5. Проект реформ державних і правових установ с. Десницького

Семен Десницький (1740 – 1789) походив з українських міщан. Ставши доктором права, професором Московського університету, в працях з юриспруденції виклав теоретичні положення своєї доктрини. Просвітитель і правознавець. Він зробив вагомий внесок у розвиток духовно-правових учень, свої правові погляди виклав у працях «Юридичні роздуми про початок і походження шлюбу» (1765), «Слово про прямий і найближчий засіб навчання юриспруденції» (1768), «Уявлення про заснування законодавчої, судової і каральної влади в Російській імперії» (1768), «Роздуми про речі священні, святі та прийняті у благочестя, з показом прав, якими вони у різних народів захищаються» (1772), «Юридичні роздуми про різні поняття, які мають люди щодо володіння майном у різних станах суспільного життя» (1781) та ін.

Приступаючи до розроблення питань юриспруденції, Десницький повинен був визначити своє ставлення до панівної в XVII-XVIII ст. доктрини природного права. Відомо вже, що ця доктрина широко використовувалася ідеологами буржуазії, яка перебирала владу від феодального дворянства. Теорія природного права мала в той час прогресивне значення, оскільки була спрямована проти феодальних теорій, творці яких обстоювали непорушність абсолютистських порядків та оголошували королів намісниками Бога на землі. На противагу феодальним теоріям, теорія природного права виводила походження державної влади із суспільного договору, зі згоди самих людей, і що тільки та держава відповідає своєму призначенню, яка охороняє невід'ємні права людини. Під цими правами розумілися право на життя, свободу, рівність, власність і под.

Права людини у галузі «природної юриспруденції» Десницький поділяв на: 1) права природні, «які людина має для захисту свого тіла, честі, гідності і власності»; 2) права набуті, що «виникають у суспільстві від різного стану і звання людей» у сферах влади «законодавчої, суди-тельної і каральної»; 3) права, що «виникають від різних і взаємних справ між обивателями»: «власність, право дозволене, спадкоємство, застава, особливі та інші персональні привілеї, контракт і подібне контрактові право»; 4) права, «що належать до благоустрою і добробуту, зручного утримання і безпеки обивателів, до запобігання внутрішнім заворушенням і до захисту від ворожих нападів».

Але школа природного права не була єдиною, в ній існували та боролися різні напрямки. Наприклад, Локк, Монтеск'є, Руссо, з одного боку, і Гоббс, Пуфендорф, Томазій - з іншого. Абстрактність основ цієї теорії давали можливість кожному мислителеві, залежно від того, чиї інтереси він виражав, вкладати в неї свій довільний зміст. Десницький бачив усі ці спекуляції з теорією природного права, а тому взяв із неї тільки положення про природні, натуральні, невід'ємні права людини. Мислитель вважав, що ці права полягають у захисті: а) персональної безпеки, б) персональної свободи, в) своїх власності й маєтку.

Антифеодальне спрямування вчення Десницького про невід'ємні природні права людини - очевидне. Очевидне й те, що під егідою натуральних (природних) прав людини обстоювалися буржуазні за значенням принципи, які відповідали інтересам розвитку капіталістичних відносин. І все ж деякі дослідники вчення Десницького вважають його послідовником школи природного права. Справді, мислитель, торкаючись головних правил природного закону і вважаючи їх найкращою основою закону людського, казав про «натуральну юриспруденцію». В іншому місці поняття «натуральної юриспруденції» він замінив поняттям «загальної юриспруденції». Розшифровуючи зміст натуральної (чи загальної) юриспруденції, можна дійти висновку, що під нею Десницький розумів не що інше, як теоретичні основи правової науки, науки про найзагальніші закони розвитку держави і права. За допомоги натуральної юриспруденції мислитель намагався визначити: а) причини походження держави і права, б) їх історичний розвиток у різних народів, в) залежність розвитку держави від зміни умов господарського життя.

Вчений вважав, що право передувало утворенню держави, а правові норми існували в людському суспільстві на всіх ступінях його розвитку. Спочатку закони були прості і нечисленні. Але, в міру зосередження в окремих членів суспільства значного майна, з'явилися закони, що охороняють власність, і їх система стала ускладнюватися. Він визнавав існування таких природних прав людини, як право на життя, здоров'я, гідність, власність, але стверджував, що історичні, географічні й інші обставини можуть обумовлювати такий розвиток влади, яка, як у римлян, була необхідною за політичними міркуваннями, «скільки б не здавалась в теорії противною натурі людській».

У роздумах про причини походження держави Десницький не дотримувався договірної теорії. Він висловлював припущення про історично послідовну зміну «стану» людства: Десницький розрізняв чотири стадії (ступені) в розвитку людства, з яких початковою була стадія народів, які жили ловлею звірів і харчувалися плодами, що росли на землі. Другою була стадія, в якій люди розводили та випасали худобу. Третя стадія — хліборобська, а четверта - комерційна. Перші дві стадії мислитель визначав як епоху «дикості» й «варварства». Третю стадію він характеризував як феодальний період. Комерційна стадія розумілася ним як період капіталістичного розвитку суспільства. На перших двох етапах головувало колективне володіння. З початком обробки землі у людей з'являється право власності, як наслідок працьовитості й уміння накопичувати. Із утворенням суспільства влада зосередилася в руках тих, хто мав багатство. Держава виникає тільки в комерційному стані, її мету учений вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. Кращою формою організації влади він вважав конституційну монархію.

Приватну власність Десницький не розглядав як вічну й незмінну, а її виникнення пов'язував зі змінами в господарському побуті суспільства. Виникла вона з переходом людського суспільства до осілості, тобто на хліборобській стадії, але найповнішого розвитку досягла на стадії комерційній, яку мислитель вважав найдосконалішою, а тому й найкориснішою. Він наполегливо доводив переваги буржуазного суспільства, приватної власності, вказуючи водночас на недосконалість власності феодальної. Ці ідеї Десницького були прогресивними, вони вказували напрямок подальшого розвитку суспільства.

Розглядаючи питання про походження та еволюцію сім'ї, Десницький дійшов висновку, що лише після того, як люди почали робити коло землі, в них на основі господарської вигоди виник інститут парного шлюбу, який досяг повного розвитку на комерційній стадії. Виникнення та розвиток сім'ї, отже, мислитель тісно пов'язував зі зміною господарського побуту людей, з зародженням і розвитком приватної власності.

Виникнення держави Десницький також пов'язував із виникненням і розвитком приватної власності. Коли приватної власності ще не існувало, не було ні держави, ні права. Люди блукали без всяких законів, без уряду, вільні та розпусні. З появою приватної власності влада в суспільстві стала належати багатим. Саме багатство - у вигляді земельної власності — породило феодальне правління, «дворянські та баронські чиноначальства». На комерційній стадії носіями великого багатства, відзначав Десницький, є нові прошарки суспільства - купці та промисловці. Тому мислитель виступав фактично за притягнення до державного управління буржуазних елементів суспільства, щоби вирішальний вплив на державні справи мали всі власники.

Десницький не був прихильником республіки, його лякала активність народних мас. У республіці, вважав він, як у такому правлінні, яке є скоріше правлінням законів, ніж людей, доволі складно обійтися без хвилювань і заворушень. Ідеалом мислителя була конституційна монархія, яка, на його думку, повинна служити інтересам не тільки дворянства, а й усіх власників. Тому вона мусила бути конституційною.

Виникнення права Десницький теж пов'язував із появою приватної власності. У суспільстві, де ще була відсутня приватна власність, не було й права, твердив мислитель. Поява приватної власності породила сварки та вбивства. Народи і звичаї поступилися місцем уведеному державою праву. З виникненням держави стали потрібними закони не тільки для охорони приватної власності, а й для регулювання відносин між державою та підданими, між суддею та підсудним і т. д. Мислитель висказав думку, що як держава перебуває в руках багатих, так і закони встановлені в їхніх інтересах і служать їм.

Прагнучи «пристосувати» англійський досвід до російської самодержавної влади, Десницький у своєму проекті «Представление о учреждении законодательной, судительной і наказательной власти в Российской империи» пише про відокремлення один від одного органів, що здійснюють законодавчі, судові й адміністративні функції («наказательная власть»).

Законодавчої влади, за Десницьким, «крім монархів, ніхто в повному значенні не може мати». Однак фактично вона за його проектом здійснюється монархом разом з однопалатним представницьким органом — Сенатом. Сенату дозволено «за наказом і по розсуду монархів російських» «робити, доповнювати, поправляти чи знищувати закони»; наглядати за витратами державної скарбниці, виконувати функції вищої судової влади. Сенат мав складатися з 600—800 депутатів від усіх станів — поміщиків, купців, ремісників, духівництва й інтелігенції, «щоб усяка губернія, провінція і корпуси мали свого в законодавчій владі представника, заступника і ходатая». Депутати, обрані за високим майновим цензом, на п'ять років без оплати їх праці в Сенаті, рівноправні в Сенаті. Вони вибирають щорічно президента, який представляє монарху всі справи, що потребують вирішення.

На другому місці, за проектом Десницького, стояла судова влада. Право судити слід було надати тільки незалежним і колегіальним судам. Десницький обстоював буржуазні принципи судочинства - гласність, введення суду присяжних із усіх жителів міста, введення захисту. Він рішуче виступав проти станового суду. Щодо судової влади Десницький виклав ряд пропозицій конституційного, демократичного характеру: повне відділення суду від адміністрації, введення рівного для всіх станів суду присяжних, установлення гласності, безперервності і змагальності процесу, надання обвинувачуваному права на захист. «Судити по істині і справедливості» повинні були судді професійні, що мають ґрунтовну підготовку «у повчальній філософії, натуральній юриспруденції, у римських законах ... докладно знати і вправно тлумачити закони своєї батьківщини».

Функції виконавчої влади мав частково виконувати монарх, який володів правом відкладного вето, частково колеги, яким доручалися різні галузі державного управління і які мали подвійне підпорядкування: монархові та сенатові.

Наказову (виконавчу) владу в губерніях слід було надати воєводам, яких безпосередньо призначав монарх. «Наказательную власть», яка «повинна більше залежна бути від вищих», вчений пропонував вручити воєводам у губерніях і провінціях. Вони призначаються монархом, але у своїй діяльності підзвітні губернському суду, що приймає скарги на дії воєвод і привселюдно їх розглядає. Воєводи відають збором подушних і податей, виконанням вироків і місцями ув'язнення.

У своєму проекті вчений має на увазі й існуючу виконавчу владу. За проектом її здійснюють монарх, що володіє правом відкладального вето, і вищі органи управління — колегії, підлеглі монарху і Сенату.

Особливо неприйнятними для феодально-абсолютистської держави були пропозиції Десницького про організацію четвертої влади, яку він назвав громадянською (цивільною) і вважав за необхідне встановити в обох столицях, а також у всіх губернських і знатних купецьких провінційних містах. Керівництво цією владою, під якою розумілося міське самоуправління, мало перебувати в руках третього стану. Органам міського самоуправління мислитель надав ширше коло повноважень, ніж воєводам. Вони завідували міським господарством та благоустроєм, збирали податки з міщан і вирішували цивільні справи за позовами на невелику суму, керуючись у своїй діяльності виданими сенатом статутами.

Ідея законності червоною ниткою проходила через весь проект Десницького. «Правда, - писав він, - що законодавча влада справедливо у всіх народів ставиться першою: однак від судової, наказової та громадянської влади все виконання законів залежить. Багато народів на досвіді переконалися, що краще не мати деяких законів, аніж, маючи, не виконувати».

Компетенція всіх п'яти гілок влади (законодавчу, виконавчу, судову, каральну, громадянську) повинна бути строго визначена законом, з тим, «щоб одна влада не виходила із своїх меж в інші». Основною метою проекту було створення умов для упорядкування законодавчої діяльності, а головне — організаційно-правових гарантій проти деспотизму, законності діяльності бюрократичного і судового апарату самодержавної Росії.

Вимагаючи, щоб одна влада не виходила за свої межі та не втручалася в іншу, Десницький водночас у своєму проекті з особливою впертістю підкреслював, що законодавча влада стоїть вище всіх інших властей. Відправляючись від своєї тези про верховенство законодавчої влади, мислитель усі інші влади ставив фактично у повну залежність від неї.

У дусі політики й ідеології «освіченого абсолютизму» Десницький схвалював державне заступництво промисловості і торгівлі, підтримку мануфактур, банківських установ тощо. Не пропонуючи скасування кріпосного права, він проте вважав за необхідне «означити деякий рід власності для селян», якою поміщик для власної вигоди нагороджував би працьовитих; заборонити продаж кріпаків поодинці й окремо від землі; замінити подушну подать поземельним податком. Виступав за рівне ставлення до всіх народів, що населяють Росію, дотримувався мирної орієнтації в зовнішній політиці.

Надзвичайно глибокими для свого часу та оригінальними були уявлення Десницького про виникнення та розвиток приватної власності, сім'ї, держави і права. Він вважав, що всі ці інститути не є вічними, а виникли за певних історичних умов і змінювалися зі змінами форм господарського побуту. Вони цілковито залежать від форм господарської діяльності суспільства, з яких і слід виводити історію народів, їхні правління, закони та звичаї.

Кажучи про форми держави, Десницький розрізняв феодальне правління, монархію, деспотію і республіку. Феодальне правління являло собою порядки феодальної роздробленості, властиві початковим державам. Міжусобні війни привели до занепаду феодального правління, і його заступила централізована монархія. Зміцнення нових суспільних сил в особі купецтва та промисловців нерідко приводило до руйнування монархії та заміни її республікою. Але страх перед революційними виступами народних мас спонукав мислителя надати перевагу конституційній монархії.

Такі основні риси проекту державних перетворень, запропонованого Десницьким. Його прогресивні ідеї справили значний вплив на формування антифеодальної ідеології та розвиток російської юридичної науки.

Проект реформ державних і правових установ в Росії Десницького намітив конституційний шлях еволюції «освіченого абсолютизму», фактично започаткувавши розробку ліберальної ідеї в імперії.

Держава, на думку Десницького, виникла з первісного стану на основі суспільного договору. Він дослідив різні типи держав, у т. ч. російську абсолютну монархію, і подав до Комісії для створення проекту нового Уложення пропозиції щодо реформування влади з метою кращого захисту прав людини і громадянина.

Десницький одним із перших в українській і російській політико-правовій думці обґрунтував ідею поділу влади, відмінну від поглядів західних мислителів: законодавчу владу, за Десницьким, здійснює монарх разом із сенатом у кількості 600—800 багатих людей, обраних на 5 років; виконавчу очолює монарх; судову і каральну — сенат і суди. Причому судді у судових установах — незмінні, а розгляд справ вони здійснюють прилюдно, за участю адвокатів і присяжних засідателів, яких обирають із представників усіх верств населення. Десницькому належать також проекти щодо вдосконалення міського самоврядування, яке, на його думку, мало здійснюватись у Москві й Петербурзі колективним органом у складі 18 дворян і 55 купців, а в губернських містах — 7 купців і 5 дворян, яких обирали б на 2 роки.

Десницький різко висловлювався проти кріпосного права, був прихильником свободи совісті, рівності народів, виступав проти національного гноблення. При цьому він виправдовував соціальну і станову нерівність у суспільстві, ідеалізував багатство, розглядав його як свідчення високої честі, гідності і переваг людини. Віддаючи свої симпатії міщанам, купцям і фабрикантам, тобто молодій буржуазії Російської імперії, Десницький розумів свободу особи переважно як свободу економічної діяльності.