108 Поняття, склад та специфіка використання земель, що особливо охороняються

(ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО, ОЗДОРОВЧОГО, РЕКРЕАЦІЙНОГО ТА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ)

Згідно з главою 7 ЗК України землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення виділені в ок­рему категорію земель. Однією з основних ознак кожної кате­горії земель є наявність особливого правового режиму, який встановлений законодавством України. Основним завданням правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншо­го природоохоронного призначення є забезпечення їх консер­вативної охорони, яка здійснюється шляхом встановлення від­повідного режиму заповідності.

Цією главою також встановлено, що землі природно-заповід­ного фонду та іншого природоохоронного призначення поділя­ються на дві підкатегорії, а саме: землі природно-заповідного фонду та землі іншого природоохоронного призначення. Перелік земель природно-заповідного фонду та їх правові ознаки чітко визначені в законі. Що стосується земель іншого природоохорон­ного призначення, то згідно зі ст. 46 ЗК України до них належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність

Поняття та склад земель природно-заповідного фонду. Зем­лями природно-заповідного фонду є ділянки суші і водного про­стору з природними комплексами та об'єктами, що мають особ­ливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекре­аційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 43 ЗК України). Порядок надання таким природним комплексам та об'єктам статусу об'єктів природно-заповідного фонду встанов­лений Законом України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.¹ Згідно зі ст. З цього Закону об'єкти природно-заповідного фонду України поділяються на природні території й об'єкти та штучно створені об'єкти. До природних територій та об'єктів належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, за­казники, пам'ятки природи і заповідні урочища. Групу штучно створених об'єктів природно-заповідного фонду утворюють бо­танічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Отже, землі природно-заповідного фонду складаються з земельних ділянок, на яких розташовані зазначені вище об'єкти.

Порядок відведення земельних ділянок для створення об'єк­тів природно-заповідного фонду. Правовий режим земель при­родно-заповідного фонду характеризується перш за все особли­востями порядку відведення земельних ділянок для створення відповідних об'єктів природно-заповідного фонду, які закріплені у ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд». Згідно з цією статтею рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. При цьому рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Що стосується створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, то рішення про їх організацію та встановлення охорон­них зон навколо них приймаються обласними, Київською та Се­вастопольською міськими радами.

Однак ні Президент України, ні обласні ради не наділені пов­новаженнями щодо відведення земельних ділянок для створен­ня відповідних об'єктів природно-заповідного фонду. Тому для створення об'єкта пркродно-заповідного фонду необхідне прий­няття відповідного рішення органами, які наділені повноважен­нями щодо відведення земельних ділянок.

У випадку необхідності створення об'єкта природно-заповідного фонду на землях, які перебувають у приватній власності, такі землі не­обхідно викупити у їх власників у порядку викупу земельних ділянок для суспільних потреб (ст. 146 ЗК України).

Однак певні об'єкти природно-заповідного фонду чи їх части­ни можуть створюватися на земельних ділянках і без вилучення їх у землекористувачів чи викупу у власників. Йдеться про за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо. У таких випадках відповід­ним органом влади приймається рішення про створення такого об'єкта природно-заповідного фонду та відповідну зміну цільо­вого призначення земельної ділянки, на якій він створюється (п. 2 ст. 20 ЗК України).

Право власності на землі природно-заповідного фонду. Особ­ливість правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду полягає у домінуванні у їх власніс-ному статусі права державної власності. Хоча згідно зі ст. 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, однак до цього часу землі, практично всі об'єкти і території природно-заповідно­го фонду, які існують в Україні, перебувають у державній влас­ності. Адже з моменту набуття цим Кодексом чинності діють нор­ми, які забороняють приватизацію земель природно-заповідного фонду та істотно обмежують передачу їх у комунальну власність.

Незважаючи на наявність спільних рис, правове регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду ха­рактеризується глибокою диференціацією, яка відображає особ­ливості кожного виду об'єктів (територій) природно-заповідного фонду.

Землі природних заповідників. До земель природних за­повідників належать надані у постійне користування природним заповідникам як державним юридичним особам ділянки землі та водного простору з усіма розташованими на них природними ре­сурсами з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розроблення наукових засад охо­рони навколишнього природного середовища, ефективного ви­користання природних ресурсів та екологічної безпеки. При­родні заповідники є установами загальнодержавного значення, основними статутними завданнями яких є збереження природ­них комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розроблення на їх основі природоохоронних реко­мендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи.

Землі біосферних заповідників. Біосферні заповідники ство­рюються на базі природних заповідників або національних при­родних парків зі включенням до їх складу інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду й інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.

Землі національних природних парків. Основу земель націо­нальних природних парків складають ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами, які вилу­чаються з господарського використання і надаються цим паркам як державним юридичним особам для виконання їх статутних завдань.

Землі регіональних ландшафтних парків. Регіональні ланд­шафтні парки є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, завданням яких є збере­ження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організо­ваного відпочинку населення.

Землі заказників. Заказниками оголошуються природні те­риторії (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

Землі пам'яток природи. Створення пам'яток природи як те­риторії природно-заповідного фонду проводиться без вилучен­ня земельних ділянок у їх власників або користувачів. Землі, які оголошені пам'ятками природи, можуть використовуватися з обмеженнями, встановленими Законом України «Про природ­но-заповідний фонд України» (статті 27, 28).

Землі заповідних урочищ. Заповідними урочищами оголошу­ються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ланд­шафти, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетич­не значення, з метою збереження їх у природному стані.

Землі ботанічних садів. Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціаль­но створених умовах та ефективного господарського викори­стання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шля­хом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної та освітньої роботи.

Землі дендрологічних парків. Дендрологічні парки створю­ються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреацій­ного та іншого використання.

Землі зоологічних парків. Завданням зоологічних парків є ор­ганізація екологічної освітньо-виховної роботи, створення екс­позицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збере­ження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.

Землі парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Парка-ми-пам'ятками садово-паркового мистецтва оголошуються зе­мельні ділянки, на яких знаходяться найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва, з метою охорони і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоров­чих цілях. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути об'єктами місцевого та загальнодержавного значення. Останні є природоохоронними рекреаційними установами.

Поняття земель оздоровчого призначення. Згідно зі ст. 47 ЗК України до земель оздоровчого призна­чення належать землі, що мають природні лікувальні власти­вості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Склад земель оздоровчого призначення. В частині 2 ст. 48 ЗК України зазначається, що на територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Отже, з наведеної норми випливає, що до складу земель оздоровчого призначення входять ліку­вально-оздоровчі місцевості та курорти.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про курорти» лікувально-оздоровча місцевість є природною територією, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу ли­манів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. А курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчо­го призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їхньої експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраст­руктури, використовується з метою лікування, медичної реа­білітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Цільове призначення земель оздоровчого призначення. Ос­новне цільове призначення цієї категорії земель полягає в їх ви­користанні в інтересах курортної справи. Курортна справа — це сукупність усіх видів науково-практичної та господарської діяльності, спрямованих на організацію та забезпечення ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань із використанням природних лікувальних ресурсів (ст. 1 Закону України «Про курорти»)

Цільове призначення земельних ділянок, розташованих у ме­жах територій курортів та природно-лікувальних місцевостей, підпорядковане основному цільовому призначенню категорії зе­мель оздоровчого призначення. У зв'язку із цим чинне земельне законодавство встановило певні обмеження щодо допустимих видів діяльності та, відповідно, цільового призначення земельних ділянок в межах територій курортів та природно-лікувальних місцевостей. Так, згідно з ч. 1 ст. 48 ЗК України на землях оздоров­чого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на при­родні лікувальні властивості цих земель. Отже, діяльність, яка не охоплюється поняттям «курортна справа» і може негативно впли­нути на природні лікувальні властивості земель оздоровчого при­значення, суперечить основному цільовому призначенню цієї ка­тегорії земель і є забороненою.

Право власності на землі оздоровчого призначення. Право­вий режим земель оздоровчого призначення передбачає мож­ливість їх перебування у державній, комунальній та приватній власності (ст. 49 ЗК України). ЗК України (ст. 84) містить заборо­ну на передачу у приватну власність лише частини земель оздо­ровчого призначення, а саме тих, на яких розташовані об'єкти оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше -не передбачено законом. Отже, заборона на приватизацію земель оздоровчого призначення не поширюється на розташо­вані в межах територій курортів земельні ділянки, надані грома­дянам та юридичним особам, якщо на таких ділянках відсутні об'єкти оздоровчого призначення (санаторно-курортні заклади тощо). Отже, власнісний статус цієї категорії земель повністю підпо­рядкований власнісному статусу об'єктів курортної інфраструк­тури та інших об'єктів нерухомого майна, які розташовані на землях оздоровчого призначення.

Згідно зі ст. 26 Закону України «Про курорти» приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, вико­ристовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебувають у державній або комунальній власності, забороняється. Разом із тим, приватизація інших санаторно-курортних за­кладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ре­сурси зазначених територій, не заборонена. Вона може здійсню­ватися в порядку, встановленому законами з питань привати­зації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизують­ся (ст. 26 Закону України «Про курорти»).

Згідно зі ст. 50 ЗК України до земель рекреаційного призна­чення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних за­ходів. Однак це не означає, що до категорії земель рекреаційного призначення входять всі земельні ділянки, які використовують­ся в рекреаційних цілях. ЗК України проводить чітку лінію між землями, які використовуються в рекреаційній діяльності, та землями рекреаційного призначення як окремої категорії зе­мель. Згідно зі ст. 51 Кодексу до земель рекреаційного призна­чення належать земельні ділянки зелених зон і зелених наса­джень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зай­няті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих табо­рів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а та­кож земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спо­рудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Отже, земельні ділянки водного фонду, лісогосподарського, сільськогосподар­ського, природоохоронного та оздоровчого призначення, які ви­користовуються в рекреаційних цілях, не належать до земель рекреаційного призначення.

Цільове призначення земель рекреаційного призначення. Відмінність земель рекреаційного призначення та зе­мель інших категорій, які використовуються в рекреаційних цілях, полягає в тому, що останні мають подвійне цільове при­значення: основне і додаткове. Основне цільове призначенням земельних ділянок інших категорій, які використовуються для потреб рекреації, полягає у їх використанні для обслуговування потреб водного, лісового чи сільського господарства, заповідної охорони природи, оздоровлення населення та задоволення його духовних і культурних потреб. Рекреаційне ж використання та­ких земель є їх додатковим цільовим призначенням, тобто до­датковою функцією, яка може здійснюватися лише за умови, що рекреація не суперечить основним цільовим призначенням зе­мель, що належать до інших категорій. Що стосується власне зе­мель рекреаційного призначення, то використання їх для потреб рекреації є їх основним і виключним цільовим призначенням. Саме тому на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати викори­станню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ст. 52 ЗК Україн

Склад земель рекреаційного призначення. Незважаючи на єдине цільове призначення, землі рекреаційного призначення охоплюють земельні ділянки, які істотно відрізняються за своїм функціональним використанням. Так, з аналізу ст. 51 ЗК Украї­ни випливає, що до складу цієї категорії земель входять три гру­пи земельних ділянок, а саме: землі, зайняті природними рекре­аційними об'єктами, землі фізкультури та спорту, а також землі, на яких побудовані об'єкти стаціонарної рекреації.

Землями, зайнятими природними рекреаційними об'єктами, є земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних сте­жок і маркованих трас. Рекреаційний ефект на таких землях до­сягається за рахунок використання відповідних об'єктів природ­ного навколишнього середовища.

Землі фізкультури та спорту включають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти фізкультури та спорту (стадіони, спортивні комплекси, палаци спорту, спортивні табори, яхт-клу­би тощо). Такі об'єкти використовуються для організації відпо­чинку населення через спортивні ігри та інші дозовані фізичні навантаження. Разом із тим, не належать до земель рекре­аційного призначення земельні ділянки, надані для інших цілей (житлового чи промислового будівництва, зведення та експлуа­тації об'єктів оздоровчого призначення), якщо на таких ділянках (їх певних частинах) побудовані спортивні майданчики чи інші спортивні споруди.

Землі, на яких розташовані об'єкти стаціонарної рекреації, складають земельні ділянки, на яких побудовані туристичні бази, кемпінги, стаціонарні і наметові туристично-оздоровчі та­бори, будинки рибалок і мисливців, дитячі туристичні станції, дитячі табори (крім спортивних), інші аналогічні об'єкти, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. На ділянках з об'єктами стаціонарної рекреації організація відпочинку населення здійс­нюється з використанням як рекреаційного впливу навколиш­нього природного середовища, так і з використанням дозованих фізичних навантажень.

Право власності. Землі рекреаційного призначення загального користування перебувають у державній або комунальній власності і закріплю­ються за балансоутримувачами, якими є спеціально вповнова­жені на конкурсних засадах державними чи місцевими органами влади підприємства, організації, які відповідають за утримання та збереження зелених насаджень на підпорядкованих тери­торіях зеленого господарства.

Землі фізкультури та спорту можуть перебувати у дер­жавній, комунальній та приватній власності. Власнісний статус таких земель значною мірою визначається власнісним статусом розташованих на них об'єктів фізичної культури та спорту. Та­кож, якщо такі об'єкти перебувають у державній чи комунальній власності, то земельні ділянки, на яких вони розташовані, також перебувають у державній чи комунальній власності і привати­зації не підлягають. Вони надаються в постійне користування державним чи комунальним юридичним особам фізичної куль­тури і спорту, та можуть передаватися в оренду приватним спеціалізованим юридичним особам, які орендують розташовані на них об'єкти фізичної культури і спорту. Якщо ж об'єкт фізичної культури і спорту возведений чи приватизований при­ватною особою, то остання має право й на приватизацію земель­ної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.

Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти стаціонарної рекреації, можуть перебувати у державній, комунальній та при­ватній власності. Разом із тим, рекреаційна діяльність, пов'язана з наданням туристичних послуг/є підприємницькою діяльністю, яка здійснюється у переважній більшості випадків приватними юридичними особами чи приватними підприємцями. Тому домінуючим видом власності на об'єкти стаціонарної рекреації загального користування та земельні ділянки, на яких вони роз­ташовані, є приватна власність.

Так, виходячи з положень статті 53 ЗК та ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини" до земель історико-культурного призначення нале­жать земельні ділянки, на яких розташовані занесені до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України об'єкти культур­ної спадщини, а також земельні ділянки, на яких встановлені зони охорони об'єктів культурної спадщини та охоронювані ар­хеологічні території. Разом із тим, до земель історико-культурного призначення не належать історичні ареали населених місць, крім тих їх частин, на яких розташовані території пам'яток та їх охоронних зон, тери­торії заповідників, а також охоронювані археологічні території.

Цільове призначення земель історико-культурного при­значення полягає в їх використанні для забезпечення збережен­ня предмета охорони об'єктів культурної спадщини, яким є ха­рактерна властивість кожного з таких об'єктів, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої той чи інший об'єкт культурної спадщини й визнається пам'яткою. Тому на земельних ділянках історико-культурного призначення заборо­няється діяльність, яка може призвести до знесення, зміни, заміни та переміщування об'єкта культурної спадщини на інші місця. Крім того, на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, спрямована на зміну призначення пам'ятки, її частин та елементів, здійснення написів, позначок на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини")

Особливості використання земельних ділянок історико-куль­турного призначення та особливості їх цільового призначення визначаються режимами використання об'єктів культурної спадщини, встановлених органами охорони культурної спадщи­ни. Такі режими передбачають внесення якнайменших змін і до­повнень пам'яток та забезпечують збереження їх матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів облад­нання, упорядження, оздоби тощо.

Порядок віднесення земельних ділянок до земель історико-культурного призначення. Основною кваліфікуючою ознакою земель історико-культурного призначення є наявність на них об'єктів культурної спадщини. Тому віднесення земельних діля­нок інших категорій земель до земель історико-культурного призначення може здійснюватися за умови виявлення на них об'єктів, які відповідають вимогам, встановленим законодав­ством України до об'єктів культурної спадщини.

Як встановлено у ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини», об'єкти культурної спадщини, незалеж­но від форми власності, відповідно до їхньої археологічної, есте­тичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи худож­ньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини та всі його елементи по­ширюється правовий статус пам'ятки.

Правове регулювання організації використання та охорони земель історико-культурного призначення. Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, надаються в користування юридичним та фізичним особам з науковою, куль­турно-освітньою, туристичною та іншою метою. їх надання в ко­ристування здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Так, юри­дичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам'ят­ки, відповідають за їхню збереженість і зобов'язані дотримува­тися вимог органів охорони культурної спадщини. Крім того, вони зобов'язані забезпечити збереженість пам'яток на землях, якими вони користуються. Використання пам'ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановле­них органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потре­бує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує збе­реження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо. Забо­роняється змінювати призначення пам'ятки, її частин та еле­ментів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охо­ронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини. А розміщення реклами на пам'ятках національного та місцевого значення, в межах зон охорони цих пам'яток, історич­них ареалів населених місць дозволяється лише за погодженням з відповідним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (статті 24, 25 Закону України «Про охоро­ну культурної спадщини»

Власник або користувач земельної ділянки (зокрема її орен­дар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах насе­лених місць зобов'язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок і розко­пок на цій ділянці згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини. Разом із тим, власник або користувач (орендар) земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки і розкопки, має право на відшкодування у повному об­сязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

З метою захисту традиційного характеру середовища окре­мих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлю­ються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони архео­логічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проект­ною документацією і затверджуються відповідним органом охо­рони культурної спадщини.

Чинне земельне законодавство допускає можливість перебу­вання земельних ділянок, які належать до земель історико-культурного призначення, у різних формах власності. Так, згід­но зі ст. 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом із тим, якщо на земельній ділянці розташований нерухомий об'єкт культурної спадщини, то право власності на таку земельну ділянку значною мірою залежатиме від права власності на об'єкт культурної спадщини як нерухоме майно.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам'ятки культурної спадщини, крім пам'яток археології, можуть перебувати у дер­жавній, комунальній або приватній власності. Відповідно суб'єктами права власності на пам'ятки можуть бути держава, територіальні громади, а також юридичні та фізичні особи.

Виняток з режиму плюралізму форм власності на землі істо-рико-культурного призначення становлять земельні ділянки, на яких розташовані пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, зокрема ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну влас­ність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології — поля давніх битв. Отже, якщо об'єкт культурної спадщини, крім пам'яток археології, знаходиться у приватній власності, то її власник має право на приватизацію шляхом викупу і земельної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.

Разом із тим, пам'ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися лише у користування за по­годженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Земельна ділянка, на якій розта­шована така пам'ятка, також передається або у постійне кори­стування державній юридичній особі, чи в оренду приватній особі.

У разі продажу пам'ятки її приватним власником відповідний орган охорони культурної спадщини має право привілеєвої її купівлі. Разом із тим, законодавство передбачає можливість примусо­вого викупу об'єкта культурної спадщини в її приватного влас­ника. Так, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з немож­ливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань культурної спадщини може поста­новити рішення про її примусовий викуп.

Більше того, у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її примусовий викуп може бути пред'явлено без попередження. Примусово викуплена пам'ятка переходить у власність держави (ст. 21 Закону України «Про охорону куль­турної спадщини»). У такому випадку земельна ділянка підлягає відчуженню разом із пам'яткою і також переходить у власність держави.