Розділ 3. Міжнародні відносини Польщі в 30 рр. Хх ст.

На початку 30-х рр. у зв’язку з докорінною перебудовою міжнародних відносин змінювалася і зовнішня політика Польщі, яка була названа «політикою балансування» [6, с. 152.]. Польська держава увійшла в 1933р - рік, який став переломним етапом в міжнародних відносинах. З приходом нацистів до влади в Німеччині і проголошення ними курсу воєнного переділу світу значно зросла напруга в міждержавних стосунках. Це вплинуло на зовнішню політику Польщі в 1933-1939 рр., кардинально змінюються відносини з Англією та Францією, Німеччиною та СРСР. До 1933р., тобто в роки економічної кризи, в умовах загострення міжнародних суперечностей посилюється протистояння між західними країнами та Радянським Союзом. Але вже у 1933 році ситуація почала змінюватись. Це було пов'язано з рядом причин: Радянська країна значно зміцнила своє внутрішньо економічне положення; зросли реваншистські тенденції у зовнішні політиці Німеччини. Це вплинуло на розвиток взаємостосунків Польщі із Англією та Францією.

Але і тут мали місце певні протиріччя. В першу чергу, слід зазначити, що наприкінці 20-х - на початку 30-х загострилися англо-французькі стосунки. Англія, розуміючи прагнення та наміри Франції закріпити своє становище у Європі вимушена була шукати противагу, зближуючись з Німеччиною. Так вже в червні 1935р. була заключна англо-німецька угода яка легалізувала морське озброєння Німеччини. Зовнішньополітичні позиції Франції в цей період поступово послаблювалися, що сприяло радянсько-французькому зближенню (в 1932р. між країнами був підписаний пакт про ненапад, а в жовтні 1933р. між СРСР та Францією відбулися переговори щодо заключення договору про взаємодопомогу). Суперечливість в англо-французьких відносинах не могла не позначитись на стосунках цих держав із Польщею [14, с. 429].

Не поліпшувалися відносини Польщі і Чехословаччини і в 1930-х роках, зокрема, президент Чехословаччини дорікав польському керівництву в небажанні піти на поступки Німеччині у питаннях вирішення проблеми «польського коридору». Союзницею Польської Республіки в цьому регіоні виступала Румунія. Пошуки гарантії незалежності змусили уряд Другої Речі Посполитої підписати у 1921 р. польсько-румунську угоду про союз та взаємодопомогу у разі конфлікту на східних кордонах. Наступним кроком стало підписання 15 грудня 1931 р. польсько-румунського договору про ненапад та економічне співробітництво терміном на п’ять років.

Зважаючи на досить напружену ситуацію, 25 липня 1932 р. в Москві підписано договір про ненапад між СРСР і Польщею. Обидві країни заявили про свою відмову від війни як знаряддя національної політики у їх взаємовідносинах. У 1933-1939 рр. польсько-радянські відносини мали складний, часом суперечливий характер. Спираючись на історіографічні дослідження, можна стверджувати, що політика польського уряду була відверто ворожа щодо Радянського Союзу. Така позиція пояснювалася тим, що правлячі кола Польщі сповідували антирадянські ідеї та відмовлялися від практичного співробітництва із СРСР.

Польські керівні кола доклали багато зусилля для покращення відносин з Німеччиною після того, як її канцлером став А. Гітлер. Своєрідною ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі в бік Німеччини стала ліквідація в1932 році військової місії Франції у Варшаві . В правлячих колах Франції на початку 30-х рр. виділялись дві тенденції у питаннях зовнішньої політики: одна частина прагнула до змови з гітлерівцями з метою організації агресії проти СРСР та країн Південно-Східної Європи ; інша-усвідомлювала загрозу та її можливі наслідки для Франції. Велике занепокоєння в правлячих колах Франції викликало поступове руйнування системи союзів на які спиралась держава в планах організації своєї безпеки та в прагненнях утримати в Європі позиції країни - переможниці у І світові війні. Про це засвідчили польсько-французькі переговори 10-11 травня 1935 року у Варшаві, на яких французький міністр закордонних справ Лаваль заявив, що основною метою тієї частини правлячих кіл, яку він представляє на переговорах, є не безпека в Європі, а угода з Німеччиною.

Саме з цих позицій він розглядав ідею пакту про ненапад та консультації лише як засіб досягнення угоди з Німеччиною. В таких умовах громадськість Франції підтримала ідею Радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку і саме існування Франції. Це стимулювало переговори з СРСР. Вже 2 травня 1935 року в Парижі був підписаний договір про взаємну допомогу на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін, що підписали договір. Однак цей оборонний пакт не створив фундаменту для налагодження дружніх відносин між Францією та СРСР. Він носив чисто тактичний характер. Варшава сприйняла ці переговори як одобрення Францією курсу"санації" на зближення з нацистською Німеччиною. В цьому контексті необхідно розглянути як Польща відреагувала на укладання франко-радянського договору. На початку липня під час переговорів з Гітлером та Нейритом Бек зазначив, що цей договір "на покладає на Польщу жодних зобов'язань", а отже "санаційний" уряд формує свої відносини з Францією не залежно від її договору з СРСР.

Ю. Пілсудський та міністр закордонних справ Ю. Бек орієнтувалися на зближення з Німеччиною. Проте відносини між цими державами в подальшому загострювалися, Гітлер та його соратники все частіше висловлювалися за неминучість ревізії польсько-німецького кордону, повернення Німеччині Східного Помор’я і Гданська. Вони прагнули ослаблення Польщі, яка була найсильнішим союзником Франції. Німецька дипломатія активно використовувала у своїх зовнішньополітичних демаршах проблеми з так званим «польським коридором». У перші місяці гітлерівського режиму Німеччина не проявляла бажання послабити напруженість у відносинах з Польською державою. Вона, навпаки, відкрито оголошувала своєю метою ліквідацію «польського коридору» та приєднання до Рейху частини польських земель, що внаслідок Версальського договору відійшли до Польщі.

В той же час, вважаючи, що гітлерівська експансія буде спрямована в південно-східному напрямку, польський уряд прагнув розширити свої територіальні межі за рахунок Литви й Чехословаччини. Німеччина пішла на цей крок лише з тактичною метою: «нейтралізувати» Польщу на початковому етапі підготовки до війни [14, с. 433]. У цих умовах Берлін дав зрозуміти Польщі, що така угода «можлива і бажана для Німеччини, але вона має бути направлена проти СРСР» [1, с. 31]. За таких обставин західноєвропейські країни застерігали Польщу, лише «через тимчасові тактичні цілі». Міністр іноземних справ Франції, оцінюючи польсько-німецькі відносини, зазначав, що для справжньої угоди між Польщею і Німеччиною не існує реальної можливості [3, с. 690].

Черговий удар по великодержавних планах польського уряду завдав проект «пакту чотирьох», підписаний 15 липня 1933 р. Цей документ передбачав територіальні зміни польсько-німецького кордону – над Польщею нависла загроза повної політичної ізоляції. У цих умовах радянський уряд запропонував Польщі взяти участь у конференції щодо підписання протоколу про визначення агресора. Польща заявила, що вестиме переговори лише в тому разі, якщо до участі буде запрошена її союзниця Румунія. Слід зазначити, що ця пропозиція Ю. Бека зовсім не була пов’язана з турботою про покращення радянсько-румунських відносин. Єдиною метою цього кроку було затягування з відповіддю польського уряду на пропозицію СРСР, тому що радянська ініціатива збіглася в часі зі спробою польського керівництва зблизитися із Німеччиною.

Наприкінці 1933 - на початку 1934 р. тривали польсько-німецькі переговори щодо підписання пакту про ненапад, тобто відбувалося так зване «польсько-німецьке зближення». Під загрозою зриву цих переговорів Німеччина висунула вимогу – Польща має відмовитися від радянської ініціативи. Польський уряд відхилив пропозицію СРСР щодо укладання «балканської декларації» [10, 254]. Як бачимо, польська дипломатія в цих складних умовах обрала шлях лавірування між фактичною згодою з антирадянськими умовами Німеччини та збереженням видимості розвитку контактів із СРСР. 26 січня 1934 р. була підписана польсько-німецька угода терміном на 10 років. Обидві сторони заявили про те, що настав момент для початку нового стану в польсько-німецьких політичних відносинах. Наголошувалося на тому, що збереження миру між цими двома країнами є запорукою миру у всій Європі, а також висловлювалися прагнення щоб в подальшому вирішувати всі справи мирними переговорами,

Хоч угода не гарантувала збереження між двома державами історичних кордонів, однак послабила пильність пілсудчиків, які оцінили її як неможливість гітлерівської агресії проти Польщі [25, с. 71]. Підписання в 1934 р. польсько-німецького пакту про ненапад викликало занепокоєння радянського уряду. Критично оцінивши пакт, СРСР висловив недовіру до нової польської орієнтації у зовнішній політиці. Період 1936–1939 рр. характеризується дотриманням Польщею політики балансування між СРСР та Німеччиною.

Ситуація на міжнародній арені загострилася в результаті укладення 1938 р. Мюнхенської угоди, яка позбавила Європу стабільності. У важкому становищі опинилася Польща, бо Німеччина поновила свої претензії щодо включення «вільного міста» до складу рейху та виділення екстериторіальної зони через «польський коридор». В той же час, Польща у березні 1938 р. скориставшись «аншлюсом» Німеччиною Австрії вирішила домогтися значних поступок від Литви. В ультимативній формі польський уряд вимагав від Литви відновити дипломатичні відносини та визнати насильницьке приєднання Польщею Литви. Виникненню можливого конфлікту перешкодив СРСР, який рекомендував Польщі не посягати на Литву та погрозив у противному випадку денонсувати польсько-радянський пакт про ненапад. Незадоволення політикою Польщі щодо Литви висловила і Франція. Польща була змушена задовольнитися згодою Литви на встановлення дипломатичних відносин.

"Насильницьке" приєднання Австрії до Німеччини та ліквідація Чехословацької держави викликало обурення європейської громадськості. Міжнародна обстановка настільки загострилась, що англійський прем'єр-міністр Н. Чемберлен, виступаючи 31 березня заявив про те що Англія у випадку загрози польської незалежності надасть Польщі допомогу. Однак, це була одностороння гарантія. При чому слід зазначити, питання про те, чи погрожує хтось незалежності Польщі, вирішував сам "санаційний" уряд і лише відповідно до його рішення починав діяти й уряд Англії. У березні 1939 р. польське керівництво відмовилося від англійської пропозиції проголосити Великою Британією, Францією, СРСР і Польщею декларацію, у якій би відображалось їх стремління щодо збереження незалежності держав Центральної і Південно-Східної Європи.

У підсумку варто підкреслити, що польсько-німецькі стосунки у 30-х роках ХХ ст. в цілому можна розглядати у два етапи: 1) 1934-1935 рр. – період польсько-німецької співпраці на взаємовигідній основі; 2) 1936-1939 рр. – період, коли Польщі відводиться роль «сателіта», слухняного виконавця ролі свого партнера у політичних справах. Після підписання 26 грудня 1934 р. пакту про ненапад Гітлер планував, що Польща стане воєнним союзником у разі походу Німеччини на СРСР. У приватній розмові з польським послом фюрер говорив про більшовиків як про головного ворога, якого потрібно знищити. Польщі відводилося місце бастіону між західною цивілізацією і СРСР [11, с. 355].

У другій фазі політичного співробітництва Варшава вже не була одним партнером Німеччини. Головне місце посідає фашистська Італія, а Польщі надається роль «сателіта». Гітлер бачив можливість використати Польщу двояко: як союзника у спільному поході на СРСР або як «оборонний вал», якщо німці спочатку вирішили б силою розправитися із західноєвропейськими країнами. Тому з 1936 р. Німеччина проводить політику підпорядкування Польщі своїм інтересам. Ця політика проявлялась в наростаючому тиску в питанні щодо м. Гданська і Помор’я. 27 квітня 1939 р. нацистська Німеччина анулювала декларацію про ненапад 1934 р. На той час Гітлер готувався до війни з Польщею. 3 квітня він видає директиву про підготовку німецьких військ до нападу на Польщу до 1 вересня 1939 р., а 11 квітня підписав «План Вайс» – план воєнного розгрому Польщі. Готуючись до війни з Польщею, німецьке командування надіялося, що Велика Британія і Франція нададуть їй допомогу.

У цій ситуації польське керівництво займало ворожу позицію щодо СРСР, оскільки відмовилося від запропонованої ним воєнної допомоги. Навіть під час англо-французько-радянських переговорів, які проходили у серпні 1939 р. у Москві, польський уряд не дав згоди на пропуск через свою територію радянських військ у випадку німецької агресії. Це не відповідало інтересам Польщі і сприяло розв’язанню проти неї війни Німеччиною [25, с. 74].

Ситуація кардинально змінилася із підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту, яким Друга Річ Посполита прирікалася на загибель – вона мала бути розділена між Берліном та Москвою. Пакт Молотова-Рібентропа віддзеркалив неадекватність спрямованості зовнішньої політики Польщі на загрозу, що вимагало від керівництва країни постійного балансування між двома сильними сусідами. Німеччина отримала можливість утілити «План Вайс», що, власне, і зробила. 1 вересня 1939 р. німецькі війська вторглися на територію Польщі, а 17 вересня східний польський кордон перетнули частини Червоної армії. Так, Друга Річ Посполита втратила незалежність. Цьому сприяла нереалістична зовнішня політика, спрямована на створення «Великої Польщі». Та й керівники Польщі, зокрема Ю. Бек, бачили головну загрозу для своєї країни на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гітлер не піде війною проти Польщі. Однак короткозора політика підвела керманичів уряду Другої Речі Посполитої. Та й Англія і Франція не виконали союзницьких угод і не допомогли Польщі. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.

Таким чином, у 30-х рр. ХХ ст. Польща завдяки активній зовнішній політиці намагалася виступати важливим чинником міжнародних відносин. Проте, намагаючись проводити політику балансування між Німеччино та СРСР, а також не визначеною політикою із Великобританією та Францією, поляки знову опинилися перед небезпекою втратити свою державність.