Тема 4. «Вертикальна» та «горизонтальна» історія уніфікації міжнародного приватного права в Європі

1. «Вертикальна» історія уніфікації: правова політика 1952-2006 років.

2. «Горизонтальна» історія уніфікації: практичний результат порівняльних досліджень національного міжнародного приватного права країн єс.

1. Починаючи з 1952, а точніше – 1957 р., політика в сфері уніфікації європейського приватного та міжнародного приватного права пройшла значний шлях, на якому можна відмітити крім витоків також й поворотні пункти.

Нормативним джерелом процесу уніфікації міжнародного приватного права в ЄС є дві згадані вище статті Договору про заснування Європейського Співтовариства, а саме спочатку ст. 293 , а пізніше ст. 249 у поєднанні зі ст. 61 с) та іншими. Так, ст. 293 , яка міститься в Частині шостій. Загальні та прикінцеві положення, має такий зміст:

«Держави-члени, за необхідності, вступають у переговори одна з іншою з метою забезпечити своїм громадянам:

– захист особи та використання і захист прав на тих же умовах, які надаються кожною державою для своїх громадян;

– відміну подвійного оподаткування в межах Співтовариства;

– взаємне визнання компаніями чи фірмами, відповідно до положень другого пункту статті 48, збереження прав юридичної особи у випадку перенесення їх місцезнаходження з однієї країни до іншої, та можливість злиття між компаніями чи фірмами, які керуються законами різних країн;

– спрощення формальностей, які регулюють визнання та примусове виконання судових та арбітражних рішень» .

Ключова для сучасного стану уніфікаційного процесу міжнародного приватного права ст. 249 , яка міститься в главі 2 «Положення, спільні для декількох інститутів» розділу 1 «Інституційні положення» частини 5 «Інститути Співтовариства» Договору про заснування Європейського Співтовариства, має такий зміст:

«Для виконання своїх завдань та відповідно до положень цього Договору, Європейський Парламент спільно з Радою, Радою та Комісією приймає регламенти, директиви, надає рекомендації та висновки.

Регламенти мають загальне застосування. Вони є обов’язковими у всіх своїх елементах і мають пряму дію в усіх державах-членах.

Директива є обов’язковою для кожної держави-члена, якій вона направляється, щодо результатів, які мають бути досягнуті, залишаючи при цьому право вибору форм і методів національним владним органам.

Рішення є обов’язковим у всіх своїх елементах для тих, кому воно адресоване.

Рекомендації та висновки не мають обов’язкової сили» .

В контексті європейського права ці дві ключові статті займають особливе місце, навколо яких групуються інші різнорідні норми європейського права, а також чисельна кількість допоміжних матеріалів (плани дій тощо). Тому для того, щоб належним чином застосовувати та тлумачити ст.ст. 249 та 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, необхідно охарактеризувати в цілому джерела європейського права та інші ключові статті в контексті загальної характеристика джерел європейського приватного права.

Термін «droit communautaire» у французькому оригіналі та «community law» в англійському спочатку перекладались на російську та українську як «комунітарне право». Тепер його замінює термін «право Європейських співтовариств». Проте термін «комунітаризація права» з використання не вийшов.

Європейське право у вузькому сенсі (європейський супраправопорядок) – це особлива правова система, яка існує поряд з регіональним міжнародним та національними правопорядками держав-членів ЄС, при цьому відрізняючись від них цілою серією дуже важливих кваліфікаційних рис та особливостей.

Загальновідомо, що Суд ЄС прийшов до рішення, згідно до якого право ЄС утворює особливу та самостійну систему, норми якої в рівній ступені обов’язкові як для держав-членів Співтовариств, так для всіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться під їх юрисдикцією. Йдеться про так звану відповідно про вертикальну та горизонтальну дію і застосування правових актів ЄС.

Предметна юрисдикція ЄС строго лімітована. Більше того, останні установчі акти, Маастрихтський та особливо Амстердамський договори – особливо підкреслюють необхідність найстрогішого дотримання принципів пропорційності та субсидіарності. За загальним правилом, Співтовариства та Союз не повинні виходити за рамки своєї юрисдикції, а інститути Союзу повинні здійснювати свої повноваження в строгій відповідності з їх компетенцією. Однак, на підставі ст. 61 с) Амстердамський договір розширює предметну юрисдикцію ЄС за рахунок «заходів у сфері законодавчої співпраці у цивільних справах, як це визначено статтею 65» Договору про заснування Європейського Співтовариства. Стаття 65, у свою чергу, гласить, що «Заходи у сфері міждержавної юридичної співпраці у цивільних справах, здійснювані відповідно до статті 67, і наскільки це необхідно для відповідного функціонування внутрішнього ринку включають:

(а) поліпшення і спрощення:

– системи міждержавної служби обміну документами судового та позасудового характеру;

– співпрацю в отриманні свідчень;

– визнання та застосування рішень при розгляді цивільних і комерційних справ , включаючи рішення в позасудових випадках;

(b) сприяння узгодженню норм, які застосовуються Державами-членами стосовно конфлікту законів та юрисдикції;

(с) усунення перешкод на шляху до нормального функціонування цивільного судочинства через підтримку, якщо це необхідно, узгодження норм цивільного процесу, які застосовуються в Державах-членах» . Потрібно звернути увагу на те, що в ст. 65 не згадується уніфікація матеріального приватного права. Це призводить до необхідності пошуку ще одної правової підстави. ЇЇ знаходять в ст. 95 та 153 Договору про заснування Європейського Співтовариства, при цьому спірно чи мають ці дві статті застосовуватися разом чи тільки одна із них. Статті 95 та 153 Договору про заснування Європейського Співтовариства стосуються відповідно питання зближення законів та захисту споживачів.

Складність внутрішньої структури європейського права породжує специфіку вирішення питання про правосуб’єктність приватних (фізичних та юридичних) осіб, однак при цьому незаперечною є констатація, що суб’єктами європейського супранаціонального права виступають фізичні та юридичні особи. Таким чином, варто коротко охарактеризувати європейське приватне право з погляду його джерел.

З точки зору умов і порядку формування та місця, яке вони займають в загальній ієрархії норм європейського права, ці норми поділяються на три хоча і не зовсім рівні за об’ємом та значимістю групи. По-перше, це норми первинного (або основоположного права); по-друге, норми вторинного (або похідного) права; по-третє, норми третинного (або додаткового) права .

Правові норми, закріплені в установчих договорах, утворюють конститутивну основу – фундаментальну базу Співтовариств та Союзу. Вони в своїй сукупності одержали найменування первинного права. Норми первинного права, які містяться в установчих договорах, встановлюють цілі, принципи та задачі Європейських співтовариств і Європейського Союзу, сферу їх відання або юрисдикцію, порядок формування та функціонування інститутів, умови здійснення членства .

На базі правових установлень первинного права формуються та вводяться в дію норми вторинного права. Вторинне право утворюють ті правові норми, які видаються як юридичні обов’язкові розпорядження інститутами Європейського Союзу і які регулюють в рамках юрисдикції Співтовариств та Союзу відношення між суб’єктами права ЄС. Вони обов’язкові не лише для приватних осіб, як фізичних, так і юридичних, але і для держав-членів ЄС . Саме норми вторинного права забезпечують реальне функціонування Європейських співтовариств, інститутів Європейського Союзу та досягнення цілей і рішення задач, які стоять перед ними . Вторинне право включає основний масив норм європейського права. Головні відмінні особливості їх правового режиму – верховенство по відношенню до національних правових установлень, пряма дія, інтегрованість в національне право і забезпеченість юрисдикційним захистом .

Третинне право (іноді використовують термін «комплементарне» – від фр. сomplementaire –додаткове) включає правові норми, джерелом яких є інші акти ніж установчі договори або акти, які видаються інститутами ЄС. До їх числа відносять в першу чергу конвенції та конвенції, які укладаються державами-членами з метою реалізації розпоряджень, які містяться в самих установчих договорах. Таке, наприклад, положення ст. 220 (н.н. ст.293) Договору про ЄС, яке передбачає у випадку необхідності проведення переговорів між державами з метою забезпечення фізичним та юридичним особам тих же прав, які надаються національним фізичним та юридичним особам: усунення подвійного оподаткування, взаємне визнання компаній та фірм і збереження прав юридичної особи при зміні резиденції, спрощення формальностей необхідних для взаємного виконання судових та арбітражних рішень. Міжнародно-правова природа таких актів очевидна, і , як наслідок, вони не підпадають автоматично під юрисдикцію Суду ЄС. Проте, на практиці, вони здебільшого містять застереження, яке підпорядковує їх Суду ЄС. Іноді до категорії норм, які доповнюють право ЄС в широку розумінні слова, відносять конвенції між інститутами, внутрішні акти інститутів та інші акти , які не підпадають під категорію, визначену в ст. 189 (н.н. ст.249). Договору про ЄС, такі як вказівки, інструкції, заяви, комюніке, декларації тощо. Суд ЄС в певній мірі визнає за ними характер джерел європейського права за умови, що вони породжують юридичні наслідки для третіх осіб і прийняті і застосовуються в рамках юрисдикції Співтовариств та Союзу. Іноді такого роду акти розглядають не як складову частину третинного права, а як особливі атипічні випадки вторинного права .

Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, який у всіх своїх елементах є обов’язковим для всіх суб’єктів європейського права і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою та судовими установами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступила дана держава за їх прийняття чи ні. Всі регламенти, які нерідко в літературі, а іноді в офіційних актах називаються законодавчими актами Співтовариств та Союзу, підлягають обов’язковій публікації в офіційному органі Європейських співтовариств – «Журналь офісьєль», і вступають, за загальним правилом, в силу, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після їх опублікування. Пряма дія регламенту безпосередньо оговорена в установчих актах (ст. 189; н.н. ст. 249).

Другий вид нормативно-правових актів, які видаються інститутами Союзу, – це директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються мета та результати, які повинні бути досягнуті, проте національній владі надається право самою визначати, в якій формі або шляхом яких процедур та механізмів ці цілі можуть бути досягнуті. Директиви, таким чином, зв’язують державу тільки в тому, що стосується досягнення певних результатів. За загальним правилом, вказуються і терміни досягнення поставлених цілей. Проте директива ніякої детальної регламентації містити не повинна. Тенденція, яка намітилась щодо деталізації директив не одержала підтримки в ході підготовки Амстердамського договору. Узяв гору прямо протилежний підхід, який і повинен визначати правовий режим директив. Відповідно відтепер вводиться нова кваліфікаційна різновидність цих актів: а) рамочні директиви та б) звичайні директиви . Перші утворюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламенту. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі і у виконання регламенту. В цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість .

Ст. 189 (н.н. ст.249) Договору про ЄС передбачає можливість прийняття ще 2-х видів актів Співтовариств – це рекомендації та висновки. Проте ці останні не є нормативно-правовими актами, тобто не носять обов’язкового юридичного характеру. Разом з тим, слід мати на увазі, що сама процедура прийняття рішень в рамках ЄС побудована таким чином, що нерідко для прийняття нормативно-правового акту, особливо загального характеру, вимагається попереднє одержання висновку з боку консультативно-допоміжних органів. Так, при виданні регламентів, які відносяться до сфери економічного та соціального співробітництва, відповідні інститути Європейського Союзу повинні в обов’язковому порядку запросити висновку Економічного і соціального комітету. Сам по собі висновок консультативних органів не є обов’язковим для інститутів, які приймають регламент або директиву. Проте якщо такий висновок буде запрошено, то це може слугувати підставою для анулювання прийнятого нормативно-правового акту в зв’язку з існуючим пороком форми .

Незважаючи на те, що позиція В.Л. Ентіна про виділення поряд із первинним та вторинним європейським правом також і третинного права не є пануючою, тобто не підтримується більшістю дослідників європейського права, ми, для того, щоб належним чином описати весь нормативний масив європейського приватного права, в т.ч. міжнародного приватного права, який в останні роки інтенсивно розширюється (ампліфікується), підтримуємо саме позицію професора Ентіна, крім того з технічною метою в підручнику всі матеріали нормативного характеру, які не підпадають під визначення ні первинного, ні вторинного, ні третинного права, ми умовно називаємо четвертинним (залишковим) правом, при цьому термін «право» в даному випадку розуміється в якомога ширшому сенсі. До четвертинного права можна, на нашу думку, віднести різнорідні матеріали такі, як: робочі документи, повідомлення тощо.

Виходячи із визначених вище цінностей, які покладені в основу європейської інтеграції, а також додатково керуючись певними критеріями, уніфікація міжнародного приватного права в ЄС розпочинається на основі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, а продовжується нині на основі ст. 249 разом зі ст. 61 с) та ін., при цьому застосування останньої статті позбавляє сенсу застосування першої статті. Варто зазначити, що в ст. 293 ідеться, з одного боку, про уніфікацію в вузькому сенсі, а з другого, – про колізійну та конфліктну уніфікацію, а в ст. 249 – про уніфікацію в технічному сенсі та про уніфікацію, предметом якої може бути як колізійні, конфліктні, матеріальні та процесуальні, тобто будь-які, норми приватного права. Крім того, особливо важливо зробити застереження про те, що формою реалізації ст. 293 є міжнародна конвенція, яка укладається в рамках ЄС (inter partes), а ст. 249 завжди застосовується разом із іншою статтею Договору про заснування Європейського Співтовариства, наприклад, із ст. 44 (54), 61 с), 95, 153 тощо.

О.О. Маковська зазначає, що «вибір між уніфікацією колізійного та матеріального права країн-членів ЄЕС в значній кількості випадків був зроблений вже на стадії підготовки Договору (Договір про заснування Європейського Співтовариства. – О.Р.) і був закріплений в його положеннях. Ставлячи перед уніфікацією вузькі, специфічні задачі, вимагаючи зближення національних правових норм, регулюючих певні відносини, Договір, як правило, достатньо ясно вказує, на рівні якого – матеріального чи колізійного – права така уніфікація повинна бути досягнута. Так, наприклад, очевидно, що взаємне визнання компаній та фірм і збереження їх правосуб’єктності при переміщенні з однієї країни в іншу (ст. 220 Договору) можуть бути забезпечені в результаті уніфікації колізійних правових норм, а однакові гарантії, які повинні надаватися компаніями для захисту інтересів їх учасників та третіх осіб (п.3. ст. 54 Договору) можуть бути встановлені в праві всіх держав-членів Співтовариства лише в результаті уніфікації їх матеріальних правових норм» .

Далі, посилаючись на У. Дробніга, згаданий російський автор констатує, що ті самі критерії вибору уніфікації колізійного чи матеріального, а також конфліктного та процесуального, права будуть лежати в основі також і тоді, коли уніфікація проводиться з метою «забезпечення діяльності Спільного ринку (тепер – Внутрішнього ринку. – О.Р.)». В кінцевому рахунку У. Дробніг виділяє 3 таких критерії: «першим і, очевидно, основним є критерій ефективності уніфікації. Не може бути сумнівів у тому, що уніфікація матеріального права, яка усуває саму проблему колізії законів і дозволяюча, якщо це необхідно, досягнути абсолютної однорідності національних правових норм, з точки зору свого результату більш ефективна, ніж уніфікація права колізійного. Разом з тим, будь-яка правова уніфікація, вимагаючи від держави перегляду в тій чи іншій мірі тих чи інших національних правових норм, по суті вимагає від держави відомого «самообмеження» при здійсненні правотворчої, а також інших видів державної діяльності (political feasibility) уніфікації, тобто можливість її здійснення з точки зору незалежної законодавчої, економічної, соціальної чи іншої політики, що проводиться кожною суверенною державою – другий... [критерій]. «Ефективність різних форм уніфікації зворотно пропорційна їх політичній прийнятності» . Відповідно до цього висновку, треба визнати, що уніфікація колізійного права, не вимагаючи від держави перегляду встановленого нею національно-правового режиму регулювання відповідних відносин, в «політичному» аспекті більш прийнятна, ніж уніфікація матеріального права, а значить і більш легко досягається. Третім і останнім критерієм є, на думку У. Дробніга, критерій об’єктивної прийнятності (objective feasibility) уніфікації . Цей критерій відображає особливо стійке прагнення держав зберегти незмінними окремі групи матеріальних правових норм, в силу чого успішна уніфікація таких матеріально-правових норм, як, наприклад, норми, що регулюють сімейні, спадкові, процесуальні і деякі інші відносини, очевидно, малоймовірна. Разом з тим, зовсім не виключена можливість уніфікації відповідних колізійних норм «

О.О. Маковська не змогла в 1992 р. передбачити тенденцію поступової відмови від ст. 293 на користь ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства, тим більше, що така тенденція має місце тільки в останні 5-6 років, особливо з 2003 року. Повністю тенденція переходу з одної статті на іншу закріплюється в Проекті Конституції ЄС, в якій стаття, аналогічна ст. 293 , відсутня. В свою чергу, Конституція передбачає, що, наприклад, аналогом регламентів в майбутньому буде європейський закон, а аналогом директив – європейський рамковий закон. Таким чином, в недалекому майбутньому потреба в визначенні наведених вище критеріїв зникає, але не повністю: ці критерії будуть застосовуватися не для розрізнення ст. 293 та 249 , а для розрізнення необхідності колізійної (конфліктної) уніфікації та матеріальної (процесуальної) в рамках ст. 249 з акцентом на матеріальну та процесуальну уніфікацію, кінцевою метою якої є прийняття єдиних європейських ЦК та ЦПК.

Встановлена нами тенденція, яка схематично полягає в переході від інтернаціоналізації до європеїзації міжнародного приватного права в ЄС, аргументується наступним чином.

По-перше, наведені вище У. Дробнігом критерії ефективності, а також політичної та об’єктивної прийнятності уніфікації використовувалися спочатку для того, щоб знайти відповідь на питання про те, за допомогою якої – колізійної (конфліктної) на основі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства або матеріальної (процесуальної) на основі ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства уніфікації європейського приватного права, в т.ч. міжнародного приватного права, – найкраще і найлегше досягнути мети, яка поставлена історією перед європейськими народами, які об’єдналися в рамках ЄС. Тут варто підкреслити, що витікання колізійної (конфліктної) уніфікації із ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, а матеріальної (процесуальної) із ст. 249 не є єдино можливим варіантом вирішення колізій, які виникають між різними національно-орієнтованими правопорядками, що утворюють єдине європейське приватне право. Як показав подальший розвиток, ніщо технічно не заважає виводити не тільки матеріальну (процесуальну), а й колізійну (конфліктну) уніфікацію з однієї й тієї ж самої статті Договору про заснування Європейського Співтовариства, а саме ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства. На наш погляд, попередня уніфікація колізійного (конфліктного) права на основі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, мала б призвести до того, що європеїзація міжнародного приватного права в технічному сенсі була б полегшена і розпочиналася б не як уніфікація матеріального та процесуального приватного права з директив, а відразу з регламентів. Саме це і має місце в останні 5-6 років, коли замість міжнародної Конвенції-Брюссель І, був прийнятий Регламент Брюссель І, й відразу, минаючи стадію укладення міжнародної конвенції в рамках ЄС на основі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, готуються Регламенти-Брюссель ІІ та Брюссель ІІІ. Так, нещодавно міжнародна Конвенція Рим І була замінена на Регламент-Рим І , при цьому, відмираючи, ст. 293 веде до застосування не частини 3 (Директива), а частини 2 (Регламент) ст. 249 . Так само як готуються проекти Регламентів Брюссель ІІ та Брюссель ІІІ, які стосуються конфліктного права, готуються також проекти Регламентів Рим ІІ та Рим ІІІ, які стосуються уніфікації колізійного права.

Таким чином, по-друге, критерії уніфікації У. Дробніга (ефективність, політична та об’єктивна прийнятність) почали ними застосовуватися в рамках лише ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства, яка тим самим почала поряд із уніфікацією приватного матеріального та процесуального права, мається на увазі створення єдиних європейських ЦК та ЦПК, включати також колізійну та конфліктну уніфікацію в рамках заміни політики створення міжнародних конвенцій в рамках ЄС джерелами, які визначені ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства.

Варто зазначити, що в 2003 р. був підведений певний логічний підсумок в ставленні різних наукових кіл щодо напрямків можливої подальшої уніфікації приватного права в широкому сенсі. Так, вибір подальших шляхів розвитку відбувався в рамках таких чотирьох можливих теоретичних та практичних тенденції в еволюції європейського приватного права, в т.ч. міжнародного приватного права: а) сильний акцент на матеріальну (процесуальну) уніфікацію зі створенням в кінцевому рахунку єдиних ЦК та ЦПК; б) акцент на колізійну уніфікацію в усіх сферах приватного права, крім договірного права; в) компромісний варіант, коли зберігається існуюча раніше тенденція, що частина питань вирішується колізійним та конфліктним способом, а частина – за допомогою уніфікації матеріальних та процесуальних норм; г) залишити все як є на розсуд ринку. Якщо до 2001-2003 р. перевага віддавалася спільній тенденції а) і б), то в останні декілька роки почала переважати тенденція в).

Останнє положення про переваги тієї чи іншої тенденції потребує детальної конкретизації, при поясненні якої потрібно притягнути не тільки традиційне первинне та вторинне європейське право, а й третинне та, навіть, четвертинне, як ми його називаємо, право.

Якщо взяти до уваги для прикладу тільки міжнародне приватне право в ЄС в технічному сенсі, тобто як колізійне та конфліктне право, то нормативний масив, який його утворює, можна розділити на чотири частини наступним чином:

до первинного права можна віднести вже згадані вище статті Договору про заснування Європейського Співтовариства 249 та 293, а також інші статті Договору про заснування Європейського Співтовариства, які застосовуються разом із ст. 249 : 44 (54), 61 с), 95, 153 тощо.

до вторинного права – Регламент (ЄС) № 805/2004 Європейського Парламенту та Ради від 24 квітня 2004 р. про встановлення європейського порядку примусового виконання неоспорюваних позовів , Регламент Ради (ЄС) № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про юрисдикцію, визнання та примусове виконання судових рішень у шлюбних справах та справах про батьківську відповідальність, що відміняє Постанову Ради (ЄС) № 1347/2000 , Регламент Ради (ЄС) № 1347/2000 від 29 травня 2000 р. про юрисдикцію, визнання та примусове виконання судових рішень у шлюбних справах та справах про батьківську відповідальність для дітей обох з подружжя , Регламент Ради (ЄС) № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співпрацю між судами держав-членів про взяття свідчень в цивільних та торговельних справах , Регламент Ради (ЄС) № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про юрисдикцію, визнання та примусове виконання судових рішень в цивільних та торговельних справах , Регламент Ради (ЄС) № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. про вручення в державах-членах судових та позасудових документів в цивільних та торговельних справах та інше.

Колізійних директив нині набагато менше, ніж регламентів, однак колізійні норми містяться в досить чисельній кількості директив. Так чи не єдиною колізійною директивою є Директива Ради 2003/8/ЄС від 27 січня 2003 р. про покращення доступу до правосуддя в зустрічних дебатах з допомогою встановлення мінімальних загальних правил стосовно правової допомоги в таких дискусіях . Колізійні чи конфліктні норми містяться зокрема в таких директивах, як: Директива 2002/83/ЄС Європарламенту та Ради про страхування життя , Директива 2002/65/ЄС Європарламенту та Ради від 23 вересня 2002 р. стосовно дистанційного маркетингу споживчих фінансових послуг та внесення поправок до Директиви Ради 90/619/ЄЕС та Директив 97/7/ЄС та 98/27/ЄС , Директива 2002/47/ЄС Європарламенту та Ради від 6 червня 2002 р. про додаткові фінансові домовленості (конвенції) , Директива 1999/44/ЄС Європарламенту та Ради від 25 травня 1999 р. про певні аспекти торгівлі споживацькими товарами та приєднані гарантії , Директива 97/7/ЄС Європарламенту та Ради від 20 травня 1997 р. про захист споживачів в дистанційних договорах – Звіт Ради та Парламенту по ст. 6(1) – Звіт Комісії по ст. 3(1), перший індент , Директива 96/71/ЄС Європарламенту та Ради від 16 грудня 1996 р. про освідомлення робітників у сфері надання послуг , Директива 94/47/ЄС Європарламенту та Ради від 26 жовтня 1994 р. про захист покупців стосовно певних аспектів контрактів щодо набуття права на користування нерухомого майна на умовах тайм-шер , Директива Ради 93/13/ЄС від 5 квітня 1993 р. про несправедливі умови в споживчих договорах ;

до третинного права – належать три конвенції, укладені в рамках ЄС: Брюссель І, Рим І, а також, частково, Луганська конвенція про судову юрисдикцію та виконання судових рішень в цивільних та торгових справах 1988 р. (Конвенція-Лугано). Ця остання конвенція, будучи адаптованою до тексту Конвенції Брюссель І, виходить за рамки ЄС і поширюється на європейську зону вільної торгівлі (ЄЗВТ);

до четвертинного права – Зелена книга про застосовне право та правосуддя у справах про розлучення , а також Повідомлення Комісії до Ради та Європарламенту – сфера свободи, безпеки та правосуддя: оцінка Програми Тампере та майбутніх напрямків , Зелена книга – спадкування та заповіти , Робочий документ Комісії – взаємне визнання рішень про батьківські зобов’язання тощо.

Аналогічну процедуру щодо розподілу нормативного матеріалу на три або чотири частини можна здійснити для приватного права за виключенням колізійного та конфліктного права, однак обсяг такого матеріалу буде в декілька разів більший, ніж у першому випадку. Зважаючи на останнє, а також на те, що в будь-якому разі, акцент в підручнику робиться на визначенні поняття європейського міжнародного приватного права в технічному, а не широкому сенсі, хоча останній також не залишається поза увагою, ми далі зупинимося тільки на найважливіших джерелах європейського приватного права. Так, в першу чергу, потрібно сказати про п’ять, на даний момент, резолюцій Європейського Парламенту, які стосуються зближення приватного права в ЄС. Це рішення 1989, 1994, 2001, 2003 та 2006 років: Резолюція про зусилля щодо зближення приватного права держав-членів (1989) (далі – перша Резолюція Європарламенту) , Резолюція про зближення певних секторів приватного права держав-членів (1994) (далі – друга Резолюція Європарламенту) , Резолюція Європейського Парламенту про зближення цивільного та торгового права держав-членів (2001) (далі – третя Резолюція Європарламенту) , Резолюція щодо повідомлення Комісії Європейському Парламенту і Раді про когерентне договірне право: план дій (2003) (далі – четверта Резолюція Європарламенту) та Резолюція Європейського Парламенту щодо європейського договірного права та про переробку acquis communautaire: подальший розвиток (2006) (далі – п’ята Резолюція Європарламенту) .

Крім цих п’яти Резолюцій Європейського Парламенту варто також акцентувати увагу і на інші нормативні документи: Повідомлення Комісії Європейському Парламенту та Раді – Більш когерентне європейське контрактне право – План дій , Повідомлення Комісії Європейському Парламенту та Раді – Європейське контрактне право та перегляд acquis – шлях вперед , Резолюція Європейської Ради в Тампере від 15-16 жовтня 1999 р., особливо пункт 39, Робочий документ Генеральної Дирекції Науки під назвою «Дослідження приватноправових порядків ЄС з точки зору дискримінації і створення Європейського цивільного кодексу» , Рада: «Гаазька програма щодо посилення свободи, безпеки і права в Європейському Союзі» , План дій Ради і Комісії щодо трансформації Гаазької програми щодо посилення свободи, безпеки і права в Європейському Союзі тощо.

Таким чином, як при уніфікації європейського міжнародного приватного права в технічному сенсі, так і при уніфікації приватного в широкому сенсі права в ЄС використовується весь спектр нормативних інструментів первинного, вторинного, третинного, а також і визначеного для цілей цієї книги четвертинного права.

Сформований у встановленому вище порядку нормативний масив європейського міжнародного приватного права в широкому сенсі впливає на розвиток українського міжнародного приватного права. Цей вплив нині відбувається у формі адаптації вітчизняного приватного права, в т.ч. міжнародного приватного права, на основі таких нормативних документів, як: Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами, яка була укладена в 1994 р., Закон України «Про адаптацію українського законодавства у відповідність з вимогами ЄС» та інші нормативні документи, зокрема Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України тощо. Отже, дослідження процесу уніфікації європейського міжнародного приватного права має не тільки теоретичне значення, але й практичне в рамках офіційної політики «Європейського вибору», яка полягає в тому що Україна має привести своє приватне право, в т.ч. міжнародне приватне право, у відповідність з вимогами та стандартами ЄС.

2. Крім «вертикальної» історії уніфікації європейського міжнародного приватного права необхідно дослідити також «горизонтальну» історію цього процесу, яка є практичним результатом порівняльних досліджень національного права, в т.ч. міжнародного приватного права, країн ЄС.

Якщо прийняти до уваги, що уніфікація європейського міжнародного приватного права є, врешті-решт, кінцевим результатом порівняльних досліджень, то ці дослідження розв’язують чотири згадані вище задачі: пошук спільних понять, рішень, термінів та методів.

Розв’язанню цих проблем присвячена досить численна література. На сьогодні можна виділити декілька найбільш розроблених напрямків у вивченні права ЄС. Це, перш за все, дослідження співвідношення норм європейського права з нормами внутрішнього національного права країн, які є засновниками та лідерами ЄС. Серед найбільш ґрунтовних праць цього напрямку досліджень можна відзначити колективну монографію німецьких авторів – «Джерела та категорії юридичних актів Європейського права: порівняльна та реформаторська перспектива» під редакцією Г. Вінтера , монографію бельгійських авторів «Змусимо європейські політики працювати» під редакцією Г. Сідентопфа та Я. Зіллера , а також аналітичні статті Г. Лазаракоса , О. Хьолла , Я. Станковського , А. Унтербергера , Х. Найсера , С. Гріллера та А.В. Клеміна .

З попереднім напрямком досліджень пов’язані публікації, присвячені проблемі денаціоналізації держав-членів ЄС, в тому числі праці О. Ремієна та Л. Стюва .

Останнім часом вийшло ряд праць, присвячених оцінці статусу та тенденцій розвитку країн, які нещодавно вступили в ЄС, або претендують на вступ у найближчий час. Зокрема, це праця « Центрально-Східна Європа та Європейський Союз: від європейських договорів до статусу члена» під редакцією П.К. Мюллера-Граффа , в якій розглядаються питання спроможності таких країн як Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Румунія та Болгарія впоратися з тиском конкуренції та ринкових сил всередині внутрішнього ринку ЄС, оцінюється стабільність демократії та норми права в цих країнах, а також стабільність їх грошової та економічної політики. Аналогічні питання піднімаються в оглядах «Європа та її Схід» , «Розширення на Схід та перспективи Європейського Союзу в майбутньому» та «Диференційована Європа диференціює розширення» , зроблених відповідно Е. Бусеком, М. Пештейном та М. Даудер-Стьодтом. Механізми «підтягування» нових членів ЄС до статусу лідерів детально проаналізовані також у праці М. Фалленбьока із співавторами .

Серед країн СНД найдальше в дослідженні Європейського права просунулись російські вчені. Так, у 1992 р. була захищена кандидатська дисертація О.О. Маковської «Уніфікація міжнародного приватного права в рамках Європейського Економічного Співтовариства». Головна увага в цій праці була приділена проблемі уніфікації норм колізійного права ЄЕС в світлі конвенції 1968 р. та договірного права в світлі конвенції 1980 року .

У 1987 р. побачила світ монографія М.Л. Ентіна, присвячена організації судової системи ЄС на той момент . У 2000 р. вийшла монографія А.Я. Капустіна «Європейський Союз: інтеграція і право». У цій праці на основі комплексно-аналітичного методу дослідження проводиться аналіз проблеми співвідношення права Європейського Союзу та міжнародного публічного права, а також розглядається інституційна система ЄС . Публікації А.І. Абдуліна були присвячені дослідженню джерел права ЄС , а деякі аспекти процесуального права ЄС висвітлені в працях І.С. Марусіна .

За сім останніх років в Росії вийшло чимало навчальної літератури з Європейського права. Так, у 1999 р. вийшов навчальний посібник під редакцією колективу співробітників Російського університету дружби народів В.В. Безбаха, А.Я. Капустіна, В.К. Пучинського . Авторами викладені основні положення права ЄС в сфері торгового обороту. Особливості функціонування інституційних структур Європейського Союзу розглянуті іншим російським автором – Л.М. Ентіним в підручнику «Європейське право» . Крім того, в цій же праці розглянуті норми таких галузей міжнародного приватного права ЄС як митне, право конкуренції, податкове та бюджетне. Через рік побачив світ ще більш об’ємний підручник російського автора С.Ю. Кашкіна .

Російські вчені здійснили також переклади ряду фундаментальних праць зарубіжних спеціалістів з Європейського права, в тому числі праці Е. Анерса «Історія Європейського права» та Т.К. Хартлі «Основи права Європейського співтовариства. Введення в конституційне та адміністративне право Європейського співтовариства» .

Серед вітчизняних праць монографічного характеру, на жаль, можна назвати лише одну – це книга І.В. Кравчука та М.В. Парапана «Гармонізація національних правових систем з правом ЄС», яка побачила світ в 2004 р. . Праця присвячена взаємодії права ЄС із національними правовими системами держав-членів ЄС, а також узагальненню досвіду нових держав-членів ЄС у сфері гармонізації національного права з acquis communautaire в процесі підготовки до приєднання до ЄС. Формування правового простору ЄС досліджував М.М. Гнатовський.

Навчальна вітчизняна література обмежена лише одним підручником – це «Право Європейського Союзу» А. Татама (1998р.) . А в єдиному навчальному посібнику В. Копійки та Т. Шинкаренко «Європейський Союз: заснування і етапи становлення» більше уваги приділяється історичним та політичним питанням Євросоюзу, в той час як правові аспекти розглядаються мимобіжно .

Наукові юридичні кола в ЄС об’єднуються нині в групи за інтересами, які секторально займаються підготовкою, в першу чергу, принципів європейського приватного права, наприклад, договірного, деліктного, транспортного та інших. Насамперед варто назвати таку, як УНІДРУА (UNIDROIT), а також: Комісія європейського контрактного права (Комісія Ландо) (Commission on European Contract Law (Lando-Kommission)), Семінар з європейського цивільного кодексу (потім Комісія Ландо) (Study Group on a European Civil Code (Nachfolge der Lando-Kommission)),– Гамбурзька робоча група з кредитних зобов’язань (цінних паперів) (The Hamburg Working Team on Credit Securities), Робоча група з зобов’язань по праву власності (The Working Team on Proprietary Securities), Робоча група з Електронної Комерції (The Working Team on E-Commerce), Зальсбургська робоча група з передачі рухомого майна (The Salzburg Working Team on Transfer of Movable Property), Робоча група з оренди рухомого майна (The Working Team on Rental of Movable Property), Робоча група Оснабруку з не договірних зобов’язань (The Osnabruck Working Team on Extra-Contractual Obligations (von Bar Arbeitsgruppe)), Датська робоча група з торгівлі, послуг та довгострокових контрактів (The Dutch Working Team on Sales, Services and Longterm Contracts), Проектна група з перегляду європейського страхувального контрактного права (The Project Group on a Restatement of European Insurance Contract Law (Innsbruck Group)), Робоча група з кредитів (трастів) (The Working Team on Trusts), Європейська група деліктного права (European Group on Tort Law (Tilburg-Gruppe)), Міжнародна робоча група з європейського довірчого права (International Working Group on European Trust Law), Академія європейських приватних юристів (Academy of European Private Lawyers (Gandolfi-Gruppe)), Європейська дослідницька група з існуючого приватного права Європейського Співтовариства (European Research Group on Existing EC Private Law (Acquis-Gruppe)), Загальна серцевина (центр) проекту європейського приватного права (The Common Core of European Private Law Project (Trento-Gruppe)), Комісія з європейського сімейного права (Commission on European Family Law), Робоча група зі зближення цивільно-процесуального права (Working Group on the Approximation of the Civil Procedure Law (Storme Gruppe)), Організація (товариство) європейського контрактного права (SECOLA (Society of European Contract Law)), Центр з європейського приватного права (CEP (Centrum für Europäisches Privatrecht)), Робоча група з однорідної (єдиної) термінології з європейського приватного права (Working Group on Uniform Terminology for European Private Law), Європейська мережа юстиції з цивільних і торгових справ (Europäisches Justizielles Netz für Zivil- und Handelssachen).

Хоча названі вище групи вчених-юристів, не мають своєю безпосередньою задачею (уніфікацію міжнародного приватного права в ЄС), бо вони займаються уніфікацією європейського приватного права, однак варто застерегти, що уніфікація міжнародного приватного права й уніфікація приватного права – це сполучені посудини: уніфікація останнього права нівелює необхідність уніфікації першого права та навпаки.

Якщо практичною метою нині відповідно до плану дій ЄС є створення когерентного договірного права як частини приватного права в ЄС, то за аналогією можна говорити, що прихованою метою уніфікації міжнародного приватного права в ЄС є також створення когерентного європейського колізійного та конфліктного права.

***

Як підсумок питання про «вертикальну» та «горизонтальну» історію уніфікації міжнародного приватного права в ЄС, варто зазначити таке: по-перше, нині в останні 5-6 років відбувається переорієнтації міжнародного приватного права в технічному сенсі з т. зв. інтернаціоналізації на європеїзацію (супранаціоналізацію міжнародного приватного права). По-друге, за аналогією з створенням когерентного договірного (приватного) права ЄС, варто говорити про тенденцію створення когерентного колізійного та конфліктного права як на основі заміни міжнародних конвенцій, укладених в рамках ЄС, регламентами, так і на основі, минаючи стадію застосування 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, ухвалення регламентів та певною мірою директив.