Тема « Вступ. Загальна фармакологія.

Медична рецептура ».

План.

1. Предмет фармакології, її зв’язок з іншими медичними та біологічними науками. Основні етапи розвитку фармакології. Внесок українських та зарубіжних учених у розвиток фармакології. Шляхи пошуку нових лікарських засобів та їх клінічні випробування.

2. Лікарська речовина, препарат, форма. Види лікарських форм (тверді, м’які, рідкі та лікарські форми для ін’єкцій).

3. Джерела отримання лікарських речовин (лікарська сировина). Фітотерапія.

4. Аптека, її структура та функції.

”Державна фармакопея України”, її зміст і значення.

5. Рецепт, структура рецепта. Форми рецептурних бланків згідно з чинним наказом. Правила оформлення рецептів, зберігання та облік рецептурних бланків.

6. Правила зберігання та відпуску отруйних, наркотичних і сильнодіючих речовин. Виписування ліків відповідно до вимог лікувально-профілактичних закладів.

7. Тверді лікарські форми.

Самостійна робота.

1. Фармакокінетика та її основні положення.

2. Фармакодинаміка та її основні положення.

Фармакологія (грец. pharmacon - лікарський засіб або отрута і logos - наука вчення) -наука, що вивчає дію лікарських та інших біологічно активних речовин на організм людини і тварин. Видатний український учений академік О.І.Черкес дав таке визначення фармакології: «Фармакологія -це наука про фізіологічні та біохімічні механізми дп лікарських засобів, про їх фізико-хімічні властивості, шляхи введення в організм, розподіл, перетворення, виведення, дозування, про всі аспекти взаємодії лікарських засобів з організмом».

Фармакологія вивчає такі головні питання:

1. Зміни, які відбуваються в органах і системах організму під впливом лікарських засобів.

2. Перетворення лікарських речовин в організмі.

3. Залежність між хімічною будовою ,фізико-хімічними властивостями і фармакологічною дією лікарських речовин.

4. Використання лікарських засобів для лікування хворих і з профілактичною метою.

Одним з важливих завдань фармакології є створення нових високоефективних лікарських засобів на основі продуктів хімічного і напівхімічного синтезу, сировини природного походження (рослини, тканини органи тварин, мінерали, продукти життєдіяльності мікроорганізмів і грибів) на основі генно-інженерних технологій, а також вивчення механізмів їх дії з наступним впровадженням у медичну практику.

Фармакологія тісно пов'язана з фармацевтичними науками: фармацевтичною хімією - наукою про хімічну будову і фізико-хімічні властивості лікарських речовин ,фармакогнозією - наукою про сировину рослинного і тваринного походження для отримання лікарських засобів, технологією лікарських форм. Вивчаючи різні механізми дії лікарських речовин, фармакологія спирається на досягнення інших наук - фізіології, біохімії, фізики, біофізики, фізичної хімії тощо. Крім того, досліджуючи вплив лікарських речовин на організм хворої людини, фармакологія грунтується на даних патологічної анатомії й патологічної фізіолога. Оскільки останнє слово відносно цінності лікарських засобів належить клінічній медицині, виникла нова наука - клінічна фармакологія. Таким чином фармакологія як фундаментальна медико-біологічна наука в системі вищої медичної освіти є сполучною ланкою між теоретичними і клінічними дисциплінами, яка допомагає лікареві будь-якої спеціальності успішно використовувати її можливості в медичній практиці.

Природничо-наукова основа фармакології- це насамперед фізіологія, а також деякі хімічні, медичні та загальнобіологічні науки: патологічна фізіологія, мікробіологія, фізична хімія, біофізика, біохімія та ін. Без засвоєння цих дисциплін неможливо правильно орієнтуватися у тих складних процесах, які відбуваються в організмі людини і тварин, а отже, призначати ті чи інші лікарські засоби з лікувальною або профілактичною метою. З іншого боку, фармакологія є основою сучасної терапії, зокрема фармакотерапії.

Більшість лікарських засобів - це високоактивні речовини з чіткою спрямованістю дії, і найменша неточність у призначенні їх може спричинити серйозні порушення в організмі хворого.

Часто перед медичним працівником стоїть складне завдання - вибрати з великого арсеналу лікарських засобів не тільки найефективніший, а й найменш токсичний препарат, а також зменшити ризик його негативного впливу на організм. Це потребує глибокого розуміння того, що одна й та сама речовина за неодинакових умов (наприклад, різні дози, чинники зовнішнього середовища, стан організму тощо) може мати ефект лікувальний або токсичний. Так, атропін, дигоксин, стрептоміцин у терапевтичних дозах мають лікувальний ефект, проте з підвищенням дози діють токсично. Відомий з цього приводу вислів видатного лікаря і природознавця епохи Відродження Парацельса «Dosa sola facit venenum» («Тільки доза робить речовину отруйною»), проголошений ним ще у XVI ст., став постулатом.

Вагомий внесок до систематичного вивчення дії лікарських речовин при різних патологічних процесах зробили М. П. Ніколаєв, М. В. Лазарев, О. І. Черкес, Ф. П. Тринус, Я. Б. Максимович та інші вчені. Для визначення досліджень у цьому напрямі ними було введено терміни «патологічна фармакологія», «фармакологія патологічних процесів». Сьогодні вивчення дії лікарських речовин у інтактних лабораторних тварин і в умовах експериментальної патології проводиться за міжнародними стандартами, що отримали

Фармакотерапія (грец. «pharmaсоn» лікарський засіб, отрута, зілля і

» therapeia «- лікування) - науково обґрунтоване застосування лікарських засобів для лікування при конкретному захворюванні з урахуванням особливостей його перебігу, тривалості, форми і стадії, патогенетичних механізмів розвитку, супутніх захворювань.

У XX ст. відокремились деякі розділи фармакологічної науки. Фітотерапія (від грец. phytos - рослина) вивчає дію на організм біологічно активних речовин рослин. Токсикологія (грец. toxicon -отрута і logos - наука) вивчає механізм токсичної дії лікарських засобів і розробляє методи запобігання отруєнь лікарськими та іншими засобами, лікування у випадках отруєнь та ускладнень фармакотерапії. Хіміотерапія вивчає застосування хіміотерапевтичних засобів для лікування, а також профілактики інфекційних, паразитарних, онкологічних та інших захворювань.

2.Лікарська речовина, препарат, форма. Види лікарських форм (тверді, м’які, рідкі та лікарські форми для ін’єкцій).

Лікарський засіб - фармакологічний засіб, дозволений уповноваженим на те органом відповідної країни у встановленому порядку для застосування з метою лікування, попередження або діагностики захворювань у людини або тварини. Дозвіл на застосування нового препарату в якості лікувального засобу видає Фармакологічний комітет (центр) Міністерства охорони здоров'я (МОЗ)України. Лікарська сировина - це сукупність природних та штучних матеріалів і речовин, з яких добувають лікарські засоби. Вони можуть бути рослинного, мінерального, тваринного походження або продукти хімічного синтезу, із якого виготовляють лікарські препарати. Лікарська сировина повинна мати дозвіл на застосування Фармакологічного комітету МОЗ України. Лікарський препарат - це лікарський засіб у вигляді відповідної лікарської форми. Лікарська форма - це найбільш придатна для застосування і зберігання форма лікарського препарату. Лікарські форми в залежності від консистенції поділяються на рідкі, м'які і тверді. За складом ліки можуть бути прості і складні. Прості ліки мають один компонент. Складні містять декілька інгредієнтів. Залежно від кількості компонентів у складних ліках розрізняють: 1. Основну речовину - Basis, яка визначає основний ефект ліків. 2. Допоміжну (що посилює або послаблює дію основної) речовину - Adjuvans. 3. Коригуючу (виправляючу) речовину - Corrigens, яка покращує якість ліків, надає їм приємного смаку, попереджує подразнювальну дію на слизову оболонку шлунка. 4. Формоутворювальну речовину - Constituens, яка надає лікам потрібної форми. За агрегатним станом лікарські форми поділяють на аерозолі, м'які, тверді, рідкі,газоподібні.

За способом дозування лікарські форми є: дозовані і недозовані.

За прописом (складом) розрізняють рецептурні й офіцинальні (фармакопейні) лікарські форми. Лікарські форми, що складаються за індивідуальними лікарськими прописами для виготовлення їх в аптеці, які, проте, не увійшли до діючої фармакопеї, називаються рецептурними, серед яких виділяють магістральні та мануальні. Магістральні - нестандартні,індивідуальні прописи,призначені лікарем конкретному хворому. Мануальні - стандартні, затверджені, клінічно перевірені прописи, які широко застосовуються на практиці. Описання таких прописів даються не в фармакопеї, а в спеціальних збірниках, які називаються мануалами. Офіцинальні - лікарські форми та складні прописи ліків, що зазначені у фармакопеї або інших документах, затверджених фармакопейним комітетом, називаються фармакопейними або офіцинальними. Офіцинальні лікарські форми виготовляються на фармацевтичних заводах. Виготовляють лікарські препарати за вимогами та правилами, що відображені в спеціальному збірнику фармацевтичного законодавства-фармакопеї.. За способом дозування лікарські форми є: дозовані і недозовані.

ДЕРЖАВНА ФАРМАКОПЕЯ УКРАЇНИ (ДФУ) — це правовий документ, що містить загальні вимоги до ліків, ФС (монографії), а також методики контролю їх якості (Закон України «Про лікарські засоби», ст. 2). ДФУ має законодавчий характер. Її вимоги, що висуваються до ліків, є обов’язковими для всіх підприємств та установ України незалежно від їх форми власності, які виготовляють, зберігають, контролюють і застосовують ЛП.

Україна єдина серед країн колишнього СРСР має свою національну Фармакопею — ДФУ 1-го видання (ДФУ 1), яку введено в дію з 1 жовтня 2001 р. Розробником ДФУ є Державне підприємство «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів». У розробці, рецензуванні й доопрацюванні загальних статей і монографій ДФУ взяли участь провідні спеціалісти вищої школи, академічних і галузевих інститутів, контро­люючих органів, фармацевтичних під­приємств, фармацевтична громадськість.

ДФУ гармонізована з Європейською Фармакопеєю, що відповідає курсу України на інтеграцію до ЄС та її статусу спостерігача у Європейській Фармакопеї (з 1998). Тому загальні статті та монографії ДФУ складаються із двох взаємозалежних частин — європейської, ідентичної відповідній статті Європейської Фармакопеї, і національної, що враховує специфіку сучасного стану фармацевтичного виробництва України. Національна частина не суперечить європейській, а містить додаткові вимоги до ЛП, які не випускаються за умовами належної виробничої практики (GMP), встановленими у ЄС. У національну частину включені також додаткові інформаційні матеріали та альтернативні методики. ДФУ містить такі розділи: «Загальні зауваження», «Методи аналізу», «Реактиви», «Загальні тексти», «Загальні статті на лікарські форми», «Загальні монографії», «Монографії», «Гомеопатичні лікар­ські засоби» тощо. Для збереження гармонізації з Європейською Фармакопеєю, яка щоріч­но доповнюється, проводиться доповнення ДФУ. Доповнення 1 до ДФУ1-го видання (ДФУ 1.1) введено в дію з 1 квітня 2004 р., 1.2 — з 1 лютого 2008 р.; ДФУ 1.3 — з 1 січня 2010 р. Робота над доповненнями до ДФУ триває.

3. Джерела отримання ліків, фітотерапія.

Джерела отримання ліків - лікарські рослини, сировина тваринного, мінерального походження, продукти життєдіяльності пліснявих грибів, хімічного синтезу. Траволікування (фітотерапія) — вид терапії, що застосовує рослини як лікарські засоби. Траволікування є найбільшою складовою народної медицини та значимим напрямком наукової медицини. Лікар-фахівець в галузі фітотерапії називається фітотерапевтом. Людей, які знаються на травах і їхньому використанні у медичних цілях, називають травознаями. Іноді до сфери фітотерапії відносять не тільки рослини, але також і гриби (вид лікування, при якому як лікарські засоби використовуються гриби, називається фунготерапією), а іноді й інші природні препарати — продукти бджільництва (прополіс, маточне молочко, мед, віск, бджолину отруту), мінерали, певні частини тварин. Розрізняють традиційну фітотерапію, що є складовою частиною традиційної терапії, і ботанічну медицину (інші назви — наукова фітотерапія, медична фітотерапія) — один з напрямків наукової медицини. У сучасній науковій фітотерапії, на відміну від традиційної, фітотерапевтичні препарати практично не застосовуються самостійно, зазвичай їх призначають додатково до фармакотерапії. Лікарів, спеціалістів в галузі фітотерапії, називають фітотерапевтами.