ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………….

Розділ 1. Встановлення кордонів Польщі…………………………………………

Розділ 2. Зовнішня політика Польщі в 20х роках ХХ ст………………………….

Розділ 3. Міжнародні відносини Польщі в 30 рр. ХХ ст………………………….

Висновки……………………………………………………………………………..

Список використаних джерел та літератури……………………………………….

ВСТУП

Актуальність теми. Виникнення незалежної Польщі у листопаді 1918 р., стало важливою подією не лише для неї, а й і для Європи в цілому. Із створенням єдності польського народу й польської території виникла нова ситуація в Центральній Європі, де відроджена Польща була однією з найбільших держав із багатовіковими традиціями самостійного існування і активної зовнішньої політики. Упродовж двадцяти років незалежності Польщі великою була роль зовнішньої політики у налагодженні та розвитку зв`язків з державами Європи і світу; у зміцненні міжнародного становища Другої Речі Посполитої, котра була активним складовим чинником міжнародних відносин на європейському континенті.

20-30-ті роки ХХ ст. – це один із найскладніших етапів світової історії, коли загроза нової світової війни ставала дедалі очевиднішою. Не останню роль на міжнародній арені відігравала й Друга Річ Посполита. Тому проблема зовнішньої політики Польської держави посідає важливе місце у структурі міжнародних відносин у переддень війни. Оцінка дослідниками геополітики Польщі напередодні війни доволі двозначна. Друга Річ Посполита не належала до найбільш економічно розвинених країн Європи і світу, тому її зовнішня політика мала неминуче зводитися до балансування між двома майбутніми агресорами. Проте, опираючись на концепцію балансування, польські керівні кола були впевнені, що отримають допомогу з боку Англії та Франції. Західні країни проводили свою політику «умиротворення» й «невтручання», тому прагнення Польщі утворити та очолити блок східноєвропейських країн викликало в них неоднозначну оцінку. Весь цей комплекс проблем визначає актуальність обраної теми.

Мета роботи - спроба на основі аналізу найновіших історіографічних досліджень охарактеризувати трансформації зовнішньополітичних відносин Другої Речі Посполитої; проаналізувати головні події в зазначених хронологічних межах та визначити їх вплив на подальшу долю Польщі; простежити зовнішньополітичну адаптацію Польщі щодо змін у європейських відносинах. Дослідження цієї теми дасть змогу виявити прорахунки в політиці керівництва Польської держави й з’ясувати причини, що призвели до катастрофи 1939 р. Реалізація означеної мети дослідження вимагала розв’язання наступних взаємообумовлених завдань:

-з’ясувати становище поляків на міжнародній арені після відродження своєї державності;

-прослідкувати поетапність встановлення кордонів Другої Речі Посполитої;

-визначити головні завдання зовнішньої політики Польщі на початку 20-х рр. ХХ ст. та охарактеризувати основні її напрямки;

-висвітлити міжнародне становище держави поляків на початку 30-х рр. ХХ ст.;

-простежити залежність геополітичної позиції Польщі від політики Німеччини та СРСР.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика Польщі у міжвоєнний період (1918-1939 рр.).

Предметом дослідження є процес формування основних векторів зовнішньої політики Другої Речі Посполитої у міжвоєнний період.

Методи дослідження. Під час роботи над курсовою роботою використано історичний підхід щодо аналізу фактичного матеріалу, автор керувався принципами історизму та об’єктивності. У процесі дослідження застосовано порівняльно-історичний, структурно-системний методи аналізу, узагальнення і синтез однотипних фактичних даних та проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу, що забезпечило об’єктивність висвітлення досліджуваної теми.

Хронологічні рамки охоплюють 20-30 рр. ХХ ст. – це міжвоєнний період. Нижню межу становить листопад 1918 р., коли на карті Європи відродилася польська держава – Друга Річ Посполита. А верхня межа – 1 вересня 1939 р. – напад фашистської Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни, яка розпочала новий етап боротьби поляків за свою державність.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. З відновленням незалежності України історики намагаються неупереджено проаналізувати міжнародне становище Польщі у повоєнний час та основні напрями її зовнішньої політики. Для дослідження цього питання певне значення мають праці загального характеру, а саме: Я. Ісаєвича, Ю. Макара, М. Крикуна і Л. Зашкільняка, О.Красівського, М. Литвина, З. Баран та ін. Виокремити варто наукові доробки дослідників Л. Алексієвець, О. Парнети В. Комара, у яких на широкому фактичному матеріалі проаналізовано основні етапи й напрями здійснення зовнішньої політики Польщі у міжвоєнну добу. У сучасній польській історіографії значну увагу приділяють розробці теоретичних аспектів зовнішньої політики повоєнної Польської держави, основним напрямам її здійснення. Проте, на нашу думку, в українській історіографії ще й досі немає праць, у яких би комплексно було висвітлено міжнародне становище Другої Речі Посполитої, показано її місце в системі міжнародних відносин Центрально-Східної Європи між двома світовими війнами, внутрішні та зовнішні чинники впливу на визначення її закордонної політики у 1920–1939 рр.

Наукова новизна роботи зумовлена сукупністю поставлених завдань, так, на основі сучасної історіографії визначено геополітичне становище Польської держави у міжвоєнний період, прослідковано головні етапи зовнішньої політики та визначено основні її напрямки. Проте автор не претендує на вичерпність тематики.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що курсова робота та зроблені висновки дають змогу усвідомити значення Польської держави у міжвоєнній Європі. Дослідження такого характеру можуть бути використані в навчально-педагогічній роботі, для написання наукових праць з новітньої історії Європи, при підготовці до практичних занять та семінарів, а також базою для продовження наукової розвідки.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Встановлення кордонів Польщі

Перша світова війна мала значний вплив на економіку, політику, ідеологію, на всю систему міжнародних відносин, спричинила складання нової геополітичної ситуації, особливо у Європі. Війна закінчилася поразкою для країн Четверного блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччини), в Росії було повалено монархію і встановлено диктатуру пролетаріату, припинили своє існування Австро-Угорська монархія, Німецька, Російська та Османська імперії. На теренах Європи були утворені нові держави – Польська республіка, Чехословацька республіка, Королівство сербів, хорватів і словенців, Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія.

Використавши сприятливу міжнародну ситуацію наприкінці війни, правлячі кола Польщі 11 листопада 1918 р. проголосили відновлення своєї держави – Другої Речі Посполитої. В подальшому головними завданнями новоутвореної держави були: захист національної державності, збереження територіальної цілісності та утвердження її на міжнародній арені як суверенної незалежної держави. Очолив державу лідер Польської партії соціалістичної (ППС) Юзеф Пілсудський. На міжнародній арені інтереси поляків представляв Польський національний комітет (ПНК) у Парижі. В результаті вийшло так, що Польща ніби мала два уряди: в країні влада фактично була у руках Ю.Пілсудського і підпорядкованого йому кабінету А. Морачевського, а на міжнародній арені поляків представляв ПНК очолений Р. Дмовським [7, с. 12].

У час проголошення незалежності Польської держави одним з найважливіших питань було встановлення кордонів, яке викликало чимало дискусій та суперечок. Прийнято виділяти дві головні концепції бачення кордонів майбутньої Польської держави. Ю. Пілсудський та його прихильники представили «федеративну» концепцію встановлення східних кордонів. Вона полягала у створенні на сході національних держав, поєднаних з Польщею рамками федеративного союзу і котрі перебували б під її гегемонією – Україна, Литва, Білорусія і т. д. вони мали становити своєрідний бар’єр, який би відділяв Польщу від Росії. «Федеративна» концепція передбачала, що внаслідок розпаду СРСР, на теренах Радянсьокої України постане незалежна українська держава – Велика Україна, яка, уклавши унію з ІІ Річчю Посполитою, увійде до Польської федерації. Західноукраїнські землі мали залишитися частиною невід’ємною частиною Польщі і Велика Україна на них претендувати не могла. У міжвоєнний період «федералістична» програма зазнала певних змін і стала відомою як доктрина «польського прометеїзму» [13, с. 14-15]. Світоглядними орієнтирами у виробленні зовнішньополітичних пріоритетів концепцій прометеїзму стали погляди Ю. Піл судського. Він був переконаний у тому, що радянська держава стала спадкоємницею імперіалістичної політики царської Росії, яка полягала в намаганні загарбати чужі території й держави, розширити кордони держави та сфери впливів у Європі та Азії [5, с. 117-118].

Ця концепція дістала свій розвиток у подальшій східній політиці Пілсудського. Схвалював цей проект прем’єр-міністр І.Падеревський. Як представник ПНК в США, І. Падеревський виклав основні положення концепції у доповідній записці 1917 р. президенту цієї країни. До складу федеративної Польської держави мали увійти королівства: Польське, Литовське, Поліське, Волинське, Галицько-Подільське. Державу мав очолювати президент, який носив би титул короля Польщі, Литви, Полісся і Галичини. Східна Галичина повинна була увійти до Галицько-Подольського Королівства [7, с. 25].

Інкорпораційну концепцію репрезентував Р. Дмовський, виходячи з положення, що до Польщі належали ті землі, де людність польська домінувала економічно і культурно. Ендеки вважали що, інкорпорувати потрібно було стільки «східних» земель, скільки можна «проковтнути», поступово повністю їх полонізувати, перетворивши Польщу в багатонаціональну державу. Передбачалось створення «єдиної польської держави, нерозділеної на жодні політичні одиниці». До складу Польської держави мали увійти значні території, на яких проживало непольське населення (тобто повернення до кордонів 1772 р.). Литва на засадах автономії, Віленщина, Гроденщина, частина Білорусії з Мінськом, Полісся. Волинь, частина Поділля з Кам’янцем-Подільським. Лінія, за якою мав проходити східний кордон Польщі, дістала назву «лінії Дмовського» [28, с. 205].

Проте подальша доля Польщі вирішувалася на Паризькій мирній конференції в ході дипломатичних переговорів. Наближення конференції, яка б мала встановити новий порядок у повоєнному світі, змусило польські політичні сили об'єднати свої сили задля спільної справи – щоб якнайкраще представити інтереси своєї держави на міжнародній арені. Для цього потрібно було досягти порозуміння між ПНК і та центральною владою у Варшаві, тобто між Р. Дмовським і Ю. Пілсудським. 23 грудня 1918 р. Начальник держави надіслав особисту телеграмму Р. Дмовському, у якій зазначив, що тільки спільне представництво може сприяти тому, щоб вимоги Польської республіки були вислухані [7, с. 12]. У січні 1919 р. І. Падеревський зайняв посаду прем'єр-міністра і міністра закордонних справ. Уряд Падеревського визнали і встановили з ним дипломатичні зв’язки: США – 30 січня 1919 р., Франція – 24 лютого 1919 р., Англія – 25 лютого 1919 р.

Для укладення мирних договорів була скликана Паризька мирна конференція, яка проходила з перервами упродовж 18 січня 1919 р. – 21 січня 1920 р. У ній брали участь 27 країн, що належали до табору переможців і безпосередньо воювали з центральними державами – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією. Керівництво Паризькою конференцією здійснювали п’ять головних держав – США, Англія, Франція, Італія, Японія. Але фактично на всіх етапах конференції найважливіші питання конференції, втому числі і питання щодо кордонів Польщі, вирішували представники трьох держав: США, Англії і Франції [6, с. 147].

Основними завданнями країн-переможниць було закріплення на рівні міжнародних договорів результатів військової перемоги, що зумовило гострі протиріччя, при обговоренні висунутих проблем. А саме, США стали настільки багатою країною, за рахунок військових постачань, що на час завершення війни могли фінансувати весь світ. Надалі основною метою зовнішньої політики США було посилення впливу на європейські держави. А економічне піднесення і значні борги європейських країн робили вагомими претензії США на світову гегемонію [18, с. 247].

Англія під час війни домоглася втрати мілітарної могутності Німеччини і тепер намагалася закріпити досягнути, а також не допустити, щоб Франція стала лідером, оскільки французькі війська займали важливі стратегічні пункти у Європі. Головною метою Франції було послаблення Німеччини, створення автономного утворення на Лівому березі Рейну і приєднання Саарського вугільного басейну. Японія, сподівалася на захоплення німецьких колоній на Далекому Сході. У роботі конференції брала участь Польща, її делегацію очолював Р. Дмовський, пізніше – І. Падеревський. Поляки домагалися повернення Польщі всієї Верхньої Сілезії, Східного Помор’я, Гданська, південної частини східної Пруссії [25, с. 37].

Адже у час проголошення незалежної держави у 1918 р. поза кордонами Польської Республіки залишились Верхня Сілезія, Великопольща, Помор’є, Вармія і Мазури. Це були землі з переважаючою кількістю польського населення, хоча політика онімеченя на цих територіях справила певний вплив на формування національної свідомості. Але поразка Німеччини у війні і відродження власної державності активізували дії польськиї політичних кіл, вони були переконані, що об’єднання всіх польських земель є справою недалекого майбутнього.

Для вирішення питання польських кордонів була створена комісія на чолі з французьким дипломатом Ж. Камбоном. 29 січня 1919 р. на засіданні Ради десяти були викладені пропозиції щодо кордонів Польщі. В основу їхнього визначення пропонувалося повернутись Польщі у межі кордонів 1772 р. До складу польської держави мали відійти Литва, частина Латвії, Білорусія, більша частина України. Проте ставлення до Польщі не було прихильним. Складністю для поляків було те, що будучи однією з найбільших європейських держав, вона не мала відповідного місця і впливовості у міжнародних відносинах. Кожна із центральних держав – США, Англія та Франція, від рішень яких залежали питання відновлення держави, визначення її кордонів, розглядали польську державність через призму власних інтересів на міжнародній арені. В той же час, особливістю становища поляків було те, що вони знаходилися між двома сильними країнами – Німеччиною і Росією.

В результаті долю Польщі вирішували держави-переможниці відповідно до їх впливів у повоєнному світі, в той же час інтереси польського народу ставали на друге місце. З одного боку сильна Польща була потрібна як перешкода на шляху поширення більшовицьких революційних ідей та як союзник у боротьбі із досі небезпечною Німеччиною, з другого боку – вона була буфером між двома сильними ворожими країнами Німеччиною і Росією. Територія Другої Речі Посполитої формувалася упродовж листопада 1918 р. – червня 1922 р. Версальським мирним договором, підписаним 28 червня 1919 р., був встановлений західний кордон.

До складу новоутвореної польської держави увійшли майже вся Великопольща і частина Східного Помор'я без Гданська, який було оголошено «вільним містом» під контролем Ліги Націй. Питання про належність Верхньої Сілезії і Східної Пруссії повинно було вирішуватися шляхом плебісциту. Це означало, що населенню цього регіону надавалося право з допомогою глосування визначити, до якої країни йому ввійти [25, с. 37].

У жовтні 1921 р. Питання про розподіл Верхньої Сілезії розглядалося у Лізі Націй. За її рішенням Польщі було передано 30% території Верхньої Сілезії (46% населення). Проте, Німеччині дісталася більша частина території. Таким чином, у господарському відношенні польська частина спірної території була вартісношою, ніж німецька. Умова, відома в історії як «Верхньо-Сілезька конвенція», що входила до складу Польської Республіки, залишалося в силі німецьке законодавство. У червні 1922 р. Відбулося об’єднання Верхньої Сілезії з Польською Республікою [7, с. 22].

За іншу частину Сілезії – Тешинську виникла суперечка між польським та чехословацьким урядами. Згідно з даними австрійського перепису населення від 1910 р. у чотирьох повітах Тешинської Сілезії проживало 55% поляків, 27% чехів і 18% німців. Коли у жовтні 1918 р. розпалася Австро-Угорська монархія, тут утворилася Польська національна рада. За згодою з Чеськими народними зборами від 5 листопада 1918 р., Рада здійснювала свою владу у трьох повітах, а в четвертому панували чехи. 21 січня 1919 р. чехи почали вимагати звільнення трьох повітів з-під влади поляків. Почалася збройна боротьба. Антанта прийняла рішення про демаркацію польсько-чехословацького кордону. До Польщі відійшла 1 тис. кв. кілометрів, а до Чехословаччини – 1,2 тис. це негативно вплинуло на взаємини між двома слов’янськими державами у міжвоєнні роки [25, с. 38].

Щодо встановлення східних кордонів Польщі, то польські політичні сили були прихильниками того, щоб до новоствореної держави ввійшли наступні території: Східна Галичина по р. Збруч, Холмщина, Підляшшя, Полісся, Волинь – по р. Случ, Проскурівський та Кам’янський повіти, а також значна частина литовських та білоруських земель.

Східна Галичина до осені 1918 р. входила до складу монархії Габсбургів. Та розпад Австро-Угорщини створив умови для поневолених народів для здобуття власної державності. 18 жовтня 1918 р. Українська парламентська репрезентація скликала у Львові загальні збори політичних діячів Галичини і Буковини, на яких було оголошено про обрання Національної ради. 19 жовтня Рада прийняла ухвалу про утворення на території Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття української держави. Передбачалося прийняти конституцію, провести вибори до парламенту, здійснити реформи. Окремо наголошувалося на забезпеченні політичних й національно-культурних прав меншин – поляків, євреїв, німців та ін. Польські політики не звернули уваги на українські домагання [17, с. 443]. Внаслідок виник конфлікт двох народів за приналежність Східної Галичини.

Польсько-українська війна що почалась 1 листопада, продовжувалась із перемінним успіхом. 13 листопада УНРада Тимчасовим основним законом визначила назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) як суверенної держави українського народу. «Держава проголошена на підставі права самовизначення народів Українською національною радою у Львові дня 18 жовтня 1918 р. охоплює весь простір колишньої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями [1, с. 5]. До складу ЗУНР увійшли Східна Галичина, Північна Буковина і українські повіти (комітати) Закарпаття; держава охопила територію близько 70 тис. км² з населенням 6 млн. (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів тв ін.). Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спершу відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. до Чехословаччини. Тож фактично ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з населенням 4 млн.

Активізуючи розпочату в листопаді 1918 р. війну проти ЗУНР, польські війська почали наступ на Схід. 21 листопада Вища Рада Антанти надала Польщі, за умови запровадження автономії у Східній Галичині, мандат на управління нею впродовж 25 років [25, с. 40]. Уже на початку грудня Рада ухвалила декларацію про визначення тимчасового східного кордону Польщі, де його етнічною межею вважалася лінія, що проходила повз Гродно, Брест, на схід від Перемишля до Карпат. Пізніше вона була названа як «лінія Керзона».

В результаті радянсько-польської війни було завдано шкоди обом сторонам. Переговори завершилися підписанням договору 18 березня 1921 р. у Ризі. Ризький мирний договір встановив східний кордон по так званій «Лінії Керзона». За ним Друга Річ Посполита отримала Західну Україну та Білорусію [28, с. 249]. У березні 1923 р. країни Антанти визнали східний кордон Польщі. Але насильницьке встановлення частини кордонів Польщі у майбутньому ускладнило її взаємини з Україною та Литвою.

Таким чином, на початку 20-х рр. ХХ ст. Друга Річ Посполита завершила процес визнання державних кордонів, визначила основні принципи зовнішньополітичної діяльності на міжнародній арені. Упродовж міжвоєнного часу Польща намагалася матереалізувати свої уявлення про геополітичну роль Польської Речі Посполитої в Центрально-Східній Європі й налагодити міждержавні відносини на фоні повоєнного міжнародного становища.