3.2. Групи в політиці

У межах політичної психології групу можна визначити як спільність людей, що взаємодіють заради досягнення усвідомлених цілей та інтересів.

Типологія групи на думку Д.В.Ольшанського, може бути здійснена за такими критеріями.

1. Спрямованість дій групи. Діяльність екстравертованих груп спрямована назовні — захоплення влади, залучення прихильників тощо; інтровертованих, відповідно, — всередину.

2. Рівень згуртованості зазвичай визначається ступенем єдності, рівнем спільності трьох базових параметрів — це спільність

109

Типи і типології малих груп (за Д.В.Ольшанським)

№ п/п	Підстава типології	Типи груп
1.	Спрямованість і ефективність дій	Екстравертовані
		Інтровертовані
2.	Рівень згуртованості	Гомогенні
		Гетерогенні
3.	Проникність	Проникні
		Напівпроникні
		Непроникні
4.	Цілі	Інструментальні
		Експресивні
		Функціональні
		Дисфункціональні
5.	Групова свідомість	Група - «Ми»
		Група - «Вони»
6.	Внутрішня структура	Формальні
		Неформальні
7.	Форма зв'язку	Первинні
		Опосередковані
8.	Значущість членства	Групи присутності
		Референтні групи
		Негативно референтні групи
9.	Тривалість існування	Короткотермінові
		Довготермінові
10. ]	Спосіб прийняття групових рішень	Авторитарні
		Демократичні
		Охлократичні

110

інтересів, спільність цілей та єдність дій. Як правило, групи з високим рівнем згуртованості зустрічаються в тоталітарних і авторитарних суспільствах; у демократичних же країнах плюралізм, розвинена система стримувань та противаг, механізми, спрямовані на антимонополізм у будь-якій із сфер життя, — усе це перешкоджає формуванню компактних гомогенних груп.

3. Проникність — це зворотний бік згуртованості. За ступенем доступності нових членів групи поділяються на проникні ("від. криті"), напівпроникні та непроникні ("закриті"). Наприклад, на засідання будь-якого гуртка або товариства (суспільно-політичного напрямку) може прийти будь-хто, притому ніхто не фіксуватиме його особисту присутність. А от при вступі в ту чи іншу партію вже використовуються певні обмеження: заява, рекомендації, членські внески, кандидатський стаж. Непроникні групи — партії тоталітарного характеру — ставлять на "вході" максимально можливу кількість обмежень. У цьому сенсі світовий лідер — кампучійські комуністи, які після захоплення влади перші декілька років не афішували навіть своїх імен, підписуючи документи просто "Організація". Лише через чотири роки стали відомі імена Пол Пота і Йєнг Сарі.

4. Цілі. Інструментальні групи орієнтовані на досягнення реальних політичних цілей — прихід до влади, реалізація своєї програми і т. ін. Експресивні групи орієнтовані на формування сприятливого внутрішнього психологічного клімату, на створення комфортної атмосфери свого існування в політиці (наприклад, невеличкі опозиційні групи, що не ставлять завданням прихід до влади, для них достатньо виражати час від часу свої політичні погляди в різних формах). Функціональні групи — ті, що займаються певними цільовими соціально-психологічними функціями, орієнтовані на впровадження чогось нового (наприклад, коаліції більшості в парламенті, руху за права жінок тощо). Дисфункціональні групи спрямовані, навпаки, на ліквідацію чогось сталого в суспільно-політичному ладі, порушення якихось функцій (групи революціонерів чи опозиціонерів, що виступають за часткове або повне скасування сталих порядків).

5. Групова свідомість. Розрізняючись за особливостями групової свідомості своїх членів, групи поділяються на групи-"ми" та групи-"вони". Вперше цей поділ був впроваджений російським

111

ким психологом Б.ф.Поршнєвим, що звернув увагу на специфічні перекручування у свідомості політичних груп. Поршнєв стверджує, що в історії людства ніколи не було "психологічного канібалізму": "вони" — це щось інше, "чуже", тобто нелюди, отже, знищення (у найрізноманітніших сенсах цього слова) відбувається не людей, а "нелюдів".

Елемент наявності "Ми" у групі — це центральний компонент, без якого група може просто розпастися. "Ми" — це ті, хто поділяє спільні з нами переживання, почуття, емоції, вірування, політичні переконання й ідеали. Усе, що не входить в обсяг переживання "ми" — виноситься за межі, позначаючись як "вони". Природно, для психологічної природи людини властиво співвідноситися з гарним, позитивним, виносячи за "дужки", за свою "територію" весь негатив. Отже, "вони" наділятимуться негативними властивостями та характеристиками, на відміну від "нас", позитивних героїв.

6. Внутрішня структура. У формальних групах ззовні жорстко заданий статус усіх її членів, відповідно, і статусні розходження. Права й обов'язки формалізовані та виражені в явній (статут) або неявній (традиції) формах. Приклад — армія. У неформальних групах статус членів та характер взаємодії між ними задані тільки особистими якостями людей, тут домінують людські відношення взаємної симпатії, а інструментальні та функціональні цілі в таких групах відходять на задній план (наприклад, політичні клуби). У реальному житті в більшості груп присутні обидві структури відносин.

7. Форма зв'язку між членами групи може бути "віч-на-віч", за умови безпосереднього контакту між членами групи, і тоді це "первинна група". Прикладами можуть служити первинні групи політичної партії. Інша форма зв'язку — опосередкована, здійснювана, головним чином, через засоби масової комунікації; такі групи названі вторинними.

8. Значущість членства в групі для її учасників. Група присутності — це конкретна група, членом якої є людина. Оскільки реальне і бажане часто-густо не збігаються, то для людини виникає референтна група — психологічно приваблива для людини група, за законами, нормами та стандартами якої вона хоче жити. Негативно референтна група — це реальна або уявлювана група, що виступає як "анти-взірець", "анти-символ".

112

9. Тривалість існування. Короткострокові групи існують для досягнення якихось конкретних, близьких цілей. Прикладом такої групи може бути передвиборний штаб, який після ходу виборів та одержання того чи іншого результату (перемоги або поразки), як правило, розпадається або ж перетворюється на нові групи. Довгострокові групи вибудувані на дальні цілі, що потребують великого відрізку часу.

10.Спосіб прийняття групових рішень. Як правило, спосіб прийняття рішень у групі залежить від того стилю, в якому діє лідер. Авторитарний стиль лідерства припускає таке співвідношення сил у групі, за якого група слабо бере участь в обговоренні тієї чи іншої проблеми, в більшому ступені виступаючи в ролі пасивного виконавчого начала стосовно лідера. Типовий приклад — партійний осередок часів СРСР: спуск директив із центральних органів керування в місцеві. У групі демократичного типу з прийняття рішень виникає активна позиція не тільки лідерів, але і пересічних її членів: тут відбувається активний взаємообмін думками з тієї чи іншої проблеми і, як правило, прийняття остаточного рішення відбувається більшістю голосів, з огляду на всі запропоновані альтернативи. Тут лідер — це організаційне начало, що не дає групі "піти убік". При ситуації, коли лідер не виконує своїх функцій і є ним лише формально, група перетворюється на охлократичну, та прийняття рішень, як правило, залежить від випадкових чинників (настрої членів групи, зовнішні чинників тощо). Наступним видом групи як суб'єкта політики є політична організація.

Політична організація являє собою структурну конфігурацію (політичну групу), що включає фахових політиків та спеціалістів допоміжних напрямків, створену для реалізації деякого суспільно-політичного групового інтересу. Політична організація створюється з метою забезпечення максимальної (достатньої) ефективності реалізації справжнього групового інтересу. Реальний груповий інтерес, реальна мета може не збігатися (зазвичай не збігається) із декларованим інтересом і декларованою метою політичної групи: справжня мета політичної групи та її інтересу можуть бути визначені на підставі інформації про її діяльність, тактику та технологію.

113

Основні принципи політичної організації "такі:

• політична організація існує для здійснення успішної діяльності;

• політична організація має спиратися на реально існуючий суспільний груповий інтерес (інтерес електорату);

• електорат політичної організації має складати важливу, достатньо представницьку частину суспільства, мати достатню суспільну потужність для активізації політичних процесів у потрібному напрямку;

• політична організація має бути ефективною, результати діяльності для учасників мають перевершувати витрати;

• політична організація має бути сталою; доцентрова складових інтересів для її членів повинна перевершувати відцентрову;

• політична організація має бути адаптивною та керованою, ефективно реагувати на зміни зовнішньої та внутрішньої ситуації.

Для сучасної політичної науки характерне визнання елітарності існуючого суспільства. Реальна політична влада зосереджена в руках меншості — еліти, що формує цілі розвитку суспільства та приймає важливі політичні рішення. Існує велика кількість концепцій, що обґрунтовують правомірність розподілу суспільства на керуючу меншість та керовану більшість.

Ідеї про неминучість розподілу суспільства на керуючих і керованих висловлювалися ще в глибоку давнину. Достатньо в цьому зв'язку назвати імена Конфуція, Платона, Н.Макіавеллі, хоча в той час їхні концепції не набули вагомого політологічного обґрунтування. Перші науково розроблені концепції еліт запропонували наприкінці XIX — на початку XX сторіччя Г.Моска, В.Парето, Р.Міхєльс. В їхніх творах були охарактеризовані основні якості еліти, критерії та форми відбору, взаємовідносини усередині еліти і відносини еліти з масами, роль еліти в суспільстві. Вони підкреслювали елітарність будь-якого суспільства, його неминучий розподіл на керуючу меншість та керовану більшість. Влада належить еліті через те, що вона відрізняється особливими якостями.

В даний час існують різні напрямки елітарних теорій. ціннісні теорії еліти, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні теорії. Вони відбивають ті чи інші аспекти реальної дійсності.

В узагальненому вигляді політична еліта — це привілейована група, що посідає керівні позиції у владних структурах та безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших для суспільства

114

рішень. Для сучасного суспільства характерна різнобічна, внутрішньо диференційована, але інтегрована політична еліта. існування політичної еліти пояснюється цілою низкою чинників: психологічною та соціальною нерівністю людей, законом розділення праці, політичною пасивністю значної частини населення. Сучасні політичні еліти, як правило, мають складну структуру і помітно відрізняються в різних країнах, із цієї причини існують різні класифікації політичної еліти. Еліта, що безпосередньо має державну владу, називається правлячою, їй протистоїть опозиційна, або контреліта. У залежності від характеру рекрутування, еліту підрозділяють на відкриту та закриту: відкрита еліта може поповнюватися представниками різних прошарків населення, у закриту еліту доступ для представників інших соціальних груп закритий.

П.І Паран виділив традиційну та сучасну еліту. До традиційної еліти входять релігійні еліти, аристократія, військове керівництво країн, що розвиваються. Сучасну еліту він характеризує як раціональну, вона складається з чотирьох груп. Найвища еліта приймає всі найважливіші в суспільстві рішення, до її складу входить вище керівництво країни та його найближче оточення. Прийнято вважати, що в західних країнах на кожний мільйон жителів припадає приблизно 50 представників найвищої еліти. У середню еліту включають осіб, що характеризуються трьома ознаками — рівнем прибутку, фаховим статусом, освітою, ця частина еліти складає приблизно 5% дорослого населення. Групи, в яких відсутній один із трьох показників, утворюють маргінальну еліту. Вищий прошарок державних службовців складає адміністративну еліту, що здійснює виконавчі функції.

Соціальна результативність політичної еліти значною мірою залежить від її якісного складу, фахової компетентності. Професіоналізм еліти багато в чому визначається системою відбору, якому в більшості країн приділяється особлива увага. Зазвичай виділяють дві основні системи рекрутування еліт. систему гільдій та антрепренерську систему.

Система гільдій відрізняється, насамперед, закритістю. Добір кандидатів на більш високі посади здійснюється з нижчих прошарків самої еліти дуже вузьким колом керівних робітників. Для цієї системи характерне повільне просування кандидата на вищі посади, що зумовлено наявністю численних формальних вимог до претендента. Це призводить до відтворення існуючого типу

116

еліти, тому без доповнення конкурентними механізмами система гільдій може призвести до поступової дегенерації еліти.

Одним з варіантів системи гільдій є номенклатурна система рекрутування. Спочатку вона була впроваджена в СРСР, а потім набула поширення в інших соціалістичних країнах. її головна особливість полягає в тому, що призначення керівників майже будь-якого рівня здійснювалося тільки за згоди відповідних партійних органів. У СРСР номенклатура являла відносно замкнуту групу, щозосередила у своїх руках політичну владу. Закритий характер номенклатурної системи багато в чому зумовив деградацію радянської політичної еліти.

Антрепренерська система відрізняється, насамперед, відкритістю. Теоретично вона дає можливість представникам будь-яких суспільних груп претендувати на місця в політичних структурах, тому що вона орієнтована на особистісні якості кандидата. У цьому відношенні антрепренерська система надає широкі можливості молодим лідерам та нововведенням. Обмежена кількість формальних вимог до претендентів, широке коло електорату забезпечують високий ступінь конкурентності добору в еліту. Антрепренерська система найкращим чином пристосована до сучасних реалій.

Сучасна Україна ілюструє необхідність існування в суспільстві двох систем одночасно. Система гільдій — традиційна для неї форма рекрутування, що перейшла з радянських часів; антрепренерська ж система почала активно застосовуватися, починаючи з середини 90-х років, коли з'ясувалося, що наявна еліта не в змозі не те що продуціювати нові ідеї і форми життя, але й просто бути адекватною до постійно мінливої ситуації в суспільстві. Обидві системи рекрутування недосконалі, тому в будь-якому суспільстві вони присутні обидві в більшому чи меншому ступені, тим більше, що жодна система, яка розвивається, (куди можна віднести і політичну еліту), не може не тяжіти до закритості, самовідтворення, іншими словами, до негласного схвалення добору у свої лави за допомогою механізму гільдій. Завдання ж суспільства при цьому — не дати еліті замкнутися на самій собі і максимально повно використати антрепренерський механізм.

Політичний лідер та політична еліта як такі — це елемент того чи іншого міфу, тож різні періоди пострадянського розвитку України висували на перше місце нові типажі лідерів. Перший етап потребував відділення від СРСР, тому лідерами виявилися

116

ШЬл варіанти еліт: з одного боку, це стандартна номенклатура,

Кцікавлена в тому, щоб із позицій других ролей перейти на

Вррші; з ішного, для вирішення цих цілей номенклатурі прийшло В^пустити в перший ряд також і новий тип еліти — з етнічними

Ирслами. Саме етнічна національна еліта, проголосивши право

Ив відділення, допомогла номенклатурі в вирішенні її проблем.

Н|с еліта характеризувалася такими особливостями: вона була гу-

Ирнітарною, частково дисидентською й орієнтованою на Західну

Кйсраїну. Номенклатурна еліта, навпаки, була технічною, прора-

Иянською і орієнтованою на Москву. Об'єднання цих двох еліт —

Юоменклатурної й етнічної — призвели до вибору Л.Кравчука,

ІМо у результаті об'єднував у собі вимоги цих двох еліт.

I Другий етап поступово витиснув еліту-2 (етнічну) на другі

Іролі; еліта-1 (номенклатурна) з'єдналася з елітою-3 (регіональ-

Ною), що сприяло обранню нового президента Л.Кучми.

Регіональна еліта інтенсивно розвинулася в пострадянський час,

оскільки ослаблення московських зв'язків не змогло замінити си-

лу київської еліти, процес народження якої триває. Регіональна

[ еліта зайняла місця, що реально відповідають їі фінансовій і

політичній силі: у випадку України істотні позиції займає дніпро-

петровська еліта, що в свою чергу спричинює різке неприймання

з боку інших еліт, у першу чергу — київської.

Зважуючи на провідну роль, яку в суспільстві грають політичні партії як інструмент демократичного волевиявлення, розгляньмо деякі аспекти їхнього функціонування в Україні.

Щоб кваліфіковано розподілити політичні партії на партїї ліві, праві і центристські, політичні психологи вважають, що потрібно, насамперед, розрізняти "праве-ліве" як структури по-всякденної свідомості (у нас) і як політичну орієнтацію (на За-ході). Ліві в Італії, Франції — зовсім інші ліві, ніж в Україні й у пострадянських державах узагалі. На Заході ліві погляди є орієн-тацією, що може гармонічно поєднуватися з підтримкою приват-ного підприємництва: можна мати приватний магазин і бути проти капіталізму — у розумінні поставити цих значних капіта-лістів-монополістів під контроль. У нас, в Україні, ліві — це полі-тична сила, що спирається на повсякденну свідомість і переслідує цілком конкретні задачі націоналізації приватизованого (відібра-ти і розділити), відновлення колишнього СРСР у будь-якому ви-гляді тощо.

117

Однією з найважливіших функцій партії' в набутгі публічної влади є соціально-політичне структурування громадянського суспільства і посередництво між структурованим громадянським суспільством та владою. Дотепер українські партіїпрацювали пе-реважно окремо з політично активною частиною громадян, жур-налістами, для підготування владних рішень запрошували екс-пертів. Але публічна політика розпочинається там і тоді, де і ко-ли експерти, консультанти, мозкові цєнтри, РК.-кампанії, жур-налісти і політично активні громадяни за допомогою партій бе-руть участь у єдиному просторі привселюдних дебатів при роз-робці і просуванні владних рішень.

Перед партіями в сфері публічної політики стоять такі зав-дання:

1) забезпечення ідентифікації громадян із відповідною соціаль-ною групою згідно з їхніми інтересами та мотивами (ідео-логічна сегментація соціального простору — оформлення соціальної стратифікації суспільства);

2) забезпечення комунікації усередині групи і між соціальними групами в реальному процесі прийняття рішень із наступною їхньою презентацією в привсєлюдних дебатах;

3) забезпечення привселюдних дебатів та консультацій різно-манітних соціальних груп з експертами в процесі виробітки, просування і прийняття державних рішень. Цей останній про-цес є головною складовою частиною сфери публічної політи-ки і зветься деліберативний процес.

Делібєративний процес (від англ. йеІіЬетіе — обмірковува-ти, зважувати, радитися, обговорювати) — процес масових кон-сультацій усередині країни з суспільно значущих проблем і при-тягнення до розробки публічної політики якнайбільше громадян. Таке нововведення в розвитку політики є результатом усвідо-млення обмеженості традиційних експертних досліджень або зу-силь партійних лідерів для цілей розвитку перспективних полі-тичних рішень в умовах, коли ставки дуже високі, а еліти часто помиляються в інтерпретацїї суспільної думки.

Д еліберативний процес — глобальні консультацїї різноманіт-них соціальних груп політично активних громадян, груп впливу, експертів, консультантів, журналістів та політичних партій, що ха-рактеризуються наявністю наперед відомих і відкритих інструмен-тів і технологій, наявністю узгоджених планів привселюдних діа-118

•логів, конференцій, муніципальних зустрічей, одержанням узгод-ьжених результатів у вигляді сценарію і протоколу розвитку подаль-іших подій, програмуванням дослідшщьких замовлень і, зрештою, прийняттям того чи іншого законодавчого або виконавчого рішен-ня, того чи іншого корпоративного соціально значущого проекту. '•' У ситуацїї, коли партії опиняються на периферії розвитку політичних технологій, і їхня соціальна значущість піддається сум-ніву, партійне будівництво є для партій критично важливою спра-вою. Зазвичай в більшості теперішніх партій в Україні відсутні такі еяементи партійної структури, як відділ стратєгічних комунікацій (ідеологія й агітація, зв'язок із первинними осередками, доведення рішень влади до рядових членів, дискусії в первинних осередках з виробітку варіантів законодавчих і виконавчих рішень, що партія проводить у владу), відділ зв'язків із громадськістю (відношення з експертами, консультантами, журналістами, проведення круглих столів і привселюдних дебатів, де наявні позиції первинних осе-редків партії зштовхуються з думкою експертів, пропозиціями консультантів і відбувається виробіток варіантів рішень).

Крім того, у нас відбувається процес інституалізації прин-ципово нових для України структур — мозкових центрів. На За-ході подібного роду структури називаються "Тпіпк Тапк" — фа-брики думки або мозкові центри, що генерують нові ідеї в про-ектній формі, просувають їх через інститути масової комунікації у формі аналітичних доповідей із рекомендаціями, організовують за підтримкою політичних партій процес масових глобальних консультацій, укладають домовленості з різними політичними силами у формі протоколу розвитку про просування певного за-конодавчого або виконавчого рішення, забєзпечують аргумен-тацію всіх варіантів альтернативних рішень і привселюдне їхнє обговорення, і, нарешті, прийняття оптимального рішейня.

Доречний погляд на специфіку функціонування політичних партій з точки зору менеджеріального підходу.— політична пар-тія з цього ракурсу постає як корпорація. Магістральний шлях розвитку організаційних структур (якою є і політична партія) — це корпоратизація, тобто розвиток дрібних, серєдніх і великих корпорацій. Головні риси корпорації — це наявність професійно-го колективу з якимось спільним завданням, існування корпора-тивної етики структури (корпоративної мікроідеології), створсн-ня усерєдині корпорації цілої системи мотивацій для роботи, ііа-

119

явність усередині корпорації оеобливого клімату довіри та заохо-чення інтелектуального_; розвитку робітників, стимулювання їхньої творчості і підтримка духу привселюдної змагальності з добре розвиненою системою матеріального заохочення і вису-вання успішних кандидатів на керівні посади.

Система корпоративного керування має стати в центрі уваги політичних менеджерів та політичних психологів, і удосконалю-вання керування, оцінка його ефективності має бути окремою за-дачею корпорацій. Це означає, насамперед, відкриту стратегію корпорацій, широке обговорення корпоративних проектів і колек-тивне поточне планування. Також необхідне створення відкритої інтелектуальної системи співробітництва й атмосфери довіри в ро-бочих колективах — звідси необхідність служб психологічної підтримки. Значний розвиток має одержати практика аутсорсінга, тобто передача за рамки корпораціі її' допоміжних функцій — бух-галтерії, технічного обслуговування, транспорту тощо.

Корпоративна структура суспільства має стати сферою дер-жавного інтересу остільки, оскільки ця структура забирає на себе не тільки багато функцій організації громадянського суспільства за фаховою ознакою, але і ряд аспектів соціального забезпечення співробітників. Крім того, корпорації, що пропонують для суспільства свої проекти і будують відкриті стратегїї, стають кон-трольованими і прогнозованими. Самі цілі і корпоративні етики (мікроідеології) є відкритими і підлягають суспільному контролю. Самий характер партійної корпоративної конкуренції стає етичним — виграє той, хто запропонує найбільше рівноправне і гуманістичне рішення, і ця вимога може бути забезпечена в судо-вому порядку. Діяльність корпорацій може бути оскаржена в суді будь-яким державним інститутом, будь-якою іншою корпо-рацією або фізичною особою.

Аналізуючи роль політичних партій як суб'єктів політично-го процесу в Україні, можна дійти висновку, що вони не визнача-ють розвитку політичної ситуацїї в країні. Як відзначає В.Золота-рьов, найвпливовіші з них являють собою політичні надбудови відповідних кланів. Яісщо під партією розуміти не зареєстровану державою юридичну особу, а те, чим партії були завжди — гру-пою людей, що думає та часто діє схожим чином в тій чи іншій

120

політичній ситуації, то, як вважає вчений, таких партій в Україні всього дві: "праві" і "коммуно-олігархи".

Об'єднати різношерсті, на перший погляд, і нерідко відкри-то ворогуючі угруповання в два великих табори дозволяє на-явність у кожного з них деякої ідеологічної "тріади", що, по суті, є вирішальною у виборі політичної лінії. Ці "тріади" виглядають у такий спосіб. Перша, умовно кажучи, "права": "україномовст-во — економічні реформи — орієнтація на Захід". Друга, умовно, "ліва": "двомовність — економічна лівизна — орієнтація на Росію". Політичною проблемою нашої країни є те, у суспільній свідомості всі частини "тріади" сприймаються як взаємозалежні і взаємозумовлені, і наявність у якоїсь сили одного елемента авто-матично "домальовує" до його в суспільній свідомості інші.

Але ж у контексті даної політичної ситуації в Україні мож-на припустити, що у значної кількості народних обранців прими-кання до тієї чи іншої партії диктується особистими пріоритета-ми, пов'язаними лише з однією з частин "тріади". Наприклад, "україномовні" частіше за все підтримують "правих" не тому, що вони "реформатори", а через мовні пріоритети; у свою чергу, "російськомовні", яких турбують мовні проблеми, готові підтри-мати лівих (самі не будучи лівими), адже вважається, що вони "за російську мову". Ті, хто вболіває за реформи, готові підтримати "правих", часто не поділяючи їхньої антиросійської політикй, а серед лівих можна знайти лібералів, котрих найбільшим чином обурює ігнорування законів та безкарність влади. Політик, що виступає, скажімо, за двомовність і економічні реформи, вигля-дає протиприродно, а привселюдні висловлення на користь інте-грації в Європу легко дозволяють сховати лівизну.

Таким чином, переважна більшість політично активних гро-мадян беруть участь у діяльності структур, цілі яких ї'м у значній мірі далекі.

Здійснюючи екскурс до недавнього минулого, О.Дащаківсь-ка зазначала, що у 80-х роках в Україні номенклатура набула но-вих рис, готова була змінити своє політичне становище, намага-лася закріпити свою ставку на економічний капітал. Суперечність між інтересами номенклатури та державними, на думку О.Криш-тановської, і спричинило такий швидкийрозпад політичної систе-ми. Водночас формувалася інша еліта. Як і на попередніх етапах,

121

роль носія ідеї українства була в руках культурно-освітніх дія-чів — за цю ідею не один з них поплатився своїм життям, проте, завдяки їм українська ідея знову відродилася у 90-х роках.

Саме завдяки учасникам дисидентського руху українська ідея була сприйнята в суспільстві, і в грудні 1991 року було про-голошено незалежність України. Опозиція влилася до вищих ешелонів влади, проте, з часом більшість з них втратила високі пости. Політичною елітою в Україні стала так звана "партія вла-ди": стара номенклатура, яка сприйняла цінності сучасності, які були потрібні, щоб залишитися при владі. Відбулася інкорпо-рація колишньої номенклатури, яка запозичила гасла націонал-демократії. А щодо організаційно управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, різноманітних посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої. На сучасному етапі еліто-творення простежується входження до політичної еліти представ-ників олігархічних та кланових груп — це пояснюють злиттям бізнесу та влади. Однак, подальша і досить інтенсивна еволюція цих відносин — це залучення до потоку елітарної циркуляції тіньових ділків. По суті, процес конверсії власності у владу залу-чив до своїх механізмів представників кримінальної бізнес-еліти, безпосередньо інтегруючи їх у структури державного та політич-ного управління. Це свідчить про досить сильну орієнтацію керівного класу на матеріальний добробут як мало не єдиний сенсозначущий образ сучасного українського владування.

Щодо формування політичної еліти за типом політичної системи, то сьогодні важко говорити про партійних лідерів та президентський апарат як головні канали рекрутування еліти. Партії недостатньо сформовані: нечітко визначене їхнє місце та роль в ідеологічному спектрі, соціальна база тощо; трапляється, що партія не висуває лідера, а її створюють "під" лідєра. О.Да-щаківська вважає, що президентський апарат із президентом ста-новить єдиний інститут президентства — вони працюють голо-вно на особу президента і не висувають політичних лідерів та є "тіньовою" політичнок* елітою.

Сьогодні можемо говорити про певну модернізацію мобілі-заційної моделі. Зокрема відбувається входження економічної еліти до складу політичної, "закривання" еліти, що передбачає створення елітою власних традицій, і системи відбору еліт. Що-правда, маємо і негативні наслідки — це криміналізація та ко-122

ВУмпованість еліти. Спостерігається посилення вшшву централь-НЬГ (київської еліти) щодо регіональної еліТи, персонально-ко-ПИндний підхід.

Р' Отже, для української історії характерна мобілізаційна мо-

ІЙЬль елітотворення, що ми її зараз і спостерігаємо, яка передба-

Иає створення еліти на засадах привілеїв за службу (бояри, ко-

гаацька старшина, номенклатура). Створення такої еліти відбу-

(гіається у два етапи: період формування еліти, коли вона мобі-

| Лізована, енергійна, залежна від верховної влади; етап зрілості,

^коли домінує прагнення закріпити отримані привілеї, що стає

!в|*Жерелом розходження інтересів з верховною владою.

*'■^: Обидва ці етапи яскраво відображені в кожному циклі. Роз-

" ходження інтересів еліти та інтересів держави еліта весь час

'ійиршіувала на свою користь, відступаючи від дєржавницьких,

національних цінностей, залишаючи український народ позаду в

перегонах за чинами та титулами. Це і породило таку рису ук-

раїнської ментальності, як недовіра до еліти. 3 іншого боку, ук-

раїнське суспільство на кожному етапі демонструє нездатність

сформувати еліту, яка була б виразником його інтєресів, таку,

якій би можна було довіряти. Крім цього, ментальності нашого

народу притаманні егалітариські настрої.

В умовах демократїї народ обирає свою політичну еліту, і, якщо народ бачить негативні властивості еліти, то повинен її змінити. Якщо ж народ бачить і не вживає заходів, то варто при-гадати слова Лао-цзи: "Народ має такого керманича та таку вла-ду, на яких заслуговує".

Бізнесменові, що забажає вкласти свій капітал в економіку України, потрібно мати на увазі, що при здійсненні своєї виробни-чої діяльності він неодмінно натрапить: з одного боку, на існуван-ня значних розходжень у правилах ведення господарського життя, прийнятих у різноманітних рєгіонах країни; з іншого — на існу-вання особливих норм поведінки суб'єкта, що хазяює в кожної ок-ремо взятій галузі виробництва в Україні. Хоча весь комплекс гос-подарських відносин пронизаний численними, невидимими погля-дові зовнішнього спостерігача, проте, вкрай стійкими зв'язками, наявність критичної маси них дозволяє аналітикам робити обгрун-товані твердження про однорідність правлячого класу в Україні.

123

Справа в тому, що гранична "самодостатність" українсько-го "істеблішменту" — явище не випадкове. В сучасній Україні па-нуючий клас за способом життя, за конкретними політичними, економічними уподобаннями та цілепокладанням, за своїми життєвими та світоглядними установками різко відділений від ос-новної маси народу. Пересічний громадянин не розуміє, не прий-має і не спроможний усвідомити мотивації вчинків теперіншіх "ха-зяїв життя"; тим часом, як "новий українець" найчастіше просто не усвідомлює загальної трагічності власного соціального стану.

Так, за даними уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, нині понад 7 мільйонів українців працює за кордоном, намагаючись забезпечити матеріальне ви-живання себе і своєї родини, а значна частина нації живе з гу-манітарної допомоги друзів та родичів з інших країн світу. Згідно з прогнозами ООН, в 2010 році на терені України проживатиме 40 мільйонів громадян, а в 2015 році — 35 мільйонів. Тим часом, кількість різноманітних свят, ювілеїв, фестивалів, що проводять-ся в Україні, виходить за всі мислимі межі: по регіонах країни ор-ганізовуються не менш як 3-4 фестивалі щотижня.

Тому й не дивно, що розвиток локальних політичних про-цесів в України відбувається не в останню чергу під впливом партій радикального напряму: від комуністів на Сході й у Цент-ральних областях України, до Народного Руху (зараз — Народна партія України) й УНА-УНСО — на Заході. Досить показово в цьому сенсі, як під стягом загальноукраїнської опозиції об'єднали-ся політичні сили протилежної ідеологічної спрямованості: Кому-ністична партія України (лідер — П.Симоненко), Соціалістична партія України (лідер — О.Мороз) та Блок Юлії Тимошенко (лі-дер — Ю.Тимошенко) і "Наша Україна" (лідер — В.Ющенко).

І.В.Сикора, розмірковуючи над питанням прозорості фінан-сування виборчих кампаній як шляху до підвищєння прозорості політичного процесу, констатує, що в даний час в Україні навряд чи можна з певністю говорити про наявність надійних даних про виборчі фонди українських партій. Відсутність прозорості пар-тійних фінансів — надзвичайно сприятливий грунт для поширення політичної корупції, що поглиблює "захоплення" та влади шляхом надання неконкурентних переваг в обмін на непорядні послуги.

Перше експертне опитування в цій сфері було проведено 124

иЦентром прогнозування соціально-економічних та політичних

рцроцесів під час парламентської виборчої кампанії 1998 року.

ШСороткий звіт про результати опитування був опублікований під

ВЯазвою "Тіньовий політичний кошторис" в одному з випусків

| аналітичного часопису "Професіонал" за 1998 рік. Результати

І'Показали важливість проблеми використання політичними пар-

маіями тіньових засобів під час передвиборної кампанії 1998 року.

ГЗа оцінками експертів, частина тіньового фінансування склала

иприблизно 70-80%. Ця цифра була вища, ніж оцінки тіньової еко-

іНоміки України (приблизно 40-50%). Експертне опитування до-

вело, що лідери політичних партій добре поінформовані про

шляхи фінансування їхніх виборчих кампаній.

I експерти, і громадськість стурбовані поширеністю полі-тичної корупції в Україні: 82% українських експертів підтверджу-ють, що рівень корупції, тіньового фінансування і використання адміністративних ресурсів високий. Важливо відзначити, що простежується чітка тенденція зростання антикорупційної свідо-мості громадян: у 1996 році корупцію серйозною проблемою вва-жали 88% респондентів, у 1997 і 1999 роках — 90%, у грудні 2000 року 96%(!). Ілюстрація подібної тенденції — ряд корупцій-них скандалів останніх років.

Проте, до 2002 року не існувало надійного і точного джере-ла інформації про витрати партій і блоків на виборчу кампанію. У зв'язку з цим Коаліція НКО України "Свобода вибору" і Тгапзрагепсу Іпіегпагіопаі-Україна в рамках діяльності Всеук-раїнського суспільного моніторингового комітету, базуючись на досвіді моніторингу партійних фондів, розробленого і тричі успішно застосованого в Латинської Америці і Європі, здійснили проект "Суспільний моніторинг фінансування виборчої кам-панії-2002". Проект здійснювався за підтримкою Канадського Агентства Міжнародного Розвитку (СПІА) та Міжнародного фонду "Відродження". Партнером проекту були компанія "Моніторинг ЗМІ України" / Тауїог Меізоп 8оґге2.

Результати рекламної кампанії партій і блоків у ЗМІ дають підстави говорити про те, що ринкова вартість виборчої кампа-нии-2002 в Україні склала більш як 2 мільйони доларів.

Загальні висновки моніторингу такі: • нерівномірність розподілу вартості рекламних витрат (тери-торіально, за видами ЗМК, між партіями і блоками);

125

• значна частина соціально-політичної реклами (реклама, спря-мована на підтримку певної партії/ блоку, і реклама, що фак-тично підтримує ту чи іншу партію/ блок, але може викорис-товувати лише часткове посилання на неі) у загальній вартості реклами на підтримку партій і блоків (54,1%);

• наявність абсолютного лідера — СДПУ(о), ринкова вартість реклами в підтримку якого в 2,25 разу перевищила ліміт ви-борчих фондГв.

А.Окара відзначав, що на ідеологію російської "партії вла-ди" істотно впливають такі ключові смисли, поняття та "брен-ди", як: "євразійство", "ідеократія", "гарантійна держава", "особливийшлях", "цивілізаційна унікальність", "серединна зем-ля", "між Європою й Азією", "розтягнута інфраструктура", "мо-білізаційнийтипрозвитку", "нульова ізотерма січня" таїм подіб-ні. Вчений зауважує, що ці конструкти, в свою чергу, неодмінно та майже несвідомо справляють вплив на офіційну риторику та зовнішньополітичні симпатії Києва, адже охочих міркувати про європейську і євроатлантичну інтеграцію пєріодично меншає у зв'язку з об'єктивно прохолодною зустріччю України Європою.

Для А.Окари нє підлягає сумніву, що одна з головних при-чин політичної другорядності і "недопроявленості" України — це українська еліта. Але справа навіть не у відсутності в її прєд-ставників якихось важливих пізнань у політичних технологіях або практичному досвіді, що є в еліт держав — реальних суб'єк-тів міжнародної політики. Визначальним виступає зовсім не інте-лектуальний рівень еліти, а її особистісні властивості: щоб бути повноцінним генератором політичного буття, необхідні, насам-перед, дійсно людські якості нової еліти — жертовність, служіння високим ідеалам, спроможність до духовного саморозвитку, іде-ологічний тип мислення, перспективне бачення і моделювання ситуації в загальносвітовому масштабі, незаангажованість політичними буднями, патріотизм тощо. Тільки така еліта умож-ливить відновлення та розбудову держави.

У противному разі Україна буде приречена на повторення чужих сценаріїв, на роль світового аутсайдера — смітника різно-манітного інтелектуального та технологічного "зесопаЧіапсГу".

Електорат (від лат. еіекіог— виборець) традиційно означає частину виборців, що голосують за деяку політичну групу. Це по-126

■Штя доцільно розширити, визначивши електорат як пасивну час-

шшШу політичної групи — це ті особи, що з тих чи інших мотивів,

Ьцстково чи цілком підтримують діяльність політичної групи і

ИІДцають перевагу їй над іншими. Таке розширення поняття умож-

Ьивлює використання його поза конкретною ситуацією виборів.

», У виборчій ситуації всі члени суспільства, що складають

■ІПскторати різних под)тичних груп, рівні і характеризуються

Вїільки кількісно. Між виборами, коли група приймає на себе ос-

^!Йовну вагу політичної боротьби, електорат має оцінюватися не

ТІльки з кількісних, але й якісних позицій. Чим вищий динамізм

суспільних процесів, тим більша нерівність членів різних

суспільних структурних конфігурацій, більше розходження їхніх

Можливостей активного впливу на суспільні процеси.

Розширення електорату має супроводжуватися ростом ус-

Італеності й ефективності організації. Не завжди розширення ' електорату за рахунок кого завгодно вигідно для політичної гру-'тш — іноді така тактика може призвести до втрати одних груп та прошарків у результаті залучення інших. Керування електоратом є однією з найважливіших політичних діяльностей, що уможлив-лює розширення політичних можливостей групи. Рішення за-вдань керування провадиться з застосуванням формальних ме-тодів дослідження і виробітки рішень. ,

Основні характеристики електорату відбивають можли-вості його прямого чи непрямого впливу на політичні процеси. Вони включають:

• соціально-політичну активність;

• суспільний статус;

• економічну потужність;

• усталеність;

• динамізм.

Соціально-політична активність суспільних класів, про-шарків і груп визначається низкою чинників, серед яких прева-люють індивідуальні оцінки (потенціали) поточнЬго та прогноз-ного станів у сполученні з парадигмами справедливості, моралі й ін. Невідповідність можливого, досяжного та належного може привести деякі суспільні прошарки до відчаю, значно підвищити їхню активність, прагнення до зміни економічного і правового простору через підтримку певних політичних груп.

Соціально-політична активність набуває тим більшого зна-

127

чення, чим вищий динамізм суспільних процесів, чим більша дина-міка змін в суспільстві. Суспільний статус деяких прошарків і груп, а такожїхніх окремих представників може справити значний вплив на переваги широких вєрств населення, на їхні політичні пристрасті завдяки пропаганді й агітації, черєз засоби масової інформації.

Економічна потужність електорату (це точний кількісно вимірний показник) надає нерівні можливості для різних про-шарків. Потужніші верстви мають більші можливості та вагоміші інтереси, захист яких потребує підвищених витрат. Усталеність електорату вимірюється сферою припустимих відхилень політич-ного інтересу групи, за яких електорат зберігатиме перевагу пев-ної політичної групи. Динамізм електорату характєризує його "гоіинність", процес заміни одних елементів електорату на інші.

Електоральний гумор українців про власну політичну еліту: "Якось влада, уважно оглянувши себе у дзеркалі, задоволе-но подумала: "Так йому, народу, і треба!"".

Електорат характеризується низкою параметрів та ознак, які можуть бути чинниками, що визначають його загальні харак-теристики і якісний стан: це фаховий склад, рівень прибутків, освіти, рід діяльності, вік, регіон та багато інших потенційно зна-чущих чинників. Керування електоратом являє собою сукупність процесів збору й опрацювання інформації, виробітки рішєнь та їхньої реалізації з метою зміни в потрібний бік кількісних та якісних параметрів елєкторату.

С.Л.Недбаєвський вважає, що вибори до Верховної Ради України 1998 року, які мали несподівані для багатьох результати, знов змусили політиків різної спрямованості замислитися над пи-таннями шляхів та засобів впливу на виборців. Вчений робить спробу проаналізувати ступінь відповідності передвиборних про-грам 1998 року основним потребам людини згідно з концепцією А.Маслоу, який наводить таку класифікацію фундаментальних потреб, притаманних усім:

1.1. фізіологічні потреби (їжа, вода, свіже повітря, тепло, сон тощо).

1.2. потрєба у безпеці (стабільність, порядок).

1.3. потреба в любові (родина, соціальна група).

1.4. потреба в ровазі (самоповага, визнання).

1.5 потреба в самоактуалізації (розвиток здібностей). 128

* 1.1. Фізіологічні потреби.

Як показали підсумки виборів, в числі переможців виявили-

ся партії' та блоки, агітаційні зусилля яких були адресовані знач-

ною мірою до тих чи інших життєво важливих потреб людини.

•'Передусім, не можна не відзначити несподіваний для більшості

¹ аналітиків успіх Партії зелених України за головуванням В.Коно-

і'нова. На погляд С.Недбаєвського, однією з головних причин пе-

'ремоги на виборах зелених є їхня спрямованість на основні

фізіологічні потреби виборців. Використання у передвиборній

програмі партії конкретних, майже фізично відчутних понять (та-

ких, зокрема, як чисте повітря, екологічно чисті вода і продукти,

реальний мінімум продуктів, необхідний для виживання, регуляр-

на роздача матеріальної допомоги, утилізація відходів, розповсю-

дження шприців тощо), здатних породжувати конкретні бажані

образи, очікувані емоційні та тілесні відповіді людини, виявилися

'дуже ефективним засобом у боротьбі партії за місця в парламенті.

Далі читаємо в програмі зелених: "Нормальний розвиток

держави можливий лише в умовах докорінної структурної реор-

ганізації економіки... Пріоритетного значєння повинні набути

такі галузі економіки, як сільське господарство, сфера послуг і

туризм, телекомунікації, засоби зв'язку, переробка і повторне ви-

користання відходів".

Схоже, що цей заклик зелених був почутий, насамперед, ти-ми, для кого така реорганізація їхньої власної економічної діяль-ності вже відбулася, — людьми, що замінили цехи, лабораторії та аудиторії на свіже і не дуже свіже повітря ринків і підземних пе-реходів, або такими, що змушєні трудитися у напівпідпільних це-хах, ігноруючи елементарні норми захисту здоров'я і техніки без-пеки. Іншими словами, за успіхом зелених на виборах відчувався нагальний заклик великої групи насєлення сховатися від холоду в приміщеннях, вчасно одержувати свіжу гарячу їжу, підмести смердючу ринкову площу, прибрати сміття на подвір'ї, забезпе-чити повноцінний відпочинок тілу і задовольнити інші фізіоло-гічні потреби, подальше ігнорування яких неминуче призведе до хвороб. Прикметою парламентських виборів 1998 року стало те, що всі партії-переможці на виборах (не тільки зелєні) продекла-мували своє розуміння того, що справді існує екзистенційний мінімум задоволення фізіологічних потреб людини, нижче якого починається руйнування організму, а також висловили свою

129

стурбованість демографічною обстановкою та станом охорони здоров'я в країні.

Європейські політико-технологічні винаходи, що булм по-роджені масовими рухами, українські зелені взяли в "чистому" вигляді і, минаючи стадію соціального руху, застосували при першій (з точки зору виборчого законодавства та спонсорської підтримки) нагоді на парламентських виборах. Апробована в Європі схема апелювання до виборців, побудована на виході за межі звичного проблемного поля політики, на протесті проти са-моцінності політики на тлі техногенних ризиків, що зростають, спрацювала в Україні майже бездоганно.

Партійний бар'єр, до речі, значною мірою додав неперед-бачуваності результатам, оскільки на них частково вплинуло не-бажання "втратити" голос. Тому, схоже, сєред голосів зелених є й голоси тих, хто не сподівався на перємогу "власної" партії, а то-му проголосував "за", але якомога нейтральніше, за принципом "не нашкодити".

1.2. Потреба у безпеці.

Другою за значенням загальнолюдською потребою, за А.Маслоу, є потреба в безпеці. Сюди входять: страх перед будь-якими змінами політичного курсу; недовірливе ставлення до но-вих людей, що йдуть до влади, коли теперішній "господар" сприймається як менше зло; тривога, яку викликає думка про можливі зміни в суспільстві (очікування тільки найгіршого); при-родне для кожної людини прагнення уникнути зустрічі 3 новими стрес-чинниками, несприйнятливість до інформацїї, що лякає, і навпаки — бажання проектувати назовні свої власні страхи і т.ін.

Народно-демократична партія України та її лідер В.Пусто-войтенко у своїх деклараціях намагалася звертатися до потрєби в безпеці, що властива кожному:

• у деклараціях власної певності та компетентності ("ми впев-нені"; "ми знаємо"; "ми ті, хто бере на себе відповідальність"; "ми ті, хто діє" тощо);

• в обіцянках стабільності та залякуванні нестабільністю;

• в проголошеннях, що кожний громадянин — власник (апе-ляція до страху позбавитися майна та ін.).

Але чи були ці декларації впливовими під час виборів?

Здається, що в наш час для більшості громадян України безпеку уособлює, насамперєд, робота, яка забезпечує прожитко-130

вий мінімум, регулярна виплата пенсій та соціальної допомоги, відомий мінімум соціальних гарантій тощо. Хронічне нездійснен-ня цих прагнень підштовхує найменш захищені верстви населен-ня до певних дій протесту, ігноруючи загальнолюдський страх перед суспільними змінами та страх бути покараним.

1.3. Потреба в любові.

Щоб аналізувати рівень забезпечення політичними партія-•ми України потреби в любові та приналежності до більшої спіль-ноти, простежимо шляхи формування такого важливого чинника В політиці — довіри виборців до лідера.

На погляд С.Недбаєвського, за минулі роки в Україні оста-точно склалися два типи електорату: лояльний та протестуючий. Стабільний центристський електорат для нинішньої України є добрим побажанням.

Самовизначення виборця на виборах у березні 1998 року відбувалося за соціально-психологічним принципом "ми — во-ни", що в більшості випадків був раціоналізований. При такому ., дихотомічному голосуванні за принципом "ми — вони" перева-га, що віддається лідеру, значною мірою символічна, електорат голосує за вибір типу державності, соціального устрою, або, на-впаки, "проти всього". Персональні переваги протестуючого слекторату могли мати значення при здійсненні вибору, напри-клад, між П.Симоненком і О.Морозом, але ніяк не між П.Симо-ненком і В.Пустовойтенком.

Відчутне розчарування через реальне погіршання життя більшості насєлення і цього разу проявилося не стільки у зрос-танні кількості голосів, відданих за кандидатів від опозиційних партій, скільки у низькій явці виборців на дільниці в Севастополі, Києві, Житомирській та інших областях.

Протиставлення, що відстоювалося лівими:

• "Ми" — це ті, кого не влаштовують нинішня влада, суспіль-ний лад, власне соціальне становище, місцел роль, яку потріб-но грати в суспільстві;

• "Вони" — це ті, хто уособлює нинішню владу в Україні та нові

порядки.

Для ідєологів НРУ дихотомія "ми — вони" виглядала на-

ступним чином:

• "Ми" — це виразники національної ідеї України, носії само-бутньої української національної самосвідомості та борці за

131

зміцнення української державносіі;

• "Вони" — зрадники інтересів України та її народу, чужі, анти-національні сили, агенти впливу ворожих Україні країн, що зазіхають на "свята святих" — її незалежність.

Ідеологічна дихотомія для НДП може виглядати приблиз-но так:

• "Ми" — це активна, діяльна частина українського народу, яка в нинішніх важких для України умовах взяла відповідальність на себе і виборює її майбуття, проводячи непопулярні, важкі, але необхідні реформи;

• "Вони" — це консервативні сили, що відбули свій вік і не ма-ють політичної перспективи та нам заважають.

Спроба створення центристської ідеології, що уникала б жорстких протиставлень, була зроблена СДПУ(о), але вийшло не-переконливо, щось на зразок: "Хочемо, як у Швеції". Така ідео-логія тривалий час визрівала у надрах так званого "середнього класу", стабільної, в цілому задоволеної більшості населення про-мислово розвинених країн Заходу. В Україні без міцної соціальної бази центризму відповідна ідеологія затверджується поволі, од-нак має стійку тенденцію до зростання кількості прибічників. 1.4. Потреба в повазі (самоповага, визнання). Очевидно, успіх на виборах комуністів та інших лівих партій можна пояснити не тільки ностальгією старшої генерації за минулим і не стільки пропагандою переваг суспільної форми володіння власністю, скільки тим, що їхнім лідерам вдалося при-власнити та закріпити за собою очевидне для всіх відкриття: для жебрака, позбавленого можливості нормально задовольняти свої першочергові потреби, загальнолюдські права і свободи, гідність та самоповага — не більше, ніж порожні абстракції. Крім того, для значної частини бюджетників — лікарів, учителів, військових тощо — діяльність, якій вони присвятили своє життя, є суттєво значущою, тому віднесення її до непрестижної та майже зайвої в суспільстві сприймається як особиста образа. Більшість людей, які гостро відчувають приниження своєї професійної гідності, прийшли в березні на вибори, щоб проголосувати за лівих. 1.5. Потреба у самоактуалізації.

Слід пам'ятати, що для особистісно розвиненої людини позбавлення її можливості займатися творчою, інтелектуальною працею заради здобуття хліба насущного нерідко сприймається 132

ІіВТрата особистого сенсу життя. Людина не є електричним ре-, що може у складний час спокійно вимикати духовні потреби свого життя. Такі особистісно зрілі люди, залишаючись за рєю суттю "державниками", продовжуючи мислити кате-ріями суспільного блага, змушені примикати до лав незадово-рих, ставати ггід опозиційні гасла: "Припиніть руйнування на-И, культури, освіти, охорони здоров'я!" Потреба людини у самоактуалізації забезпечує також мо-с "майбутнє" суб'єктивного часу людини. Радянський період х>рії України показує, яким потужним стимулом може бути іде-іцці "світле майбутнє для наших дітей".

*'»

і М.Белецький та А.Толпиго відзначають наявність у мен-

.талітеті українського електорату двох ідеологій, що багато в чо-•Му протистоять за геополітичною ознакою — "західноукраїнсь-.кої-націоналістичної" та "південно-східної комуністичної", відмічаючи при цьому, що є площина, у якій вони виявляються достатньо близькі: обидві вони є (хоча й у різному розумінні) "державницькими". Перша з них — тому, що "українці" беззас-тережно підтримують українську дєржавність; друга ж успадку-вала "етатизм" радянського періоду.

"Державницька" ідеологія в Україні має два компоненти: "людина має підтримувати державу" та "держава має підтриму-вати просту людину". Перша частина засновується або на тому, що це НАША, Українська держава, що ми її вистраждали і т.п., або на рудименті ідеї "забота у нас простая — жила бьі страна родная, и нету других забот". Інша, суто патерналістська части-на, особливих пояснень не потребує.

Зрозуміло, "державність" цих двох психологій принципово різна: перша беззастережно підтримує Українську державу, воро-же налаштована до радянського минулого і теперішньої Росії, тоді як друга, у кращому випадку, пасивно-лояльна Українській державі, ностальгує за СРСР та дружньою Росією. Проте там, де "державне мислення" виступає не в явній (підтримка української державності — бажання відновити СРСР), а в неявній формі, нерідко виявляється, що дві орієнтації збігаються.

Так, наприклад, в усій Україні поширєна думка про не-обхідність рятівника-диктатора, "українського Піночєта"; на щастя, Захід і Схід України уявляють собі "Піночета" істотно по-

133

різному, і той диктатор, що задовольнить Донбас, майже напев-но не підійде Львову і навпаки. Можна, таким чином, припусти-ти, що українська "двополюсність" створює деякі гарантіївід фа-шизму, або принаймні істотно ускладнює встановлення в Україні фашистського режиму. Справді, стійкий фашизм зазвичай вста-новлюється тільки при ентузіазмі населення до "рятівника нації"; але ж тут будь-який "рятівник" викликає стійку недовіру при-наймні в одному з регіонів.

Інший приклад. 3 огляду на різке розходження відношення до ринкової економіки (питання про відношення до соціалістичної економіки, до приватної власності тощо), скажімо, на Галичині й у Промисловому регіоні, природно було б чекати, що аналогічними будуть і розбіжності у відповідях на питання про те, хто в більшій мірі має піклуватися про людину — сама людина чи держава? Про-те, фактично картина цілком інша: тут "ринкова" Галичина не менш патерналістична, аніж "антиринкове" Лівобережжя. Точно так само і "українці", і "радянські" рєспонденти дружно підтриму-ють гасло "державної підтримки найважливіших галузей промис-ловості". Можна думати, що вони виходять із різних мотивів (одні орієнтуються на зразки "реального соціалізму", інші хочуть підтримати Українську державу); результат же виходить один.

Через це є підстава припустити, що підтримка реформ на

Західній Україні є в основному підтримка навіть не реформістської

риторики, а безумовна підтримка обмеженої кількості заучених

реформістських формул. Вище говорилося про те, що на всій Ук-

раїні високу підтримку має ідея захисту прав людини. (У зв'язку з

цим згадаймо вислів О.І.Герцена: "Зрозуміти всю широчінь та

справжність, всю святість прав особистості і не зруйнувати, не

роздрібнити на атоми суспільство — найскладніше суспільне за-

вдання. Його вирішить, ймовірно, сама історія для маЦбуття, в ми-

нулому воно ніколи не було вирішене"). До цього треба, проте, до-

дати, що не менш високу підтримку має і вимога боротьби з ко-

рупцією самими жорсткими (читай — "незаконними") методами;

при цьому більшість підтримує обидві ці ідеї одночасно.

Таким чином, у деяких пунктах дві основні українські ідео-логії зближуються майже до тотожності.

В.Лапкін, аналізувавши електоральні очікування в період з липня по вересень 2001 року, гадав, що можна говорити про 134

'сформоване стале партійно-політичне позиціонування українсь-кого суспільства, за якого український екологічний напрямок претендував стати помітним сегментом у політичному спектрі, потенціал якого може рости з посиленням запиту на прагматич-ну, деідеологізовану політику. У цьому зв'язку вчений відзначав, що найбільші симпатії до природоохоронного напрямку виявля-ються в найбільш відчужених від політики й ідеології групах, на-самперед, у лавах молоді 18-35 років (17%) та серед жителів Південної соціально-географічної зони — 16%.

Даний напрямок, судячи з результатів цього опитування, може ефективно каналізувати політичну активність громадян, що розчаровуються в "ретро-ідеології" комуністичного і соціалістичного толку, не становлячись при цьому конкурентом ідеології національної або ліберальної демократії. Водночас, Партія зелених України В.Кононова як та, що єдино представляє актуально цєй напрямок на партійно-політичному полі, має до-сить помірну підтримку навіть в лавах прихильників цього політичного напрямку. Лише 28% із числа останніх бажали бачи-ти цю партію у Верховної Раді Україні, лише 12% були готові го-лосувати за неї на виборах, і лише в 6% її' лідер В.Кононов викли-кав довіру. Як результат наведених переваг українського електо-рату, на парламентських виборах 2002 року Партією зелених Ук-раїни 4-х відсотковий бар'єр так і не було подолано.

Остання значуща для політичної психології група, яку вар-то розглянути, це національно-етнічна спільнота. Наведемо де-які визначення етнічної спільноти, розроблєні в радянській науці. Так, С.Токарєв вважає, що "етнічною спільнотою є така спільність людей, що заснована на одному чи декількох з таких видів соціального зв'язку: спільність походження, мови, тери-торії, державної приналєжності, економічних зв'язків, культур-ного укладу, релігії". Проте, на його думку, жо'дна з цих від-мінностей не є обов'язковою ознакою етнічної спільноти, хоча кожний із видів соціального зв'язку, що лежать в основі таких відмінностей, може скласти базу виникнення етнічної спільноти.

На думку Н.Чебоксарова, "Етнічною спільнотою слід нази-вати широку категорію, що включає не тільки народи або етноси, але і підрозділи цих народів, групи родинних народів, що мають цілу низку загальних культурних і мовних рис". В.Козлов пропо-

135

нує таке визначення етнічної спільноти: "Народ, або етнічна спільнота, — соціальний організм, що склався на певній території з груп людей за умови досягнутих ними в міру розвитку різно-манітних зв'язків (господарських, культурних тощо) спільності мови, спільних рис культури і побуту, особливостей психічного складу, а якщо ці групи різко відрізнялися в расовому відношенні, то і значної метисації їх. Основними ознаками етнічної спільноти є: етнічна самбсвідомість і самоназва, мова, територія, особли-вості культури, певна форма соціально-територіальної організації або чітко виражене прагнення до створення такої організації". Для того, щоб чітко усвідомити походження етносів, радянська наука традиційний ланцюг уявляла переважно таким чином:

• рід (група кревних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії, що носять загальне родове ім'я і, природно, мають спільні потреби й інтєреси. Рід виникає, ймовірніше за все, на межі верхнього та нижнього палеоліту);

• плем'я (об'єднання двох або більше родів. Це вища форма вже безпосередньо політичної організації, що об'єднує деяку кількість родів і сімєйно-родових кланів на загальноетнічній основі. Племена виокремлюються, насамперед, на основі во-лодіння власною мовою або діалектом, власними звичаями, характерними іменами, що виражають їхнє почуття відособле-ності. Плем'я має певний контур внутрішньої формальної ор-ганізації, керманича або раду керманичів, племінні ради, що вирішують важливі питання та організують деякі спільні дії);

• народ (на основі народу та племені історично надбудоване ут-ворення, що набуло свою назву як дещо, що стоїть "над ро-дом". Поняття "народ" завжди грало і дотєпер грає величезну емоційно-сугестивну роль. Народність сталим чином пов'яза-на з пєвною територією, має власну мову і чітко сформовані та розвинені культуру, політичний лад і систему влади. Проте, головним чином, народи різняться на основі їхніх культур. Для позначення цих культур У.Томс запропонував термін "фольклор", що охоплює міфи, легенди, приказки, пісні, танці, магічні формули, обряди, звичаї тощо);

• нація (це великі історичні спільноти людей, що укладаються в ході формування цієї спільності, її території, економічних зв'язків, літературної мови, низки особливостей культури, ха-рактеру та психіки загалом. Жодна з зазначених вище ознак,

136

.< узятих окремо, недостатня ддя визначення нацп, проте,

■*•■ достатньо відсутності однієї з них, щоб нація перестала бути

*' нацією. Існують також прихильники погляду, що єдино

■ істотні ознаки нації — національний характер і національна

<■■ свідомість, а інші ознаки складають лише умови розвитку

, нації. На погляд політичної психології, саме ці дві категорії

(національний характер та національна свідомість) важливі

для наукового аналізу через свою значну роль. Приклади

націй: росіяни, українці, казахи, англійці, німці тощо);

• етнос (основне та найбільш узагальнене поняття, застосовува-

не для аналізу психології великих національно-єтнічних груп.

Під етносом чи етнічною спільнотою зазвичай розуміють істо-

рично виниклий вид стійкої спільності людей, представленої

плем'ям, народністю, нацією або навіть групою націй і націо-

нальностей. Під етносом також мають національно-лінгвіс-

тичні групи, що об'єднані спільним ареалом проживання та

мають спільні культурно-психологічні та поведінкові риси.

Етнос починається тоді, коли ірраціональні цілі раціоналізу-

ються та ї'хнє задоволення починає набувати специфічного для

даного етносу забарвлення під дією категорій "достаток", "до-

бро", "красота" і "істина"). К.-Г.Юнг зв'язує процес утворен-

ня етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетипи

забезпєчують основу поведінки, структурування особистості,

розуміння світу, властиві тій чи іншій етнічній групі,

внутрішню єдність та взаємозв'язок культури і порозуміння.

Приклади етносів: скандинави, слов'яни загалом тощо).

Розгляд усього ланцюга становлення і розвитку національ-но-етнічних спільнот необхідний для політичної психології задля констатації існування тісного взаємозв'язку біології, глибинної психології, клімату, ландшафту, лінгвістичних особливостей, еко-номіки, політики і багатьох інших суспільних явищ. Всі ці джере-ла формування нації в сукупності складають психічне укорінення індивіда, називанє національною самоідентифікацією.

В.Тишков як сучасну та досить популярну наводить конст-руктивістську інтерпретацію націоналізму, що втілилася у відомій фразі БАндерсона "уявлювані спільноти" (іша§іпесІ сопшшпііїез). За даного підходу поняття "нація" бачиться як соціальний конструкт і як уявлюваний колектив, члени якого особисто не зна-ють один одного і не взаємодіють, але, тим не менш, розглядають

137

себе як єдину спільноту із спільним характером, надіями і долею. Народжується ця спільнота у результаті "друкарського капіталіз-му", тобто з поширенням масової преси і книжкової справи, через які транслюється ідея нації, і ця уявлювана спільнота уреаль-нюється по мірі того, як маси набувають віру в цю ідею й у те, що її складає — так з'являються французи, мексиканці, австралійці, індонезійці й інші нації. Саме через цю дослідницьку призму про-являється яскрава картина радянської етнічної інженерії, у тому числі, і конструювання "соціалістичних націй" на засаді існуючого культурного, релігійного і локального різноманіття через інститу-алізацію (одержавлення) етнічності та її спонсорство або репресії (обидва методи посилювали етнічні кордони).

Етнонаціоналізм у такий спосіб постає набором спроще-них, але впливових міфів, що реагують та впливають на (пост)ра-дянські політичні практики. В.Тишков зазначає, що тривалі де-бати про те, що і відколи є нацією, у багатьох відношеннях є мар-ними, якщо це не є розуміння в сенсі державної спільноти. Нація — це слово, наповнене неясним, але привабливим змістом, воно використовується активістами для специфічних цілей мобілізації і для твердження своїх внутрішньогрупових та поза-групових статусів. Коли воно впроваджується на масовому рівні і стає частиною повсякденної мови, група може називатися нацією без яких-небудь наслідків.

Держави є найпотужнішими формами колективної ор-ганізації людей у сучасному світі. Держави мають більше ре-сурсів і легітимності називатися націями, оскільки тільки вони мають можливість фіксувати своє членство через громадянство, мають охороняємі територіальні кордони, мають у своєму розпо-рядженні бюрократію, освітянські й інформаційні інститути і во-лодіють делегованим правом на здійснення насилля по відношен-ню до членів цієї коаліції. Поряд із гімном та гербом, метафора нації' служить символом в утилітарних цілях досягнення кон-солідації і загальної лояльності населення держави. Загальногро-мадянська ідентичність, що досягається через поняття нації', не менш важлива для держави, аніж конституція, загальні правові норми та охороняємі кордони, тому що цей загальний дискурс про націю надає важливу додаткову легітимність державній владі через створення уявлення, що остання являє собою деяку цілісність і здійснює керування від імені наці'ї та з її згоди. Через 138

ІЦЄ кожна держава докладає зусиль для твердження громадянсь-ІНого відчуття приналежності до держави не тільки через оформ-віення правового зв'язку та зобов'язань між бюрократією і грома-Ідянином, але і через емоційну лояльність або уподобання ("лю-Юов до Батьківщини-Вітчизни" тощо). Сьогодні майже немає дер-Мкав, що не користувалися б цим інструментом і не вважали б се-Ібе державами-націями.

Г> В деяких державах існує досить значна расова, етнічна і Ірелігійна розмаїтість або ж різкі регіонально-територіальні роз-ходження без інтенсивних взаємних зв'язків, але досить успішно |-функціонує на елітному і навіть на масовому рівні міф про єдину Инаціїо. Яскравий приклад — Індія, Малайзія і Індонезія, у кожній ; із яких мешкає більше етнічних спільнот, ніж в Україні, проте, ! щонайменше на офіційно-елітному рівнях присутні поняття 'індійської, малайзійської й індонезійської націй. У Канаді верти-кальні економічні і гуманітарні зв'язки провінцій із сусідніми американськими штатами на порядок інтенсивніші, ніж горизон-тальні, і між Британської Колумбією і Приморськимитіровінція-ми мало спільного навіть у культурному сєнсі, але поняття канад-ської нації не заперечується, за винятком частини населення провінції Квебек, де є уявлення про квебекську націїо.

Схожа тенденція простежується і в Іспанії, де поняття ката-лонської нації' присутнє в конституції провінції й у суспільній свідомості каталонців. Але при цьому іспанська держава з не меншою наполегливістю використовує і стверджує конкуруючий проект іспанської нації' по відношенню до всього громадянства і, навіть маючи етнічний федералізм під загальнонаціональною ко-ролівською формою правління, навряд чи дозволить називати се-бе "багатонаціональною державою" чи "імперією". Не дозво-лять цього зробити і її' союзники по НАТО.

Можна певним чином погодитися із зауваженням А.Собча-ка, що вирішальним чинником конституювання нації' є "усвідо-млене прагнення людей бути єдиним народом і жити разом. Про-те, таке прагнення виникає і живиться не тільки спільністю мови, культури, традицїї тощо, але і тим, що можна визначити як за-гальний добробут життя, загальна атмосфера вдоволення жит-тям. I країною, у якій ти живеш. Поки, на жаль, у нас цього не-має. Тому так багато росіян усіх національностєй прагнуть сьо-годні полишити краї'ну (хоча б тимчасово). Не відсутність націо-

139

нальноїідеї, а неблагополуччя життя, що затяглося — от головпа небезпека для майбуття держави, для її єдності". Ці тенденції, на жаль, властиві і нашій країні.

Дану глибинну ідентифікацію індивіда з тією чи іншою етнічною спільнотою практично неможливо розірвати без шкоди психічній цілісності індивіда. Саме з цієї причини етнонаціональ-ний чинник грає таку важливу роль у політиці, адже як політич-на відцентровість, так і інтеграційні та глобалізаційні процеси безпосередньо залежать від групового протистояння "ми" — "во-ни", або групової взаємодії. Психічний склад нації загалом фор-мують два поняття — національний характер (ірраціональний рівень) і національна свідомість (раціональний рівень).

Національний характер являє собою стійку сукупність ба-гатьох емоційно-почуттєвих характеристик. Особливості національного характеру тісно пов'язані з фізичними (насампе-ред, кліматичними і територіальними) умовами середовища про-живання національно-етнічної групи. Загальні риси національ-ного характеру — це наслідок, психічний відбиток спільності умов життя на певній території, де відбувається життєдіяльність групи. Так, Ш.Монтеск'є розкриває закономірність громадсько-го життя через поняття загального духу нації, вказуючи, що на загальний дух, вдачу та закони нації впливає багато причин, що поділяються на фізичні і моральні. До фізичних причин відно-сяться: клімат, стан ґрунту, розміри і положення країни, чи-сельність населення тощо. Так, на Півдні клімат жаркий, там лю-ди зніжені, ледачі і працюють тільки зі страху покарання; у жар-ких країнах зазвичай царює деспотизм. На Півночі, де клімат до-сить суворий і переважають неродючі ґрунти, люди загартовані, хоробрі та волелюбні; для північних народів характерні помірні форми правління. Фізичні причини визначають життя на перших етапах розвитку, коли народи виходять зі стану дикості, мораль-ні ж причини вступають у дію пізніше, з розвитком цивілізації. Це принципи полїгачного ладу, зумовлені релігійними віруван-нями, моральними переконаннями, звичаями тощо. Моральні причини впливають також на законодавство країни.

Одним з основних психологічних засад національного ха-рактеру є стереотип — стійке, емоційне за своєю природою психічне утворення, що в спрощеній формі віддзеркалює деякий 140

Ьостатньо складний факт дійсності. Стсреотипи — почуттєво за-

Карвлені соціальні образи, що об'єднують у собі соціальний та

■Всихологічний досвід спілкування і взаємовідносин людей. В ос-

ВВові національного, або етнічного, стереотипу зазвичай лежить

Рякась помітна риса зовнішності (колір шкіри, розріз очей, форма

ІТубів, тип волосся або вилицюватість, форма голови, зрісттощо).

І'В основі стереотипу мбже бути і якась типова риса в характері і

| поведінці (мовчазність, жестикуляція, стриманість тощо). Як і

будь-який інший стереотип, під етнічним стереотипом мається

крім того чи іншого відношення ще і певна реакція, рекомендація

до дії по відношенні до людей даної національності.

Слід зазначити виняткову усталеність стереотипу. Етніч-ний стереотип містить у собі стійке ядро, що складається з ком-плексу уявлень про зовнішній вигляд представників даного наро-ду, про його історичне минуле, про особливості способу життя і трудових навичок. Наприклад, існують стійкі уявлєння про "лег-коважного француза", "педантичного німця", "манірного англійця", "усміхненого японця".

Класичний приклад негативного стереотипу надають дослідження амєриканських соціологів Б.Берільсона та П.Солте-ра, згідно з якими у 40-х роках XX сторіччя найпопулярнішими і найбільш читабельними серед американців були оповідання, в яких герой та героїня — персонажі з яскраво виявленими англо-саксонськими рисами в зовнішності і вдачі, а негативні персо-нажі майже завжди — іноземці. На останніх фільмах Голівуду можна простежити, що в "бойовиках" роль нєгативних героїв-членів мафіозних структур частіше за все віддана представникам Китаю, Латинської Америки і колишнього СРСР. Ці ж тенденції проявляються в тому, що успіхом у значної частини американсь-ких кіноглядачів користуються фільми, в яких негативні герої ма-ють лиховісну зовнішність і говорять із яскраво вираженим ак-

центом.

За І.-Г.Гердєром, цілі устремлінь народів так само різно-манітні, як і особливості національного характеру. Метою китай-ців, наприклад, були тонка мораль і чемність, метою індіанців — якась абстрактна чистота, тиха ретельність і терплячість, метою фінікійців — дух морегшавання і торгівлі. Вся культура греків, особливо афінська, була спрямована до максимуму почуттєвої красоти, і в мистецтві, і у вдачах, і в знаннях, і в політичному

141

ладі. Спартанці і римляни прагнули, хоча і по-різному, до до-блесті героїчного патріотизму, любові до батьківщини.

Раціональний рівень психічного складу нації поданий національною свідомістю. Це сукупність соціальних, політичних, економічних, моральних, естетичних, філософських, релігійних і множини інших поглядів, що характеризують зміст, рівень і особ-ливості духовного розвитку спільноти. Основні елементи націо-нальної свідомості — це:

• усвідомлене відношення до національних цінностей;

• спроможність до їхнього відтворення і виробництва нових;

• усвідомлення необхідності згуртування спільноти в ім'я на-ціональних інтересів.

Р.Манєкін простежував специфіку національної самобут-ності, що досить виразно оприявнюється в умовах періодичної ескалації українського націоналізму. Вивчаючи хронологічний вимір цього явища, вчений заявляв, що вперше в українській та російській історіографїї (літературі) проблематика національної самобутності була порушена ще в "Повісті минулих літ", потім у великих творах давньоруської словесності — "Слові о полку Іго-ревім"; "Повчанні Володимира Мономаха", "Степенній книзі", "Житії Аввакума" тощо. Набагато пізніше, у XIX сторіччі, — у працях братів І.С. і К.САксакових, І.В. та П.В.Кірєєвських, Ю.Ф.Самаріна, О.С.Хомякова, В.А.Черкаського, у "Руській бесіді", у "Сільському благоустрої" зазначена тема почала набу-вати концептуального характеру. XX сторіччя обдарувало російську та українську суспільну думку творами М.О.Бердяєва, М.М.Бахтіна, Д.С.Лихачова, проте, найбільш повне втілення ідея національної самобутності набула у працях Л.М.Гумільова. В усвідомленні феномена національного начала в суспільному бутті європейські мислителі здебільшого рухалися індуктивним шляхом: від багатомірності конкретної особистості (включаючи її тваринну іпостась у роботах К.-Г.Юнга) до мен-тальних конструктів людських спільнот (М.Блок, Ле Февр, шко-ла "Анналів"). Для російського ж мислення такий підхід первісно виявився неприйнятним, тому що росіянин а ргіогі виходить із категорії "світу".

Як і більшість російських мислителів, Л.Гумільов не був філософом у точному (західноєвропейському) розумінні цього слова, таким як Г.Ф.Гегель, І.Кант або А.Шопенгауер. I тому в 142

■ЙКТах Л.Гумільова не знайти точну дефініцію терміна "націо-Щцьна самобутність"; він оперував іншими категоріями: "пасіо-Врний вибух", "етнологія", "гармонійна особистість". Л.Гумі-К)в вперше об'єднав у понятті "єтнос" географічні, фізичні, ■ЙЬзлогічні, соціальні, психологічні, культурологічні (включаю-В> етичні, лінгвістичні тощо), політичні аспекти сучасної гу-■ййтаристики, що до нього розглядалися винятково в якості ізо-■ованих наукових феноменів, причому з'єднав їх не еклєктично, Ве синтетичним чином, так що в результаті виникла бага-■Мігірна цілісність, що визначила новий ракурс історіософської ■Воблематики. Тим самим, Л.Гумільов уможливив широке засто-Нвання поняття "національної самобутності", що означає су-Впність економічних, політичних, соціальних, ментальних, ■МлЬтурних (у всій їхній багатогранності: від конфесійних та Ийгвістичних до матеріальних і етичних) характеристик життє-Иішьності народу, що менпсає на конкретній території у певний Юовгостроковий) історичний період.

К¹ Національна самобутність — динамічне поняття, проте, во-

шо менш мінливе, ніж політологічні феномени. Національна са-

шобутність забезпечена психічними характеристиками особис-

рості; водночас, вона ґрунтується не тільки на культурних (вклю-

їчаючи ціннісні, етичні, поведінкові, педагогічні) стереотипах, що

Ірозвиваються в контексті певної культурної традиції, але й

' об'єктивно зумовлюється специфікою господарської практики,

політичних ситуацій, фізичних і фізіологічних станів історичних

стносів. Національна самобутність містить у собі специфічні ха-

рактеристики світобачення (готовностей, установок, схильнос-

тей) особистості і водночас охоплює актуальні феномени людсь-

кої активності.

Р.Манєкін зазначав, що національна самобутність — лише невагома надбудова над безоднею колективного несвідомого, проте, її дієвість докорінно визначає як історичні долі розвине-них етносів, так і біографічні обставини окремих особистостей. Національна самобутність співвідносна з поняттям "цивіліза-ція", але не тотожна і не опозитна йому. Національна само-бутність укорінєна в народних звичаях; вона виявляється в спе-цифіці функціонування державних інститутів; і, поряд із цим, аж ніяк не обмежується міфотворчістю і не робить прямого впливу на формування інституціональних складової дєржавної влади.

143

На погляд етнопсихологів, в українців також можна виділити деякі особливості національного характеру і національ-ної свідомості. "Українці люблять простір і свободу. У них висо-ко розвинені особистісні якості, що виявляються в почутті влас-ноїгідності, незалежності, індивідуалізму" (Філарет). Д.Чижевсь-кий стверджував, що ддя українців характерні емоційність, сен-тиментальність, чуттєвість і ліризм, що найяскравіше відбива-ються в житті народу та в обрядах, своєрідності українського гу-мору. До позитивних національних рис українців відносяться працьовитість, гостинність, прагнення до освіти, статичність у сімейних відношеннях, прагнення до духовного життя, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалеж-ності, універсальність. Серед негативних рис національного ха-рактеру українців необхідно виділити взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, непевність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивіду-алізм. На думку багатьох сучасних дослідників, однією з харак-терних рис української душі є інтровертивність — саме це і виз-начає високий рівень індивідуалізму в українців.

В даному контексті заслуговує на увагу позиція В.Лніва що-до з'ясування українських національно-психологічних особливос-тей. Згідно з його підходом, українець — це інтровертивна люди-на з сильним відчуттям свого "Я" та бажанням самовияву назовні, що засвідчує приналежність українського народу до індивіду-алістичного культурного типу. Заглиблений у себе, маючи відчут-тя гідності, він прямує до скасування будь-яких обмежень особис-тої свободи. Небажання коритися волі іншого й прагнення до са-мовияву зумовили слабкий нахил до підпорядкування, поглибле-ний століттями нєволі. При ідеалізації бунту загострювалися не-скореність українців, анархічність і навіть нігілізм.

Прагнення до самовияву внаслідок несприятливих зовнішніх умов не могло повністю реалізуватися, тому воно посилює при-родну українську почуттєвість. Остання поряд з прагненням до са-мовияву є другою основною властивістю української духовності, що дістало у етнопсихологів характеристику "кордоцентрич-ності". Брак зовнішніх успіхів зміцнює інтровертивність українця, його пасивність, спричиняє своєрідну втечу від життя в світілюзій. Друга контрастність полягає в тому, що український інтро-вертизм не с замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на се-144

Ме. Велика почуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, Р&скільки українець не терпить самотності, відтак спонукає само-Квияв і спрямування на якийсь зовнішній об'єкт. Українець шукає И&оціального резонансу, відчуває потребу висловитися. Звідси ■йїолучання слова й музики у відомій пісенності українців, бажан-Пі естетичного вислову, а відтак уподобання мистецтва. V Українська людцна співчутлива до долі ближнього, альт-■фуїстична у бажанні нести допомогу, причому найзлиденнішим І|га найслабкішим. При розвиненому братолюбстві в українця по-ІИюіаблюється агресивність, войовничість як незгода з ідеалом і*Справедливості й свободи. Проте, в нього залишається дух бунту I Проти несправедливості.

Українець неохоче ставиться до владного успіху сильнішо-<го, авторитетякого мав би визнати. До визнання авторитету при-ходить через почуттєвість. Звідси пошана авторитетів нєвелико-го масштабу і рідко — справжніх історичних авторитетів. Спільноти формуються під впливом почуттів, а нє розуміння не-обхідності чи інтєресу. Тому українець — людина "малих

[гуртів", в які він вростає безпосередньо. Авторитет ідеалу наба-гато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм. Така схема, за словами В.Яніва, дещо спрощує всю багато-манітність виявів українського характеру (оскільки є структури-зацією констатацій), проте, вона може стати новою робочою гіпотезою, доповненою і верифікованою в подальших досліджен-нях. Як підсумок викладеного: саме через призму національної свідомості та її складових відбуватиметься процес інтеріоризації цінностей і норм техногенного суспільства. Крім того, саме вона | має стати тим центральним стрижнем, на якому "наростає" тех-! нологічний поступ, технокультурні здобутки нового техногенно-\ го суспільства в Україні.

, Етнокультурними характерологічними вимірами українсь-

кої національної свідомості, які імпонують техномодернізації, є, на думку В.Яніва, наступні: її універсальність, цілісність, систем-ність, інноваційна сприйнятливість та відкритість, висока адап-тивність, вибірковість, геополітична врівноваженість, толерант-ність, компенсаторність та мобільність, здатність до саморозвит-ку на засадах самоосмислення та самоствердження. Такі особли-'вості, як глибинна рефлексивність, інтровертованість, консерва-

145

тизм та інерційність, редукціонізм, амбівалентність, маніхейство, вочевидь, навпаки, "гальмуватимуть" техномодернізаційні про-цеси в Україні, наражаючи їх на певні труднощі.

Важко переоцінити роль етнополітології у вирішенні про-блеми етнонаціонального і техногенного. У зв'язку з цим перед нею постають завдання, пов'язані з піднесенням тих особливостей національної свідомості, які сприятимуть реалізації стратегії мо-дернізації і побудові нового техногенного суспільства в Україні. Оскільки, як висловився Т.Кузьо, етнонаціональне "...заповідає міфи, символи, цінності, спогади, традицїї і територію, що мають бути використані у формуванні нової модерної нації. Без цього ос-нова для створення нації "тоненька, а завдання є геркулесовим".

О.Кульчицький відзначав: "Окраїнне розміщення України з потребою у постійній обороні та її захисті породжувало дружин-ницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, з насолодою ризиком і бажанням активно підпорядкувати себе шляхетним ідеа-лам оборони, честі, волі та віри. Проте, окрім цього ідеалу в житті існує в історичних межових ситуаціях, у стані вічних небезпек і дру-га можливість: власного засклепнення, втечі у приватне життя, ха-рактеризоване приповідками: "моя хата скраю...", "тихіше трави, нижче води", "покірне теля двох маток ссе". I саме між цими двома протилежностями постає проблема української ментальності, на-повненої контрастами, і тому не завжди зрозумілого коливання між інтра- та екстраверсивністю вищих психічних функцій, індивіду-алістським та колективістським кодом цінностей: виразною "кор-доцентрічностю" і раціональністю, виразною перевагою чуттєвості над вольовитістю. У цьому полягає проблема українського вихов-ного ідеалу, який має врівноважитинаслідкигеографічної, історич-ної, духовної та філософської межовості".

Як вважав також О.Кульчицький, найхарактернішим архе-типом української колективної підсвідомості є теплі взаємовідно-сини між ласкавою, плодючою Ненькою-землею і вдячним, люб-лячим Сином-хліборобом. Наша етнічна психіка ґрунтується на емоційно-почуттєвому характері або "кордоцентричності" (П.Юркевич). Проте, цей самий тип, базований на любові та по-вазі, на обожнюваності та святості поняття "земля", позбавляє народ потрібної самооборони, активної позиції у боротьбі за ви-живання...".

146

' Переважання народних "ознак" у культурі українського ет-носу детермінувалось дією так званих маргінальних чи межових '•іинників, що 'їх витворила геополітична ситуація України (такі, як *загроза знищення", "грань смерті", "випадковість", "історичний 'ІЙанс", "незахищеність" та інші). Внаслідок впливу багатьох таких Ситуацій сформувалися два основних типи українського світо-Йдчуття (за О.Кульчицьким): 1) козацький тип ентузіаста-авантю-риста та 2) потайний стиль існування, "анабіотична" поведінка за принципом "моя хата скраю...". Цей мікроб комплексу непо-; вноцінності, або меншовартості, серйозно вразив душу українця, який призвичаївся до стану постійного виживання, котрий породив синдром компромісу, призвів до балансуванні на грані зрадництва. ;Як писав Ю.ІНевельов, є "три страшні вороги українського відро-дження — Москва, український провінціалізм і "комплекс кочу-беївщини" як страх слабкого перед сильним та нецивілізованим, Постійне стояння на колінах перед "старшим братом"".

Г.Ващенко підкреслював: "Мало на Землі народів, які мали б таку тяжку долю, як українці. Протягом сторіч своєю груддю захищали європейську культуру та цивілізацію від навал диких Кочівників зі Сходу — і не мали своєї власної держави. По-ли-царськи боролися за волю, — а, проте, сотні років перебували на становищі колоніального народу, змушєні були кидати свою рідну землю і йти у Сибір, або перєбувати в стані емігрантів".

М.Степико слушно зазначав таке: "Саме українська неагре-сивність породила одну з найгуманніших людських рис, якою можуть пишатися українці, — це толерантність, терпіння, при-язнь до ближнього, до сусіда і просто чужого. Кидаючи зерно в землю, селянин проявляє: "Уроди, Боже, на трудящого, на леда-щого, на старця, на крадія і на всяку долю!". Тобто, відчуття справедливості та співчутливість можна вважати генетичними ' рисами нашого народу".

'< За даними перепису населення 2001 року, в Україні прожи-

ває більш як 130 етнічних груп. Найбільшою етнічною групою, тобто корінним єтносом, є українці — 37 мільйонів 419 тисяч ! осіб, кількість яких, порівняно з даними попереднього перепису населення, майже не змінилися. Росіян зменшилось більше, як на 3 мільйонів громадян. І.Кресіна пояснює це тим, що спрацював чинник самоідентифікації: багато громадян за часів Радянського Союзу ідентифікували себе як росіяни, тепер ідентифікують себе

147

як українці. Всього в Україні проживає 8 мільйонів 334 тисяч росіян.

В 5 разів зменшилася кількість євреїв (з 500 тисяч до 100 ти-сяч); у 5 разів збільшилась кількість кримських татар (сьогодні їх близько 250 тисяч); кількість вірмен збільшилась у два рази (100 тисяч); азербайджанців — 45 тисяч, їх збільшилось на 20%; грузин збільшилося на 50% і сьогодні їх 34 тисячі; корейців збільшилось на 50% — 13 тисяч; турків збільшилось в 30 разів — майже 9 тисяч; курдів збільшилось в 9 разів; у 8 разів збільшила-ся кількість в'єтнамців і вихідців з країн Індії, Пакистану та Швденно-Східної Азії; в 5 разів збільшилася кількість арабів.

І.Кресіна відзначила, що збільшення кількості етносів в складі населення України відбувається в результаті міграції з не-благополучних в соціальному та міжетнічному сенсі країн, тобто з країн з низьким рівнем життя та міжетнічними конфліктами. Вона також зазначила, що сьогодні Україна сприймається як од-на зі стабільних в етнонаціональному сенсі держава.

Г.Луцишин висувала гіпотезу, що поліетнічний склад Ук-раїни (більш як 130 етнічних груп) так чи інакше відбивається на позиціях різних політичних сил і в свою чергу використовується ними в своїх політичних цілях. Більшість політиків добре усвідо-млює можливість впливу національних меншин, а це, звісно, значний політичний потенціал, компактний електорат, у яких є спільні проблеми.

Характеризуючи діяльність національних товариств в Україні за останні роки, можна стверджувати, що окрім забезпе-чення національних та культурних потреб, рівень політичної ак-тивності національних меншин значно зріс і є характерним для найчисельніших та суспільно активних — росіян, євреїв, поляків, угорців, румунів.

Якщо проаналізувати документи, які характеризують діяльність національних меншин — звєрнення, програми, ма-теріали конференцій, плани роботи національних товариств, ма-теріали в мас-медіа, преса національних товариств тощо, можна простежити те, що окремі національні товариства вирізняються особливою активністю, а також чітко простежуються мобіліза-ційні процеси національних меншин. Національні спільноти, за-хищаючи свої інтереси, окрім культурних, мовних та релігійних 148

^цюблем часто висувають вимоги щодо пропорційного розподілу

влади між представниками усіх національностей, які прожива-

;,Ють в державі. Це закономірне явище, яке характерне для усіх

руспільств, однак система його вирішення великою мірою зале-

,жить від рівня демократичності самого суспільства.

Останнім часом значно зросли мобілізаційні процеси націо-.нальних меншин в Україні, зокрема, це об'єднання представників Національних меншин для здійснення певної мети у сфері суспіль-Но-політичних відносин. Політична мобілізація національних мен-,шин виражається перш за все налагодженням тісних комунікацій, проведенням спільних заходів чи акцій, висловленням своєї актив-ної позиції щодо прийняття тих чи інших політичних рішень. Досвід показує, що процеси політичної мобілізації національних меншин активізуються найчастіше напередодні проведення важли-вих загальнодержавних акцій, зокрема, виборів різних рівнів. На сьогодні в Україні діє більш як 300 громадських товариств національних меншин, 23 з яких мають всеукраїнський статус.

Особливу роль за умов політичної мобілізації націоцальних меншин в Україні, як і інших груп загалом, відіграють такі чин-ники, як "мотив небезпеки" і так званий "принцип справедли-вості" — саме ці чинники є ефективними в умовах політичної мобілізації і їх часто застосовують як політичні гасла. До того ж політична мобілізація національних меншин може бути зумовле-на не тільки конкуренцією різних етнонаціональних, вона також може стати результатом державної політики, адже роль держави та її інститутів у сфері етнічної політики визначається, насампе-ред, тим, що держава встановлює і регулює права національних меншин в межах своєї території.

Р.Манєкін аналізував політико-психологічні наслідки того, що, за даними соціологічних опитувань, від половини до двох третин громадян України відносять себе до категорії "російсько-мовних". Учений вважав, що найближчим наслідком усвідомлен-ня власної національної самоідентифікації є те обставина, що російськомовні респонденти з неминучістю починають приміря-ти на себе роль "соціальних ізгоїв", що породжує в суспільній свідомості комплекс "національної неповноцінності" і похідну звідси соціальну апатію (пригадаймо соціальну поведінку індій-ських "недоторканих"). Апатичність та пов'язана з нею соціаль-

149

на збуджуваність зумовлюють закономірну конфліктність гро-мадського життя в Україні.

3 іншого боку, педалювання національної тематики в Ук-раїні на практиці породжує роздвоєння суспільної свідомості, так що в результаті російськомовні громадяни України в себе на батьківщині починають відчувати сєбе росіянами, у Росії — укра-їнцями, а на Захрді або, скажімо, у середньоазіатських респуб-ліках колишнього СРСР — знову росіянами. У кінцєвому ра-хунку, у подібній ситуації людина втрачає спроможність до національної самоідентифікації і, отже, відчуття глибинної укоріненості в бутті. Проте, відчуття "господи", "землі", "батьківщини" — основні у свідомості особистості. Поза понят-тями цього категоріального ряду людина зостається сам на сам із безкінечною варіативністю природи-як-такої, соціальної приро-ди (історіі) і просторово-тимчасового континууму як абстрактної категорії. Мало хто з сильних особистостей спроможний витри-мати іспит невигаданим космополітизмом. Годі й казати про цілий народ, випробуваний методичним знеособлюванням.

Соціальна апатія, помножена на космополітизм, зумовлює розвиток аморалізму нації, що із поверхової характеристики по-всякденного життя переростає в іманентну категорію суспільно-го буття. У цій якості аморалізм являє себе як ознака руйнації соціуму. У результаті на поверхні соціальної дійсності відбу-вається апологізація народних міфів, подібних до байронівської інтерпретації фігури Мазепи або шевченківських оспівувань "ко-зачої вольниці" ("синії жупани, золотії піки"), а в реальиості здійснюється анігіляція цілих шарів української культури як жи-вильного середовища суспільної свідомості.

Т.Довгунь зазначала, що становлення громадянського суспільства в Україні та етнічне відродження на практиці поро-дило чимало проблем, адже самоствердження етносу нерідко су-проводжується значною політизацією етнічності, нетерпимістю та конфліктогенністю. Етнічні конфлікти найчастіше виходять за межі політичних відносин, втягуючи в свою орбіту економічні, культурні, громадські, сімейні, міжособистісні взаємини. Ця си-туація спричинює замкненість та відособлення культур, виник-нення стереотипів ворога та психологічний дискомфорт. Етніч-ний конфлікт викидає на узбіччя велику кількість поліетнічних 150

громадян (із етнічно змішаних сімей), приумиржує маргіналі-зацію та етнонаціональну соромливість.

Коли у суспільстві не вироблені основи суспільно-політич-ного діалогу, на якому базується громадянське суспільство, найімовірніше виникнення загострених ситуацій, що супровод-жуються застосуванням силових методів, а після припинення ак-тивного протистояння — довгого періоду реабілітації, нерідко на тих самих ворожих позйціях.

"Горизонтальні" стосунки, тобто діалог між етнокультур-ними спільнотами, можуть бути вкрай важливими для уникнення політизації відносин багатокультурності. Усі відхилення від ба-лансу інтересів серед цих спільнот, таких як тенденції до асимі-ляції чи дискримінації, можна завчасно попередити за умови, що існуватимуть ефективні механізми міжкультурного спілкування. Лкщо взаєморозуміння між культурами переважає в освіті, пресі, мистецтві, а також у бізнесі, це призводить до мінімалізації ролі політичної влади в регулюванні стосунків між етнокультурними спільнотами, і не ставиться жодних спеціальних перепон для їхньої реалізації в публічному соціальному житті.

Як висновок зазначеному, Т.Довгунь вважає, що грома-дянське суспільство має увійти у сферу взаємин етнічних спільнот, насамперед, на культурному рівні спілкування, ввести у взаємини на індивідуальному та загальному рівнях громадську, та й в певній мірі і політичну культуру, надати простір для куль-тури дискусій, компромісних рішень, діалогу.