20.6. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення

Юридичні факти - це обставини (дії, події), з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення майнових чи особистих немайнових прав. Зазначимо, що у праві доводиться стикатися з фактами, щодо яких чинне законодавство не передбачає будь-якого адміністративного порядку

встановлення (реєстрації). Тому їх встановлення можливе лише у судовому порядку. Наприклад, факт перебування фізичної особи на утриманні.

У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, законодавець визначив: 1) коло юридичних фактів, які можуть бути вста­новлені судом у порядку окремого провадження; 2) вимоги, яким має відповідати заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення; 3) особливості змісту рішення суду у цій категорії справ.

Судовому встановленню підлягають тільки факти, що відповідають таким вимогам:

- встановлюваний факт спричинює правові наслідки для заявника. Тому за­явник зобов'язаний вказати мету, для якої йому потрібно встановити факт;

- відсутність передбаченого чинним законодавством іншого (несудового) порядку встановлення факту. Наявність адміністративного порядку вста­новлення факту, що має юридичне значення, виключає можливість звер­нення до суду. Так, відповідно до ч. З ст. 256 ЦПК України, не підлягають встановленню у суді у порядку окремого провадження факти належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні гро­мадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану;

- неможливість одержання чи встановлення в адміністративному по­рядку документа, який підтверджує конкретний факт, що має юридичне значення. Тому особа перед тим як звернутися до суду, має використати можливість для одержання чи встановлення цього документа в адміністра­тивному порядку, якщо це передбачено законом. Підтвердженням дотриман­ня адміністративного порядку звернення є письмова відмова відповідного органу у видачі документа;

- відсутність спору про право;

- встановлення факту не пов'язана з подальшим вирішенням спору про право.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд у порядку окремого про­вадження розглядає справи про встановлення факту:

1) родинних відносин між фізичними особами. Потреба підтвердити цей факт виникає тоді, коли конкретний ступінь родинних відносин не підлягає спеціальній реєстрації чи такої реєстрації з конкретних причин не проведе­но. Пленум Верховного Суду України у постанові »Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» наголосив, що суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Наприклад, якщо підтвердження такого факту потрібне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтв про право на спадщину, для оформлення права на пенсію у зв'язку із втратою годувальника.

Суд не може відмовити у розгляді заяви про встановлення факту родин-

них відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання, встановивши неправильність запису в актах цивільного стану.

Водночас для розгляду у порядку окремога провадження не можна приймати заяву про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує справу, щоб підтвердити надалі своє право на житлове приміщення або на обмін житла. У разі відмови у задоволенні вимог про визнання пра­ва на житлову площу або на обмін житла, заінтересована особа має право звернутися до суду з відповідним позовом;

2) перебування фізичної особи на утриманні. Факт перебування особи на утриманні має спричинювати для неї конкретні правові наслідки (одер­жання пенсії, спадкування чи відшкодування шкоди). Утриманцем є особа, для якої матеріальна допомога, надана особою, була постійним і основним джерелом засобів існування. Тому у випадках, коли заявник одержував, наприклад, пенсію, стипендію, під час судового розгляду потрібно з'ясувати, чи була ця допомога основним джерелом засобів до існування.

Згідно із п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України, видана відповідним органом довідка про те, що особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення у судовому порядку факту перебування на утриманні.

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному страхуванню. Як бачи­мо, судове встановлення факту каліцтва можливе лише за умови, що для заявника його встановлення має правове значення, тобто встановлення цього факту потрібне заявникові для призначення пенсії або допомоги по загальнообов'язковому державному страхуванню.

Відповідно до ст. 22 Закону України від 14.10.1992 «Про охорону праці» і Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвер­дженого постановою Кабінет>' Міністрів України від 10.08.1993, розслідування нещасного випадку, який стався на виробництві, здійснює комісія, яку створює роботодавець. У разі нещасного випадку складають акт про нещасний випадок на виробництві. Розбіжності з питань розслідування, оформлення і врахуван­ня нещасних випадків на виробництві, невизнання роботодавцем нещасного випадку, відмови у проведенні його розслідування і складення акту, незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи зі змістом акта можуть бути ви­рішені у судовому порядку, передбаченому для розгляду трудових спорів, а саме у порядку позовного провадження у цивільному судочинстві.

Крім того. Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначив, що у разі застосування п. З ч. 1 ст. 256 ЦПК України, яким пере­дбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення

пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам потрібно мати на увазі, що від дня введення у дію Закону України «Про охорону праці» справи про встановлення таких фактів не розглядають у порядку окремого провадження. Питання, пов'язані зі встановленням факту каліцтва на виробництві, коли з приводу цього виникає спір, а також, якщо у разі каліцтва у зв'язку із використанням державних чи громадських обов'язків призначено пенсію особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішують у порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

У порядку окремого провадження факт каліцтва підлягає судовому встановленню, коли не складено акта про нещасний випадок, а скласти його у цей час неможливо або акт складено, але втрачено і відновити його у несудовому порядку неможливо, а також, якщо під час складання акта про нещасний випадок допущено помилку, яка перешкоджає визнанню факту каліцтва, і виправити цю помилку у несудовому порядку неможливо.

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення. Зазначимо, що встановленню підлягає не сам акт цивільного стану, а лише факт його реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Така потреба виникає тоді, коли в органах державної реєстрації актів цивільно­го стану не зберігся відповідний актовий запис, у зв'язку з чим у разі звернення до суду про встановлення факту державної реєстрації актів цивільного стану заявник має подати довідку органу виконавчої влади, до компетенції якого належить організація діяльності з державної реєст­рації актів цивільного стану, про відсутність первісного чи відновленого запису актів цивільного стану. Видача органом довідки про відсутність самого запису за наявності актових книг є підставою для відмови відкрити провадження у справі про встановлення факту державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України із за­явою про встановлення факту реєстрації шлюбу може звернутися подружжя або кожен із них. Якщо заяву подає лише один із подружжя, другий із них залучається до участі у справі як заінтересована особа. Суддя не вправі відмовити у прийнятті заяви, а суд - закрити провадження у справі з тих підстав, що органи реєстрації актів цивільного стану відмовили у віднов­ленні запису про реєстрацію акта у зв'язку з відсутністю цього запису у книгах реєстрації відповідних записів, що збереглися;

5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

З метою захисту матеріальних інтересів чоловіка та жінки, які спільно проживають, СІ. 74 СК України передбачає: якщо жінка та чоловік прожи­вають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

У цьому випадку для встановлення факту проживання однією сім'єю

без шлюбу жінка і (або) чоловік мають право звернутися до суду для ви­рішення даного питання у порядку окремого провадження;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження якої, зазначені у документі не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, часом і місцем народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або паспорті.

Під час видачі правовстановлюючих документів можуть бути допущені певні помилки у прізвищі, імені, по батькові, щодо часу і місця народжен­ня особи, які не збігаються з відомостями, зазначеними у Свідоцтві про народження або паспорті. У зв'язку з цим виникає потреба підтвердити приналежність виданого з помилкою документа конкретній особі. Проте суд не встановлює факту, зафіксованого у правовстановлюючому документі, а лише підтверджує належність документа конкретній особі. У таких кате­горіях справ суди мають вимагати від заявника надання доказів того, що правовстановлюючий документ належить йому і що орган, який його видав, не має можливості внести у нього відповідні виправлення.

Цього порядку не застосовують, якщо виправлення у таких докумен­тах належно не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який ідеться у документі, в адміністративному порядку;

7) народження особи у певний час у разі неможливості реєстрації ор­ганом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження та смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Відповідно до Правил реєстрації актів цивільного стану, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000, реєстрацію народжен­ня дитини провадить державний орган реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, власного імені та по батькові.

Підставами для реєстрації народження є:

а) медичне свідоцтво про народження, видане закладами охорони здоров'я, незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймають пологи;

б) медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувально­го закладу, заява двох свідків, присутніх на пологах, у разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я.

в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участі двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі) у разі народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або іншому транспортному засобі. Якщо відсутній лікар або фельдшер, реєстрацію народження провадять на підставі вказаного акта

та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;

г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть у разі мертвонаро- дження.

Одночасно зі заявою про реєстрацію народження подають:

а) паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них). Якщо документа, що посвідчує особу одного з батьків, із поважних причин не можна пред'явити, то орган реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити у реєстрації народження дитини. Відомості про другого з батьків у цьому разі зазначають на підставі свідоцтва про шлюб;

б) паспорт або паспортний документ, що посвідчує особу заявника, у разі, якщо реєстрацію народження провадять не батьки, а інша особа;

в) документ, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, заява матері, спільна заява матері та батька дитини, заява батька про визнання батьківства). За відсутності свідоцтва про шлюб підтвердженням зареєстрованого шлюбу може бути відмітка про його реєст­рацію у паспортах або паспортних документах матері та батька дитини.

Ці документи подають до органу реєстрації актів цивільного стану, де реєструють народження. За відсутності зазначених підстав для реєстрації народження, її провадять на підставі рішення суду про встановлення факту народження.

Смерть фізичної особи - це подія цивільного стану фізичної особи, яка підлягає спеціальній реєстрації. Державну реєстрацію смерті провадять органи державної реєстрації актів цивільного стану.

Відсутність документів, на підставі яких провадиться реєстрація смерті особи, є підставою для відмови у державній реєстрації смерті фізичної особи. У таких випадках факт смерті фізичної особи у певний час можуть встановити у суді у порядку окремого провадження.

Подаючи заяву про встановлення факту смерті до суду, заявник по­винен додати до неї документ, який свідчить про відмову органу РАЦСу у державній реєстрації смерті фізичної особи. Така відмова найчастіше пов'язана з тим, що труп фізичної особи відсутній, але існують докази, які з достовірністю вказують на п смерть у конкретний час і за конкрет­них обставин (наприклад, смерть особи під час пожежі, смерть особи, яка потонула на очах у свідків).

Встановлення факту смерті потрібно відрізняти від оголошення фізич­ної особи померлою у судовому порядку. Оголошуючи особу померлою, суд констатує лише ймовірну смерть особи, обґрунтовуючи це тим, що про фізичну особу у місці її постійного проживання немає відомостей протягом строку, визначеного законом (див. ст. 46 ЦК України). Суд робить вірогідне припущення про смерть фізичної особи, коли немає доказів про факт його смерті. У цих справах суд визнає днем смерті особи, оголошеної померлою.

день її гаданої смерті або день набрання законної сили рішенням суду. У справах про встановлення факту смерті суд мусить мати у розпорядженні докази, які достовірно підтверджують смерть особи у конкретний час.

Також цю категорію справ варто відрізняти від справ про судовий порядок встановлення факту реєстрації смерті. Звернення до суду для встановлення факту реєстрації смерті пов'язане з неможливістю встанови­ти втрачений актовий запис про смерть. Сам факт смерті фізичної особи сумніву не підлягає і не потребує судового підтвердження.

Оскільки у законі неможливо наперед перерахувати всю багатоманітність юридичних фактів, ЦПК України допускає можливість встановити у порядку окремого провадження й інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих немайнових чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 256). Зокрема, відповідно до ст. 130 СК України, у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може встановити рішення суду. Зі встановленням такого факту може бути пов'язане виник­нення у дитини майнових та немайнових прав. Встановлення батьківства у порядку окремого провадження можливе за умови, що у разі народження дитини матір'ю, яка не перебувала у шлюбі, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провели за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записали за її вказівкою. Крім того, можуть бути встановлені факти прийняття спадщини; встановлення місця відкриття спадщини та фактів володіння будівлею на праві приватної власності тощо.

У постанові Пленуму «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» Верховний Суд України зазначив, що суд може встановлювати факти, які й за іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника, і рішення суду потрібне заявникові для застосування у відносинах із громадянами інших держав (наприклад, для вирішення питання про наявність права на спадщину в особи, яка законодавством України не зачислена до кола спадкоємців за законом (п. 1).

Відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК України, справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розглядові в окремому про­вадженні не підлягають. Ці питання вирішує орган, який видав документ. Суди також не встановлюють тотожності особи. Водночас суд може вста­новлювати факти належності особі документів, які не належать до таких, що посвідчують особу (наприклад, довідка про поранення чи перебування у госпіталі у зв'язку з пораненням, повідомлення військових частин, вій­ськкоматів та інших органів військового управління про загибель чи про­пажу безвісті у зв'язку з обставинами військового часу, а також заповіту,

страхового свідоцтва (полісу), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документа про трудовий стаж).

Звернутися зі заявою про встановлення факту, що має юридичне значен­ня, може будь-яка заінтересована особа. Заяву подають до суду за місцем проживання фізичної особи-заявника.

Крім загальних реквізитів, у заяві потрібно зазначити:

1) якиіі факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують факт.

До заяви додають докази, що підтверджують викладені у заяві обстави­ни, і довідку про неможливість відновити втрачені документи (ст. 258 ЦПК України). Недодержання реквізитів заяви має наслідком постановлення ухвали про залишення її без руху.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суддя зобов'язаний перевірити, чи підлягає судовому встановленню цей факт; чи має заявник право звернутися до суду з такою заявою; чи дотримано вимоги до змісту заяви; з'ясувати, для чого потрібно встановити факт; вимагати від заявника письмових доказів, які підтверджують неможливість одержати чи встановити документ, що підтверджує цей факт.

Суддя мусить також перевірити юрисдикцію справи, оскільки у порядку окремого провадження у цивільному судочинстві встановленню підлягають факти, якщо заявником є фізична особа. Заяви організацій чи фізичних осіб- суб'єктів підприємницької діяльності про встановлення фактів, що мають юридичне значення, мають розглядати господарські суди. Виявивши, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя зобов'язаний постановити ухвалу про відмову відкрити провадження у справі.

Здійснюючи підготовку справи до судового розгляду суддя має визна­чити коло заінтересованих у справі осіб і викликати їх в судове засідання. Залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у цих справах можуть бути, наприклад, відділи соціального захисту населення - у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці - у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ - у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України.

Заінтересовані особи мають право подавати докази на підтвердження обґрунтованості чи необґрунтованості поданої до суду заяви про встанов­лення факту, брати участь у їх дослідженні.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, пот­рібно розглядати за участі заявників та заінтересованих осіб. Заявники та заінтересовані особи вправі подавати докази на підтвердження обґрунтова­

ності чи необґрунтованості заяви про встановлення факту, розглядуваного судом, брати участь у дослідженні обставин справи, вчиняти інші проце­суальні дії.

Під час вирішення заяв про встановлення факту перебування на утри­манні треба враховувати, що:

а) відповідно до ст. 36 Закону України від 9.07.2003 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника, за загальним правилом, мають непрацез­датні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності у годувальника на день смерті страхового стажу, потрібного йому для призначення пенсії з приводу інвалідності, а у разі смерті пенсіонера або осіб у період проходження строкової військової служби - незалежно від тривалості страхового стажу;

б) до п'ятої черги спадкоємців за законом налел<ать утриманці спадко­давця, які не були членами його сім'ї (ст. 1265 ЦК України). Утриманцем, відповідно до ст. 1265 ЦК України, є неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш, як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів існування. Тому для встановлення факту перебу­вання на утриманні з метою оформлення права на спадщину особі потрібно довести, що вона на момент одержання утримання була неповнолітньою або непрацездатною; не була членом сім'ї спадкодавця; не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу; ця допомога була для неї єдиним або основним джерелом засобів існування;

в) відповідно до ст. 1200 ЦК України, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утри­манні або мали на день його смерті право одержати від нього утримання. У таких випадках немає значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником.

За результатами розгляду справи суд: 1) ухвалює рішення, яким під­тверджує наявність або відсутність встановлюваного факту; 2) ухвалює рішення, яким відмовляє у встановленні факту.

У рішенні суду, що підтверджує наявність або відсутність факту, пот­рібно зазначити відомості про факт, встановлений судом, мету його вста­новлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Рішення суду нро встановлення факту, який підлягає реєстрації в ор­ганах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному пос­відченню, не замінює собою документів, що видають ці органи, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке на­брало законної сили, обов'язкове для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.

У разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акта цивільного стану орган реєстрації актів цивільного стану проводить відповідний запис на підставі рішення суду.

20.7. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

Підвищений обіг цінних паперів на пред'явника та векселів істотно збільшує ризик переходу прав за вказаними цінними паперами до недоб­росовісної особи. У разі вибуття таких цінних паперів із володіння титуль­ного володільця поза його волею, неуповноважений фактичний володілець може вимагати від боржника виконання зобов'язань, скерувавши йому цей цінний папір. У зв'язку з цим, з метою захисту прав уповноваженої особи, засвідчених цінним папером на пред'явника або векселем, а також інших осіб, включаючи фактичних держателів, передбачено судовий порядок від­новлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника та вексель.

Провадження у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у цивільній процесуальній літературі називають ш;е «визивним провадженням». Ця назва пов'язана з тим, що метою публі­кації є повідомити фактичного держателя цінного папера або векселя про те, що виникло провадження щодо відновлення прав на документ, держате­лем якого наразі є саме він. Це своєрідний виклик фактичному держателю втраченого цінного папера або векселя з пропозицією з'явитися у судове засідання і заявити про свої права на цей документ.

Можливість здійснити дії щодо визнання втраченого цінного паперу не­дійсним і відновлення прав на втрачений цінний папір спричинена такими умовами: 1) документ має бути цінним папером на пред'явника або векселем; 2) можливість його відновлення у судовому порядку має передбачати зако­нодавство; 3) документ вибув із володіння уповноваженої особи чи втратив ознаки платежу у результаті неналежного зберігання чи з інших причин.

Заявниками у таких категоріях справ можуть бути фізичні та юридичні особи, які вважають себе правоволодільцями за втраченим цінним папером чи в яких документ перебував на зберіганні.

Заяву подають до суду за місцезнаходженням емітента цінного папе­ру на пред'явника або за місцем платежу за векселем (ч. 2 ст. 260 ЦПК України).

У заяві, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити:

1) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або век­сель (факти крадіжки з вказівкою місця, де це відбулося, повінь, пожежа, внаслідок чого знищено документ чи він став непридатним тощо). Для підтвердження цих обставин заявник зобов'язаний посилатися на конкретні докази (довідки з органів внутрішніх справ, пожежного нагляду та інших органів, постанову про порушення або про відмову у порушенні криміналь­ної справи, показання свідків тощо);

2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого вексе л ед ержате ля.

Після відкриття провадження у справі суд у порядку проведення під­готовки до судового розгляду зобов'язаний здійснити процесуальні дії, які відображають специфіку розгляду і вирішення цих категорій справ.

По-перше, зробити публікацію про виклик держателя втраченого цін­ного папера на пред'явника або векселя до суду. Публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, а також пропозицію держателю втраченого цінного папера на пред'явника або век­селя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель здійснює заявник за власний кошт.

Публікація, згідно з ч. 1 ст. 263 ЦПК України, повинна містити на­ступну інформацію: 1) ім'я і місце проживання заявника-фізичної особи, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника; 2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого век- селедержателя.

Публікацію здійснюють у місцевій газеті за місцезнаходженням емі­тента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. Відповідно до Указу Президента України від 10.06.1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газети «Урядовий кур'єр», «Президентський вісник».

По-друге, заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред'явника або за векселем. Ця міра має на меті захистити інтере­си заявника і за своєю правовою природою схожа до забезпечення позову.

Про ці процесуальні дії суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.

У справі про визнання недійсним цінного папера на пред'явника та

відновлення права на нього ухвалу негайно надсилають емітенту втраченого цінного папера на пред'явника.

У справі про визнання недійним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвалу негайно надсилають зобов'язаним за векселем особам, якщо їхні адреси відомі суду, а також якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. За пред'явлення векселя нотаріусові для вчинення протесту, щодо якого постановлено ух­валу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити суду, який постановив ухвалу, про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.

Подальший хід провадження у справі залежить від того, чи звернеться у тримісячний строк від дня виходу публікації до суду держатель цінного папера або векселя.

I. Якщо держатель втраченого цінного папера на пред'явника або век­селя подасть до суду заяву про те, що він є держателем цього документа, то у зв'язку з виникненням спору про право суд:

а) постановляє ухвалу про залишення без розгляду заяви про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним та від­новлення прав на нього;

б) встановлює строк для пред'явлення заявником позову у загальному порядку до держателя цінного папера або векселя про їх витребування. Строк пред'явлення позову заявником не може перевищувати два місяці. Початок перебігу цього строку потрібно обчислювати з наступного дня після поста- новлення ухвали. Пропуск двомісячного строку не перешкоджає зверненню заявника із відповідним позовом до суду. Проте, якщо заявник у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя втраченого цінного папера або векселя, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь- які операції з цінним папером на пред'явника або векселем.

Держатель цінного папера на пред'явника або векселя у разі ухвалення судом рішення про відмову задовольнити заявлену вимогу, має право звер­нутися до суду із позовом про відшкодування за рахунок заявника збитків, завданих йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або векселем.

II. Якщо протягом трьох місяців від дня публікації про виклик де­ржателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не надійде заяви про те, що він є його держателем, суд призначає справу до розгляду у порядку окремого провадження. Обґрунтованість вимоги заявника щодо втраченого цінного папера або векселя розглядають у судовому засіданні за його участі та участі особи, яка видала документ, шляхом дослідження наданих ними доказів.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання

втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним або про відмову задовольнити вимогу.

Рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника не­дійсним є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій.

Рішення про визнання втраченого векселя недійсним є підставою для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

Заміну втраченого документа має здійснити особа, яка видала його, після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду про визнання недійсним втраченого цінного папера на пред'явника або векселя заявник публікує у порядку, встановленому у ч. 2 ст. 263 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 268 ЦПК України, держатель цінного папера на пред'явника або векселя, який не заявив вчасно з будь-яких причин про своє право на цінний папір на пред'явника або вексель, може пред'явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред'явника або на вексель.

20.8. Розгляд судом справ про передачу

безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України, безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

Безхазяйні нерухомі речі бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самовряду­вання, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік у друкованих засобах масової інформації.

Заяву про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіаль­ної громади можна подати після спливу одного року від дня взяття на її облік. Якщо заявник не ставив безхазяйну нерухому річ на облік або звер­нувся із заявою до спливу річного строку від дня взяття її на облік, суд зобов'язаний відмовити відкрити провадження у справі. Якщо ці обставини будуть виявлені після відкриття провадження у справі, суд має постановити ухвалу про закриття провадження у справі.

340

Територіальну підсудність цієї категорії справ визначають місцезнахо­дженням безхазяйної нерухомої речі.

Заявниками у таких категоріях справ можуть бути органи, уповнова­жені управляти майном відповідної територіальної громади. Відповідно до Закону України від 21.05.1997 «Про місцеве самоврядування», такими органами є органи місцевого самоврядування, якими є сільські, селищні та міські ради, а також виконавчі органи. У містах органом, який подає заяву до суду, є департамент комунальної власності відповідної міської ради. Завдання щодо виявлення безхазяйного майна покладено на органи Державної податкової адміністрації України.

Крім загальних реквізитів, у заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади потрібно зазначити:

- яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади;

- основні характеристики нерухомої речі;

- посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно;

- друковані засоби масової інформації, у яких оголошено про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.

У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати коло осіб, які можуть надати інформацію про належність речі (наприклад, викликати фактичного володільця речі, з'ясувати, чи належить нерухома річ особі, яка померла або оголошена померлою, і чи є спад­коємці), а також зробити відповідні запити щодо відомостей про нерухому річ у відповідні організації (житлово-експлуатаційні організації, органи місцевого самоврядування, органи, які здійснюють державну реєстрацію об'єктів нерухомості тощо).

Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність тери­торіальної громади розглядає суд за участі заявника з обов'язковим пові­домленням усіх заінтересованих осіб. Як докази у таких категоріях справ можна використати акти опису нерухомого майна і його попередньої оцінки, довідки житлово-експлуатаційних організацій, органів комунального госпо­дарства, податкових, а також реєстраційних органів, довідки про відсутність власника нерухомої речі, письмові заяви про відмову від права власності на нерухому річ тощо.

У разі недостатності доказів про те, що нерухома річ не має власника або він невідомий, а також, якщо є фактичний володілець, який належно використовує річ, суд зобов'язаний відмовити у задоволенні заявленої ви­моги. Варто пам'ятати, що непередану у власність територіальної громади безхазяйну нерухому річ можна знову прийняти у володіння, користування та розпорядження власник або, відповідно до ч. З ст. 335 ЦК України, така

річ може бути у власності за набувальною давністю у порядку ст. 344 ЦК України.

Суд, встановивши, що нерухома річ безхазяйна та взята на облік орга­ном, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, що сплив один рік від дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної тери­торіальної громади. У резолютивній частині рішення суд має визнати право територіальної громади на безхазяйну нерухому річ, вказати її назву, місце знаходження, характерні ознаки, параметри тощо.

Якщо ж під час розгляду справи буде з'ясовано, що є власник нерухомої речі, який заявить на неї свої права, суд зобов'язаний постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, оскільки виникає спір про право, який належить розглядати у порядку позовного провадження. Якщо власник речі «з'явиться» після набрання рішенням законної сили, питання про право власності на нерухому річ також потрібно вирішувати самостійним позовом.