Розділ 2. Зовнішня політика Польщі в 20х роках хх ст.
Польська зовнішня політика 20-30-х років XX ст. проходила під знаком активного економічного й політичного співробітництва з європейськими державами. Польща підтримувала політику колективної безпеки, яку обіцяла Ліга Націй відповідно до пунктів 203-210 Версальського договору про роззброєння [14]. А також, зовнішня політика Польщі базувалася на принципах конституції 1921 р.
Загалом зовнішньополітична дипломатія Польщі розвивалася трьома шляхами. Через своє геополітичне розміщення вона була вузлом суперечностей для головних європейських держав – Франції, Німеччини, СРСР. Перший напрям зовнішньополітичної діяльності Польщі був звернений до держав - переможниць у світовій війні, зокрема до Франції та Великої Британії. Польща бажала встановити дружні відносини з Англією, але, незважаючи на численні спроби протягом 20-х років, подібні кроки з боку Польщі не мали позитивних результатів.
Зовсім інакше розвивалися стосунки з Францією, яка виявилася більш «приязною» стосовно Другої Речі Посполитої. Слід наголосити, що дружні відносини між країнами будувалися на тому, що Польща потрапляла під сфери впливу французьких дипломатів. У 1921 р. Польський та французький уряди підписали союзний договір, який зобов’язував сторони надавати взаємну допомогу в разі німецької агресії [28, с. 416]. Цей союз мав антинімецький характер та передбачав французьку військову допомогу у разі нападу Німеччини. Проте, незважаючи на співпрацю, Варшава змушена схилятися до більш незалежної від Франції політики. Це було зумовлено передусім наслідками Локарнської конференції, на якій західноєвропейські держави підписали з Німеччиною низку угод. Ці домовленості не давали твердих гарантій непорушності польсько-німецьких кордонів, а отже й цілісності Другої Речі Посполитої.
Другий вектор зовнішньої політики передбачав створення системи союзів, що охопила б держави Центральної та Південно-Східної Європи - Румунію, Чехословаччину та Югославію [28, с. 416]. Зауважимо, що й такий напрям не був до кінця реалізованим – Польща мала досить складні та напружені стосунки з усіма своїми сусідами, за винятком Румунії [29, с. 276]. У 1921 р. вона уклала з Румунією угоду про союз і взаємодопомогу у випадку конфлікту на східному кордоні.
Але стосунки Польщі з Чехословаччиною не були найкращими, хоча обидві країни були союзниками Франції. Через наявність територіальних суперечностей Польщі не вдавалося укласти політичну угоду з цією країною. Окрім того, через опір Чехословаччини та певною мірою Югославії Польська держава не була включена до Малої Антанти (створений у 1920-1921 рр. блок Румунії, Чехословаччини та Королівства СХС) [18, с. 248].
Третім спрямуванням польської міжнародної політики стала спроба налагодити відносини з двома великими сусідами – Німеччиною та СРСР, які відіграли ключову роль в історії Другої Речі Посполитої. Реалізовуючи ідею «прометеїзму» у зовнішній політиці, Ю. Пілсудський прагнув на федералістській основі створити у Східній Європі блок держав, у якому Польщі належала б роль координатора. Він мріяв протиставити цей блок Росії й одночасно розширити сферу польського політичного та економічного впливу на сході. Одночасно, Пілсудський домагався відокремлення України і Білорусії від радянської Росії. Одночасно, ендеки за головного ворога і надалі вважали Німеччину і виступали за нормалізацію відносин між Другою Річчю Посполитою та радянською Росією.
Після проголошення незалежності Другої Речі Посполитої між країнами виникли суперечки щодо східного кордону. За таких умов відбулася радянсько-польська війна, що мала перемінний характер. Не маючи підтримки, радянські війська не могли продовжувати війну. Тому уряди РРФСР та Польщі уклали 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919–1920 рр., санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920 р.
Польща осудила укладений у квітні 1922 р. у Рапало під час Генуезької конференції договір між РРФСР і Німеччиною про відновлення дипломатичних відносин. Цей договір спрямовував на вихід обох держав з міжнародної ізоляції та посилення їх впливу на світову політику. Польські історики вважали, що він був спрямований проти їх країни. У грудні 1923 р. між польськими і радянськими урядами відбувся обмін нотами щодо визнання СРСР Польщею [18, с. 249].
Польща намагалася створити блокаду комуністичним республікам із Прибалтійських держав. Їй вдалося наблизити до підтримки своєї антирадянської політики Естонію, Литву і Фінляндію. Варшавська конференція Польщі і Прибалтійських держав у березні 1922 р. прийняла Протокол, який мав антирадянське спрямування. Як бачимо, процес нормалізації польсько-радянських відносин наштовхнувся на численні труднощі. Причиною було недовір’я, вороже ставлення правлячих кіл Польщі до радянських республік. Не останню роль відігравали Франція й Англія, котрі мали вплив на зовнішню політику Польщі.
Допомога Великобританії і США у піднесенні військово-економічного потенціалу Німеччини з метою її використання у боротьбі проти Радянського Союзу мала негативний вплив на міжнародне становище Польщі. Та відновлення військової могутності Німеччини посилювало небезпеку для Польщі. Польські дипломати почали домагатися гарантій для східних кордонів Польщі від держав Малої Антанти. Для Польщі важливе значення мало розпочате у 1923 р. спорудження військового порту Гдиня, яке здійснювалося за фінансової допомоги Франції. У 1924 р. Франція заявила про визнання СРСР, що негативно сприйняло польське керівництво [25, с. 67].
З 5 по 16 жовтня 1925 у місті Локарно (Швейцарія) проходила міжнародна конференція за участі Бельгії, Великобританії, Італії, Німеччини, Польщі, Франції та Чехословаччини, на ній підсумували тривалі переговори про гарантії кордонів, які склалися у Європі після Першої світової війни. Заключний акт Локарнської конференції констатував укладення договору між Німеччиною, з одного боку, і Бельгією, Великобританією, Італією та Францією, з другого, та 4 арбітражних договорів (угод) між Німеччиною, з одного боку, та Бельгією, Польщею, Францією і Чехословаччиною, з другого. Одночасно укладена угода між Німеччиною і Польщею передбачала арбітражну процедуру для врегулювання конфліктів, але не гарантувала цілісність німецько-польського кордону. Згідно з досягнутою угодою між Францією і Польщею обидві сторони вирішили надати збройну допомогу одна одній у випадку німецької агресії. Але така взаємна допомога могла здійснитися лише після засудження дій Німеччини Радою Ліги Націй. Але внаслідок того, що Франція спільно з Великобританією і США сприяли німецькій агресії на схід, польсько-французький союз послаблювався [25, с. 68].
У травні 1926 р. відбувся державний переворот, унаслідок якого було утверджено санаційний режим Ю. Пілсудського. Його політика була спрямована на оздоровлення економіки та політики Польщі. Новий польський лідер прагнув створити Польську державу «від моря до моря» [14, с. 428]. Щоб здійснити свої наміри щодо відновлення Речі Посполитої у межах до 1772 р., він розробляв довготермінову концепцію зовнішньої політики, основними напрямами якої були добросусідські відносини з країнами і на заході, і на сході. З огляду на свій зовнішньополітичний курс Польща у вересні 1926 р. вступила в Лігу Націй.
Зближення Німеччини із західноєвропейськими країнами сприяло відновленню її економічного потенціалу. У Європі послаблювалися позиції Франції і посилювалася гегемонія США і Великобританії, які все більше набували прихильників у Польщі. США домагалися від Польщі стати союзницею Німеччини у боротьбі проти СРСР. Тому, поляки, беручи до уваги таку ситуацію в подальшому почали проводити більш самостійну зовнішню політику. Для того щоб протистояти німецькій небезпеці, польське керівництво шукало підтримки у Великої Британії і США [14, c. 430].
Таким чином, Польща у важких зовнішньополітичних умовах намагалася перешкодити можливому об’єднанню проти неї Німеччини і СРСР, продовжувала зберігати добросусідські відносини з Румунією, намагалася покращати стосунки із Чехословаччиною.
Надалі напруженими залишалися відносини Польщі і СРСР, бо поляки не погоджувалися з пропозицією від росіян укласти пакт про ненапад. З іншої сторони Польщі так і не вдалося створити Балтійський блок на випадок війни із СРСР, через територіальні суперечки Польщі із Литвою. Послабленню напружених стосунків між Москвою та Варшавою сприяло підписання Московського протоколу 9 лютого 1929 р. Протокол підписали представники Естонії, Латвії, Польщі, Румунії, Радянського Союзу. Відповідно до його положень, сторони зобов’язувалися надати чинності пактові про відмову від війни як засобу національної політики.
Подальше поліпшення відносин створило сприятливу атмосферу для підписання інших договорів, зокрема, договору про прикордонний статус, договору про порядок розслідування і вирішення прикордонних конфліктів. Незважаючи на пакт про ненапад, зовнішня політика польських керівників не зазнала змін [29, с. 278]. Її антирадянське спрямування посилилося всередині 30-х років. Утім з боку керівництва СРСР особливої «теплоти» щодо Польщі також не спостерігалося. Певною мірою це було пов’язано з призначенням міністром іноземних справ Польщі Ю. Бека. Політик запропонував ідею створення колективної системи безпеки, яка б не включала СРСР. Ю. Бек притримувався традиційних парламентських методів демократії, не був прихильником держав із тоталітарними формами правління і був противником комунізму. Загалом зовнішня політика Ю. Бека включала підтримання союзу з Францією; обережну позицію у відносинах щодо Гданська у разі ревізії німцями кордону з Польщею; дружні відносини з Німеччиною та СРСР; зацікавленість у добросусідських відносинах з Англією та Італією; обережне ставлення до концепції колективної безпеки.
Тривожними для Польщі були відносини з Німеччиною. Після Локарнської конференції німецькі керівники продовжували зазіхати на Помор’я. Польща надіялась на міжнародну підтримку у боротьбі з німецькою агресією. На захист поляків висловилася Генеральна Асамблея Ліги Націй, яка виступила із забороню ведення агресивної політики. 27 серпня 1927 рр. був підписаний Пакт Бріана-Келлогга, відомий також як Паризький пакт – міжнародний договір про відмову від війни, як знаряддя національної політики. Договір отримав назву за іменами ініціаторів – міністра закордонних справ Франції Арістида Бріана і держсекретаря США Френка Келлогга. Польща підтримала цей пакт і цим прагнула досягти підтримки США. Однак США не йшло на переговори із Польщею.