54. 10.3. Управління підприємництвом

Управління підприємництвом можна розглядати як процес цілеспрямованого впливу на сукупність соціопсихологічних факторів на всіх рівнях - загально-суспільному, соціальної групи (колективу) та окремого підприємства. Одна з можливих моделей такого управління захищена в докторській дисертації Ю. Ф. Пачковсъкого. У цій моделі кожний із зазначених рівнів утворює ієрархічну систему взаємовідносин, що регулюються комплексом чинників різної природи, сили дії та впливу на соціальний процес. Відповідно, усю сукупність факторів, що стосуються соціопсихологічного регулювання підприємництва, зведено у структурні блоки, які умовно позначено як 'Суспільні передумови", "Фактор масової свідомості", " Особистісний фактор" і "Груповий фактор". Змістовне "наповнення" кожного з виділених структурних блоків запропоновано на рис. 10.2. Суспільні передумови підприємництва. У своїй сукупності закладають основу для існування інституту підприємництва в суспільстві, визначають шляхи і форми його розвитку. Сьогодні, розглядаючи суспільні передумови, що сприяють підприємництву, говорять про комплекс чинників, які є зовнішніми, об'єктивними щодо нього. Такими факторами є соціально-економічні, політичні, організаційно-правові, технічні передумови підприємництва. Соціально-економічні передумови спрямовані на формування певного типу економічних зв'язків і відносин, без яких підприємництво втрачає підґрунтя в системі суспільного поділу праці. До них належать: - наявність приватної власності на засоби виробництва (і як соціальний наслідок цього - підприємців-власників); - наявність ринкових відносин, розвинутих до рівня конкурентних цін; - відносна економічна відособленість товаровиробників, що виражається в їхній економічній свободі та самостійності; - наявність економічно справедливих відносин між господарюючими суб'єктами; - реальна дієздатність товарно-грошового механізму: відповідність грошової маси товарній, єдина валютна система та її відносна стабільність, конвертованість грошової одиниці, розвинута фінансово-кредитна система, можливість ефективних інвестицій.³⁰

Відсутність у суспільстві хоча б однієї з наведених загальних передумов цивілізованого підприємництва призводить до різних економічних і соціальних деформацій. До політичних передумов і необхідних засад розвитку підприємництва здебільшого відносять: - наявність політичної стабільності в суспільстві, що гарантує незмінність "правил гри" в економічному просторі країни і підтримує підприємницькі ризики; - відповідну державну ідеологію стосовно підприємництва, в основі якої - ідея всебічної підтримки підприємницької ініціативи громадян, що не виходить за межі протиправних дій та вчинків; - забезпечення сприятливого інвестиційного клімату послідовною економічною та соціальною політикою держави, спрямованою на формування в підприємців та інвесторів упевненості щодо захисту. - ефективний механізм гарантій політичних прав і свобод для підприємців, можливість їхньої активної участі у процесах державотворення. Серед організаційно-правових передумов, що визначають розвиток підприємницької ініціативи, можна виділити такі: - наявність законодавчих актів, що регламентують правові засади створення, функціонування і банкрутства підприємницьких організацій; - конституційне закріплення права громадян займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Це право має лише тоді реальне втілення, коли передбачена в законодавчому порядку можливість громадян мати у своєму розпорядженні приватну власність на засоби виробництва; - наявність правничого захисту авторських прав, інтелектуальної власності підприємців. Технічні передумови підприємництва тісно пов'язані з фінансовими та ресурсними чинниками. їх наявність у потенційних підприємців полегшує процес започаткування власної справи і формування інфраструктури підприємництва. У своєму поєднанні вказані передумови формують складну систему взаємовідносин, здатну забезпечити поступальний розвиток для підприємництва. Однак навіть за усіх сприятливих умов ефективне функціонування підприємницького феномену на рівні суспільства опосередковується станом масової свідомості. Для країн із перехідною економікою масова свідомість є одним із основних чинників, здатних кардинально впливати на процеси інституціоналізації підприємництва, пришвидшувати або гальмувати його розвиток. Фактор масової свідомості. У соціології масова свідомість визначається як сукупність різних поглядів, уявлень, настроїв, соціальних почуттів, емоцій і т. ін., що існують у суспільстві. Суб'єктами і творцями масової свідомості є всі члени суспільства, об'єднані різними соціальними зв'язками у процесі їх спілкування, духовним життям у всій різноманітності його проявів. Ідеї, погляди, уявлення становлять зміст масової свідомості і детерміновані політичними, культурними, соціально-економічними відносинами.³¹ Різними видами масової свідомості є громадська думка, суспільні настрої, духовна атмосфера, суспільно-політичний клімат, ідеологічні уявлення і погляди тощо. У зв'язку з цим масова свідомість здійснює активний вплив на усі сторони життєдіяльності людей, є регулюючим фактором масових форм поведінки. Виходячи з особливостей трансформаційного процесу, фактор масової свідомості здійснює особливо вагомий вплив на розвиток підприємництва в Україні. Задіяність цього фактора у процес регулювання підприємництва проявляється у таких його основних складових: соціально-психологічній готовності суспільства до підприємництва; ціннісних системах суспільства; громадській думці щодо підприємництва та його наслідків: моделях підприємництва (підприємця) у масовій свідомості; престижі професії підприємця в суспільстві. Результати соціологічного аналізу вказують на те, що оцінка підприємництва масовою свідомістю - це складний процес. Масова свідомість є одним із важливих критеріїв суспільної оцінки діяльності підприємців, що знаходить своє відображення у наявності різних когнітивних моделей підприємців. їх можна розглядати з погляду реальної (в основу якої закладено оцінки та судження, зумовлені безпосередніми емпіричними взаємодіями з підприємцями, спостереженнями за їхньою діяльністю тощо) та взірцевої (в основу якої закладено комплекс нормативних рис та якостей, яким повинен відповідати підприємець в ідеалі) моделей. Стосовно останньої моделі, то її доцільно диференціювати на перехідну взірцеву та кінцеву (завершальну) взірцеву моделі. Перша відповідає конкретному етапові розвитку суспільства і ринкових відносин, друга - пов'язується зі стратегічною метою розвитку підприємництва в історичній перспективі. Окрім того, у цьому питанні слід розмежувати оцінки людей (соціальних груп), не залучених до підприємництва, і судження тих, хто безпосередньо залучений у цей процес. Встановлено, що самооцінка підприємців за багатьма параметрами є дещо завищеною порівняно з іншими соціальними групами. Підприємці, за власними оцінками, є працьовитими, рішучими, фаховими, ініціативними, відповідальними, а також схильними до творчого підходу у справах. Підприємці оцінюють себе більш привабливо, коли йдеться про загальну ерудицію та низку рис морально-поведінкового блоку (чесність, ввічливість, культура поведінки у стосунках з іншими людьми). "Груповий фактор" у підприємництві має вирішальне значення при реалізації конкретних цілей, пов'язаних із процесами організації спільної підприємницької діяльності. Соціопсихологічний підхід передбачає врахування суспільних процесів, пов'язаних із формуванням бізнес-класу. Це з одного боку, а з іншого, значення групового фактора є вагомим при формуванні композицій сумісно-спрацьованих і згуртованих підприємницьких груп і організацій, у системах їхньої професійної та психологічної підтримки (виділені і проаналізовані в роботі системи професійної і психологічної підтримки зорієнтовані на максимальне залучення ефекту "малої групи", на який значною мірою покладено економічне зростання й інноваційний розвиток). Важливого значення сьогодні набувають процеси структурування суспільства і як один із його вагомих структурних елементів - формування підприємців як окремої соціальної групи (бізнес-класу). Як можливі критерії диференціації підприємців соціологи використовують: вид основного заняття, тип основного місця роботи, професійно-посадовий статус, об'єктивні показники керованих ними підприємств (сфера діяльності підприємства, кількість зайнятих на підприємстві, особливості організації праці). Проведені роботи вказують на початковий стан досліджень із диференційованого опису бізнес-класу в посттоталітарному суспільстві, що зумовлює присутність у запропонованих структурних схемах серед його представників осіб, яких лише наближено можна зарахувати до класу підприємців. Аналіз підприємництва повинен виходити з розуміння особи підприємця як безпосереднього учасника економічної діяльності й творця соціальних структур-організацій, спрямованих на виробництво, інноваційний розвиток і суспільно-творче перетворення суспільства. "Особистісний фактор" у підприємництві доцільно розглядати у трьох основних вимірах: індивідуально-психологічному, функціонально-рольовому і соціально-демографічному. Індивідуально-психологічний вимір - це пошук специфічних рис та якостей, що спонукають людину до підприємництва, визначають у майбутньому її успіх та адаптивність до нових умов життєдіяльності. Він, як правило, не розглядає залучення особистісних структур у динаміці розвитку діяль-нісних утворень. Значною мірою це компенсує функціонально-рольовий шляхом аналізу розподілу ролей, функцій чи статусів, які обирає або яких набуває підприємець у своїй діяльності. Соціальні та поведінкові типи підприємців, залучених у ринкову економіку, можуть бути виділені за різними підходами до їхньої диференціації. Відповідно до критеріїв диференціації ("неінноваційність - інноваційність", "неактивність - активність"), усю сукупність підприємців (на основі самооцінок) можна репрезентувати у таких типах: активний, інноваційний (АІ-тип підприємця); неактивний, інноваційний (НІ-тип); активний, неінноваційний (АН-тип); неактивний, неінноваційний (НН-тип). У свою чергу, соціально-демографічний вимір "Особистісного фактора" спрямований на розкриття соціального підґрунтя підприємницької діяльності. Таким чином, кожен із розглянутих блоків факторів, здійснює відповідний регулювальний вплив на підприємництво, забезпечуючи у сукупності та взаємодії його успішне функціонування та розвиток.

56. Механізм зменшення основних економічних ризиків 3 метою зниження матеріально-технічних ризиків слід створювати спільні підприємства із зарубіжними фірмами, об’єднуватися з потужними і передовими вітчизняними компаніями, домагатися державної підтримки (у разі стабільного попиту на певний вид продукції), перетворю­ватись на філію крупних вітчизняних підприємств та ін. Для зниження, а відтак і унеможливлення профільно-технологічних ризиків необхідно: 1) здійснювати диверсифікацію виробництва шляхом розширення нових технологій і видів продукції; 2) проводити диверсифікацію постачання; 3) постійно збирати економічну інформацію про мож­ливих постачальників, зокрема про освоєння нових тех­ніки і технологій, 4) встановлювати некомерційні зв’язки із реальними та потенційними постачальниками, розширювати та підтримувати особисті контакти з ними; 5) купувати акції підприємств-постачальників; 6) створювати страхові резерви основних комплектую­чих виробів. З метою усунення постачальницько-збутових ризиків необхідно: 1) здійснювати диверсифікацію постачання; 2) розширювати склад постачальників; 3) створювати фінансові резерви; 4) залучати традиційних постачальників до діяльності підприємства або компанії шляхом укладання договорів участі в прибутках або придбанні частини акцій; 5) створювати страхові запаси найважливіших ма­теріалів; 6) заздалегідь планувати і розробляти способи фун­кціонування підприємства в умовах пошуку альтернатив­них постачальників; 7) створювати регіональні системи страхування госпо­дарсько-комерційних операцій і розробляти низку засобів перестрахування; 8) залучати банки, страхові компанії в якості гаранта цих операцій; 9) розвивати заставні операції; 10) диверсифікувати виробництво; 11) активно використовувати всі види і форми маркетингу; 12) поліпшувати якість продукції; 13) розробляти довготермінову стратегію виробництва та маркетингових досліджень; 14) освоювати гнучкі технології виробництва, що допускають швидку переорієнтацію на випуск інших видів г продукції; 15) прогнозувати динаміку цін та вдосконалювати ціно­ву політику; 16) отримувати часткову або повну передоплату; 17) систематично інформувати громадськість про підприємства, що традиційно порушують умови договорів; 18) створювати і підтримувати системи контролю за виконанням договорів на рівні місцевих органів; 19) створювати системну базу даних про реальних і потенційних споживачів продукції, про продукцію, яка виробляється на цих підприємствах-споживачах та її споживачів, а також про постачальників необхідних матеріалів і обладнання та ін. З метою зниження виробничого ризику необхідно роз­робити стратегію техніко-технологічного розвитку і безпе­ки підприємства, постійно вдосконалювати технологічну базу, технологічну культуру та культуру праці, проводити науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, створювати венчурні підприємства та ін. Одним з найважливіших видів економічних ризиків є кредитні. Механізм зменшення або унемохливлення кре­дитних ризиків складається з двох послідовних процесів: а) ретельний аналіз кредитних заявок та надання креди­ту; б) комплексний контроль за поточною діяльністю по­зичальника і своєчасне виявлення тих кредитів, які мо­жуть бути несвоєчасно повернуті. У країнах Західної Європи та США вироблено найдосконаліший механізм у цій сфері. Так, в Англії система оцінки позичальника (РАРSЕR) значною мірою збігається з американською. Відповідно до назви першої літери йдеться про інформацію щодо персо­ни потенційного позичальника, його репутацію (у США — характер позичальника, тобто його репутацію, рівень відповідальності, готовність і прагнення повернути кре­дит). Друга літера “емаунг” (кількість) означає в Англії об­грунтування суми кредиту, що користується попитом (у США на другому місці називають фінансові можливості позичальника, його спроможність погасити позику). Ці критерії в Англії посідають третє місце — можливість по­гашення (“репеймент”). У США на третьому місці зна­читься капітал (володіння певними активами), що дає можливість погасити певну заборгованість. В Англії на четвертому місці — оцінка забезпечення (“сек’юриті”), у США — також наявність забезпечення, його достатність. Наступна літера в Англії означає доцільність кредиту — “експіденс”, у США — загальні умови, що визначають діловий клімат у країні (економічна кон’юнктура). Ос­таннє місце в Англії посідає винагорода банку за ризик (рівень відсоткової ставки). У західних банках існує відповідний лист-опитувач для оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника. У ньому дається такий перелік основних питань: а) ім’я, адреса, рід занять потенційного позичальника; б) дата заяви, ім’я співробітника, який веде рахунок, місцезнаходження філії, що надає кредит; в) короткий огляд стану рахунків потенційного пози­чальника в банку, в тому числі дебетові та кредитові за­лишки; г) детальний опис заявки кредитора (відновлений або новий обсяг, мета, тип кредиту, відсоток, графік погашен­ня, форма забезпечення та інші); ґ) загальна сума вже наданого кредиту; д) джерела погашення кредиту, що передбачає з’ясу­вання процесу руху грошових фондів клієнта; е) вартість та якість, застава, імена й адреси гарантів; є) всебічна характеристика підприємницької діяль­ності позичальника, конкурентоздатність його продукції, рівень технічного оснащення виробництва та ін., результа­тивність діяльності; ж) аналіз фінансової звггності мінімум за три останні роки, завірений аудиторами; з) сильні та слабкі сторони постачальника; й) висновок про ступінь відповідності заявки пози­чальника кредитній політиці банку. Для того щоб вирішити, надати кредит чи відмовити позичальнику, кредитне управління банку повинно отри­мати вичерпну інформацію про кредитоспроможність клієнта і на її підставі зробити відповідний висновок про правильність складання кредитного договору та захи­щеність банку і його вкладників, про можливість банку у разі порушення умов договору швидко, без значних витрат відшкодувати свої кошти. Кредитоспроможність позичальника полягає у його можливості своєчасно здійснювати внески для погашення боргу. Це передбачає детальне вивчення таких питань кре­дитної заявки, як характер позичальника, здатність до запо­зичення, наявність обігових коштів, забезпечення умов погашення кредиту і здійснення контролю. Так, характер позичальника означає відповідальність, правдивість і серйозність намірів щодо погашення всієї заборгованості. У цьому повинен переконатися кредитний інспектор банку. Відтак йому слід упевнитись у тому, що позичальник має право подавати кредитну заявку та юридичне право підпи­сувати кредитний договір, а також у тому, що представник фірми чи компанії, який звертається за кредитом, має відповідні повноваження, надані радою директорів, на про­ведення переговорів і підписання кредитного договору від їх імені. Якщо кредитний договір підписаний неуповнова-женими особами, повернення кредиту стане неможливим. Із трьох основних джерел погашення кредитів (отри­мання готівки; продаж або ліквідація активів; залучення коштів шляхом випуску боргових зобов’язань або цінних паперів) банк вважає найкращим отримання готівки, Оцінка грошових коштів позичальника кредитним інспектором передбачає засування наявності стабільного зростання прибутку або обсягу продажу в попередні роки і впевненості у такому зростанні упродовж терміну дії кре­дитного договору. При оцінці активів позичальника кредитний інспектор звертає особливу увагу на термін служби основних фондів, їх сїан, структуру активів тощо. Важливо дізнатися про можливе скорочення обсягу продажу або прибутку в умо­вах погіршення економічної кон'юнктури, про зростання відсоткових ставок в умовах інфляції. З цією метою більшість банків формують інформаційні бази даних. Крім того, необхідно отримати інформацію про можливу зміну законодавства та ін. Важливе місце у виконанні позичальником своїх зо­бов’язань посідає забезпечення кредиту. Основними для банку або іншого кредитора є можливість одержання бе­зумовного права на будь-які активи, наявні для погашен­ня кредиту, з’ясування наявності інших кредиторів, які мають право на частину активів у разі ліквідації підприємства, а також відомостей про те, надав пози­чальник банку виняткове право пайової участі у визначе­них активах чи заклав дані активи на користь когось іншого. Важливо знати (особливо у разі іпотечного кре­дитування), чи були операції з майном належно за­реєстровані урядовими органами. При аналізуванні кредитоспроможності позичальника найважливішими джерелами інформації є його бухгал­терські звіти, підтверджені аудиторською фірмою, банків­ська документація про досвід діяльності позичальника у минулому, засновницькі документи фірми або компанії-позичальника, інформація з податкових органів, публікації у періодичній пресі про позичальника або про ту галузь, в якій він працює, інформація, підготовлена спеціальними службами банку, урядові статистичні збірники та ін. Рівень кредитного ризику визначають мірою кредито- і платоспроможності підприємства. Платоспроможність — здатність держави, юридичної або фізичної особи своєчасно і повністю виконувати свої платіжні зобов’язання перед іншими суб’єктами госпо­дарської діяльності. Кредитоспроможність — своєчасність фізичних та юридичних осіб у розрахунках щодо раніше наданих кредитів, стабільність поточного фінансового стану, тенденції його зміни, здатність залучати різні джерела для мобілізації грошових ресурсів. Основні вимоги до якості застави такі: стабільність ринкової ціни і відсутність різких її коливань, ліквідність (можливість швидкої реалізації на ринку), захист прав кредитора на володіння майном, швидка ідентифікація продукту (товару, послуги) і відсутність втрати ним спо­живчих властивостей. Однією з форм забезпечення є поручительство, що пе­редбачає укладання договору, за якого поручитель зобо­в’язується перед кредитором сплатити в разі необхідності заборгованість позичальника. Видом кредитного забезпечення є також передання ру­хомого майна (вантажного автомобіля тощо), перепоси-лання вимог і рахунків, заставні права на нерухомість та ін. З метою зменшення кредитних ризиків у багатьох роз­винутих країнах світу здійснюють такі заходи: 1) створюють окремі централізовані служби ризиків або закріплюють їх за центральними банками. Так, у Фран­ції центральний банк здійснює періодичну інвентаризацію крупних кредитів (що перевищують встановлені ліміти) й обсяги заборгованості тощо і розповсюджує її результати серед відповідних установ. У США такою діяльністю зай­мається служба обміну кредитною інформацією; 2) формують банк даних про юридичних та фізичних осіб (своєрідну картотеку підприємств і підприємців) та надають їх кредитним установам; 3) створюють картотеку несплачених чеків, векселів (доміцильованих) та поширюють її серед банків, інших заінтересованих установ; 4) головне податкове управління веде картотеку бан­ківських рахунків з метою виявлення рахунків тих осіб, які не мають права виставляти чеки та заборони здійснювати цю операцію до часу задоволення потреб усіх потерпілих (так, у Франції до Головного управління щороку надхо­дить понад 50 млн відповідних запитів); 5) у масштабі країни ведуть картотеку загублених, вкрадених та інших недійсних чеків (загальна кількість та­ких чеків становила у Франції в 1993 р. понад 10 млн); 6) здійснюють загальнонаціональний облік неповер-нутих кредитів, які надаються фізичним особам для не­професійних цілей (наприклад, купівлі товарів у кредит); 7) створюють комплексну базу інформаційних еко­номічних ресурсів щодо народного господарства загалом, окремих сфер та галузей, а також розробляють прогнози діяльності підприємств на різний період. У США, за дани­ми Податкового управління, окремі організації ведуть роз­рахунок середніх фінансово-економічних показників діяльності крупних та середніх компаній, які публікують­ся у відповідних збірниках. Внаслідок цього аналізують звіти понад 1 млн корпорацій за ключовими показниками прибутковості, ефективності та платоспроможності. Знан­ня цих вимог та умов надання кредитів у деяких розвину­тих країнах, механізм зменшення кредитних ризиків не­обхідні для підприємців України, надто з урахуванням прагнення вступу держави до ЄС.

58. Підприємницька етика й етикет Підприємницька етика – одна зі складних проблем формування культури цивілізованого підприємництва, тому що етика взагалі – це навчання і практика поводження індивідуумів (громадян) відповідно до ідей про належне, про добро та у виді ідеалів, моральних принципів і норм поведінки. Це навчання про призначення людини, про зміст його життя. Це система моральних норм, включаючих загальнообов'язкові правила поведінки людей. Підприємницька діяльність, як і будь-яка економічна, господарська, професійна діяльність дієздатних громадян, має правові й етичні критерії, норми, правила поведінки, відступ від який погрожує суб'єктам підприємницької діяльності негативними наслідками. Право норми поведінки підприємців і організацій установлюються законами і нормативними актами, невиконання яких погрожує серйозними мірами покарання, аж до банкрутства і позбавлення волі. Тому дуже важливою умовою розвитку цивілізованого підприємництва є не тільки прийняття законів, що регулюють підприємницьку діяльність, але і формування правової культури. Етичні норми в підприємництві являють собою сукупність ознак поведінки громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність у різних сферах економіки, спрямовану на задоволення потреб ринку, конкретних споживачів, суспільства і держави. Підприємницька етика базується на загальних етичних нормах і правилах поведінки, що склалися в країні, у світі, а також на професійній етиці, що виявляється в тій чи іншій сфері діяльності. У зв'язку з загальноетичними нормами поведінки громадян підприємницька етика нерозривно пов'язана з такими поняттями, як чесність, совість, авторитет, шляхетність, ввічливість, честолюбство, самолюбство, безсоромність, лицемірство, зловтіха, лихослів'я, помста, підступництво, брутальність, і з іншими поняттями. Як видно, одні поняття пов'язані з позитивними принципами і рисами поведінки, а інші - з негативними. Тільки неповне перерахування характерних рис поведінки окремих підприємців свідчить про комплексне поняття підприємницької етики, що, як правило, повинна базуватися на загальнолюдських, загальногуманих принципах, на загальних принципах здійснення ризикового, новаторського, інноваційного, компетентного, законного, чесного підприємництва на противагу рутинному, незаконному, некомпетентному бізнесу. На формуванні підприємницької етики позначаються форми суспільної свідомості (менталітету) і суспільних відносин, спрямованих на ствердження самоцінності громадянина як підприємця, прояв його кращих людських якостей, економічної волі, його відповідальності перед споживачами, суспільством. Підприємницька етика спирається на моральні принципи, що відносяться до вдач, характеру, домаганням підприємців, а тому нерозривно пов'язана з їх мотивами, спонуканнями. Етичні проблеми підприємців постійно виникають і дозволяються, у першу чергу, зі споживачами, при цьому держава захищає інтереси споживачів. Етичні відносини підприємців як власників справи пов'язані з найманими робітниками. Ці відносини впливають на рівень підприємницького успіху. Важливе значення в розвитку цивілізованого підприємництва мають відносини з партнерами, що хазяюють, конкурентами, суспільством. Підприємницька етика виявляється в таких категоріях, як вірність даному слову, прийнятому на себе зобов'язанню, моральній відповідальності за невиконання встановлених правовими нормами обов'язків. Щоб опанувати навичками коректної поведінки, потрібно дотримуватися: • правила поведінки і знайомства; • правила проведення ділових контактів; • правила поведінки на переговорах; • вимоги до зовнішнього вигляду, манерам, діловому одягу; • вимоги до мови; • культуру службових документів і інші елементи підприємницького етикету, що є складовою частиною підприємницької етики. Підприємницький етикет являє собою сукупність правил поведінки підприємця, що регулюють його зовнішні прояви з навколишнім світом, з іншими підприємцями, конкурентами, співробітниками, із всіма індивідуумами, з якими підприємець контактує не тільки при здійсненні свого бізнесу, але в будь-якій життєвій ситуації.

62. Причини економічних ризиків В економічній системі капіталізму найбільш відчутно, у масовому порядку економічний ризик виявляється на ринку в умовах вільної конкуренції. Кожний товаровироб­ник, не знаючи справжніх потреб ринку, намагається пе­редбачити їх і, сподіваючись на дефіцит відповідних то­варів, випускає якомога більше продукції за найвищими цінами. Оскільки такі наміри властиві й іншим товарови­робникам, то у кожного з них існує ризик нереалізувати ресурси або продати товари значно дешевше ввд їх вар­тості, навіть за безцінь. У сфері обміну такі ризики можуть бути спричинені зміною цін, засиллям іноземних товарів на внутрішньому ринку та ін. У сфері торгівлі економічні ризики тісно пов’язані з аналогічними ризиками у безпосередньому виробництві. Якщо припустити, що на ринок вивезено товари, то перш ніж виготовити їх, товаровиробник ризикує придбати не­якісні предмети праці, комплектуючі вироби від суміж­ників, найняти робочу силу нижчої кваліфікації тощо. У сфері розподілу економічні ризики можливі внаслідок зміни податків, відмови держави від укладання контрактів на наступний термін, перерозподілу державою виробничих ресурсів внаслідок стихійного лиха, страйків тощо. Очевидно, що у межах як вільної ринкової, так і сучас­ної регульованої економіки такі ризики об’єктивно неми­нучі. Ця властивість їх органічно пов'язана з економічною свободою крупних підприємств, фірм, компаній, з юри­дичною свободою найманих працівників (що супровод­жується економічним примусом до праці), частковою (оскільки вона супроводжується диктатом монополій, у тому числі міжнародних) економічною свободою дрібних та середніх товаровиробників. Навіть за регульованої економіки, ретельного вивчен­ня ринку маркетологами суб’єкти господарської діяльності позбавлені всебічної достовірної інформації про кон'юнк­туру ринку, фінансовий та виробничий стан підприємств-конкурентів, їхні плани та ін., що посилює об’єктивний характер економічних ризиків. Ступінь економічних ризиків зростає в умовах пе­рехідної економіки, в якій перебувають Україна та інші пострадянські країни.

64. Посередники на фондовому ринку

Надзвичайно важливою для швидкого та динамічного розвитку фондового ринку є посередницька діяльність з цінними паперами з метою отримання прибутку. Прибутковість є необхідною для залучення на фондовий ринок інтелектуальних та фінансових ресурсів, а також для здійснення консультацій та досліджень щодо фінансів, покриття ризиків в процесі первинного розміщення та обігу цінних паперів.

Посередницька діяльність по випуску та обігу цінних паперів ліцензується відповідно до чинного законодавства.

Посередниками на фондовому ринку можуть бути:

підприємства, що спеціалізуються на роботі з цінними паперами, здійснюють посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів, виконуючи операції на фондовому ринку за дорученням та за рахунок своїх клієнтів (комісійна (брокерська) діяльність), за власний рахунок (комерційна (ділерська) діяльність), за дорученням емітента в процесі первинного розміщення цінних паперів та надаючи інші послуги щодо цінних паперів (інвестиційне консультування, управління портфелями цінних паперів, довірчі операції з цінними паперами, реєстраційні функції тощо). Ці підприємства зобов'язані мати власний капітал, адекватний обсягу їх операцій на фондовому ринку;

банківські установи, які поряд з іншими фінансово-кредитними функціями можуть здійснювати посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів, виконуючи операції на фондовому ринку за власний рахунок, за дорученням і за рахунок своїх клієнтів, здійснюючи реєстраційні функції, довірчі операції з цінними паперами та надаючи позики, пов'язані з цінними паперами. Мають бути розширені можливості банків щодо інвестування в цінні папери з одночасним забезпеченням захисту вкладників банків через економічні нормативи, встановлені для комерційних банків;

інвестиційні компанії, які поєднують функції фінансового посередника на ринку цінних паперів і інституційного інвестора, тобто інвестора, для якого інвестування в цінні папери є основним джерелом доходу та невід'ємною частиною діяльності. Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти інвестора для спільного інвестування в цінні папери, діючи за рахунок і в інтересах осіб, які придбавають їх цінні папери. Інвестиційні компанії виступають для інших інституційних інвесторів інвестиційними менеджерами і консультантами, формують їх активи в цінних паперах, організовують нарахування та сплату доходів по цінних паперах.

Для здійснення своєї діяльності посередники можуть об'єднуватися у добровільні об'єднання, у тому числі фондові біржі.

Посередники фондового ринку здійснюють операції як на біржовому, так і на позабіржовому ринку цінних паперів.

66. кредитування та його роль у розвитку підприємництва

Ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурні перетворення, відновлення виробництва, створення дієвої та ефективної ринкової й соціальної інфраструктури, формування конкурентоспроможного середовища є неможливим без відповідних інвестицій, приплив яких вимагає створення сприятливого інвестиційного клімату.

Очевидним є те, що умови реформування економіки передбачають ефективний розвиток виробництва із залученням позичкових ресурсів, вміле маневрування обмеженими коштами. Це вимагає взаємодії підприємств з фінансовими структурами.

Загальні тенденції сучасного розвитку кредитних операцій вітчизняної системи комерційних банків свідчать про суттєві зрушення в бік збільшення обсягів кредитних вкладень в економіку країни, підвищення ролі банківського кредиту в кредитному забезпеченні виробничого сектору необхідними грошовими ресурсами[1].

Банківська система сьогодні – одна з найважливіших і невід’ємних структур ринкової економіки. Розвиток банків і товарного виробництва завжди тісно перепліталися. При цьому банки, виступаючи посередниками в перерозподілі капіталів, суттєво збільшують загальну ефективність виробництва. Комерційні банки залучають капітали, заощадження громадян та інші грошові кошти і надають їх у тимчасове користування іншим суб’єктам, що потребують обігових коштів, тобто банки виконують функцію фінансового посередника.

Кредит активно впливає на об’єм і структуру грошової маси, платіжного обороту, швидкість обігу грошей. Кредит стимулює розвиток продуктивних сил, прискорює формування джерел капіталу на основі досягнень науково-технічного прогресу.

Об’єктивна необхідність кредиту зумовлена також комерційною організацією управління підприємством в умовах ринку, коли на кожному підприємстві в процес безперервного кругообігу індивідуального капіталу виникає потреба в додаткових коштах або, навпаки, тимчасово вивільняються ресурси. За допомогою кредитного механізму ці коливання гнучко регулюються, і підприємства отримують кошти, потрібні їм для нормальної роботи.

Кажучи про значення кредиту для розвитку економічних зв’язків між галузями і регіонами, підвищення ефективності виробництва, необхідно показати його роль у створенні і використанні прибутку. Справа в тому, що кредит обслуговує процес створення, розподілу і використання прибутку. Кредит і кредитна система, обслуговуючи кругообіг коштів, беруть участь у розподілі валового продукту. Без функціонування кредиту неможливий був би переросподільчий процес [2].

Кредит незалежно від своєї соціальної ролі виконує певні функції, такі як регулювання об’єму сукупного грошового обороту, перерозподіл грошових коштів на умовах їх подальшого повернення, акумуляція тимчасово вільних грошових коштів.

Основною інвестиційною функцією комерційних банків є надання кредитів підприємницьким структурам. Кредит виступає опорою сучасної економіки, невід’ємним елементом економічного розвитку. Його використовують як великі підприємства і об’єднання, так і малі виробничі, сільськогосподарські і торгові структури, а також і окремі громадяни.

Комерційні банки надають підприємницьким структурам кредити на умовах: платності; строковості; поверненості; забезпечення; цільового використання.

Кредит є важливою категорією ринкової економіки, що відображає реальні зв’язки і відносини економічного життя суспільства. Він є вагомим важелем у стимулюванні розвитку виробництва. За його допомогою прискорюється процес обігу капіталу як на макро-, так і на мікроекономічному рівні. Опосередковуючи всі стадії відтворювального процесу, кредит сприяє досягненню найвищої рентабельності виробництва і прибутковості капіталу[3].

Необхідність кредиту пов’язана з об’єктивною розбіжністю у часі руху матеріальних і грошових потоків, що виникає в процесі відтворення суспільного продукту. Потреба в кредиті пояснюється різницею у величині і термінах повернення капіталу, авансованого у виробництво, а також у зв’язку із необхідністю одночасної інвестиції великих грошових коштів для розширення виробничого процесу.

Водночас кредит необхідний для підтримання безперервності кругообігу фондів діючих підприємств, обслуговування процесу реалізації виробничих товарів, що особливо важливо в умовах становлення ринкових відносин.

Кредит сприяє економії витрат, що досягається за рахунок:

а) скорочення витрат з виготовлення, випуску, обліку і зберігання грошових знаків, бо значна частина готівки виявляється непотрібною;

б) прискорення обігу грошових коштів, багаторазового використання вільних грошових коштів;

в) скорочення резервних фондів.

Роль кредиту в різних фазах циклу не однакова. В умовах економічного підйому, достатньої економічної стабільності кредит виступає чинником зростання. Перерозподіляючи величезну грошову і товарну масу, кредит живить підприємства додатковими ресурсами. Його негативний вплив може, однак, виявитися в умовах перевиробництва товарів. Особливо помітний такий вплив в умовах інфляції. Нові платіжні кошти, що входять за допомогою кредиту в оборот, збільшують і без того надмірну масу грошей[4].

Кредит для підприємства – це інвестиція, яку потрібно вкласти у виробництво чи іншу сферу з метою отримання прибутку. Лише за умови прибутковості підприємства можливе повернення кредиту та нарахованих відсотків. На сьогоднішній час, коли досить багато підприємств є збитковими, комерційні банки дуже обережно ставляться до видачі кредитів, тому що існує ризик неповернення кредиту та нарахованих відсотків по ньому.

Дана ситуація ускладнює відносини між комерційними банками і підприємницькими структурами. Поодинці вони цю проблему не вирішать, потрібно спільними зусиллями шукати вихід з цього становища, йти назустріч один одному. Комерційні банки, з метою вирішення даної ситуації, можуть надавати кредити під нижчу процентну ставку та на довший період. Підприємницькі структури, в свою чергу, повинні забезпечити беззбиткову діяльність і гарантувати (забезпечити) повернення кредиту та нарахованих відсотків.

Виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, про необхідність взаємодії банківської системи з підприємницькими структурами, оскільки банки відіграють провідну роль у вирішенні інвестиційних потреб виробничого сектора.