58. Дочірні підприємства – підприємства, єдиним засновником і власником яких є інші підприємства;

Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник.

Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

59. Одним із видів непідприємницьких товариств є споживчі кооперативи, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України "Про кооперацію", і Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 р.', оскільки Законом України "Про кооперацію" не було внесено жодних змін до останнього. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Україні, включаючи і діяльність споживчих товариств.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України "Про кооперацію").

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

60. Громадські організації – об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів;

Учасниками цивільно-правових відносин виступають і релігійні організації. Відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. (ст. 7) ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління й установи, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеназваних релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Як юридичні особи релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Релігійні організації набувають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У порядку, визначеному чинним законодавством, релігійні організації мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати свої видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особі (статті 18 і 19 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

61. Правами юридичних осіб наділяються також різні фонди (наприклад. Український фонд культури, Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобиля). Фондами визнаються організації, що засновуються громадянами і юридичними особами на основі їх добровільних і безповоротних майнових вкладів у благочинних або інших некомерційних цілях. Майно, передане засновниками, є власністю фонду. Порядок формування органів та управління фондом визначається його статутом, який затверджує засновник. Засновники фонду не відповідають за зобов'язаннями створених ними фондів, а фонди не відповідають за зобов'язаннями своїх засновників.

Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.

62. Для створення юридичної особи передусім потрібні засновники. Засновниками можуть бути власники майна або уповноважені власником майна органи, а у передбачених законодавчими актами випадках - не власники, а інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юридичної особи, встановлені такі способи їх утворення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.

Незалежно від порядку створення усі юридичні особи повинні мати установчі документи - правову основу своєї діяльності. Установчими документами юридичної особи є розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Установчий договір юридичної особи укладається між її засновниками. У випадках, передбачених законодавчими актами, юридична особа може діяти на основі положення1 про організації відповідного виду.

В установчих документах повинно зазначатися: найменування юридичної особи, місце її знаходження, цілі та предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами щодо юридичних осіб відповідного виду.

В установчому договорі засновники зобов´язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування, розпо­рядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу.

Установчий договір укладається його учасниками, а статут затверджується.

63. Припинення юридичної особи.

Відповідно до ст. 104 ЦК України припинення юридичної особи відбувається шляхом:

1) передання всього свого майна, прав та обов´язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення);

2) ліквідації.

При злитті юридичних осіб майно та немайнові права й обов´язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.

У разі приєднання одна юридична особа включається до складу іншої, при цьому до останньої переходить майно приєднаної особи. Таким чином, одна юридична особа припиняє свою діяльність, а інша - продовжує існувати, але вже в розширеному складі.

В результаті поділу юридичної особи її майно переходить до нововиниклих на її базі юридичних осіб у відповідних частинах. Поділ призводить до виникнення двох або більше нових юридичних осіб.

При перетворенні юридичної особи відбувається зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов´язки попередньої юридичної особи.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб´єктів як цілісний комплекс.

Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.

Підставою добровільної ліквідації юридичної особи є рішення її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Зокрема, відповідне рішення може прийматись у зв´язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Примусова ліквідація юридичної особи відбувається за рішенням суду про визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

64. Цивільна правосуб’єктність публічно-правових утворень в юридичній літературі формулюється по-різному:

1) публічно-правові утворення за правовим статусом є юридичними особами публічного права (їх створення та діяльність регулюється нормами публічного права, однак для участі в приватних відносинах вони прирівнюються до юридичних осіб приватного права– ст. 3 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”);

2. публічно-правові утворення вважаються самостійним суб’єктом цивільного

права і розглядаються в якості скарбниці ( відповідного бюджету– Братусь С.Н.); їх органи вважаються представниками скарбниці

Як учасники цивільних відносин публічно-правові утворення наділені цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю.

Оскільки ці суб’єкти створені не для участі у цивільних відносинах, що має для них допоміжний характер, то їх цивільна правоздатність не може вважатися загальною (універсальною), вона має відповідати їх цілям і завданням та публічним інтересам. Публічно-правові утворення можуть мати лише ті цивільні права та обов’язки, які прямо передбачені в законі.

Публічно-правові утворення набувають і здійснють цивільні права, а також створюють та виконують цивільні обов’язки через свої органи.

Відповідно до ст.ст. 170, 171 та 172 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки відповідно через органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Органами државної влади є Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади

Органами влади АРК є Верховна Рада АРК, Рада Міністрів АРК, та інші

створювані ними органи.

Органами місцевого самоврядування є місцеві ради та їх виконавчі комітети.

65. Закон України "Про власність" 1991 p. закріплює за Українською державою певне майно. Воно становить основу її участі у цивільно-правових відносинах. Однак держава порівняно з такими суб'єктами, як громадяни та юридичні особи, є менш активним учасником цивільного обороту, оскільки більшість свого майна вона закріплює за державними підприємствами на правах повного господарського відання, а також за державними установами (організаціями) на правах оперативного управління. В умовах ринкової економіки держава має діяти у приватних відносинах не в єдності своїх політичних і господарчих функцій або як особливий суб'єкт права, а в організаційно-правових формах, адекватних цим відносинам. У проекті нового ЦК України пропонується, що держава бере участь у цивільних відносинах як юридична особа публічного права. Вона може створювати як юридичні особи публічного права (університети, лікарні тощо), так і на загальних підставах юридичні особи приватного права (акціонерні товариства тощо), які визнаються власниками переданого їм майна. У зв'язку з цим відпала необхідність і визнання за створеними нею юридичними особами якогось сурогату прав повного господарського відання та оперативного управління, породжених планово-адмі-

ністративною системою господарства. Створені державою юридичні особи діють у цивільному обороті як самостійні суб'єкти від свого імені, а не від імені держави.

Економічною передумовою виступу у цивільно-правовому обороті Української держави є не все майно, а лише та його частина, яка не розподілена між існуючими на сьогодні державними юридичними особами або не є власністю Автономної республіки Крим чи територіальних громад.

Завдання встановлення матеріальної основи (субстрату) Української держави передбачає необхідність визначити конкретний склад її майнових фондів, що не розподілені між державними організаціями. До них мають бути віднесені перш за все бюджетні кошти (державний бюджет), а також інші матеріальні цінності.

Українська держава як суб'єкт цивільного права, що має відокремлене від інших суб'єктів майно, несе також самостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Держава не відповідає за зобов'язаннями державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають за зобов'язаннями держави (ст. 33 ЦК України).

Держава як суб'єкт цивільного права має праводієздат-ність. Але на відміну від праводієздатності юридичних осіб правосуб'єктність держави має універсальний характер. Та це ще не означає, що правосуб'єктність держави має безмежний характер. Держава може мати лише такі права та обов'язки, які дозволяє закон. Так, наприклад, вона не має права користуватися товарним знаком.

Держава реалізує правосуб'єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може. Від імені держави — незалежної України — у відносинах, що регулюються цивільним законодавством, беруть участь органи управління державним майном, фінансові та інші спеціально уповноважені державою органи. Названі бюджетні установи, хоч і є юридичними особами, діють у майновому обігу у багатьох випадках від імені держави.

Держава також виступає суб'єктом цивільного права і у разі коли її організації беруть участь у правовідносинах, але самі не є юридичними особами (наприклад, Уряд України).

66. Від імені держави як суб´єкта цивільних правовідносин виступають її органи. Найчастіше такими органами є Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів і Фонд державного майна України. Повноваження державних органів, які представляють державу у цивільних правовідносинах, закріплені у законодавстві України. Так, повноваження Кабінету Міністрів України закріплені у ст. 116 Конституції України. Крім того, відповідно до ч. З ст. 11 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року, емітентом казначейських зобов´язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Автономна Республіка Крим також набуває і здійснює цивільні права та обов´язки через відповідні органи влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Від імені Автономної Республіки Крим може діяти Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» до її компетенції належить прийняття рішень щодо випуску місцевих позик. Також, відповідно ч. 2 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим здійснювати цивільні права і обов´язки АРК може Рада міністрів АРК.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 173 ЦК України у випадках, встановлених законом від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Порядок вказаного представництва відповідно до вказаної норми повинен визначатися законом. Однак на даний момент не прийнято відповідних актів законодавства України.

67. Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади відповідають за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

З формулювання ст. 174 ЦК, випливає, що із загального принципу відповідальності держави за порушення зобов'язань у повному обсязі можуть бути встановлені винятки.

Територіальна громада відповідає за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах з фізичними та юридичними особами належним їй майном, за винятками, встановленими законом.

Закріплюючи принцип відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах з фізичними та юридичними особами, ЦК разом з тим встановлює і принцип "персоналізації" відповідальності зазначених суб'єктів.

Вказаний принцип персоналізації відповідальності залежно від того, про які саме суб'єкти йдеться, має два прояви:

1) розмежування відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад з одного боку, і створених ними юридичних осіб з іншого;

2) розмежування відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад між собою.

68. Об’єкт цивільного правовідношення — це ті матеріальні та нематеріальні блага — явища і предмети навколишнього світу,які мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин.

Об’єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) слід вважати все те, на що спрямовані суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок учасників цивільних правовідносин.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (зокрема послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага.

Речі— це предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Такі предмети можуть мати природне походження чи створюватися у результаті різноманітної діяльності людей.

Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи: результати робіт — це ті дії, внаслідок яких створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей (наприклад, за договором підряду підрядник може бути зобов’язаний виготовити на замовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник тощо); послуги — це дії суб’єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб, характеризуються. Послуги поділяються на три групи: фактичні, юридичні та змішані.

Результатами інтелектуальної, творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо.

Зміст поняття «інформація» включає документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Як об’єкт цивільних прав інформація характеризується такими ознаками:

1. Вона є нематеріальним благом, хоча і закріплюється на матеріальних об’єктах (записи на папері, відео- та аудіоплівки тощо).

2. Інформація — це неспоживче благо, яке піддається тільки моральному, але не фізичному старінню.

3. Інформація характеризується можливістю її тиражування та розповсюдження.

4. Законом не закріплено за ким-небудь виключного права на володіння та використання інформації, крім інформації, яка одночасно є об’єктом інтелектуальної власності (наприклад, комерційна таємниця).

Особистими нематеріальними (немайновими) благами: свобода творчої діяльності, право на життя і здоров’я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім’я тощо.

70. Об'єктами цивільних прав можуть бути дії іншої особи. Проте, не будь-які дії, а лише такі, внаслідок яких створюється певна річ, матеріальне благо. Термін «дія» у цивільному праві має інше значення. Так, за договором купівлі-продажу продавець і покупець вчиняють дії по передачі купленого майна і сплаті за нього грошових сум.

Але такі й подібні дії не можна розглядати як об'єкт права, бо вони: а) є підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин; б) можуть бути за дорученням правомочних осіб вчинені іншими особами. Дії, як об'єкти цивільних прав, безпосередньо спрямовані на створення певних матеріальних благ і не можуть бути відокремлені від самої зобов'язальної особи.

Серед дій як об'єктів цивільних прав особливе місце посідають послуги - певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб. За допомогою послуги досягається певний немайновий результат, що сам по собі є благом, має споживну вартість і стає об'єктом цивільного права. Розрізняють три види послуг: фактичні (договір схову, договір перевезення); юридичні (договір доручення, договір комісії); комплексні послуги, в яких поєднуються юридичні і фактичні послуги, наприклад, договір експедиції.

71. Результати інтелектуальної, творчої діяльності це комплексний за своїм характером об'єкт, котрий включає як немайнові, так і майнові прана (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

До об'єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти прана інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК). Зокрема, продуктами творчої діяльності с твори науки, літератури, мистецтва незалежно віл форми, призначення, цінності, а також способу відтворення.

За загальним правилом результати інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об'єктами прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення) або іншим чином виражені в об'єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто стають доступними для сприйняття іншими особами.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до ЦК та інших законів, що регулюють відповідні цивільні відносини.

Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов'язані із суб'єктом цивільного права, визнані суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством. Будучи приналежними певному суб'єкту цивільних відносин і таким чином потрапляючи у сферу цивільно-правового регулювання, вони стають об'єктом цивільних прав.

Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

- особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

- особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

72. Під річчю розуміють усе те, що об’єктивно існує та за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Речі залежно від їх особливостей поділяються на такі види:

— рухомі та нерухомі; -

— індивідуально визначені та родові;

— споживні та неспоживчі;

— подільні та неподільні;

— головні та приналежності;

— продукція, плоди та доходи;

— гроші; валютні цінності та цінні папери.

Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно переміщувати у просторі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (за ч. 1 ст. 181 ЦК). Річ вважається визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона: а) єдина у своєму роді; б) вирізняється від інших своїми неповторними ознаками; в) виділена із загальної маси речей даного роду.

Родові речі— це речі, яким належать єдині (загальні) родові ознаки, які вимірюються вагою, числом, об’ємом, а це означає, що вони є юридично замінними Родові речі можуть бути у певних випадках індивідуалізованими

Неспоживчі речі при тривалому використанні зберігають своє призначення, їх зношування відбувається поступово (наприклад, взуття, верстати, машини). Споживні— речі, внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять в інший стан.

Подільні речі — ті, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого цільового призначення (наприклад, продукти харчування). До неподільних речей належать такі речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення.

Головна річ являє собою основний інтерес як об’єкт цивільних прав, другорядна виконує допоміжні, обслуговуючі функції. Річ, яка призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю (‘наприклад, автомашина і кондиціонер, скрипка і футляр, картина і рама до неї, труба та пароход). Приналежність слідує за головною річчю, якщо в договорі чи законі не встановлено інше.

Для складної речі притаманні такі ознаки: вона є сукупністю речей, частини якої фізично не пов’язані між собою й утворюють єдине ціле. Складовою частиною речі, згідно зі ст. 187 ЦК, визнається все те, що не може бути відділене від неї без її пошкодження та істотного знецінення.

Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони можуть бути фактичними чи природними (наприклад, врожай із земельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане у найм майно).

Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти). Риси грошей: особливий різновид рухомого майна; законний платіжний засіб у оплатних договорах; предмет деяких цивільно-правових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тощо).

Різновидом речей є також валютні цінності, поняття та порядок використання яких визначається спеціальним законодавством.

73. Гроші як об´єкт цивільних прав. До речей цивільне право відносить також гроші. їм властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Особливістю грошей, як родових і подільних речей, є те, що вони визначаються не кількістю грошових знаків, а числом вказаних у знаках грошових одиниць - грошовою сумою. Завдяки цьому борг можна погасити будь-якими купюрами.

Гроші можуть бути як основним об´єктом цивільних прав, так і виконувати функцію загального еквівалента платежів.

Основним об´єктом цивільних правовідносин гроші виступають у договорах позики, кредитного договору, при заповіті збережень у кредитних установах тощо.

Виконуючи функцію загального еквівалента платежів, гроші виступають мірилом вартості всіх товарів, інструментом, що забезпечує їх обіг, засобом збереження їх цінності. Грішми погашаються майнові борги, відшкодовуються збитки, заподіяні іншій особі, виплачується вартість частки у спільній власності у випадку залишення всього майна одному із співвласників.

У деяких випадках гроші як об´єкт цивільного права можуть виступати і як індивідуально-визначене майно. Зазвичай це відбувається тоді, коли вони придбані для колекції або виконують функцію речових доказів у скоєному злочині. У цих та інших випадках кожна грошова одиниця індивідуалізується своїм номером і відноситься до речей незамінних і неподільних.

На гроші поширюються загальні правила щодо майна, за винятками, передбаченими законом. Так, у ст. 389 ЦК України зазначено, що гроші не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Гривня - це законний платіжний засіб, обов´язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, передбачених законом.

Особливою різновидністю речей є цінні папери, які потребують самостійного розгляду.

74. Різновидом речей є також валютні цінності, понять; та порядок використання яких визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютої о 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до валютних цінностей віднесені: 1) валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; 2) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; 3) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України; 4) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; 5) банківські метали - золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. Зазначеним Декретом, а також іншими актами цивільного законодавства визначається порядок вчинення правочинів із зазначеними валютними цінностями. Зокрема, на території України купівля і продаж іноземної валюти провадиться через уповноважені банки в порядку, встановленому НБУ. Правочини купівлі-продажу іноземної валюти можуть здійснюватися на внутрішньому валютному ринку України безпосередньо між уповноваженими банками, а також через валютні біржі.

75 За Ст. 3 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), та власника, і передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Характеристика цінних паперів: це спосіб оформлення будь-яких зобов’язальних відносин (отже, можна говорити про права, засвідчені цінним папером, або про «праега з папера»); це документ, який повинен бути виконаний з дотриманням вимог до його форми і містити обов’язкові реквізити; об’єкт цивільних прав (ст. 177 ЦК), який є рухомим майном (ст. 181 ЦК); це об’єкт майнових цивільно-правових угод і тому (обігоздатний) здатний до цивільного обігу; це необхідний елемент ринкової економіки і використовуються у різноманітних сферах цивільного обороту; це документ, якому властива ознака публічної достовірності; це документ, який може випускатись у документарній та бездоку- ментарній формі.

Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні; за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні; за формою випуску можуть бути на пред’явника, іменні або ордерні.

В Україні у цивільному обороті існують такі групи цінних паперів:

1) Пайові цінні папери— цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів і сертифікатів Фонду операцій з нерухомістю (далі — ФОН)), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) та отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, і частини майна у разі ліквідації емітента (крім сертифікатів ФОН).

До пайових цінних паперів належать: а) акції; б) інвестиційний сертифікат; в) сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН).

2) Боргові цінні папери— цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До боргових цінних паперів належать: а) облігації підприємств; б) державні облігації України, які поділяються на облігації внутрішніх державних позик, облігації зовнішніх державних позик та цільові облігації внутрішніх державних позик; в) облігації місцевих позик, що належать облігації внутрішніх і зовнішніх місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі.

3) Іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) і які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів належать: а) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні.

4) Приватизаційні цінні папери — цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

5) Похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових і/або товарних ресурсів. До них — належать опціони, ф’ючерси та варанти (визначених ст. 195 ЦК).

6) Товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, зазначеним у цих документах. Єдиним видом товаророзпорядчих цінних паперів в Україні є коносамент.

76. Під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі суб'єктів на події та дії. Події - обставини, перебіг яких не залежить від волі людини (стихійне лихо, смерть людини тощо). Дії відбуваються за волею суб'єктів – фіз. і юр. осіб (укладення договору, прийняття спадщини тощо). Залежно від того, зумовлено виникнення події волею особи чи ні, їх поділяють на абсолютні та відносні.

Абсолютні події - такі явища, виникнення і розвиток яких не пов'язаний з вольовою діяльністю суб'єктів (стихійні лиха, перебіг часу тощо). Відносні події - це такі явища, які виникають за волею суб'єктів, але розвиваються і проходять незалежно від їх волі. Напр. настання смерті внаслідок заподіяння тілесних ушкоджень. Дії, залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів та умовам договору або ж порушують їх, поділяються на правомірні і неправомірні. Неправомірні - це дії, які порушують положення законів, інших нормативних актів і принципів права. До неправомірних дій, що породжують цивільні правовідносини, можна віднести: завдання шкоди (збитку); порушення договірних зобов'язань тощо.

Неправомірні дії можна поділити на цивільні правопорушення і злочини. Останні тягнуть за собою кримінальне покарання, але водночас у цивільному порядку породжують обов'язки з відшкодування шкоди, завданої особі громадянина або його майну. Правомірні дії - це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових актів та принципів права. Правомірні дії, в свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти - правомірні дії суб'єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків. До юридичних актів належать угоди, адміністративні акти, рішення суду. Юридичні вчинки - це правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату. Так, авторські правовідносини виникають у момент створення письменником твору в доступній для відтворення формі незалежно від того, чи прагнув він при написанні твору до набуття авторських прав, чи ні.

77. Фактичний (юридичний) склад - це система юридичних фактів і юридично значущих умов, необхідних для настання правових наслідків, які передбачені гіпотезою норми права.

Ознаки фактичного складу:

1) складається з елементів - юридичних фактів і юридично значущих умов;

2) елементи передбачені нормою права;

3) між елементами, які не є однозначними, існує тісний системний зв'язок;

4) являє собою складну систему, у якій відбувається послідовне нагромадження елементів у певному порядку внаслідок взаємодії фактичних і юридичних відносин;.

5) лише в сукупності елементів (останнім елементом є правозастосовний акт, договір) настають правові наслідки;

6) може стати елементом більшої за масштабом системи юридичних фактів - у межах інституту права, галузі права, публічного чи приватного права, системи права.

Фактичні склади за змістом: однорідні - включають факти, що належать до однієї й тієї ж галузі права;комплексні - включають факти, що належать до різних галузей права.

Фактичні склади за ступенем визначеності: визначені - всі елементи цілком передбачені в гіпотезах норм права; відносно визначені (бланкетні) - елементи, не цілком передбачені в юридичних нормах, і юрисдикційні органи мають можливість у порядку індивідуального регулювання вирішувати юридичні питання, що стосуються цих правових наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи.

Фактичні склади за структурною складністю: прості - нагромадження фактів є вільним, у будь-якому порядку, без твердих зв'язків. Фактичні склади за ступенем завершеності нагромадження фактів: завершені - процес нагромадження юридичних фактів закінчено, і правові наслідки настануть або можуть настати; незавершені-процес нагромадження юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків, не закінчено.

Фактичний склад не слід плутати зі станами - складними юридичними фактами.

78. Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб.

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виникнення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони.

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустрічні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчинити зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поділяються на- каузальні і абстрактні. Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

79. Односторонній правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх правочинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.).

Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.).

Розрізняють договори реальні й консенсуальні.

Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).

80. Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами чинності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності правочину, такі: особи, що вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинення правочину особами, визнаними недієздатними, спричинює недійсність правочину); зміст правочину не може суперечити вимогам закону. При цьому слово "закон" вживається в широкому розумінні.

Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної особи, якщо таке обмеження не передбачено законом;• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчинити правочин відсутні.

Такий правочин не може охоронятися законом; правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом (наприклад, незаконним буде договір купівлі-продажу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчення, а також державної реєстрації); правочини, що вчиняються, батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у результаті спадкування); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із зазначених умов визнається законодавством недійсним. Нечинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.

81. Форма правочинів - це спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотар. посвідчення або держ. реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину, на письмовому документі, може вчинятися посвідчувальний напис нотаріуса. Такі правочини є письмовими нотаріальними. Нотар. посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на здійснення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Відповідно до нового ЦК у письмовій формі належить вчиняти: правочин між юридичними особами; правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається письмова форма.

На вимогу фіз. або юр. особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

82. Державна реєстрація правочину— це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує цивільні права й обов’язки. Зазначеній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, встановленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК).

Відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням і правочинів з нерухомістю, регулюються ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчиненими з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, державна реєстрація правочинів набуває конституційного (правоутворюючого) значення, оскільки саме з нею пов’язане виникнення у сторін в такому правочині прав та обов’язків.

83. Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

Поділяються недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Нікчемний правочин — це правочин, недійсність якого встановлена у законі, не вимагається визнання його недійсності судом (ст. ст. 218-221, 224, 226 та 228 ЦК). Оспорюваний правочин — це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але він може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ст. ст. 222-223, 225, 227, 229-233).

Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Якщо за недійсним пра- вочином права й обов’язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад у строкових правочинах із відкладальним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідки правочинів, які пов’язані з їх недійсністю: якщо недійсний правочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є неможливість його подальшого виконання; якщо недійсний правочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину.

ЦК у ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину, які охоплюють дві складові: є абсолютно обов’язковими і мають місце тоді, коли ці збитки (моральна шкода) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону. Особливі правові наслідки — це спеціальні правила, передбачені у ЦК щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів (ст. ст. 230-231 ЦК).

Спеціальні положення щодо правових наслідків недійсності нікчемних правочинів: правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін; застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь- якої заіцікавленої особи, а й з власної ініціативи. Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

84. Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.

Представництво характеризується такими ознаками:

- цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);

- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, гос­подарському суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому допомагає представник.

85. Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Виходячи з цього, розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону або акта органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК). Обсяг і характер повноважень представника обумовлюються підставою його виникнення.

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена в договорі або безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов'язковим. Обов'язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють. Юридичними фактами, із якими пов'язується виникнення відносин законного представництва, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв'язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми або недієздатними особами.

Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у яких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акта Ті органу. Особою, яку представляють, у цьому випадку виступає організація, що є юридичною особою, а функції представника виконують її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах із третіми особами. Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акта, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акта або окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу в цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники. Згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК у випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов'язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи у відносинах із третіми особами не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ч. З ст. 92 ЦК). Якщо члени органу юридичної особи чи інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів юридичної особи виступають від її імені, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі (ч. 4 ст. 92 ЦК).

86. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Необхідною умовою здійснення юридичних дій представниками є наділення їх певним обсягом повноважень. Повноваження - це суб'єктивні права представника на здійснення правомірних юридичних дій від імені особи, яку представляють. Повноваження представника встановлюються особою, які представляють, законом, актом органу юридичної особи тощо. В першому випадку вони підтверджуються договором або довіреністю, в другому та третьому - документами, що встановлюють особу представника, опікунським посвідченням, трудовим договором з юридичною особою, посвідченням працівника юридичної особи тощо.

87. Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише за добровільного представництва, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін до договору (договору доручення або іншого договору), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК). Строк, на який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, мусить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником "первісного" (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

88. Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво — те, що грунтується на волевиявленні представника;

2) обов 'язкове або ("представництво за законом") — представництво на підставі безпосереднього припису закону.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво.

Згідно зі ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже і особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнес- дієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регламентується ст. 242 ЦК, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб тля вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Представництво, яке Грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, засвідчений печаткою юридичної особи тошо).

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Адже довіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує, передусім, у них.

89. Довіреність - це письмовий документ, що ви­дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами (ст. 244 ЦК України). Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіре­ність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчи­нення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не по­требує згоди представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представни­ком, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими пред­ставнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчинено­го представником правочину для довірителя відбуваються незалеж­но від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи діз­наються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається ме­жами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчи­нити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійс­ненними (ст. 1003 ЦК України). Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.

Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчиня­тиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріаль­но посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.