Тема 3. Структура поняття та правова природа уніфікації європейського міжнародного приватного права

1. Структура поняття уніфікації європейського міжнародного приватного права

2. Правова природа уніфікації європейського міжнародного приватного права

1. Поняття уніфікації міжнародного приватного права в ЄС можна розглянути з двох точок зору: з позиції кваліфікації правової природи уніфікації як правової реформи та з погляду внутрішньої структури цього поняття. В першому випадку йдеться про визначення поняття уніфікації європейського міжнародного приватного права в широкому сенсі, а в другому – в технічному сенсі. Варто застерегти, що уніфікація міжнародного приватного права в технічному сенсі, серед іншого, включає уніфікацію в вузькому сенсі.

Із викладеного видно, що уніфікація в широкому сенсі міжнародного приватного права в ЄС включає в себе уніфікацію в технічному сенсі, а уніфікація в технічному сенсі, в свою чергу, – уніфікацію в вузькому сенсі міжнародного приватного права. Тому варто детальніше зупинитися на відношенні цих трьох понять, акцентувавши увагу на понятті уніфікації в технічному сенсі міжнародного приватного права в ЄС.

Уніфікація в технічному сенсі міжнародного приватного права – це такий елемент уніфікації в широкому сенсі, яка за своєю природою є методологічною складовою, охарактеризованої вище правової реформи. Повторивши застереження про те, що в Договору про заснування Європейського Співтовариства термін «уніфікація» не використовується, потрібно, в першу чергу, прийняти до уваги, що в цьому договорі застосовуються такі терміни, як: зближення (апроксимація), гармонізація та координація, при цьому перший з них має як родове, так і видове значення. Що саме такі терміни і поняття використовуються в Договорі про заснування Європейського Співтовариства, можна зробити висновок із ознайомлення зі ст. 249, а також декількома наступними цього Договору. Процес, який визначений ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, можна охарактеризувати як уніфікацію міжнародного приватного права в вузькому сенсі, оскільки в ній йдеться про необхідність прийняття міжнародних конвенцій в певній правовій сфері в рамках ЄС. Ці європейські конвенції майже нічим не відрізняються від аналогічних міжнародних конвенцій, які укладаються поза межами європейського регіону, і тому мають таку саму природу як і останні, а саме є уніфікацією нормативного матеріалу в вузькому сенсі.

Потреба в уніфікації в технічному сенсі міжнародного приватного права в ЄС зумовлена, з одного боку, не стільки розбіжностями у національному чи іншому за походженням законодавстві держав-членів ЄС, як самою по собі наявністю різних за своєю природою та юридичною силою правопорядків, які утворюють єдиний європейський приватний правопорядок, а з іншого, – тим, що суто інтранаціональне законодавство держав-членів ЄС не враховує особливостей або не містить регламентації відносин, які виникають у європейському співробітництві. Нагальні потреби та прогалини, що виникають в останньому випадку, цілком зрозуміло, можуть бути заповнені уніфікованими нормативним актами.

Проблема правової уніфікації не є новою для юридичної науки, оскільки, зокрема, в міжнародному приватному праві сучасна її форма нараховує вже майже півтора століття, причому колізійна уніфікація раніше розпочалася не в Європі, в формі Гаазьких конференцій, а в Латинській Америці, у формі конференцій Монтевідео тощо. Незважаючи на сказане, до цього часу в доктрині існують розбіжності у питанні термінологічного визначення окремих наукових понять, що відносяться до проблеми уніфікації міжнародного приватного права загалом та європейського міжнародного приватного права зокрема. Далі нами робиться спроба проаналізувати позиції вітчизняних і зарубіжних вчених у тлумаченні ключових термінів та понять, які мають відношення до окресленої проблеми, а також сформулювати авторське ставлення щодо їхнього змісту.

Насамперед, розглянемо саме поняття «уніфікація», яке трактується в юридичній літературі по-різному. При цьому в усіх визначеннях спільним є погляд на уніфікацію як на процес. Тлумачний словник характеризує «процес» як сукупність послідовних дій, засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку . Отже, як процес, уніфікація, з одного боку, повинна обіймати ряд послідовних дій та засобів, а з другого – вона повинна бути спрямована на досягнення певного наслідку. На жаль, у вітчизняній літературі, не тільки дуже мало визначень, у яких розкриваються обидві сторони цього процесу, а й ще менше положень щодо уніфікації, пристосованих до матеріалу європейського міжнародного приватного права. Тому, в будь-якому разі, при дослідженні поставленої проблеми підручника потрібно звертатися за аналогією до інтерпретації поняття уніфікації в міжнародному праві. Останнє положення, однак, означає, що поняття уніфікації в міжнародному праві тільки із застереженнями може бути перенесене в сферу європейського права, оскільки останнє в першу чергу є супранаціональним, а не міжнародним (інтернаціональним) правом.

2. Загалом, існуючі визначення терміну «уніфікація» можна умовно поділити на три групи.

До першої, найбільш розповсюдженої групи, можна віднести визначення, в яких звертається увага лише на дії та засоби, з яких складається процес уніфікації. При цьому цілий ряд авторів, які акцентують увагу на цьому аспекті, вважають, що уніфікація полягає лише в створенні єдиних норм.

Так, А.Л. Маковський підкреслює, що уніфікація – це створення в праві різних держав єдиних за змістом норм, шляхом використання міжнародно-правових засобів і впливу різних правових систем одна на одну . На думку А.С. Мамуляна та С.Ю. Кашкіна, уніфікація (unification) – це створення однаковості, а уніфікована норма (uniform act) – це єдиний закон .

Водночас, зведення уніфікації до процесу створення єдиних норм уявляється надто спрощеним. Не можна не погодитись з А.Г. Хачатуряном, який вважає, що «уніфікація правового регулювання повинна простягатися за межі процесу правотворчості та охоплювати різні стадії правореалізації» , тобто уніфікація має включати також імплементацію правових норм. Таким чином, деякі автори, крім створення єдиних норм, вважають невід’ємним засобом процесу уніфікації імплементацію цих норм, тобто їх здійснення та виконання на внутрішньодержавному рівні. При цьому варто застерегти, що проблема функціонування міжнародного права, реалізації його норм стали предметом серйозного дослідження лише в останні роки.

У сучасних умовах, коли вирішення глобальних проблем світу, стабільності та міжнародного правопорядку ставиться в пряму залежність від ефективності дії міжнародного права, особливої значимості набуває проблема належного виконання його приписів на практиці. На думку В.В. Гаврилова, інтерес до її вивчення сьогодні можна також розглядати як закономірну реакцію на формалізм, пануючий протягом десятиріч у вітчизняній міжнародно-правовій доктрині позитивістського підходу, коли увага зосереджувалась на нормах, а діяльність держав щодо їх застосування залишалися поза полем зору .

Невід’ємним засобом процесу уніфікації вважає імплементацію також І.І. Лукашук. На його думку, міжнародно-правовий метод регулювання в широкому сенсі охоплює дві основні фази: а) правотворчу фазу, у якій протікає процес створення міжнародно-правових норм; б) правозастосовчу фазу, в якій відбувається процес здійснення норм .

«Будь-яка система юридичних норм, – наголошує А. С. Гавердовський, – як би блискуче вона не була розроблена, не має права на існування, якщо вона реально не впливає на суспільне життя. Без реалізації права, без наповнення його норм живим практичним змістом не може бути правового регулювання суспільних відносин» .

Підтвердженням того, що забезпеченню однакового застосування уніфікованих норм відводиться все більша увага, є приклади безпосереднього включення параграфів, розроблених для забезпечення однакової імплементації, у деякі міжнародні уніфіковані конвенції. Наприклад, висвітлення дій та засобів щодо забезпечення однакової імплементації уніфікованих норм знаходимо в конвенції «Про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів» 1974 року.

У вищенаведеній групі визначень розкривається сукупність дій та засобів, які складають зміст процесу уніфікації, проте не дається пояснення щодо мети заради якої він здійснюється, тобто залишається не розкритою його спрямованість. Крім того, аналіз цієї групи дефініцій дозволяє констатувати, що практично відсутні повні визначення, які обіймають увесь комплекс притаманних цьому процесу послідовних дій та засобів, тобто як створення, так і імплементацію.

До другої групи можна віднести визначення поняття «уніфікація», в яких автори розкривають спрямованість процесу уніфікації, тобто його наслідок.

Так, А.Г. Хачатурян вважає уніфікацію «правотворчим процесом, спрямованим на створення, зміну, припинення норм тотожно іншій національній правовій системі» .

Подібним чином трактують уніфікацію Г.С. Фединяк та Л.С. Фединяк: уніфікація – це процес, спрямований на створення (зміну, припинення) правових норм, тотожних іншій національній правовій системі .

У представленій групі дефініцій не визначено, які саме дії та засоби складають зміст процесу уніфікації. Натомість підкреслюється, що він повинен бути спрямований на створення, зміну або припинення норм. Отже, якщо у попередній групі визначень поняття «уніфікація» трактується як створення норм, то у даній групі – як процес, спрямований на створення норм. Дії та засоби, які складають зміст процесу уніфікації в цій групі визначень не розкриваються.

Водночас, у визначеннях даної групи підкреслюється, що норми мають бути тотожними. Проте, на нашу думку, таке трактування логічно спонукає до запитання – яка мета створення тотожних норм? Отже, неповнота розкриття як змісту процесу уніфікації, так і його спрямованості у цій групі визначень є очевидною.

Крім того, у зазначених визначеннях наголошується на тому, що уніфікація спрямована не тільки на створення, але й на зміну та припинення норм. Така конкретизація видається зайвою, оскільки навіть автор одного з цих визначень А.Г. Хачатурян зазначає, що ««творити», створювати право – це не тільки встановлювати нові норми, але й коректувати їх, а також відміняти старі, які перестають задовольняти інтереси суб’єктів» .

Нарешті, до третьої групи можна віднести дефініції в яких розкривається як зміст, так і спрямованість процесу уніфікації. Таку спробу робить, зокрема, Л.Г. Варшаломідзе. За цим автором, процес уніфікації полягає «у виробленні однорідних правових норм» для «регулювання цивільних відносин з іноземним елементом».

До зразків найбільш повного визначення змісту процесу уніфікації відноситься дефініція, запропонована професором А.С. Довгертом, який вважає, що уніфікація – це правотворчий процес, спрямований на створення правових норм для декількох національних правових систем, який є засобом забезпечення однаковості національно-правових норм (колізійних і матеріальних), що регулюють цивільно-правові відносини з міжнародним елементом . Автором ще одного розширеного визначення уніфікації є Н.Г. Вілкова. На її погляд, «уніфікація – це створення в праві різних держав єдиних за змістом норм, призначених для регламентування відповідної групи правовідносин, які замінюють положення національного законодавства такими однаковими нормами і тим самим створюють однаковий правовий простір, який дозволяє забезпечити однакові або подібні правові умови функціонування суб’єктів» .

Об’єктивізація визначення інших рис поняття «уніфікація», в значній мірі залежить і від розкриття його співвідношення з такими поняттями як «гармонізація» та «зближення».

Ряд авторів відзначає синонімічність деяких вищезазначених понять. Наприклад, І. Флетчер вважає, що гармонізація = уніфікації (тобто це синонімічні поняття) . А.С. Довгерт розглядає гармонізацію як процес зближення національних правових систем .

Інші автори вбачають відмінність між вищезазначеними поняттями в різному ступені досягнення однотипності норм. Так, на думку Е. Керекс, гармонізація забезпечує більший рівень однотипності норм, ніж уніфікація . Інші автори підкреслюють, що уніфікація сприяє більшій подібності норм права між державами, ніж зближення. Так, І.А. Грінгольц вважає, що на відміну від уніфікації, зближення національного законодавства передбачає подібність, але не тотожність правових рішень .

Ціла група авторів розглядає уніфікацію як складову частину гармонізації. Наприклад, В.М. Аверков вважає, що поняття «гармонізація права» співвідноситься з поняттям «уніфікація права» як ціле й частина. Гармонізація, на думку цього автора, є процесом через який досягається узгодженість у правовому регулюванні цивільно-правових відносин з іноземним елементом. При цьому досягненню мети гармонізації сприяє як зближення, так і уніфікація .

Г.С. та Л.С. Фединяк також розглядають уніфікацію як частину процесу гармонізації (зближення) національних правових систем .

Дещо подібну інтерпретацію знаходимо у Л.Г. Варшаломідзе, який вважає, що об’єм поняття «гармонізація» більший і включає в себе більш вузьке поняття «уніфікація». На думку цього автора, різниця в об’ємах є поняття кількісне. Воно передбачає, що в сумі уніфікація і будь-які інші різновиди правотворчості дадуть поняття гармонізації .

Думку про те, що гармонізація – поняття більш широке порівняно з уніфікацією і остання виступає як різновидність першої, розділяє також А.Г. Хачатурян .

Заслуговують на особливу увагу погляди на суть досліджуваних термінів Л.А. Лунца та Г.І. Муромцева. На відміну від інших авторів, вони не розглядають уніфікацію та гармонізацію як частину і ціле, або як різний ступінь прояву однорідності (тотожності), а вважають уніфікацію засобом досягнення гармонізації. За Г.І. Муромцевим, гармонізація здійснюється шляхом уніфікації, консолідації та кодифікації права . На думку Л.А. Лунца, тверда тенденція до уніфікації повинна забезпечити гармонію в захисті прав. Не можна не погодитись, що зазначені твердження мають під собою певне підґрунтя. За визначенням філософського словника, гармонія (від грец. apμovia – зв’язок, стрункість) – внутрішня та зовнішня впорядкованість, узгодженість, цілісність явищ і процесів .

Отже, суть гармонії не в однорідності, а в єдності елементів, в утворенні ними цілісної системи. В той же час, зрозуміло, що однорідність елементів може сприяти, полегшувати їх гармонізацію. Уніфікація норм права може розглядатися лише як засіб досягнення гармонізації між суб’єктами міжна¬родного права, а не як її складова частина, або поняття синонімічного характеру.

За А.А. Козловським, норма права – це завжди належне. Належне, зумовлене ідеалами майбутньої гармонії ще не є абсолютно належним, оскільки не підтвердило своєї істинності . Проте саме лише прагнення до гармонізації породило таке явище як уніфікація правових норм. Існування постійної потреби країн в гармонізації, з одного боку, та неможливість її повної реалізації, з другого, знайшла віддзеркалення в назві праці М. Круше «Нові європейські партнери – безкінечна потреба в гармонізації?» .

Крім гармонізації, для розкриття суті процесу уніфікації важливим є також співвідношення цього поняття з поняттям зближення.

Зближення, поряд з уніфікацією, можна вважати ще одним способом гармонізації відносин з іноземним елементом. Головна відмінність його від уніфікації полягає в тому, що при зближенні держава інкорпорує нормативні акти інших держав, або акти міжнародних організацій у своє внутрішнє законодавство в односторонньому порядку без встановлення з ними міжнародних відносин. А при уніфікації держави домовляються між собою через своїх контрагентів, йде «притирка», взаємне обговорення, певне обмеження національних інтересів з обох сторін. Врешті-решт вибирається найбільш оптимальний, прийнятний для всіх держав-учасниць варіант нормативних актів.

Так, Л.Г. Варшаломідзе зазначає, що однорідне нормативне регулювання може бути досягнуто і шляхом прийняття державою одностороннього рішення (яке повторює вибір однієї або декількох держав) без якої-небудь конвенції з іншими державами. Одностороння уніфікація, або імітація, означає прийняття державою незалежно, без якого-небудь узгодження з іншими державами, правотворчого рішення, яке повторює вибір однієї або декількох іноземних держав .

На думку А.Г. Хачатуряна, одним з головних критеріїв диференціації способів уніфікації є критерій системності, тобто проводиться уніфікація лише засобами національної системи або виходить за її межі в міжнародну сферу. У зв’язку з цим автор розрізняє уніфікацію односторонню та міжнародну. За А.Г. Хачатуряном, односторонню уніфікацію, або рецепцію, можна назвати взаємовпливом національних правових систем .

На нашу думку, імітація в розумінні Л.Г. Варшаломідзе, або рецепція чи одностороння уніфікація за А.Г. Хачатуряном збігаються по суті із зближенням, а розгляд їх як різновидів уніфікації лише ускладнює ідентифікацію ключових понять. Натомість, прийняття чужорідних норм в односторонньому порядку є однією з важливих ознак саме процесу зближення, оскільки уніфікація ґрунтується на волевиявленні не менше двох держав.

Можна навести чимало прикладів зближення, зокрема – одностороннє прийняття Туреччиною в 1926 р. ряду німецьких та італійських законів, а також швейцарського зобов’язального та цивільного кодексів, введення в національне законодавство приблизно 30 держав Правил Брюссельської конвенції про коносаментні перевезення 1924 р. без ратифікації або приєднання до самої конвенції, визнання Кодексу Наполеона як цивільного кодексу не тільки у Франції, але й у Бельгії . Як вважає Л.А. Лунц, зближення є результатом взаємних впливів та запозичень, обумовлених об’єктивними економічними факторами, політичними умовами, наявністю національних або культурних зв’язків між даними країнами .

За А.Г. Хачатуряном, «зближення не тільки не виключає, але прямо передбачає збереження відмінностей у правовому режимі» . Р.А. Петросян вважає, що гармонізація шляхом зближення є глибоко національною процедурою при застосуванні якої законодавці держав віддають перевагу в основному національним правовим формулюванням та поняттям . Отже, у переважній більшості випадків, при зближенні держава інкорпорує чужий закон у внутрішнє законодавство, трансформуючи його зміст для припасування до власних інтересів.

Серед правознавців немає одностайності в оцінці ефективності уніфікації та зближення. Ряд юристів наголошують, що найбільш ефективним та належним засобом забезпечення гармонізації правових відносин між державами є уніфікація.

Так, за А.Г. Хачатуряном, однорідні норми права та однорідне тлумачення таких норм, узгоджені між державами, повністю забезпечують належну однорідність, а, отже, і безконфліктне регулювання цивільно-правових відносин, які виникають в міжнародному житті. «Цілком очевидно, – як зазнає цей автор, – що розширення кола учасників міжнародних уніфікаційних конвенцій є дієвим і найбільш бажаним засобом вирішення задач уніфікації права»

За Л.А. Лунцем, уніфікація є більш ефективним засобом гармонізації, оскільки її застосування усуває виникнення колізійних питань і означає більш тісне співробітництво між державами, а отже і більш високу форму регулювання порівняно із зближенням .

Водночас, не всі правознавці розділяють точку зору вищезгаданих авторів. На думку С.В. Бахіна, уніфікацію не можна вважати єдиним і оптимальним способом координації правової політики. При цьому автор зазначає, що довгий час вважалося, що відмінності у порядку регулювання міжнародного обороту досить легко можуть бути подолані за допомогою уніфікації національного законодавства. У теорії та на практиці були винайдені та апробовані різні механізми такої уніфікації. Між тим пізніше, як зазначає автор, стало очевидно, що розробка та введення в дію уніфікованих норм є вкрай складним процесом, який далеко не завжди приносить відчутні та швидкі результати .

На думку В.М. Аверкова, уніфікація та зближення мають як свої плюси, так і свої мінуси. Наприклад, при уніфікації виникає маса незручностей, пов’язаних з можливістю встановлення недосконалого правового регулювання в силу компромісного характеру однорідних норм (допускаються застереження, багато норм носить факультативний характер), та з тим, що процес укладання міжнародних конвенцій, внесення в них змін та доповнень дуже складний і розтягнутий у часі, що робить однорідні норми менш гнучкими до змін економічних умов та ін. . Процедура зближення здійснюється в кожній країні у відповідності з внутрішнім законодавством і тому зближення не вирішує колізій між правовими нормами різних держав, що особливо важливо при регулюванні зовнішньоекономічного співробітництва між підприємствами та державами .

За Р.А. Петросяном, у деяких випадках зближення може бути більш прийнятним порівняно із створенням спеціальних однорідних норм у вузьких галузях співробітництва .