору у світ чи припинення йото розповсюдження);

в)присудження до виконання обоє 'язку у натурі (скажімо, коли наймодавець не надає у користування наймачеві зданого у найом майна, наймач вправі у примусовому порядку через суд витребувати у нього це майно (ст. 263 ЦК України));

г) припинення або зміна правовідношення (так, після закінчення строку договору піднайому піднаймач не вправі вимагати його поновлення і зобов'язаний звільнити жиле приміщення — ст.97 Житлового кодексу України). Припинення договору піднайому жилого приміщення означає припинення житлових правовідносин, що виникли із зазначеного договору.

Якщо предметом договору піднайму, укладеного без зазначення строку були дві кімнати, то часткове припинення договору піднайому відносно однієї кімнати призводить до зміни правовідносин, які виникли з даного договору (ст.97 Житлового кодексу України).

д) стягнення з особи, яка порушила право завданих збитків, а у випадках передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені). Йдеться про відшкодування збитків, завданих підрядчику з вини замовника, який не виконав вимог підрядчика (ст. 341 ЦК України).

У ЦК України (ст.б) немає вичерпного переліку засобів захисту цивільних прав. Вказана стаття відсилає до інших засобів захисту цивільних прав, передбачених законом.

Зазначені засоби захисту цивільних прав є позовними. Їм властиві спільні риси: здійснення шляхом подання позову у зв'язку із порушенням цивільних прав, забезпечення захисту через заходи державного примусу до правопорушників.

Якщо захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, особа, право якої порушено, подає скаргу до відповідного державного органу. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права (наприклад, на винахід, суть якого передбачено у певній формулі). У відповідних випадках скаргу може бути відхилено або до правопорушників застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальну відповідальність тощо.

Усі вказані засоби захисту цивільних прав є спеціальними. До них належать і засоби, застосовувані профспілковими організаціями, товариськими і третейськими судами.

Законодавство, практика, наука цивільного права знають також виключні засоби захисту цивільних прав, або засоби самозахисту порушених цивільних прав.

Діюче цивільне законодавство допускає самозахист, якщо є необхідність негайно відбити напад чи запобігти небезпеці. До виключних засобів захисту цивільних прав належать необхідна оборона (ст.444 ЦК України) і крайня необхідність (ст.445 ЦК України).

Необхідна оборона визнається у разі, коли: а) напад чи погроза нападу є протиправними, реальними; б) інтенсивність захисту відповідає інтенсивності нападу. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. У стані крайньої необхідності небезпека, що загрожує певному суб'єктивному праву, відвертається шляхом порушення іншого суб'єктивного права. За загальним правилом шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, має бути відшкодована особою, яка її заподіяла. Враховуючи обставини, за яких було заподіяно шкоду, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка заподіяла шкоду, або звільнити від відшкодування повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

103.Цивільно - правова відповідальність застосовується до порушників абсолютних і зобов'язальних відносин. Порушення абсолютного правовідношення означає невиконання абсолютного обов'язку, який покладається законом на громадян і організації і в силу якого вони повинні утримуватися від порушення абсолютного права. В цьому випадку невиконаний обов'язок замінюється іншим обов'язком: відшкодувати шкоду в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Таким чином, невиконання абсолютного обов'язку тягне невигідні для порушника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність. Така відповідальність зветься позадоговірною.

В разі порушення договірного зобов'язального відношення цивільно-правова відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. На відміну від позадоговірної відповідальності вона є договірною.

Невиконання зобов'язання має місце у випадку, коли боржник або зовсім не виконав дію, яка є об'єктом зобов'язання, або виконав її неналежним чином (із запізненням, частково чи неякісно). У першому випадку маємо повне невиконання, у другому — часткове або неналежне виконання зобов'язання. Як відомо, виконання зобов'язань забезпечується примусовою силою органів держави. Отже, якщо боржник не виконує зобов'язання, кредитор може звернутися до суду чи арбітражного суду і у примусовому порядку одержати задоволення своїх вимог.

Кредитор має право (якщо ним є організація, то, як правило, він зобов'язаний) вимагати від боржника передусім виконання зобов'язання у натурі. Як зазначалось вище, принцип реального виконання зобов'язання має особливо велике значення у сфері відносин між організаціями. Договір у цій галузі є засобом виконання планових завдань, а тому невиконання боржником свого зобов'язання у натурі може призвести до невиконання плану.

Неабияку роль відіграє цей принцип і у відносинах між громадянами та між громадянами і організаціями, сприяючи задоволенню різноманітних запитів і потреб громадян.

Крім виконання зобов'язання у натурі кредитор має право вимагати від боржника, що не виконав зобов'язання або виконав його неналежним чином, відшкодування завданих збитків (ст.203 ЦК України), також сплати неустойки (штрафу, пені), передбачених законом або договором.

Отже, невиконання абсолютного обов'язку, а також невиконання або неналежне виконання договірного зобов'язання тягне невигідні для заподіювача шкоди і боржника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність.

Таким чином, цивільно-правова відповідальність — це невигідні майнові наслідки, встановлювані законом або договором на випадок невиконання абсолютного обоє 'язку, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов 'язання. Зокрема, це може бути покладення на боржника обов'язку сплатити кредитору збитки, неустойку.

Цивільно-правова відповідальність встановлюється:

а) з виховною метою, оскільки спонукає боржника належним чином виконувати зобов'язання під загрозою понести невигідні матеріальні наслідки, а отже, й сприяє зміцненню договірної дисципліни, належному виконанню завдань господарськими організаціями, задоволенню різноманітних інтересів громадян;

б) для відновлення майнового стану кредитора, зокрема шляхом відшкодування завданих йому збитків. Отже, вона сприяє зміцненню господарського розрахунку організацій, є засобом захисту всіх видів власності.

104. Законом передбачаються різні види відповідальності. Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, остання поділяється на договірну та позадоговірну.

При невиконанні обов'язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність.

Наприклад, відповідальність постачальника за порушення передбачених договором поставки строків або зумовленої у договорі якості продукції, відповідальність охоронця за втрату або пошкодження прийнятого за договором на схов майна тощо.

У разі порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла шкоду іншій особі (чи її майну) або організації.

Оцінюючи можливості даної особи, як зазначалося вище, слід виходити з об 'єктивного масштабу відповідальності.

У випадках, коли у правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути дольовою, солідарною і субсидіарною.

При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність у певній частці. Якщо відповідальність покладено на кількох осіб, а у законі або договорі не визначено характеру цієї відповідальності, вона вважається дольовою.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування завданих збитків як з усіх або частини солідарних боржників, так і з одного. Вона настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, законодавець передбачає солідарну відповідальність за спільне заподіяння шкоди кількома особами (ст. 451 ЦК України). Потерпілий може вимагати відшкодування заподіяної шкоди як з усіх заподіювачів, так і з одного, як у повному обсязі завданої йому шкоди, так і у частині.

Для субсидіарної, або додаткової, відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. Кредитор не може вибирати, до кого звернутися з вимогою: до основного чи додаткового боржника. В усіх випадках відповідальність несе передусім основний боржник, і лише тоді, коли немає можливості одержати задоволення своїх вимог з основного боржника, можна притягнути до відповідальності додаткового. Яскравим прикладом субсидіарної відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 15 до 18 років (ст.447 ЦК України). Він сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду. І лише у випадку, коли у нього немає майна або заробітку, достатнього для цього, до відповідальності притягаються батьки, усиновителі або піклувальники.

За розміром відповідальність буває повною і обмеженою.

105. Цивільно-правова відповідальність, як договірна, так і позадоговірна, може виникнути за таких основних умов: а) наявність майнової шкоди; б) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; в) причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою; г) вина особи, яка заподіяла договірну чи позадоговірну шкоду.

Під шкодою, звичайно, розуміють зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага.

При цьому розрізняють майнову чи немайнову шкоду. Майнова — це шкода, яка може бути виражена у грошах. Вона виникає в результаті знищення або зменшення як майнових (предметів матеріального світу), так і особистих немайнових благ (наприклад, життя, здоров'я).

Цивільна відповідальність, за загальним правилом, настає лише тоді, коли внаслідок протиправної дії (у тому числі при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання) кредиторові заподіяно майнову шкоду.

Протиправність дій боржника і заподіювана шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Для того, щоб виникла відповідальність, дія або бездіяльність, якою заподіяно договірну або позадоговірну шкоду, мають бути протиправними, тобто забороненими законом. У сфері цивільних правовідносин протиправні дії (бездіяльність) порушують не лише об'єктивну норму права, а й суб'єктивне право тієї чи іншої особи.

До протиправних дій (бездіяльності) слід, за загальним правилом, віднести як невиконання або неналежне виконання договору, так і заподіяння позадоговірної шкоди особі чи її майну.

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Причинний зв'язок — це об'єктивний зв'язок між явищами природи або суспільного життя, при якому одне явище виступає як причина, а друге — як наслідок: одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення другого явища (наслідку).

Наявність майнової шкоди, протиправність дій особи, яка заподіяла шкоду, необхідний причинний зв'язок між діями та шкодою — всі ці умови складають об'єктивну сторону цивільного правопорушення.

Між тим є ще і суб'єктивна сторона цивільного правопорушення. Її складає вина особи, що заподіяла шкоду.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Звичайна, наші цивілісти (як і криміналісти) під виною розуміють психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та Ті результату.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності.

Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, — діє умисно (вина у формі умислу).

Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і, не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити — вина діє необережно (вина у формі необережності}.

Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності.

В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність (наприклад, ст.ст.327, 418, 454 ЦК України), в інших — як груба, так і проста необережність (наприклад, ст.ст.210, 211, 215 ЦК України).

У цивільному праві порівняно більше значення має саме вина у формі необережності. У переважній більшості випадків договірна або позадоговірна шкода заподіюються неумисно, а з необережності. Як правило, боржник (або заподіювач позадоговірної шкоди) не бажає, щоб його контрагенту за договором або відповідно потерпілому було завдано шкоди.

106. Цивільне правопорушення – різновид правопорушення, яке йде врозріз з призначенням виконання юридичного обов’язку та зокрема приписами цивільного законодавства. Це правопорушення посягає на майнові та особисті немайнові права осіб і має свої ознаки та свій склад. Серед загальних ознак будь-якого правопорушення у тім числі й цивільного визначають:

Небезпечність – порушується встановлений цивільний правопорядок, дестабілізуються нормальні людські чи економічні відносини, що призводить до локальних та загальних наслідків. Для цивільної небезпечності визначальними є саме наслідки локального характеру – порушені права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб

(неможливість отримувати кошти для існування, втрата довіри тощо).

Загальні наслідки – порушення екологічної рівноваги внаслідок бездумної вирубки лісу, територія стала непридатною для проживання чи сільськогосподарського виробництва.

Шкідливість – завдається шкода охоронюваним нормами цивільного права суб’єктивним правам і законним інтересам кредитора. Шкідливість розкривається через категорію майновий збиток та моральна шкода.

Винність – відношення до самого правопорушення та його наслідків.

Караність – обов’язок перетерпівати негативні наслідки, що передбачені санкцією цивільно-правової норми, зокрема відшкодувати завданий збиток чи причинену шкоду.Склад цивільного правопорушення є підставою цивільно-правової відповідальності. До нього входять: 1) наявність реальних збитків (витрати, понесені кредитором, втрата або пошкодження майна кредитора, неодержані кредитором доходи); 2) протиправність поведінки боржника (активна або пасивна дія); 3) причинний зв’язок; 4) вина боржника (психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків – діє презумпція винуватості).

108.Розмір відповідальності за невиконання або неналежне виконання договору або заподіяння позадоговірної шкоди не залежить від форми вини боржника, заподіювача шкоди. Він визначається (у всякому разі, коли йдеться про відповідальність у формі збитків) об'єктивним фактором: розміром понесених кредитором збитків або заподіяної потерпілому позадоговірної шкоди. І лише при наявності вини кредитора, потерпілого на розмір відповідальності боржника, заподіювача шкоди випливає форма їхньої вини (наприклад, ст.454 ЦК України).

Розмір понесених і доведених збитків є об'єктивною межею відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Отже, кредитор не може стягнути більшу суму у вигляді збитків, ніж він їх поніс.

Інша справа, що законом на випадок серйозних порушень договору передбачено штрафну неустойку, яка стягується понад збитки (наприклад, таку неустойку передбачено на випадок поставки недоброякісної продукції та товарів).

При укладенні договору між громадянами вони самі, як правило, визначають розмір неустойки. Організації також за згодою можуть встановити розмір неустойки за порушення договору, якщо він не визначений у спеціальних нормативних актах. Коли неустойку за порушення договору між організаціями передбачено у нормативному акті, сторони за згодою можуть збільшити (але не зменшити) її розмір.

У відносинах між громадянами зниження розміру відповідальності можливе при наявності згоди сторін в усіх випадках незалежно від форми відповідальності. У деяких випадках можливе зменшення розміру відповідальності у формі неустойки за рішенням суду або арбітражу (ст.205 ЦК України).

У відносинах між організаціями арбітраж лише у виняткових випадках може зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (ч.2 ст.205 ЦК України).