Джерела, рекомендовані до заняття:

Нормативні акти:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // ВВРУ – 2003. - №40-44. - Ст.356 (з наступними змінами).

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок».

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 «Про практику в справах за позовами про захист права приватної власності».

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.08.1976 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису».

5. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного Суду України від 2 квїтня 1994р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних є судовим захистом права державної власності».

6. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджено наказом Міністерства юстиції від 3 березня 2004 р. // Офіційний Вісник України. – 2004. - №15.

   Методичні вказівки до вивчення питань теми

Визначаючи співвідношення понять «охорона права власності» та «захист права власності», слід зауважити, що науковці ці поняття не ототожнюють, і вважають, що правовий захист є складовою частиною правової охорони. Таким чином, більш об’ємним поняттям є власне поняття охорони права власності, тому що воно охоплює всю сукупність норм, які регулюють відносини власності, в тому числі і ті, які направлені на забезпечення реалізації та відновлення порушеного права власності.

Таким чином, охорона права власності - це створена через нормотворчий процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, які сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і попереджають вчинення правопорушень у цій сфері. За­хист права власності- це сукупність передбачених цивільно-правовим законодавством способів, які застосовуються у зв'язку з порушеннями цих прав і які спрямованих на відновлення чи захист майно­вих інтересів власників.

В юридичній літературі проводяться різні класифікації способів захисту права власності. Найпоширенішою класифікацією є їх поділ на речово-правові та зобов’язально- правові. Речово-правові засоби захисту права власності, характеризуються тим, що вони спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, не зв'язані з якими-небудь конкретними зобов'язаннями і мають на меті або відновити володіння, користування і розпорядження власника належ­ною йому річчю, або усунути перешкоди чи сумніви у здійсненні цих повноважень. До таких позовів відносяться: 1) позов про вит­ребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) позов про усунення порушень, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позов про звільнення майна від арешту (виключення з опису); 4) позов про визнання права власності.

Зобов'язально-правові засоби характеризуються тим, що направлені проти порушення прав власника конкретною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує, або вона пошкоджена. До таких засобів належать: 1) позов про відшкодування за­подіяної власнику шкоди; 2) позов про повернення безпідставно отрима­ного чи збереженого майна; 3) позов про повернення речей наданих у корис­тування за договором .

Також можна виділити ще одну групу засобів захисту права власності можна включити ті з них, що не відносяться ні до речово-правових, ні до зобов'язально-правових засобів, але випливають з різних інститутів цивільного права. Наприклад: позови про визнання правочину недійсним; способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими та інші.

Віндикаційний позов – це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння , який має позадо­говірний характер, тобто є таким, що може бути пред'явлений лише у випадку відсутності між позивачем та відповідачем зобов'язальних пра­вовідносин. Для пред'явлення віндикаційного позову необхідна одно­часна наявність декількох умов. Насамперед потрібно, щоб власник був поз­бавлений фактичного панування над своїм майном, що вибуло з його володіння. Якщо майно знаходиться у власника, але хтось заперечує його право чи створює перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном, застосовуються інші засоби захисту, зокрема позов про виз­нання права власності чи позов про усунення перешкод, не пов'язаних з позбавленням володіння. Далі, необхідно, щоб майно, якого позбавився власник, збереглося в натурі і знаходилося у фактичному володінні іншої особи. Якшо майно вже знищене, перероблене чи спожите, право влас­ності на нього також припиняється. У цьому випадку власник має пра­во лише на захист своїх майнових інтересів, зокрема за допомогою позо­ву з заподіяння шкоди або з безпідставного збагачення.

Негаторний позов - це позов про усунення будь-яких пере­шкод у здійсненні позивачем права користування та розпорядження май­ном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права воло­діння. Негаторний позов є позадоговірною вимогою особи, яка володіє річчю, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначе­ного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи. Негатор­ний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повнова­жень власника. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення по­рушень, не пов'язанних з позбавленням володіння.

Можливі випадки створення перешкод і в здійсненні правомочності розпорядження. Так, якщо при арешті майна боржника до опису випад­ково потрапили речі, що належать іншим особам, ці особи позбавляються можливості розпоряджатися своїм майном через покладені на нього обмеження. Засобом захисту в даному випадку виступає так званий позов про звільнення майна від арешту (виключення з опису), що з пог­ляду на його матеріально-правову сутність є найчастіше негаторним по­зовом.

Відповідно до ст 392 ЦК України, позов про визнання права власності - це позадоговірна вимога влас­ника майна про визнання його права власності, якщо це право оспо­рюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Предметом позову про визнання права власності є вимога позивача про визнання його права власності. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Рішення про визнання права власності усуває сумнів у праві, забез­печує необхідну впевненість у наявності права, додає визначеність взає­минам сторін і є підставою для здійснення відповідних повноважень щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Захист володіння. Захист володіння є спрощеним засобом захисту дійсних чи передбачуваних прав і грунтується на тому очевидному факті, що речі, як правило, знаходяться у володінні тих, хто має на них право. Дійсно, якщо юрисдикційний орган зіштовхується з порушенням володіння і зверненою до нього вимогою про його захист, то йому нема чого всякий раз дошукуватися того, на якому правовому титулі це володіння засноване. Досить установити, що володіння було порушено і негайно вжити заходів до його якнайшвидшого відновлення. І в більшості ви­падків буде захищений власник, володіння якого спирається на право­ву підставу.

Слід зазначити, що захист володіння не має в нас широкого застосу­вання переважно через недосконалість процесуальних норм. Варто звер­нути увагу на те, що звернення про захист володіння не може бути віднесе­не до жодного з речово-правових позовів. Ближче за все, він до позову про захист давнього власника (ст. 344 ЦК України передбачає набувальну давність), що знаходиться на шляху до придбання права власності.

36