1. Публічне і приватне право

Предмет і метод правового регулювання, на яких ґрунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним до становища держави, приватне — до користі окремих осіб.

Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого — взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

Приватне право— підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Предмет регулювання приватного права - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права;

1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав;

Метод публічного права — імперативний

Метод приватного права — диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право:

— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін.

Галузі права, у яких началом є приватне право:

— цивільне, — сімейне, - авторське, — житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права, приватний — галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватному — координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других -диспозитивний (автономії).

Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.

2. Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумінні) — це сукупність правових норм, які шляхом диспозитивного методу регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Предмет цивільно-правового регулювання складають дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини).

ЦК окреслює коло відносин, які ним регулюються: особисті немайнові відносини майнові відносини, пов’язані з майновими.

Характерними ознаками особистих немайнових прав є те, що вони: є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи: а) у випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, на інформацію про стан свого здоров’я виникають у фізичної особи тільки після досягнення 18-ти років; право на зміну імені — після досягнення 16-ти років, а за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника — після досягнення 14-ти років тощо); б) юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК); 2) мають особливість виникнення та припинення; 3) безпосередньо пов’язані з особистістю фізичної особи, і не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово.

Характерними ознаками майнових відносин є те, що вони: 1) засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників — фізичних і юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів публічного права (ст.ст. 1 і 2 ЦК); 2) виниканні, у іп’міку з вико- ^ ристанням різних майнових благ (річей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волгииявленні, майновій самостійності їх учасників; 3) до м.ійноиих підносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкови . бюджетних відносин цивільне законодавство не застосонупм м, икщо інше не передбачено законом.

Метод галузі права — це сукупність прийом іи, икі створюють спосіб її впливу на поведінку людей.

Оскільки цивільні відносини засновані на юридичній рівності вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, то останні можуть діяти на власний розсуд, зокрем.і мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані останніми; відступити від положень актів цивільного законодавства, вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав, (уґмкіи цивільного права, будучи юридично рівними, наділені Ініціативою оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам само приватної особи. Важливим є лише те, що у суб’єктів мають бути відповідні права.

3. Кожній галузі права притаманні певні прийоми та засоби правового впливу на складові її предмет відносини з метою їх розвитку та захисту. Сукупність таких прийомів і засобів в юридичній науці прийнято іменувати методом правового регулювання. Основними рисами цивільно-правового методу регулювання є наступні.

Перша - рівність учасників цивільних відносин. Цивільне законодавство грунтується на визнанні рівності учасників регульованих їм відносин, йдеться в п. 1 ст. 1 ЦК. Суб'єкти цивільного права - громадяни, юридичні особи і державні утворення - мають, звичайно, різними за змістом та обсягом правами і обов'язками. Однак, вступаючи в майнові відносини ринку і реалізовуючи їх, вони рівні і жодна зі сторін не має права наказувати інший певне правове поведінку.

Другою рисою методу цивільного права є диспозитивність багатьох його норм, особливо у сфері зобов'язань. Це дозволяє учасникам майнового обігу відступати від загальних правил законодавства і будувати свою поведінку відповідно до власних намірами і можливостями, проявляючи тим самим господарську активність і підприємливість.

Диспозитивність цивільного права проявляється також у наданні його суб'єктам можливості здійснювати їх права та обов'язки за допомогою третіх осіб, що для інших галузей права не характерно. Суб'єкти цивільного права можуть виступати у майновому обороті через представників (повірених, комісіонерів, агентів), а також покладати виконання на третіх осіб (субпостачальників, субпідрядників, суборендарів і т.п.). Це розширює можливості учасників ринку.

Наступною особливістю цивільно-правового регулювання є захист порушених прав за допомогою впливу не на особистість правопорушника, а на його майно. Основним і найбільш поширеним способом захисту в цивільному обороті є покладення обов'язку компенсувати завдані втрати - відшкодувати збитки, а також сплатити неустойку (пені, штраф), якщо вона була передбачена законом або договором.

Нарешті, особливістю методу цивільного права є надання потерпілій стороні судового захисту при порушенні її прав (п. 1 ст. 11 ЦК). Такий захист надається також, коли в силу прямих вказівок закону цивільні права охороняються в адміністративному порядку, наприклад через систему антимонопольних і митних органів. У цих випадках рішення адміністративного органу також може бути оскаржене до суду (п. 2 ст. 11 ЦК). Судовий захист цивільних прав робить її вільною від відомчих впливів і більш надійною, оскільки здійснюється у визначених законом процесуальних формах і з участю самих сторін або їх представників.

Викладені особливості правового регулювання, притаманні цивільному праву, відображають вимоги ринкової економіки, яка успішно функціонує тільки при наявності у суб'єктів підприємницької діяльності господарської самостійності. В умовах планово-адміністративної економіки, що існувала в СРСР, ці позитивні сторони цивільно-правового регулювання не могли бути використані повною мірою. В даний час перешкоди до цього багато в чому усунуті, і громадянське право стає найважливішим правовим інструментом, використовуваним для розвитку економіки, заснованої на ринкових відносинах.

6. Завданням порівняльної цивілістики є вивчення різних систем приватного права як елементів відповідної культури, а також національних систем цивільного права і цивілістичних інститутів, взятих в їх розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки догма права, але і конкретно-історичні умови, в яких виникають, розвиваються і існують ці системи.

Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук спільного (універсального) і особливого у різних правових системах, виявлення закономірностей розвитку приватного права в цілому для визначення напрямів і тенденцій розвитку національних систем цивільного права.

Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок в правовому регулюванні, створює підґрунтя для запозичення досвіду законотворчості і, водночас, запобігти невиправданого копіювання інститутів і рішень, неприйнятних для національної системи цивільного права, таких що не враховують правову традицію і особливості цивілізаційного розвитку країни.

Предметом цивілістичного порівняння можуть бути також правові системи у процесі їхнього історичного розвитку або взяті у статиці на певному етапі їхнього розвитку, коли вони співіснують одночасно.

З врахуванням цієї обставини необхідно розрізняти "вертикальне" та "горизонтальне" порівняння у галузі цивілістики, а відтак, грунтуючись на такому посиланні, виокремлювати "вертикальний" (історичний) чи "горизонтальний" (сучасні системи приватного права) напрями порівняльного дослідження. У першому випадку предметом дослідження є еволюція систем приватного права, у другому — їхнє порівняння на певному статичному рівні.

Крім того, керуючись принциповими положеннями щодо необхідності розрізняння в межах єдиного поняття права як суспільного феномену відносин публічно-правових та приватноправових, доцільно виокремлювати "дихотомічне порівняння з погляду цивілістики", метою якого є аналіз правових понять, категорій, інститутів тощо з точки зору права приватного та публічного.

Оскільки, як правило, йдеться про категорії, властиві, насамперед, цивілістиці, котрі, разом із тим, використовуються і в галузях публічно-правового спрямування (правочин, представництво, договір, збитки, речові права тощо), то виправданим здається вести мову не про "порівняльно-правові" дослідження взагалі, а саме про "порівняльно - цивілістичні" дослідження.

Таким чином, порівняльна цивілістика може бути визначена як частина науки цивільного права, що вивчає за допомогою методу порівняльного аналізу системи приватного (цивільного) права, а також правову систему у цілому, національні галузі законодавства, окремі поняття, категорії, інститути, норми тощо, насамперед, з погляду оцінки наявності та значення в останніх цивільно - правового змісту.

7. В процесі формування і розвитку права склалися певні правові системи, які відрізняються підходом до розв'язання принципових питань правового становища особистості, відносин її з державою, методами правового регулювання тощо.

Враховуючи різні точки зору, висловлені фахівцями у галузі порівняльного правознавства, можна виділити наступні правові системи:

— романо-германська;

— англо-американська;

— східноєвропейська;

— мусульманська;

— далекосхідна.

Поділ приватного права на типи близький до класифікації права взагалі, але абсолютної тотожності між ними немає.

Передусім, має бути врахована традиція права, характерна для такої країни або цивілізації. Також в рамках традиції права можуть бути виділені певні системи приватного (цивільного) права.

Чинниками, що впливають на характер приватноправової системи, є:

1) характер джерел права;

2) структура цивільного права, перелік і зміст основних інститутів;

3) концепція регулювання приватноправових відносин, характер відносин держави і особистості;

4) міра впливу римського приватного права (або його відсутність).

З урахуванням цих чинників можуть бути виокремлені такі цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська. Стосовно приватного права Європи являє інтерес виклад характерних рис перших чотирьох із названих систем, які можуть бути названі "родини приватного права".

8. Західноєвропейська традиція права — це ті правові ідеї, поняття, категорії та інститути, котрі грунтуються на світогляді, культурі і ментальності західноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються як її правові цінності від покоління до покоління.

Дія західноєвропейської традиції права властивим є те, що:

1) існує відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями. Це означає, зокрема, що хоч політика і мораль можуть ни імамати іакон, але вони не тлумачаться як сам закон, як це має ми не- ц деяких інших культурах;

2) управління правовими інституціями доручається спеціальному і орпусу людей, які займаються правовою діяльністю на професійній основі і для цього спеціально дістають юридичну освіту;

3)сума юридичних знань, отримана фахівцями, знаходиться в іілектичній єдності з правовими інституціями;

4) закон сприймається як цілісна система, "організм", який розвішається у часі, через століття і покоління;

5) життєздатність системи права ґрунтується на впевненості суспільства в довговічному характері права;

Східноєвропейська традиція права — це процес формування і розвитку правових цінностей, що ґрунтуються на світогляді і ментальності східноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються у ній від покоління до покоління.

Головні риси східноєвропейської традиції права полягають у такому:

1) обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням у його православній або аналогічній інтерпретації;

2) схильність до тлумачення права як позитивного закону, зміст якого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, котрі в кінцевому підсумку краще за всіх знає держава (монарх, диктатор, одноосібний лідер), шо втілює їх у законодавчих настановах;

3) організація і проведення законотворчих, систематизаційних, дослідницьких та інших робіт в галузі права за "ініціативою зверху";

4) обмеженість творчого пошуку правознавців, і, як результат, — втрата авторитету і значення юриспруденції;

5) тенденція до обмеження "надмірного" розширення сфери приватноправового регулювання, прагнення забезпечити максимально можливі контроль і втручання держави у відносини приватних осіб. В результаті приватне право виявляється "розбавленим" публічно-правовими нормами і нерідко тлумачиться як "господарське" або інше;

9. Європейські системи приватного права на основі подібності визначальних ознак можуть бути згруповані у певні сукупності, котрі іменуються родинами приватного права.