Типажi вулиць

Багато цiкавого i на Мiчиган-авеню та Стейт-стрiт. Перша є «парадною вiтриною» для туристiв iз нищiвними для гаманцiв супермаркетами та бутiками, а друга — реальний центр торгового життя.

На Мiчиган-авеню я зустрiв так званих фрикiв. У вервечцi розкiшних автомобiлiв, притиснувшись до правого боку вулицi, на мiнiмальнiй швидкостi їхав блискучий, як нова копiйка, «Форд» початку ХХ столiття з вiдкритим верхом. У ньому сидiли вбранi за тодiшньою модою дiд i бабця. Куди їхали, Бог його знає, але найiмовiрнiше — викликати оплески та заздрощi. Роззяв вони демонстративно iгнорували, та явно радiли, коли їх фотографували.

На цiй же вулицi у мене виникла конфлiктна ситуацiя. На одному з розважальних майданчикiв я уздрiв групу дiвчат i хлопцiв, декорованих пiрсингами й тату вiд пупа до потилицi. Звiсно, я почав зйомку, одну кралю навiть умовив попозувати. Але в якусь мить компанiя почала вимагати у мене (а фотографували й iншi) стерти їхнi знiмки iз цифрової камери. Я, звiсно, вiдмовився. Вони покликали полiсмена. Але i йому я пояснив, що знiмати в Америцi не можна лише у службових примiщеннях, казино, ресторанах, деяких музеях i театрах, де завжди є попереджувальнi таблички. Що ж до вулиць, то нiде не сказано, що фотографування там заборонене. У Чикаго неможливо вiдзняти жодного пам’ятника без купи перехожих — i в усiх треба просити дозволу? «А можете пiдтвердити, що ви журналiст?», — запитав охоронець порядку. Я дав йому супровiдний лист вiд посольства США в Українi. Прочитавши, той мовив молодим людям: «Якщо не бажаєте потрапляти в камери, сидiть зi своїми цяцьками вдома».

Мiсто-джаз, мiсто-блюз...

Головнi музичнi активи Чикаго — джаз i блюз. Джаз грають у ресторанах i готельних лобi-барах. Якiсний блюзовий концерт можна почути в парку просто неба. Затишних мiсць теж багато. При нагодi сходiть до «Kingston Mines» — одного з найстарiших блюз-клубiв (вiдчинено з 20.00 до 5.00). У примiщенi — напiвморок, шум i дим. Люду пiд зав’язку. Найвiдомiшi музиканти виступають тут по суботах. Аби послухати популярнi джаз-банди, сходiть до «Green Mill» («Зеленого млина»). Свого часу тут слухав музику i Аль-Капоне з «братками». Вiдтодi у закладi мало що змiнилося: публiка у вечiрнiх сукнях, вiскi, сигари, блаженна атмосфера...

Наше село в їхньому мiстi

Українська дiаспора в Чикаго — серед найчисленних у США, щось близько 125 тисяч осiб. Бiльшiсть живуть компактно, у так званому «Українському селi». Це кiлька кварталiв 2–3-поверхових особнякiв навколо головної вулицi Чикаго. Розмовляють мiж собою тiльки українською. Є православний собор святих Володимира i Ольги, культурний центр, кiлькадесят магазинiв, ресторани, кафе, бiзнес-центри, кооперативи, великi кредитнi спiлки... Дiє й банк «Певнiсть». Керує ним Юлiан Куляс, якого знають навiть Буш i Ющенко. Банк вважається таким надiйним, що в ньому тримає рахунки мерiя.

Блукаючи вулицями, я набрiв на ресторан «Старий Львiв». Пообiдав там досить пристойно i лише за десятку. Для Чикаго це майже задарма. Опiсля зайшов до продмагу, де за прилавком стояла Тетяна зi Львова. Купив два солонi огiрки й шмат сала. Першi пiзнiше з’їв iз задоволенням, а другого — не змiг. Такого цупкого i несмачного сала я ще не куштував.

У бесiдах iз кiлькома земляками все врештi зводилося до теми Ющенко – Янукович i того, як москалi тут знiмали кiно «Брат-2». Жодних нарiкань на долю не чув.