47. Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.,

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Норми інституту опіки і піклування містяться у ЦК, СК та у підзаконних нормативних актах.

Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, та фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над котрою встановлено опіку чи піклування, що знаходиться в іншій місцевості. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка і піклування встановлюються судом, а також органами опіки і піклування. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною, а піклування - над фізичною особою у випадку обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування (ст. 60 ЦК). У всіх інших випадках, крім вказаних, опіку над малолітньою та піклування над неповнолітньою особою встановлює орган опіки і піклування.

Опіка припиняється у разі: передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); досягнення підопічним чотирнадцяти років (у даному випадку особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього); поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, котра була визнана недієздатною.

Піклування припиняється при: досягненні фізичною особою повноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; наданні неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; поновленні цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена.

48. Підставою вигнання фізичної особи судом безвісно відсутньою є той факт, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою:

1) подасться заява про таке визнання, зазначається мета (наприклад, для захисту інтересів особи, котру за законом безвісно відсутня особа повинна була утримувати);

2) над майном встановлюється опіка нотаріусом за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду після опису належного їй майна.

Скасування визнання фізичної особи безвісно відсутньою відбувається якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася чи були одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування останньої або суд що ухвалив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою чи заявою іншої зацікавленої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Від оголошення фізичної особи померлою слід відрізняти встановлення судом факту смерті фізичної особи (п. 7 ч. 1 ст. 273 ЦПК), коли є докази смерті фізичної особи у певний час і за певних обставин, але органи реєстрації актів цивільного стану відмовляють заявнику в реєстрації смерті.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо: в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років; вона зникла безвісти за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку (землетрус), — протягом шести місяців (ч. 1 ст. 46 ЦК); вона зникли безвісти у зв’язку з воєнними діями після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій.

Із урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Порядок оголошення фізичної особи померлою: суд за допомогою доказів перконується у смерті особи; фізична особа оголошується померлою від дня набрання про це законної сили рішенням суду. Якщо особа зникла безвісти за обставин, що загрожували смертю їй або дозволяють припустити її загибель від певного нещасного випадку чи у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

Правові наслідки: 1) прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті фізичної особи (відкривається спадщина) (ч. 1 ст. 1220 ЦК); 2) якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явиться або якщо одержано відомості про місце її перебування, то незалежно від часу її появи вона має право вимагати повернення свого майна за наявності певних умов.

49. Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Разом з тим при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини дитина здобуває право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст.ст. 145-148 СК ім'я дитини обирається за згодою батьків, до-батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішується органами опіки і піклування.

Ім'я, по батькові і прізвище реєструються в органах РАЦС (ст. 144 СК).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст.ст. 35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це зі згоди батьків або того з них, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам.

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст. 43, 46 ЦК).

Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК).

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

50. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (ст. 49 ЦК).

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження такої дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, його розірвання, усиновлення, зміна імені, смерть тощо.

Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до державного реєстру актів цивільного стану громадян у випадках, передбачених законом.

Органами державної реєстрації актів цивільного стану є: центральний орган виконавчої влади у сфері державної реєстрації актів цивільного стану; відділи державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції, виконавчі органи сільських, селищних і міських (крім міст обласного значення) рад. Державну реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають або тимчасово перебувають за кордоном, проводять дипломатичні представництва і консульські установи України.

Відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх, формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд, здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, смерті. Дипломатичні представництва і консульські установи України проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та ЇЇ походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті щодо громадян України, приймають і розглядають заяви про внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання. Державна реєстрація зміни імені та розірвання шлюбу проводиться дипломатичними представництвами України лише щодо громадян України, які постійно проживають за кордоном.

51. ЦК України введено нову главу (5) щодо регулювання відносин, пов´язаних із закріпленням правового статусу фізичної особи як підприємця. Відповідно до ст. 42 ГК підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик господарська, що здійснюється суб´єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Виходячи з цього, підприємництво не пов´язується з обов´язковим досягненням прибутку, основним елементом виступає досягнення мети, яку ставить перед собою особа. Іншими словами, перш за все, в підприємницькій діяльності вбачається воля особи, що проявляється в оформленому належним чином намірі одержати прибуток. Саме тому регулювання підприємницької діяльності тісно пов´язується з правоздатністю і дієздатністю. Підприємницькою діяльністю можуть займатись лише повністю дієздатні фізичні особи. Малолітні, а також особи, обмежені в дієздатності або визнані судом недієздатними, підприємцями бути не можуть.

Фізична особа може здійснювати своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації.

Державна реєстрація підприємницької діяльності здійснюється (за наявності всіх документів) за заявочним принципом протягом не більше десяти робочих днів. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов´язаний протягом цього терміну видати посвідчення про реєстрацію (п. 6 ст. 58 ГК України). Таке посвідчення є підставою для відкриття рахунків в установах банків за місцем реєстрації суб´єкта підприємницької діяльності.

У разі незаможності фізичної особи-підприємця, він може бути визнаний банкрутом. Під банкрутством підприємця розуміється його неспроможність задовольняти вимоги кредиторів щодо оплати товарів (робіт, послуг), сплати податків та інших обов´язкових платежів до бюджету і позабюджетні фонди. Визнання фізичної особи-підприємця банкрутом відбувається у порядку, встановленому Законом України «Про банкрутство».

Якщо особа, яка займається підприємництвом, визнана безвісно відсутньою, недієздатною або обмеженою у дієздатності, або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємництві, стала неповнолітня (малолітня) особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.

При здійсненні повноважень щодо управління цим майном управитель діє від свого імені, але в інтересах особи, яка є власником майна. Цим самим договір про управління має правову природу, подібну до договору комісії.

Органи опіки та піклування зобов´язані здійснювати контроль за діяльністю опікуна чи піклувальника з тим, щоб не порушувались права та законні інтереси підопічного.

52. Юридичними особами відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створені та зареєстровані у встановленому порядку. Тобто для того, щоб певне утворення було юридичною особою, необхідно, щоб воно: а) створювалося в порядку, передбаченому законодавством; б) було зареєстроване в порядку, передбаченому законодавством.

Ознаками юридичної особи є:

1. Організаційна єдність — цілісність явища, що складається зі складових частин, упорядкованих певним, особливим чином.

2. Для характеристики майнової відокремленості істотне значення має концептуальне положення цивільного права, що будь-яка юридична особа повинна бути власником свого майна. Винятки при цьому складають юридичні особи публічного права, створювані за ГК та іншими законами.

3. Самостійна майнова відповідальність за ст. 96 ЦК, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном.

4. Відповідальність членів виробничого кооперативу. Згідно з ч. 2 ст. 163 ЦК члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу в розмірах і порядку, передбачених статутом кооперативу та законом.

5. Відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього. Оскільки ГК, на відміну від ЦК, оперує терміном «дочірнє підприємство», мають місце деякі особливості відповідальності за боргами цього підприємства.

6. Відповідальність держави за зобов’язаннями казенного підприємства. Казенне підприємство, будучи суб’єктом публічного права, підпадає під сферу регулювання ГК.

7. Відповідальність держави за зобов’язаннями державної установи. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що знаходяться в її розпорядженні.

8. Відповідальність територіальної громади за зобов’язаннями комунальної установи або комунального некомерційного підприємства. Подібно державній установі майно комунальної установи чи комунального некомерційного підприємства (ч. З ст. 78 ГК) знаходиться у них (закріплено за ними) на праві оперативного управління.

9. Відповідальність засновників. Згідно з ч. 4 ст. 96 ЦК особи, що створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

10. Відповідальність акціонерів і учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Ч. 2 ст. 152 ЦК передбачає, що акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, передбачених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства в межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

11. Відповідальність членів орган юридичної особи та інших осіб, що виступають від його імені. Ч. 4 ст. 92 ЦК передбачено солідарну відповідальність осіб, які згідно із законом або установчими документами юридичної особи виступають від її імені, при порушенні ними своїх обов’язків щодо представництва за збитки, заподіяні ними юридичній особі.

53. Цивільна правоздатність юридичної особи - це її здатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно зі ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не лише за рахунок надання їй рис універсальності, але також і завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені і її особисті немайнові права. Зокрема, ст. 94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до глави З ЦК.

Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч. З ст. 91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України від 16 вересня 1997 р. "Про благодійництво та благодійні організації". Згідно із Законом України від 22 квітня 1993 р. "Про аудиторську діяльність" (в редакції Закону від 14 вересня 2006 р.) аудиторська діяльність підлягає обов'язковій сертифікації.

Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова в наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.