2.3. Політична культура та політичний ідеал

В сучасній політичній науці відсутнє загальновизнане поняття політичної культури. Розробкою концепції політичної культури у різні часи переймалися Г.Алмонд, С.Верба, а слідом за ними Л.Пай, С.Гантінгтон, Д.Елазар, Х.Доменігер, А.Браун, Д.Пол, Р.Такер, російські вчені Ф.М.Бурлацький, О.О.Галкін, Є.Баталов, Є.А.Егоров, Н.М.Кейзеров, М.Х.Фарукшин та інші.

Політична культура — це система історично сформованих, відносно сталих настанов, переконань, уявлень, моделей поведінки, що виявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі спадкоємності. У вузькому значенні політична культура складає комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, політичне, закони і правила їхнього формування.

Політична культура є складним в структурному відношенні утворенням. У обсяг політичної культури входить численна кількість елементів: стародавні та сучасні політичні традиції, діючі норми політичної практики, ідеї, концепції і переконання щодо взаємовідносин між різними суспільно-політичними інститутами і т. ін. Вона містить у собі певні орієнтації й установки людей у відношенні до існуючої системи загалом, інститутів, що її складають, і найважливіших "правил гри", принципів взаємовідносин окремої людини, суспільства та держави. Ці компоненти, зумовлені соціально-

40

економічними, національно-культурними, суспільно-історичними й іншими тривалими чинниками, характеризуються відносною стійкістю, живучістю та сталістю, повільно піддаються змінам у процесі глибоких зсувів у суспільному бутті. Існує розмаїтість думок з питання кількості компонентів політичної культури.

Першу типологію політичної культури запропонували Г.Алмонд I С.Верба. В основу вони поклали тип орієнтації суб'єкта політичної дії на "спеціалізовані політичні об'єкти" або "частотність різних видів когнітивної, афективної й оцінної орієнтацій у відношенні до політичної системи в цілому, аспектів її "входу" і "виходу" та самого себе як політичного суб'єкта".

Вони виділили три основних типи.

• провінціалістська (традиційна або патріархальна);

• підданська;

• партиціпаторна або політична культура участі (активістська).

Для провінціалістської політичної культури "частотність орієнтацій на спеціалізовані політичні об'єкти" сягає нуля. Панування цього типу політичної культури характерне для африканських племен або автономних місцевих общин. У цих суспільствах не існує спеціалізованих політичних ролей, підданці не очікують ніяких змін із боку політичної системи і не мають установок на її зміну.

Підданська політична культура характеризується високою частотністю орієнтацій у відношенні до диференційованої політичної системи. Проте, члени суспільства, знаючи про існування спеціалізованих політичних інститутів і маючи до них певні почуття, дуже слабко орієнтовані на активну участь у функціонуванні політичної системи.

У політичній культурі участі всі орієнтації досягають високої частковості. Члени суспільства орієнтовані на відповідну політичну систему, на активну участь у діяльності всієї системи.

У реальній політичній практиці, як відзначають Г.Алмонд і С.Верба, відбувається сполучення цих типів. Як результат, утворюються три типи змішаних політичних культур: провінціалістсько-підданська культура, підданськи-партиціпаторна та провінціалістсько-партиціпаторна.

Оптимальний варіант змішаного типу політичної культури Г.Алмонд і С.Верба запропонували назвати "громадянською культурою". У своїй основі це партиціпаторна політична культура

41

що інтегрувала б певні елементи патріархальної та підданської культур. Пізніше Г.Алмонд охарактеризував її як культуру, в якій в основному існує консенсус щодо легітимності політичних інститутів, напрямку й змісту суспільної політики, широко поширені толерантність по відношенню до плюралістичності інтересів і переконань у їхній примиреності, а також почуття політичної компетентності і взаємної довіри громадян. На початку така культура, на думку Г.Алмонда і С.Верби, склалася в Англїї, але більш характерна вона для США.

Переділ геополітичного впливу та геостратегічних переваг, мовних груп та континентального простору, що відбувається в даний час, пов'язаний, між іншим, із традиційним та споконвічним геополітичним розмежуванням культурних спільнот та цивілізаційних переваг: талассократії ("океанічний" цивілізаційний тип) та теллурократії ("материковий" цивілізаційний тип).

Для талассократичних цивілізацій характерні кочівництво (особливо морське), торгівля, дух індивідуального підприємництва, рухливість етичних і юридичних норм; цивілізації цього типу швидко розвиваються і легко змінюють зовнішні культурні ознаки. Цивілізації другого типу (теллурократичні) пов'язані з фіксованим простором, усталеністю його якісних орієнтацій і характеристик. Для цього типу цивілізацій характерні осілість, консерватизм, закостенілість юридичних норм, наявність потужного впливу ідеології (частіше за все, месіанської), репресивний характер колективістської етики, стійка ієрархічність соціальної організації (як офіційної, так і неофіційної). Цивілізації другого типу, внутрішньоконтинентальні, куди відноситься царська Росія (СРСР), вважаються "нерухомою платформою", "землею серцевини", "географічною віссю історії, що зберігають сталість і нерухомість в історії у той час, як цивілізації першого типу, берегові зони євразійського материка, є зонами інтенсивного культурного розвитку. Для теллурократії головними є не цінності, а ідеї, вписані в цілісну ідеологію, і саме цій ідеології належить систематизуюча роль. Цінності — західний термін, що фіксує наявність обновлювальних якостей, які людина у своєму житті вільно вибирає, із яких конструює сенс свого життя. Головні характеристики цінності — рухливість і раціональний характер, спроможність несистемного об'єднання. Цінності є основними для атлантичної цивілізації, геополітичний простір якої розгортається навколо Атлантичного

42

океану (США, Західна Європа). Ідеї й ідеології є засадничими для євразійської цивілізації, геополітичний простір якої пов'язано з Росією, Білоруссю, Україною та Східної Європою.

Скажімо, у талассократичній цивілізації є цінності — право на життя, на свободу, на власність. Цінності виникають як доведені на індивідуальному досвіді позитивні життєві стратегії. Візьмемо приватну власність. Для талассократії — це цінність. На іншому боці, у теллурократичної цивілізації, приватна власність може бути легально дозволена, але вона не є цінністю, тому що вона не вписана в ідеологію як ідея (ідеологія говорить: власність — це небезпека, власник — злодій), еліта стосовно цього розподіляється на два ворожих табори; позитивних прикладів успішного застосування власності не існує, тому що суспільство масово не визнає ці життєві стратегії успішними. У результаті власність не сприймається як справедливо набута, а отримане багатство не оцінюється як справедливе. Навпаки, будь-який власник сприймається суспільством вороже. Великі маси людей знаходяться в стані очікування наймання на роботу й оплати. 3 іншого боку, колективна власність теж не є цінністю, її не можна відчути, її не можна засвоїти, про неї не можна сказати, що "вона в мене є". 3 цієї причини теллурократичні цивілізації не можуть розвиватися, надаючи рухливість певним цінностям, тому що самі цінності відсутні як інструмент передачі культурного досвіду.

У цих цивілізаціях існує інший інструмент передачі культурного досвіду — ідеологія. Замість цінностей теллурократія несе в собі Ідею, як правило, месіанську ідею своєї винятковості, особливої місії, особливого шляху, перетворену в систематизовану всеосяжну ідеологію, що втручається не тільки в трудову колективістську діяльність, але й у сім'ю, у приватне життя, опановує свідомість людини, іноді підпорядковуючи цілком її особистість і знеособлюючи її.

Коли виникає криза в талассократичній цивілізації, відбувається переосмислення окремих цінностей, переосмислення принципово несистемне, що носить не тотальний характер, оскільки це переосмислення відбувається на індивідуальному рівні, і лише потім оформляється у вигляді стрункої системи. Скажімо, М.Вебер, Е.Дюркгєйм, К.Ясперс (можна доповнити список) осмислили і систематизували цінності лише потім, коли вони стали плоттю і кров'ю багатьох індивідуальних життів.

43

Зовсім інше відбувається в кризовий час теллурократичної цивілізації. Там неодмінно ставиться питання про нову ідеологію, про нову об'єднуючу всіх месіанську ідею, про збирання земель, про обов'язковий вплив і підпорядкування інших народів. Проте, можна зазначити: цього разу криза Росії і пострадянських держав набагато серйозніша — вона лежить у самій глибині православ'я як релігії, колективної етики як організуючого начала й у принциповій відсутності такої ідеології, що могла б відновити мотивацію до життя, до праці, до продовження роду. Ця мотивація більше на може бути відновлена усередині ідеології через повальну недовіру населення до будь-яких і всіляких ідеологій.

В взаємному впливі талассократії і теллурократії криються головні протиріччя: вони прагнуть керувати одна однією, нав'язавши друг другу свої стратегії — для теллурократії це становить непереборну перешкоду. По-перше, управляти будь-чим рухливим можна, лише будучи самому рухливим. Теллурократія, що закостеніла і важко змінює свої навички, соціальні правила й етичні норми, як співтовариство, що постійно тяжіє до об'єднуючої великої ідеї, не може поширити свій вплив на ті країни, де ідеологія не є домінуючою. По-друге, як тільки, щоб управляти (скажімо, континентом Євразія), теллурократія буде змушена ставати більш рухливою, вона неминуче опиниться в зоні переважного впливу талассократії, тобто сама ставатиме талассократією і примикатиме до талассократичної цивілізації.

Війна загалом та "холодна війна" зокрема розуміється зазвичай в радянському розумінні — як війна ідеологічна (адже усередині сенсу теллурократіївона такою і була). Але, вийшовши за рамки культурних характеристик теллурократії, можна осмислити "гарячу" та "холодну війну" як війну двох типів цивілізацій, двох типів культур, двох типів етики, двох типів організації життєвого простору, організації праці.

Типологія політичної культури К.С.Гаджиєва містить органічний тип політичної культури (як варіанти, можуть виступати авторитарна, тоталітарна, традиційна політична культура і субкультура) та ліберально-демократичний (у межах цього типу слід виділити гомогенний, фрагментований, інтегрований, консенсусний, конфліктний та ін.). Органічному типу політичної культури властиве панування колективістських, общинних, групових цінностей, пріоритет публічного перед приватним, прав та свобод

44

групи, колективу над індивідуальними правами і відповідне підпорядкування особистості колективу. Для носіїв цих типів характерні підвищені очікування від держави, перебільшення її ролі в житті суспільства, що часто-густо доходить до її міфологізації. У сфері взаємовідносин індивіда і держави, правителів та керованих переважні позиції часто займають відносини патрон-клієнт. Держава й уряд оцінюється населенням за їхньою спроможністю виявляти та реалізовувати "батьківську" турботу про підданих. Важливе місце (з істотними обмовками стосовно тоталітарної політичної культури) посідають традиція, звичай, норма.

Ліберально-демократичний тип характеризується плюралізмом у соціальній, економічній, духовній, політичній та інших сферах життя. Найважливішим його компонентом стала ідея індивідуальної свободи, самоцінності окремої особистості, природжених невідчужуваних прав кожної людини на життя, свободу, приватну власність. Чільне місце посідає переконаність, що приватна власність — основа індивідуальної свободи, вона розглядається, як необхідна умова самореалізації окремого індивіда; як і ідея ідеологічного та політичного плюралізму та пов'язані з ним принципи представництва і виборності посадових осіб у державі. У суспільстві має панувати закон, а не люди, і функції держави полягають у регулюванні відносин між громадянами на основі закону.

К.С.Гаджиєв звертає увагу на те, що між цими двома типами — найширший спектр змішання принципів.

Носій ліберально-демократичної культури найліпшим чином відноситься до таких політичних цінностей: "свобода", "приватна власність", "гроші" та "багатство" максимізуються; категорія "закон" у нього сполучається з такою філософською категорією, як "Логос" (тут її зміст зводиться до поняття "Світовий порядок"), проте, також близько стикається з категорією "грошей". Політика в цьому випадку постає інструментом для реалізації економічних потреб, які превалюють та детермінують над більшістю інших потреб. Завдяки тому, що архетип багатства активізує саме індивідуалістський бік особистості, у носія цього типу культури формується така структура, де моє, штучне життя та його потреби є найважливіші, а цінності суспільства можуть ураховуватися суб'єктом лише настільки, наскільки це потрібно задля його "вписування" в соціум.

Згідно з органічним типом політичної культури, "кревність»,

45

"спорідненість", "спільність" — безумовне благо, що надають людині почуття впевненості і захищеності. Інтереси групи, сімейства, колективу вважаються пріоритетними відносно інтересів індивіда, окремого члена сім'ї, громадянина, звернення ж уваги на власні інтереси сприймається як егоїзм, і збуджує почуття провини. В основі лежать не гроші, а "зв'язки", "особистісні взаємовідносини", наближеність до такої містичної категорії, як "державна влада", яка ототожнюється з поняттям "Логосу", а провідним архетипом є архетип "Керманича". Психологічна установка носія органічної політичної культури фундується на всьому спектрі групових (суспільних) цінностей, сягаючи своїм корінням тих часів, коли індивідуальне виживання було неможливим та потребувало об'єднування й опори на колектив. Органічний тип має більшу за часом історію, ніж ліберально-демократичний. Переворот у глибинних пріоритетах індивіда здійснився головним чином завдяки виникненню протестантської картини світу, яка й сформувала ліберально-демократичного носія з його установкою на індивідуальне спасіння шляхом накопичення багатства.

Розгляд кожного з "чистих" типів політичної культури буде неповним без урахування всього різноманіття змішаних типів, адже сучасна Україна являє домінування саме змішаної культури та відсутність яскраво вираженої "більшості" хоч якогось певного типу політичної культури. Це сталося в силу історичної долі, спільної для всіх країн колишнього СРСР, і неоднорідності давніх національних традицій, що формували дві різноспрямовані тенденції — яскравої самобутності й активного відношення до світу (козацтво) і нівелювання своєї індивідуальності і зведення до мінімуму свого проявлення назовні (українське село в період спаду і після знищення козацтва). Позначена амбівалентність політичної свідомості в Україні дається взнаки до сьогодні: широко відома проблематика формування Україною ідеологічної та конституційної більшості.

Ю.Левенець стверджував, що в разі аналізування політичних виступів представників різних українських партій можна констатувати наявність дискурсів лише в двох напрямах — соціоцентричному та етноцентричному, хоча, на жаль, відсутній третій дискурс, який називається антропоцентричним.

На переконання вченого, в сучасній Україні досі відсутні традиції справжньої антропології — філософської, соціальної, політичної,

46

і, допоки цей дискурс не почне пробивати собі дорогу в нашій державі, ми будемо говорити про кризу влади. Проблема полягає не в тому, до чого ми більш линемо, до Сходу чи до Заходу, навіть не в сучасній суспільно-політичній, економічній, культурній, правовій ситуації, а в тому, що в нашій еліті відсутні істотні, дійсно антропоцентричні, фрагменти політичної культури.

3 точки зору політичної психології, максимально усвідомлюваною формою архетипів, представлених у суспільстві, виступає політичний ідеал. Це ті форми вираження глибинних конкретно-історичних інтересів суспільства й індивіда, у яких ці інтереси подані в максимально узагальненому, концентрованому вигляді; це уявлення про загальну норму, зразки політичної поведінки та відношень між людьми, що виражають історично визначене розуміння мети життя. Політичний ідеал — це:

• досконалий зразок політичного та державного устрою суспільства;

• найкращий для даного конкретно-історичного етапу розвитку образ свідомості та діяльності політичного суб'єкта;

• політична цінність, що спонукає до ефективної діяльності;

• образ політичного діяча, визнаного в якості ідеального, що відповідає сучасним, зразковим вимогам мас;

• механізм нормативної, легітимної влади, що відповідає ідеальним уявленням населення і т. ін.

Він відбиває історично визначені інтереси того чи іншого класу або суспільства. Об'єктивну основу змісту політичного ідеалу складають інтереси. Політичний ідеал надихає людей на зміну соціальної системи і самих себе, окреслює їм ідеальну конструкцію соціальних умов та політичних відносин. Втілюючись у сукупності цінностей, політичний ідеал стає важливим компонентом ідеології суспільних рухів, а, реалізуючись у соціальних нормах, стає регулятором політичних відношень усередині суспільства, засобом^; досягнення злагоди учасниками політичних відносин та підвищення їхньої згуртованості.

Народна мудрість про політичну функціональність каже таке: "Будь-які історично значущі справи проходять п'ять стадій: галас, плутанина, пошук винних, покарання невинних, нагородження тих, хто не має до цього щонайменшого відношення".

47

У різних концепціях виникнення держави політичний ідеал виступає як центральна категорія, покликана вказувати орієнтири подальшого розвитку такого політичного інституту, як держава. Відповідно, усі теорії ідеального державного устрою можна в загальному вигляді розділити на дві групи. Концепції першої групи (анархічні) в якості політичного ідеалу сповідають заперечення необхідності державної влади; друга група теорій, навпаки, виходить із необхідності держави та державної влади і відповідно шукає, конструює цей політичний ідеал.

Анархізм (від грец. аnarchia — безначалля, безвладдя) як рух виступає в ролі особливого політичного ідеалу, що являє собою напрямок суспільного світогляду, який заперечує необхідність державної влади як такої та притримується необмеженої свободи особи, невизнання загального для всіх порядку у відношеннях між людьми. Своєю метою анархізм ставить звільнення особистості від тиску всяких авторитетів і будь-яких форм економічної, політичної та духовної влади.

Анархізм як ідеал політичного устрою суспільства втілює в собі ідею свободи особи, ідеальною формою якої є відсутність державної і будь-якої іншої влади. Анархісти гадають, що такий державний устрій надасть особі справжню свободу. Мета руху, межа суспільного прагнення, на думку прихильників теорії анархізму, — вільне самоврядування. Проте, анархізм дотепер залишається лише утопічною теорією, що не знайшла практичного втілення в реальності.

Інша поширена концепція державного устрою являє собою ідеал політичного оформлення світу в особливу структурну організацію влади держави. В якості ідей, що постулює ідеальна держава як особливу форму організації влади, виступають різні теорії походження держави: теорія політичного дарвінізму, теорія класової боротьби, безпеки, природної солідарності, земельна теорія, договірна, історична, статева, теорія завоювання, теорія колективної боротьби, патріархальна теорія, теологічна, теорія насилля, психологічна теорія й ін. Політичний ідеал тут розглядається з позицій абсолютизації одного з чинників, властивих суспільній свідомості загалом.

Політичний ідеал в житті нації оприявнений таким засадничим поняттям, як національна ідея, яке виступає сіткою координат національного світосприйняття, світовідчуття та національної

48

картини світу. В пізнавальній площині національна ідея несе в собі передусім знання про глибинну сутність народу як певної духовної, природно-біологічної, культурно-психологічної та соціально-політичної спільноти. М.Бубер з цього приводу писав: "Ми говоримо про національну спільноту, коли якийсь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, своє становище, свої традиції і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі". Національна ідея відображає внутрішню єдність, спорідненість, окремішність і відмінність даного народу від інших народів, що узасадничує його національну ідентичність як усвідомлення свого "національного Я". Отже, національна ідентичність є першим і, по-суті, центральним елементом структури національної ідеї.

Наступним важливим елементом в структурі національної ідеї, який потребує виділення і окремого розгляду, є національне покликання. Національна ідентичність і національне покликання є взаємопов'язаними поняттями, однак національне покликання має свою специфіку: національна ідентичність дає відповідь на запитання "хто Ми?", а національне покликання відповідає на інше запитання — "для чого Ми у цьому світі?". Національна ідея формує уявлення даного народу про його призначення, роль і функцію у світовому співтоваристві та місце в середовищі інших народів. Отже, після самоусвідомлення свого "національного Я" і прийняття своєї національної "Я.-концепції" (національної ідентичності), виділивши себе серед інших народів, тобто відповівши на запитання "хто такий мій народ (і моє "національне Я)", на другому рівні самопізнання національна ідея має дати відповідь на запитання — "для чого існує мій народ, яке його призначення в світі і який сенс його існування". На цій основі у багатьох народів формується національне месіанство, яке Б.Кухта розглядає як "вибраність даної нації під якимось кутом зору".

Осмисливши своє національне покликання, нація формує свій національний ідеал, що виступає цілісним образом бажаного оптимального найдосконалішого суспільного і національного ладу, за якого найбільш повно реалізується потенціал нації та окремих її членів у всіх сферах життя. Ось як І.Франко визначав суть і значення ідеалу в суспільному житті: "Усякий ідеал — це синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших і трудніших, до осягнення бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать

49

поза межами можливого... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях". Отже, національний ідеал виступає для певного народу передусім як морально-етична вартість.

Важливою складовою національної ідеї є національні вартості та пріоритети. Національний ідеал в основному визначає ієрархію національних вартостей та систему національних пріоритетів. Вони формують життєві орієнтації для нації і людини в світі та є результатом поєднання власного та запозиченого загальнолюдського досвіду, що став національним надбанням. У такому аспекті вдале визначення української ідеї дав А.Фартушний: "Українська національна ідея — це ієрархізована система духовних вартостей, що об'єктивно склалася у процесі етногенезу й націогенезу автохтонного населення Подніпров'я і Подністров'я і котра адекватно відображає реальні умови існування цього населення, має конструктивний потенціал, творчий (а не руйнівний) характер та скерована в майбутнє як модель суспільної організації, що спроможна і покликана забезпечити незалежній Україні належне місце у сучасній та майбутній світовій спільноті". Національні вартості покликані регулювати задоволення духовних і матеріальних потреб та визначати оптимальне їх співвідношення й пріоритетність. Система цінностей стає фундаментом певного типу національної культури. В рамках заданої системи цінностей і культури формується спільнота людей як певна ідейна єдність з однією метою і баченням світу.

Національні інтереси є наступним важливим елементом в структурі національної ідеї. Без чітко сформульованих національних інтересів національна ідея втрачає своє практичне значення і перетворюється у відірвану від реального життя і практичного призначення ілюзію. Національні інтереси — це усвідомлені на основі національних цінностей і пріоритетів національні

потреби, які виступають як мета і основний мотив усієї життєдіяльності нації. Отже, базою для формування національних інтересів виступають національні вартості та національні потреби.

Якщо національні вартості переважно формуються в узагальнених морально-етичних (та ін.) категоріях (наприклад, Бог, Україна, добро, демократія), то національні інтереси тісно пов'язані

з конкретними щоденними життєвими потребами і проблемами,

50

які виникають при їх задоволенні. Однак відмінність національних інтересів від національних потреб полягає в йому, що ці потреби є усвідомленими, "окультуреними" і приведеними у відповідність до певної системи вартостей, на основі якої і формується концепція національних інтересів у певній ієрархічній послідовності цих інтересів, в залежності від обраних пріоритетів. 3 цього приводу Я.Малик зазначає: "Держава ніколи не досягне всіх цілей і не втілить в життя всі національні інтереси — це неможливо. Тому потрібні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю".

Національні інтереси є синтезом інтересів даної національної спільноти як певної інтегрованої спільноти, де окремі індивідуальні та групові інтереси узгоджуються і зводяться до спільного знаменника, який А.Колодій визначає як "інтерес до самозбереження і самопрояву, до реалізації свого соціально-політичного і культурного потенціалу у властивій саме цій нації формі (іншими словами — до реалізації національної ідеї)"; а серцевиною національних інтересів є збереження і зміцнення національного суверенітету, що означає "повновладдя нації, оволодіння нею всіма можливостями розпоряджатися власною долею". Тому національні інтереси не можуть зводитись лише до якихось соціально-економічних, культурних та інших потреб. Вони мають виступати як синтез, а не механічна сума приватних і корпоративних інтересів. Механізми реалізації національних інтересів (національна держава, національна стратегія)також постають елементом національної ідеї. В.Кириченко визначає національні інтереси як "інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему". Національні інтереси реалізуються через інститути політичної системи: державу, політичні партії, громадські організації, національну церкву, як інституційні форми вияву волі її громадян. Оскільки лише держава має всю повноту національного суверенітету, то саме вона є основним механізмом реалізації національних інтересів. Без національної держави національна спільнота не спроможна реалізовувати свої національні інтереси, а значить, і втілювати у життя свою власну національну ідею. А.Колодій дає таке визначення національної держави: "Національна держава — це таке політично організоване в межах певних кордонів суспільство, яке утворилось внаслідок політичного самовизначення окремого етносу (або в деяких випадках, поліетнічного народу),

51

що консолідується у політичну націю, здобуває незалежність і створює суверенну владу на своїй етнічній території".

Завданням національної держави є переведення (трансляція) цінностей і співставлення з ними національних інтересів у конкретні цілі внутрішньої та зовнішньої політики. При врахуванні співвідношення політичних сил як всередині країн, так і на міжнародній арені, а також прогнозу про ймовірний розвиток подій органами державної влади розробляється стратегія національного розвитку, що є програмою дій, в якій окреслюються цілі і завдання національного розвитку, визначаються основні напрямки діяльності та пропонується система стратегічних і тактичних рішень, від послідовності втілення яких і залежить реалізація національних інтересів.

Розгляньмо також національну безпеку як елемент національної ідеї. Національна безпека тісно пов'язана з утіленням національної ідеї в життя, що знаходить своє вираження у виявленні й усуненні загроз національним інтересам, збереженні національних цінностей, подоланні ентропії (невпорядкованості, хаосу) в суспільстві та забезпеченні злагоди і консолідації народу як ідейно-політичної спільноти. Я. Малик визначає національну безпеку як "стан захищеності від внутрішньої та зовнішньої загрози життєво-важливих інтересів особи, держави і суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного устрою, культурних цінностей, усього, що становить основу матеріального та духовного життя держави". Національна безпека є системою заходів, які покликанні забезпечити оптимальне функціонування національного організму та захист його від внутрішніх дисфункціональних станів і зовнішніх деструмтивних впливів, що підривають життєдіяльність нації.

Отже, національна ідея — це мислена форма сприйняття глибинної сутності свого народу, в якій відображена його духовна першооснова, мета, сенс та фундаментальні принципи існування, що пронизує собою все національне буття та зумовлює суспільний розвиток. Характер цієї ідеї визначається менталітетом народу, ступенем розвитку його духовної й матеріальної культури, статусом на міжнародній арені і завданнями, які ставить перед ним та чи інша історична епоха. Вона проходить складний процес становлення, розвитку, заперечення та синтезу своїх форм, оскільки сформульований в ній національний ідеал піддається коригуванню часом і наповнюється новим історичним змістом.

52

М.А.Ожеван вважає, що національна ідея покликана виконати щонайменше п'ять соціально-мобілізуючих функцій.

• визначити місце нації у глобальному просторі та часі, тобто її національний хронотоп;

• узасадничити витоки нації та її історичні ідентифікатори;

• обґрунтувати загальносуспільну стратегію розвитку і зрозумілий та достатньо привабливий образ як близького в часі, так і більш віддаленого майбутнього;

• віднайти зв'язки між загальноприйнятими національними вартостями та вартостями кожної із соціальних груп зокрема і так само — із загальнолюдськими вартостями, забезпечивши таким чином найголовнішу потребу національної безпеки, — внутрішній та зовнішній вектори порозуміння й злагоди;

• надати передбачуваності та легітимації діям влади і обґрунтувати право владних структур на керування суспільством й зовнішню репрезентацію нації.

Принадність для масової свідомості та дієвість соціально-економічної, політичної, національної ідеї знаходиться в прямій залежності від ступеня її міфологічності. Міфологічність сучасних ідей варто розуміти в двоякому сенсі: як міфологічність змісту та форми. Міфологічність змісту соціальної ідеї дєтермінується її відповідністю базовим потребам людей, фрустрація цих потреб є ґрунтом для впровадження соціальних міфів. Формулювання міфологічної ідеї засноване на принципах аналогічності, радикалізму у формулюванні проблеми, стереотипності поведінки (впровадження нових стереотипів поведінки). Іншими словами, ідея стає міфом або символом, якщо вона міфологічна за формою та змістом.

У класичному розумінні, міф — це перша форма раціонального осягнення світу, його уявно-символічного відтворення та пояснення, що виливається в розпорядження про дії. Міф перетворює хаос на космос, уможливлює осягнення світу як деякого організованого цілого, подає його в простій та доступній схемі, яка могла б уречевлюватися в магічному дійстві як засіб упокорення незбагненного. О.Ф. Лосєв окреслював такі риси міфологічної свідомості: злитість наукового, художнього та релігійного мислення; єдність афективної, розумової та моторної дій; невід'ємність суб'єкта від об'єкта, матеріального від ідеального через нерозривність людини та природи, що спричинює первісний синкретизм.

53

За всіх часів символ та міф незримо керували людьми, задаючи ідеали як індивідуальної, так і колективної поведінки. Загальне розуміння символу полягає в тому, що символом може стати будь-яке слово, ім'я, зображення, річ тощо тільки в тому випадку, якщо вони мають специфічне додаткове значення до свого звичайного змісту. У значеннєвому плані символ самодостатній, тому що символ самий несе в собі всю повноту власного тексту.

О. Сорба запевняв, що міф неодмінно є породженням роду, адже саме ця первинна форма людської спільності є тим необхідним підґрунтям, що зумовило собою виникнення міфу. Рід — це непорушна цілісність, що розчиняє в собі "Я." індивідів: індивід із домінуючою родовою свідомістю виявляє себе лише в межах роду і не існує поза ним. Індивід не те, щоб перетворювався на стандартизований елемент однорідної маси, (до цього скоріше прагне ідеологія), просто він має чітко визначене місце в системі не лише суспільній, а й світовій; отже, визначенням його (індивіда) стає той глибинний символічний зміст, що він його має в цій системі, будучи однією з необхідних умов її існування. Тому міф аж ніяк не принижує, а, навпаки, підносить значення і важливість кожного індивіда в усій його неповторності — звідси походить глибока символічність міфу, бо кожен елемент світового простору є таким само необхідним для цього світу, як і світ для нього.

Значущість такого елементу, обсяг його символічного наповнення дорівнює значенню всього світу, оскільки Всесвіт без нього перетворюється на інший Всесвіт і вже не буде тим, чим він є. Через те міф ніби зливається з людиною, тобто стає способом її буття, мислення, переживання, нарешті способом її існування. Людина в міфі завжди є співтворцем цього світу, де її індивідуальна творчість, зливаючись з колективною, утворює колективне творче начало, що лише вірою своєю в символічне наповнення тієї чи іншої частини об'єктивної дійсності змінює цей світ, створюючи його синкретичну модель, де поєднані елементи об'єкта та уявлення, очікування від нього суб'єкта.

Отже, суб'єкт не відокремлений від об'єкта, а утворює з ним певну синкретичну цілісність. Міф ніколи не локалізується в межах однобічностей, він завжди всепоглинальний і не претендує ні на що менше, як відображення, моделювання всього одразу. Звідси походить його універсальність; він ніби є певною сукупністю непорушних, незмінних станів світобудови, в тому числі й соціального

54

буття людини. Саме ця універсальність підносить міф над будь-якими часовими вимірами чи обмеженнями. Він описує не минуле, теперішнє чи майбутнє, а дійсне взагалі, не обмежуючи його ні часом, ні простором. Воно є дійсне саме по собі. Міф — це як спалах вічності — водночас і згадка, і пророцтво, приречений на незмінну актуальність для того, хто існує в ньому.

Утім, з часом суспільство та індивід зазнають певних змін як у власній структурі, так і в своєму співвідношенні. Чим зумовлені ці зміни і які вони за своїм характером? На зміну роду як єдино можливій формі людської спільності приходить моногамна сім'я, що стає первинним щодо конкретного індивіда об'єднанням. Отже, рід втрачає свою однорідність, цілісність. Право на володіння засобами виробництва зосереджені тепер головно в середині цієї сім'ї і не поширюються на всіх членів роду. Як наслідок цього, виникає диференціація суспільства на ґрунті майнової нерівності.

Ця нерівність накладає свій відбиток на розподіл владних повноважень усупереч усталеним нормам та традиціям. Звідси бере початок процес відчуження влади, вершиною якого стає утвердження держави як інституту трансцендентного цьому суспільству, що існує як самодостатній організм, який скоріше протиставляється, ніж ототожнюється із суспільством. Наслідком усіх описаних процесів є відчуженість людини. Вона вже не ототожнює себе із соціумом, а протиставляє себе йому. Крім того, людина в своїй свідомості виходить за межі світової міфологічно-символічної системи світу, вона протиставляє себе цій системі, руйнуючи її цілісне сприйняття. У людини з'являється відчуття часу, історичність мислення, просторової замкнутості; вона вже не лише переживає світ у його цілісності та гармонійній довершеності, а досліджує його, уявляючи себе самодостатнім "єдино суб'єктним" феноменом, що існує поза системою чи навіть над нею.

Тепер, коли людина зруйнувала міфологічні основи свого буття, зникла очевидна зрозумілість, беззаперечна даність світу, і виникло безліч запитань, відповіді на які потребують створення законів, відповідних новоутвореній людській свідомості.

Так зароджується ідеологія як спосіб пояснення дійсності, її теоретичного осмислення, що чітко окреслений часовими та просторовими межами. Тому ідеологія є безпосереднім втіленням нової свідомості, коли людина, втративши відчуття нероздільної цілісності світу, починає розглядати його по частинах, намагаючись

55

відтворити зв'язки між ними та їхню власну структуру. Тому цілком зрозуміло, що в ідеології велику увагу приділяють саме частині, елементу цілого, саму ідеологію визначають через найбільш актуалізований елемент, частину структури. Міф же, навпаки, уникає цього: його суб'єкт і об'єкт не є самодостатніми, суверенними одиницями, вони пов'язані кореляційними зв'язками. Міф визначений не сумарним змістом своїх елементів, а їхнім співвідношенням, тоді як самі елементи лише позначають те глобальне, що власне і є міфом.

Ще однією характерною ознакою ідеології є те, що в більшості вона обмежена лише сферою людських стосунків. Наприклад, якщо міф втілюється в словах, символах та діях, то ідеологія більше апелює до функціональної взаємодії елементів, вона закрилася в світі соціального, назавжди відмовившись від світової масштабності, як доказ того, що людина пішла в себе, зруйнувавши природну гармонію з іншими частинами Всесвіту. Коли ідеологія шукає альтернативу, створюючи нові структури суспільства, вона ніби піддає сумніву все, що потрапляє в поле її зору, відбираючи найбільш функціонально придатні структури дійсності. Тому ідеологічна свідомість бунтівна, критична. Міф же, прагнучи до збереження головних принципів наявної в ньому світобудови, характеризується конформною свідомістю, адже це є умовою його існування. Саме зазначений факт зумовлює те, що в соціумах закритого типу, які в розвитку прагнуть до однорідності, сталості, системної цілісності, часто виявляють себе елементи міфологізації, (прагнення до побудови таких суспільств є в ідеологічних конструкціях, таких як фашизм, націонал-соціалізм, комунізм, різного типу релігійних утвореннях), через використання певних архетипів, таких як мотив героя-рятівника, мотив катастроф (війна, революція), мотив упорядкування, гармонізації хаосу через соціально-політичне насильство та ін. Тому обидва феномени — міф та ідеологія — мають своє чітко визначене місце і в єдності утворюють систему варіантів самовизначення людини, формуючи способи її буття.

Основними функціями символів є: мотиваційно-спонукальна (символ як каталізатор соціальної та політичної дії), інтегруюча (соціальна інтеграція і ідентифікація. Основними культурологічними та психологічними нішами виробництва символів є художні твори, народна творчість, релігія, ідеологія, мова. 56

Класифікація символів містить розподіл їх на символи релігійні, художні, соціальні, до яких відносяться державна геральдика, політичні, національні символи, символи способу життя; до психологічних символів відносяться, насамперед, символи сновидінь. Крім того, можливий розподіл символів на динамічні та статичні. Динамічні символи виражаються в різних процесах, діях, подіях, що відбуваються в навколишньому для людини світі. Наприклад, політична динамічна символіка представлена театралізованими діями при інавгурації президента, святкуванні Дня Незалежності та ін. Статичні символи — це розповсюдження національних прапору, гербу тощо.

Можна констатувати, що протягом XX сторіччя асиміляція західним менталітетом релігійно-містичних рухів Сходу відбувалася з небаченою раніше інтенсивністю. Розвиток таких наук, як порівняльне релігієзнавство, єтнологія, сходознавство, аналітична психологія в значній мірі полегшили проникнення східних символів і міфів у менталітет західної людини. Східний тип мислення істотно відрізняється від європейського: багато авторів указують, що воно менш раціоналістичне, менш логічне, менш дискурсивне; у більшому ступені воно спирається на символ і міф.

Багато психологів направили свою увагу на вивчення структури символів і динаміки міфів для того, щоб зрозуміти динаміку несвідомого. У разі, коли сучасній людині з її гіперлогічністю та надраціональністю доводиться хоч раз зіткнутися зі східним містицизмом, проявленим у тому чи іншому символічному архетипі, хоч раз пережити глибинне почуття "містичного єднання", як раціоналізм Нового часу бліднішає, втрачає свою переконливість, і найдавніші міфи раптом стають реальними переживаннями, зрештою перетворюючи всю систему цінностей сучасної людини.

Міфічне мислення і поведінка багато в чому» залишаються фундаментом, що дозволяє не тільки розвиватися містичним вченням нашого часу, але й організовувати складну структуру соціального існування. Хоча західна цивілізація доклала чимало зусиль, щоб вигнати міфологізм із свідомості своїх громадян (приклад тому — Західна Європа та США, що в 70-роках XX сторіччя оголосили епоху деідеологізації, СРСР, а згодом і Україна теж намагалися провести цей експеримент), проте, успіх цього тривалого і масштабного заходу можна вважати вкрай поверхневим.

Як відзначав Т.Арно в роботі "Тоталітарна особистість",

57

проаналізувавши відразу після Другої світової війни світосприйняття тисячі пересічних американців, дослідники виявили у двох третин громадян цієї демократичної, антифашистської країни "фашистський синдром" — основу тоталітарного ладу. Це оприявнилося в таких характерних прикметах, як реакційність політичних поглядів, расові забобони, маніпуляції з власною пам'яттю, культ сильної особистості, придушено-перекручена сексуальність, антисемітизм або пошук будь-яких ворогів на роль євреїв (наприклад, п'яниць) тощо.

На зламі тисячоріч, оцінюючи міжнародну політичну обстановку, третина жителів Європейського Союзу була впевнена, що в умовах кризи диктатура є ефективнішою, аніж демократія. Кожний другий житель Італії й Іспанії наполягала на кардинальному скороченні кількості партій, — щоправда, це постфашистські демократії, — але від третини до половини населення країн Європейського Союзу робило ставку на особистість лідера, а у Франції Ш. де Голль знову став ідеалом політичного лідера. Протиставлення героя і юрби, керманича і нації, месії та рятівного людства — все це типові структури міфологічного мислення.

Революція знання, проведена К.Леві-Строссом, полягала в тому, що вчений перетворив міф з екзотичного, примітивного, дитячого феномена на парадигму існування. Все життя з його уявленнями про верх та низ, праве і ліве, чорне і біле, високе і низьке, добре і зле постає як гігантський міф про реальність, у якій, ймовірно, немає ні правого, ні лівого (або праве зліва, як у дзеркалі). На переконання вченого, міф — не розрада дикунів, його завдання — створити логічну модель для подолання протиріч, адже історична свідомість не зруйнувала міфів, досвід не руйнує забобонів.

У повсякденній та культурній мові поняття "міф" має три значення: 1) стародавній заповіт, оповідь; 2) міфотворчість, міфологічний космогенез, тобто народження міфу з хаосу; 3) особливий стан свідомості, зумовленої культурно й історично. В XX сторіччі міф постає як одна з найважливіших категорій культури та як такий стан свідомості, що є нейтралізатором між усіма культурними бінарними опозиціями: життям і смертю, правдою і неправдою, ілюзією і реальністю. Всі три значення поняття "міф" об'єднуються наявністю особливого типу свідомості — міфологічного. У міфологічній свідомості свій особливий час і простір:

58

час тут циклічний, а простір — це простір аграрного ритуалу (міф про природу, що вмирає та воскресає).

Як відзначено І.Г.Белявським в роботі "Містичні вчення у новітній історії психологічної науки", міфологічне світосприйняття характеризується такими рисами, що найвиразніше проявилися в тоталітарних державах:

• власна просторово-часова схема світу, своя космогонія, де наявна несуперечлива концепція світу, що безперервно функціонує, допоки їй вірять, гасла і заклики стають заклинаннями, суспіль-но-політичні й економічні заходи — ритуалами. ("Комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація всієї країни" — заклинання В.Леніна, що було реалізовано в таких ритуалах: від державного плану електрифікації Росії до сталінської індустріалізації). Пригадаймо й інший приклад з недавньої історії Китаю — грамофонні записи промов Мао Дзедуна, що лунали на рисових полях та були покликані замінити собою добрива і необхідну сільськогосподарську працю. У результаті позначеного рис загинув без належного догляду, проте, з точки зору тоталітарної свідомості, призови керманича — найкраще заклинання, здатне перетворити існуючий світ без реальних дій.

• міфологема "нульового циклу", тобто віра в існування певного моменту народження цього світу, що живе в усіх суспільствах і індивідах. Проте, тоталітарний міф характеризований тим, що час із "сивої старовини" перенесений в дійсне. Таким чином, будь-який індивід, що живе в такому суспільстві, "зачарований": він не просто свідок унікальних історико-культурних (у тому числі, сакральних) подій, але й їхній безпосередній учасник, творець. Логіка тут грає другорядну роль у порівнянні з переживанням прилучення до сакрального Народження Нового. І.Г.Белявський звертає увагу на нелогічність поетики перших радянських років: "Смело мы в бой пойдем За власть Советов И как один умрем В борьбе за зло", адже в такому разі незрозуміло, хто ж тоді житиме в новому суспільстві. В оформленні першого значного торжества післяреволюційного часу — 1 травня 1918 року в Петрограді — використовувався хід колісниць, де колісницю "Старий світ" наприкінці

59

ходи спалювали, за аналогією з тим, як у багатьох міфологічних картинах світу світ згоряв у усесвітньому вогні, щоб із нього ж відродитися оновленим.

• сприйняття простору як центрованого. Наприклад, Стародавній Вавилон, одна з найбільших імперій древнього світу, гордовито величав себе "пупом Землі"; Римська Імперія в свою чергу впроваджувала в суспільну свідомість такі приказки: "Усі дороги ведуть у Рим", "Допоки стоїть Рим, стоятиме світ; коли ж зруйнується Рим — зруйнується світ". У масовій свідомості радянських людей Москва мислилася як центр світу, у дитячих віршах це звучало в такий спосіб: "начинается Земля, как известно, от Кремля".

• розроблена символіка. При тоталітарному міфологічному мисленні, властивому фашистської Німеччини, як відзначає І.Г.Белявський, давньоіндійський релігійно-містичний символ — свастика — стала в націонал-соціалістичній міфології втілювати не тільки творчість, перемогу вогню над холодом, світла над темрявою, творчість і творіння, але і перемогу арійського руху, зливши в такий спосіб у єдиній міфологемі загальнокультурний символ, що втілює в собі прагнення до творчої зміни і самовираження, і вищий політичний ідеал націонал-соціалістичного руху.

• "залізна і сталева символіка". Свого часу О.В.Луначарський писав, що в процесі виховання пролетаріату людська індивідуальність "переплавляється з заліза на сталь". У радянському менталітеті імена і прізвища партійних діячів і героїв функціонують у той-таки символічній формі: Каменєв, Желєзняк, Сталін, "залізний Фелікс" (Ф.Е.Дзержинський). "Металева" символіка домінувала усюди, сотні творів містили у своїх назвах слова: "сталь" і "залізо" — від роману М.Островського "Як гартувалася сталь" до балету С.Прокоф'єва "Сталевий скік". Ідеал А.Птлера — "солдати, тверді, як сталь", він закликав до "розвитку сталевої гнучкості через спорт". Голова пропагандистського відомства нацистів И.Геббельс говорив про "сталеву романтику героїв".

Міфологічна символіка набуває особливу сугестивну силу в архітектурі. Пірамідальність суспільних будівель стала відмітною рисою радянської архітектури: знамениті комплекси будинків Московського університету на Ленінських Гірках, повоєнна забудова Хрещатику в Києва і багато іншого. Подібна форма була співзвучна

60

уявленню людей про суспільство: у фундаметі розташовується народ, а на вершині — керманич, тому в тоталітарній архітектурі головною стає форма, що перегукується саме з таким уявленням про структуру держави. Не випадково ця форма була провідною для ідеологічно значущих творінь у культурах Давнього Сходу: можна пригадати східчасті башні-зіккурати з божеством нагорі, що будувалися в стародавніх Шумерах, Вавилоні, Ассирії, східчасті піраміди-масштаби в Стародавньому Єгипті. Храми у формі східчастих пірамід збереглися в Південно-східній Азії, Центральній Америці. Живильною основою для даної архітектурної форми є культура деспотичної держави з обожненим керманичем на верховині. Якщо звернутися до нашого часу та до тих міфів, що активно діють в українському сьогоденні, можна констатувати наявність в нашому світобаченні відгомону комуністичної міфології у вигляді таких міфів:

1) про приватну власність як джерело зла;

2) про обов'язкову руйнацію капіталізму та перемогу комунізму;

3) про провідну роль робітничого класу та Комуністичної партії;

4) про марксизм як єдино вірне вчення.

3 руйнацією комуністичної системи почали формуватися такі нові суспільні міфи:

1) про капіталізм як "світле майбутнє";

2) про обов'язкові жертви в перехідний період;

3) про правлячі кола та номенклатуру як уособлення демократів та реформаторів.

Навіть США, які так пишаються тим, що, начебто, в їхньому суспільстві немає ідеології, мають і підтримують свої соціальні міфи, визначені Г.Шиллером:

1) про індивідуальну свободу і особистий вибір громадян;

2) про нейтралітет основних політичних інститутів: Конгресу, судів, ЗМІ тощо;

3) про незмінно егоїстичну природу людини, її егоїзм та схильність до споживацтва;

4) про відсутність в суспільстві соціальних конфліктів, експлуатації і гноблення;

5) про плюралізм ЗМІ, які насправді контролюються великими рекламодавцями та урядом.

3 точки зору соціальної науки, маніпулювання — це система засобів ідеологічного й соціально-політичного впливу з метою

61

зміни мислення й поведінки людей всупереч їх інтересами. При цьому люди часто не усвідомлюють, що їх світогляд, потреби, інтереси та в цілому спосіб життя багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Виходячи з цього визначення, можемо виділити два основних види маніпуляції: оперативну маніпуляцію свідомістю й поведінкою людей та стратегічну маніпуляцію. Оперативна (або ситуаційна) маніпуляція полягає в тому, що, використовуючи вже наявні в свідомості людей цінності, потреби, стереотипи, звички, маніпулятор змушує їх сприймати ту чи іншу соціальну інформацію так, як йому вигідно, й спрямовує їхні соціально значущі дії у потрібне для себе річище. Широкі маси людей діють так, як це спланував маніпулятор: голосують чи не голосують, мітингують, створюють хаос або, навпаки, дотримуються порядку й демонструють велику організованість.

Стратегічна маніпуляція полягає в тому, що на протязі багатьох років в свідомості людей формуються ті цінності, потреби, ідеї, стереотипи, звички, які й самі по собі сприяють підтримці стабільності вигідного маніпуляторові політичного й економічного ладу та можуть бути використані в оперативній маніпуляції, якщо з'явиться така потреба. Психологічно люди готові краще сприймати зовнішньо привабливий образ й до того ж максимально наближений до їхніх умов існування — так він стає зрозумілішим і немов "ріднішим".

Подібні замовлення досить часто виконуються ЗМІ як для влади, так і для спецслужб й бізнесових кіл, які часто стоять за ЗМІ. На відміну від преси та інших друкованих видів, ЗМІ, де інформація подається послідовно, телебачення робить це фрагментарно, тобто подрібнює інформацію, створюючи таким чином ілюзорність її оперативності та різноманітності.

Серед інших прийомів психологічного впливу ЗМІ застосовують:

• прийоми лінгвістичного маніпулювання (слова-синоніми, що передають різні відтінки, а тому й формують різне ставлення);

• викривлення масштабів подій та часу;

• звернення до негативних рівнів свідомості;

• "метод Геббельса". Прийоми, притаманні телебаченню: ракурс, освітлення, монтаж кадрів, час; посилання на сфабриковані вияви громадської думки; "спіраль замовчування", "ефект фургону з оркестром" і т. ін.

62

Е.Ноель-Нойман так описала феномен виборчих кампаній під назвою "спіраль замовчування". Суть останнього полягає у тому, що люди, які відчувають кардинальну відмінність своїх думок від думок більшості виборців, намагаються не демонструвати їх. У той самий час, безпосередньо на виборах вони голосують нерідко не так, як заявляють у процесі опитування. Одним з наслідків "спіралі замовчування" є ефект "зрушення останньої хвилини". а саме: бажання виборця під впливом функціонуючої суспільної думки теж "бути поруч з переможцем". Як підсумок, деякі виборці змінюють свій вибір безпосередньо в день виборів, в останню хвилину. Причому змінюють звичайно "убік" тих кандидатів, що мають, на погляд цих людей, найкращі шанси бути обраними (Е.Ноель-Нойман вважає, що подібне "зрушення" на Заході нерідко приносить кандидатові додатково 3-4 відсотка голосів). До речі, саме тут "спрацьовує" вже досить широко відомий політикам ефект "фургона з оркестром": мається на увазі збільшення (чи, навпаки — зменшення) кількості голосів, подаваних за кандидата, при публікації в пресі результатів опитувань громадської думки, що свідчить про його пануюче положенні у виборчій гонці.

Як влучно зазначає Б.Багдикян: "Серед вчених політичних наук стало свого роду трюїзмом вважати, що хоча засоби інформації не можуть повідомляти населенню, що воно повинне думати, вони, в дійсності, повідомлять йому, про що слід думати".

Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає використання багатющого арсеналу конкретних методів впливу на підсвідомість людей. Наведемо кілька прикладів:

• метод фрагментації полягає в поданні інформації єдиним потоком, так, що будь-яку тенденцію простежити досить складно, а для масового споживача практично неможливо. Максимальним вираженням методу фрагментації є прийом "білий шум" — зниження сприйняття фактів поданням такої кількості новин, за якої унеможливлюється їхнє сортування. "Шум" також може створюватися великою кількістю розбіжних коментарів, суперечних суджень, які не спираються на точні й перевірені факти. "Шум" може створюватися і через оснащення фактів складними теоретичними викладками, "заумними" коментарями. Один з аспектів сучасної культури (в тому числі, інформаційної) полягає

63

у твердженні, що всі проблеми (економічні, політичні, моральні) надзвичайно складні і пересічній людині їх просто не зрозуміти..., проблеми... подаються як дещо надзвичайно серйозне та складне лише для того, аби переконати людей, що в них може розібратися лише спеціаліст... Це відбиває в людей бажання намагатися вникнути в суть проблеми без сторонньої допомоги, розібратися в ній і допомогти розібратися іншим. Людина просто відучується мислити самостійно" (Е. Фромм). В результаті у людини, з одного боку, формується цинічне ставлення до писаного чи ефірного слова, а з другого — наївна довіра до всього, що подано з достатнім апломбом. Цим досить часто користуються маніпулятори від політики, подаючи у повідомленні "думку незалежних компетентних експертів";

• метод створення фактів полягає у поєднанні дійсних правдоподібних фактів, що відбулися, дійсних неправдоподібних фактів, що відбулися, і вигаданих правдоподібних фактів. Як тільки сумніви аудиторії з приводу фактів другої категорії будуть розвіяні, вона без сумнівів повірить фактам третьої категорії;

• метод історичних аналогій ефективний, по-перше, своєю інтелектуальністю (пропагандист лестить ерудованості аудиторії на зразок: "ви ж пам'ятаєте..."), а також тим, що в історії можна віднайти майже будь-який необхідний приклад. Даний метод також немалим чином допомагає в конструюванні метафор, які програмують об'єкт впливу;

• метод "закидання багном" полягає в підборі таких епітетів і такої термінології, що дають предмету розмови суворо негативну етичну оцінку. Цей метод відносять до найбільш брутальних, але тим частіше він використовується в політичній боротьбі;

• метод семантичного маніпулювання. Суть його — в прискіпливому відборі слів, які викликають або позитивні, або негативні асоціації і таким чином впливають на сприйняття інформації ("наша" людина — розвідник, "їхня" — шпигун; ми — визволителі, вони — окупанти; ми — борці за незалежність, вони — бойовики; в нас — війська, в них — незаконні збройні банд формування);

• використання дезінформації ("деза") — сила даного прийому в тому, що дезінформація використовується, як правило, в момент прийняття якогось важливого рішення, і коли випливе правда, мета дезінформації буде вже досягнута. Спростування

64

дезінформації на психологічну установку, що вже склалася, на хід справи майже не впливає.

І.Головаха проаналізувала три основних складові спільного міфу про Америку.

іі. "Міф американців про самих себе". Міф про "супердержаву", міф про "найбільш демократичну та вільну країну" (під час трагічних подій 11 вересня 2001 року мер Нью-Йорку Р.Джуліані дуже показово підтримав громадян міста в таких виразах: "Нас карали за свободу!", "Щоразу, коли ми плачемо, треба пам'ятати, що ми праві, а вони — ні", "Америка вистоїть!"), міф про "невичерпні можливості і другий шанс у житті" — усі ці міфи є невід'ємною частиною свідомості сучасного американця незалежно від його етнічної і соціальної приналежності. Міф про "невичерпні можливості і другий шанс у житті" формується політичною елітою, активно поширюється засобами масової інформації і підтримується більшістю населення.

Цікаво, що офіційна пропаганда навіть у СРСР у найбільш ідеологізовані часи сприймалася народом із деякою недовірою, іронією саме як пропаганда, а не реальний відбиток соціальної дійсності. Американці ж сприймають власну політичну пропаганду з цілковитою довірою, реальні факти моментально перероблюються в міфи і подаються як історичні події та реальні ситуації (скажімо, "середній" американець натхненно повідомляє, що в Китаї уряд видав наказ убивати новонароджених дівчат, а на Кубі дітям, яким виповнилося п'ять років, не дозволяють уживати молоко за урядовим наказом). Цікаво те, що, чим переконливіший факт, що суперечить американському міфу, тим негативніше сприймає його маса населення в цілому. Перевага міфу над фактом полягає у відсутності необхідності в доказах.

Так, американці скептично ставляться до швидкого розвитку. Японії, намагаються не помічати того, же місце ця країна займає в сучасному світі, оскільки саме існування і технологічний прогрес Японії означають розвіювання одного з найпоширеніших міфів — міфу про Америку як економічно найрозвиненішу у світі державу. Середній американець сприймає слова про рівність, свободу, процвітання ж аксіоми: їм, американцям, пощастило — вони обранці Бога і зобов'язані берегти і передавати свободу, демократію, справжню незалежність тощо (а разом з цим і міф про всі ці блага) нащадкам. 3 огляду на високий рівень довіри офіційним джерелам,

65

локальну обмеженість місцевих телеканалів, відсутність інтересу до друкарського слова, можна почасти пояснити, чому політичні міфи в Америці мають таке поширення. Ще одна тенденція полягає в тому, що етнічна строкатість американців, відсутність єдиної національної традиції, бажання багатьох етнічних груп зберегти національний колорит навіть в умовах еміграції сприяють відсутності традиційного побутового міфу, традиційних уявлень про те чи інше явище повсякденного життя; інакше кажучи, відсутня єдина система символів та засобів їхнього тлумачення.

От чому міф соціальний набуває такого значення. Сусіди — індус і араб або ірландець та єврей — не мають спільного міфу про те, наприклад, що від "пристріту" потрібно носити булавку під одягом, або про те, що сусідська кішка з перебитою лапою може виявитися відьмою, яка отруює життя в окрузі. Але усім однаково близький міф про власні соціальні і політичні свободи, про "супердержаву", рівної якій немає у світі. 2. Друга складова загального міфу про Америку як найкращу, наймогутнішу країну світу, що має найпередовішу науку у світі, найцікавіше кіно у світі тощо — це наш, український міф про "американський рай". Український міф про Америку складався десятиліттями. Він народився в радянські часи, коли не було можливості подорожувати з метою ознайомлення з іншими країнами, коли емігрант ставав персоною нонграта, а інформація про Америку була доступна лише у формі політичної пропаганди. Цей міф не змінили (а лише поправили згідно з історичною епохою) ні часи "залізної завіси", ні холодна війна. Радикально цей міф не змінився і після розпаду Радянського Союзу і набуття Україною незалежності. Національна схильність до міфотворчості, економічна нестабільність, утрата більшістю соціальних статусів і непохитна віра в рай на землі сприяють формуванню міфу з залишків реального знання. Формуванню міфу про Америку сприяли і часи "залізної завіси", і ознайомлення з американськими товарами під час Другої світової війни, і активна антиамериканська пропаганда в останні десятиліття існування СРСР. 3. I, нарешті, останній компонент — "міф емігрантський". Цей міф народжується в міру руйнації міфу колишнього і тривалого "безміфового" існування в умовах зіткнення з реальністю, від якої ми від народження захищені міфами про нас і світ навколо

66

нас. Емігрант втрачає ці обидва міфи, і доки він не приєднається до певної групи (діаспори, корінного населення або певної релігійної групи), він зостається віч-на-віч із дійсністю, під тиском якої міф про "американський рай" поступово перетворюється в міф про країну, де відсутні культура, поняття про дружбу і доброякісні продукти.

На етапі сьогодення багатьма українськими вченими констатовано необхідність формування позитивного цілісного міфу нашої держави, оскільки міф нації — це психологічне коріння самоідентичності та самосвідомості. Сутність і форма наявного міфу мають низку деформацій: у спадок від української еліти минулого століття Україна отримала "параліч та інверсію волі"; народ песимістично дивиться у майбутнє держави; XX століття принесло мілленаризм та есхатологізм марксизму-ленінізму. Виникнення нового політичного міфу — необхідна умова для динамічного розвитку державності, переорієнтації суб'єктів на тимчасове майбутнє й нарощування політичної стабільності. Позитивний для пануючої політичної системи консерватизм міфу пов'язаний з тим, що його головне призначення — інтегрувати людей в існуючу систему, формулювати, обґрунтовувати, поширювати певні стереотипи, штампи, кліше соціальної поведінки. Таким чином, політичний міф — це інтегруючий і вольовий (він наповнює енергією суб'єктів політики) елемент людського співтовариства в минулому і найближчому майбутньому.

Як вважає Л.Чистиліна, політичний міф України сьогодні не несе в собі ні інтегративності, ні вольової цілеспрямованості: інтегративні характеристики не спрацьовують через неоднозначність оцінок суб'єктами політики стародавнього та недавнього минулого. Виникає також суб'єктивне переживання індивіда (одиничного та колективного), що Україна не має можливості самоорганізовуватися в демократичну державу, а єдиний спосіб існування — це стримування власної життєвої енергії або спрямування її на самознищення. Перші кроки у створенні нового* політичного міфу пов'язані з тим, щоб найбільш повно і безболісно позбавитися зазначених суб'єктивних характеристик неадекватності реальності.

За допомогою в будуванні іміджу країни та її міфу слушні звернення до методології паблік -рілейшнз та розгляд головних сенсоутворюючих компонентів для даного випадку. На переконання Л.Чистиліної, для реалізації зазначених завдань:

67

по-перше, потрібно мати концепцію національного розвитку країни, на основі якої будується державний міф, оскільки

• міф — це сценарій розгортання іміджу (імідж-легенди);

• імідж-легенда має базуватися на національній ідеї;

• національна ідея — це концентрований імідж країни (імідж-концепція);

• імідж-концепція — це гасло, тобто слоган.

по-друге. треба з'ясувати, які формотворчі компоненти складають імідж, на чому треба будувати іміджеву легенду країни.

Розгляньмо деякі з імідж-ресурсів, які має Україна.

1. Надзвичайно вигідне геополітичне положення, що зумовлює європейську інтеграцію в процесі глобалізації сучасного світу.

Реалізація різнорівневої політики залежатиме від того, наскільки самостійною — політично, економічно, культурно — Україна зможе утвердитися в нових геополітичних реаліях у сфері відносин між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом. Існує багато геополітичних концепцій щодо участі України в майбутніх процесах глобалізації, серед них: доктрина С.Гантінгтона, З.Бжезинського, О.Дугіна тощо.

Згідно з концепцією С.Гантінгтона, яка була викладена у книзі "Зіткнення цивілізацій: новий образ світового устрою", Україна з точки зору релігійного й етноментального чинників знаходиться на перехресті трьох цивілізацій: Західної, Візантійської і мусульманської, що може призвести до її розпаду. Крім того, С.Гантінгтон стверджує, що на початку нового тисячоліття світова політика принципово відрізняється від тієї, що була в період "холодної війни", перш за все тим, що зараз вибір союзників і ворогів базується не на ідеологіях, а на культурах.

Концепція З.Бжєзинського викладена у книзі "Велика шахівниця: головні цілі американської політики". Україна в ній розглядається як одна з п'яти геополітичних осей, конкретизується її місце у системі європейської безпеки як елементу геостратегічного поясу Франція-Німеччина-Польща-Україна. Водночас шлях до повної державної незалежності України органічно пов'язаний із забезпеченням рівноваги і рівноправ'я в міжнародних стосунках. Саме незалежність України є каталізатором нових демократичних змін у створенні Європейської спільноти. Через це Україна має стратегічно глобальне значення.

68

Геостратегічна концепція О.Дугіна викладена в книзі "Засади геополітики. Геополітичне майбуття Росії" та розглядає Україну як аналог Китаю і Туреччини. Декомпозиція нашої країни передбачає не лише втрату державної незалежності, але й розділяння її між різними структурними компонентами ієрархічно побудованої євразійсько-російської імперії. За цією концепцією, Західну Україну, разом з іншими сусідніми державами, передбачається приєднати до Великої Німеччини.

Таким чином, з метою уникнення деструктивних геополітичних процесів, що можуть призвести до розпаду держави, Україні необхідно виробити свою власну геостратегію, яка базується на визнаному авторитеті країни. В цьому полягають і головні чинники національної безпеки України.

2. Україна — не відокремлена від світу держава, а центр світового українізму. і це один з важелів глобалізації.

У книзі "Україна у 2020 році" Ю.Щербак однією з центральних проблем вважає єднання української громадськості на теренах і за межами України — самоідентифікацію українців з метою відстоювання інтересів українства у всьому світі. Існує пряма взаємозалежність між станом Української держави і станом української діаспори, яка налічує у світі понад 20 мільйонів українців. Про значення цього факту свідчило проведення у Києві Форуму українства.

3. Людські ресурси — головний скарб країни.

Україна має працездатне народонаселення, кваліфіковані кадри, культурноосвічену націю, яка становить великий науковий та інтелектуальний потенціал. Світові відомі наші українські наукові досягнення у сфері ракето- та літакобудування, військової техніки та космічних досліджень.

Український народ пишається своїми співвітчизниками — видатними діячами науки та освіти, культури та мистецтва. Серед них такі славетні імена: орфограф М.Смотрицький; історики І.Гізель, В.Антонович, М.Грушевський; лексикограф В.Даль; письменники та поети Ф.Прокопович, С. Яворський, Ф.Достоєвський, В.Соловйов, В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин, А.Чехов, М.Лермонтов, Т.Шевченко, М.Гоголь, Л.Глібов, К.Паустовський, Г.Ахматова (Горенко), М.Волошин (Корнієнко), Г.Квітка-Основ'яненко, В.Винниченко, М.Вовчок, В.Стус, Л.Костенко, Л.Українка, О.Кобилянська; композитори М.Березовський

69

Д.Бортнянський, А.Ведель, П.Чайковський, М.Лисенко, Г.Верьовка; художники: А.Рубльов, Д.Левицький, М.Врубель, В.Боровиковський, І.Рєпін, М.Ге, В.Маковський, брати М'ясоєдови, М.Малевич; кінорежисери О.Довженко та С.Параджанов; актор М.Щепкін; співаки Л.Собінов, І.Козловський, А.Солов'яненко; скульптор І.Мартос; полководець О.Суворов; адмірали Й.Дерібас та С.Нахімов; педагоги К.Ушинський, А.Ма-каренко, В.Сухомлинський; вчені К.Ціолковський, В.Вернадський, С.Ковалевська, М.Міклухо-Маклай, М.Пржевальський, Д.Чижевський, С.Корольов, Б.Патон, М. Амосов та багато інших. Україна має відомих спортсменів, які стали олімпійськими чемпіонами. Спорт — це візитна картка країни та її народу; відомо, що спортивні та культурні досягнення легко перетинають будь-які кордони. Українські спортсмени: В.Борзов, С.Бубка, брати Клички, А.Шевченко, О.Вітриченко та інші.

4. Релігія.

. На теренах України проживають представники різних релігій та конфесій. Православ'я, католицизм, іудаїзм, буддизм, індуїзм та інші релігії живуть поруч, не маючи гострих протиріч та суперечок. Це свідчить про те, що українському народові властива релігійна толерантність, і це зайвий раз підкреслює миролюбність його характеру.

5. Зовнішня політика.

Наша країна заявила про статус без'ядерної держави. Цим безпрецедентним вчинком вона довела іншим країнам, що політика миру може бути безкомпромісною та принциповою.

Україна бере активну участь в міжнародних проектах. Так • було при будівництві Асуанської греблі в Єгипті, металургійного комбінату в Бхелаї (Індія), так є і зараз, про що свідчить діяльність українського миротворчого контингенту у Косові, 19-го батальйону радіологічного, хімічного та бактеріологічного захисту в Кувейті тощо. Наші військові і цивільні службовці впродовж більш як десяти років беруть участь у миротворчих операціях 00Н.

Україна і надалі збирається активно включатися в широку систему міжнародної співпраці — в торгово-економічну, політичну та культурно-освітянську. Україна — держава, яка є членом 00Н, націлена діяти в унісон з усіма резолюціями, які проголошує ООН і підтримувати її заходи.

70

6. Земельні та промислові ресурси.

В Україні наявні унікальні, надзвичайно родючі чорноземи. Крім того, ще лишилися в нашій країні недоторкані, незасмічені екологічно чисті місця. Привабливим для інвестицій має бути і потужний індустріальний потенціал країни.

7. Багаторічна традиційна культура.

Іміджева легенда має зростати на підґрунті споконвічно традиційної культури, яка налічує декілька тисячоліть — це національна спадщина. Як сказав свого часу Е.Тейлор: "Культура чи цивілізація в широкому етнографічному розумінні складається загалом із знання, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв та деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства".

На теренах нашої країни проживали й проживають різні народності, які мають різні культури, але це тільки посилює культурну спадщину України, оскільки робить її неповторною та багатогранною. Українська культура, витоки якої сягають епохи мезоліту, асимілювала, пропустила через себе багато культур, проте, залишилася досить самобутньою та унікальною. Символіка, семіотика, асоціативні, візуальні, інформаційні ряди при будуванні імідж-легенди мають використовувати найкраще з канонічної, класичної та сучасної скарбниці нашої культури.

Тепер, коли ми з'ясували, які імідж-ресурси спроможні скласти загальний образ імідж-легенди, проаналізуймо головні чинники, які впливають на її побудову. Перш за все, це національна ментальність та національна ідея.

1. Національна ментальність. Серед багатьох чинників, які визначають особливості діяльності в конкретному соціумі, одним з провідних є специфіка ментальності членів цього соціуму. Менталітет — певний соціально-психологічний стан суб'єкта нації, народності, народу, громадян, які містять у собі результати довготривалого та сталого впливу етнічних, природно-географічних, професіонально-економічних чинників та умов проживання суб'єкту. За своєю структурою менталітет включає певні структури національного характеру, що діють, не проходячи через свідомість. Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників, традицій, культури, соціальних та державних інститутів суспільства. Але й власне ментальність здатна робити суттєвий вплив на подальший самобутній хід розвитку того чи іншого суспільства.

71

Менталітет українського народу має усталений характер.

Психологічні риси українського народу.

Етнопсихологи виділяють шість основних чинників формування української вдачі:

• расові, або антропологічні, характеристики народу;

• геопсихічні (пов'язані з природним середовищем);

• геополітичні;

• психосоціальні (пов'язані з соціальною структурою суспільства);

• культуроморфічні (пов'язані з дослідженням народної творчості);

• глибинно-психічні (пов'язані з характером психічних процесів).

3 точки зору соціоніки, український характер відносять до типу "етико-інтуїтивного інтраверта" з багатими традиціями духовності й поваги до родини. Український етнос виробив неповторну систему цінностей, серед яких особливе місце належить майже релігійній повазі до жінки, яка значною мірою ґрунтується на архетипі "Магна Матер". Жінка-мати символізує саму Україну.

Але впродовж усієї історії превалювання селянства культ його інтересів зумовлював недостатню диференціацію суспільства, звужував обсяг людських взаємин, необхідних для створення національної держави. Миролюбність, відсутність експансіоністського потягу, довірливість і водночас зневіра в потенційних силах нації, на жаль, залишили Україну на узбіччі політичного життя Європи.

2. Державна ідеологія та національна ідея.

В умовах перехідного суспільства важливого значення набуває державна ідеологія, функція якої полягає в забезпеченні єдності розколотого суспільства. Державна ідеологія має бути спрямована на забезпечення єдності держави, законності і правопорядку, захист прав особистості і всього населення країни. Зневажливе ставлення до єдиної державної ідеології на практиці веде до підміни загальнодержавних інтересів груповими, клановими, або ж до зведення ідеології до політики, тоді як державна ідеологія — категорія більш високого рівня узагальнення в порівнянні з політикою.

Ще великі мислителі минулого І.Франко, М.Драгоманов, Ю.Бачинський, В.Липинський та інші відомі діячі українського національного відродження визнавали необхідність існування національної ідеї у державотворчому процесі. У своїх головних проявах — як інтуїтивне осягнення народом свого призначення та мрія про бажання прийдешнє або у формі безумовного зречення минулих ідеалів і жертовності в ім'я нових — національна ідея виступає

72

гарантом національного суверенітету, підґрунтям державотворення. Національна ідея — це ядро, навколо якого ґрунтується полі- чи моноетнічна спільнота, вона є джерелом та синтезом стратегій діянь, які уможливлюють збереження і розвиток національного буття. Уже через це можна вести мову про трансформацію тієї чи іншої національної ідеї, але ж ніяк не про їхнє відмирання чи скасування.

Українська імідж-легенда має базуватися на національній ідеї, відображати* наші національні інтереси, пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці, бачення місця України в світі. Ця імідж-легенда має розкрити перед кожним громадянином можливості реалізації власних здібностей. Для РR- фахівців зараз головним завданням стає отримання від українських державних та політичних діячів чітко визначеної тези і концепції державотворення і розвитку країни, тобто державного міфу.

У нагоді науковцям та РR- фахівцям при розробці програм та технологій задля впровадження іміджевої легенди можуть стати деякі тези:

• концепція розвитку української культури в широкому розумінні цього слова має стати основою державного будівництва

в Україні;

• урахування таких головних аспектів, як багатовекторність зовнішньої політики, багатомовність суспільства;

• планування та проведення узгоджених акцій політико-дипломатичного, культурного, економічного, інформаційного та іншого загальнодержавного характеру;

• позитивна роль архетипів і символічне оздоблювання;

• звернення особливої уваги на традиції, звичаї (вони працюють і живуть у підсвідомості наших громадян);

• задіювання культурного та інтелектуального потенціалу;

• висвітлення міжнародних ініціатив України;

• розробка та тиражування матеріалів про Україну, її політику, економіку, діяльність уряду, туристичні та культурні центри, спортивні успіхи, науково-технологічні досягнення тощо;

• здійснення ретельного аналізу та експертиз обраних технологій з метою уникнення негативного ставлення до них з боку громадськості.

Далі постають інші питання:

• вироблення чіткої схеми громадських зв'язків та інформацій-но-комунікаційних каналів у країні та за її межами;

73

• контрольоване подання інформації.

I, нарешті, останнє: як має виглядати гасло для імідж-легенди Генеральна Асамблея ООН, яка проголосила 2001 рік "Роком діалогу між цивілізаціями" під егідою ООН та запропонувала урядам розробити і впровадити культурні, освітні та соціальні програми з метою розвитку концепції діалогу між цивілізаціями закликає: "...Таким чином, Генеральна Асамблея пропонує ЗДІЙСНИТИ державам-членам необхідні кроки для забезпечення пропаганди миру на всіх рівнях; закликає відповідні органи ООН з питань освіти, науки та культури, та пропонує недержавним організаціям, учбовим закладам, творчим діячам і ЗМІ активно підтримати проведення цих заходів" (Резолюція 53/22).

У відповідності з цим закликом Україна має унікальну можливість виступити як ініціатор міжнародних заходів, що матимуть загальне гасло "Україна — лідер культурного діалогу між цивілізаціями". Автори даного посібника вважають, що Україна, яка завжди мала миролюбний народ, і зараз спроможна об'єднати потенціал різноманітних культур для збереження миру та життя на Землі. Щоб ця ідея, яка апріорі має право здобути статус національної ідеї, знайшла відгук серед громадськості, вкрай необхідно професійно донести її до людей. Причому це має бути зроблено в сучасній привабливій формі, пристосованій до сприйняття як окремими групами і прошарками, так і всім суспільством в цілому. Імідж-програма для країни під загальним гаслом: "Україна — лідер культурного діалогу між цивілізаціями" має стати передумовою для утворення міцної єдиної нації, представники якої незалежно від етнічного походження не усвідомлюватимуть себе поза державою і українським культурним простором.

Вочевидь, визначальною парадигмою для України і всього іншого світу також мас стати теза "життя -— це служіння", за якої через служіння власному народові, природі, іншим країнам у рамках соціально-етичної парадигми уможливлюється задоволення своїх особистих потреб. Треба нарешті усвідомити, що сьогодні народ чи людина має прагнути не панування над іншими, а усвідомленого і відповідального служіння ім.

С.Дацгок, в свою чергу, відзначав, що незалежність України як така є, насамперед, культурною незалежністю, і вона має таке складові:

74

1) спроможність проводити незалежну політику і робити власний політичний вплив усередині власного значеннєвого простору;

2) Україна насамперед є не нація, не мова, не держава, а саме окрема і несхожа ні на Росію, ні на яку іншу слов'янську або неслов'янську державу культура;

3) Україна виявляється залежною від загальносвітового процесу розвитку комунікацій, і, входячи в ці комунікації, спроможна впливати на найважливіші політичні процеси незалежно від її економічної або політичної ситуації навіть тоді, коли хоча б одна людина з її культури спроможна генерувати інтелектуальні ініціативи, що випереджають свій час, і тим самим створювати власний значеннєвий культурний простір.

Незалежна політика означає не політичну і навіть не економічну незалежність. Це більш глибоке розуміння незалежності, що має вихідним пунктом самостійну розмову з істиною наодинці, самостійну постановку перших та останніх питань, самостійне вироблення своїх інтелектуально-культурних ініціатив і створення в такий спосіб власних значеннєвих просторів, ще навіть в інших культурах не існуючих. Тому в широкому розумінні незалежність є буттєва культурна самостійність.

Нація не є системостворюючим аспектом для політики України — національний зміст був домінуючим на першому етапі незалежності і відходить на другий план уже зараз. Націоналісти всіх мастей усередині України є явище відживаюче і глибоко несимпатичне для самих українських інтелектуалів, та й для російських інтелектуалів у Росії, як і усередині України, теж. Для усвідомлення і відходу від етнократії до культурополітики Україні потрібний час, але курс вже узятий, незалежно від того, розуміють це в Кремлі або на Печерську.

Економіка та політика старого і відживаючого світу не може перешкодити Україні проводити свою - політику впливу, що базується на культурополітиці. I визначення "однієї людини", достатньої для прояву культурних ініціатив, що випереджають сучасність, суть культурополітичне визначення, в якому дійсно достатньо однією людини, включеної у світову комунікацію, навіть незалежно від позиції нині пануючої еліти.

У цьому сенсі Україна розглядає свою політику незалежності як спроможність проводити політику конструктивності та

75

партнерства навіть тоді, коли Росія чи інші країни намагаються щосили нав'язати їй політику реакції і відповіді на геополітичний виклик. Відстоювання конструктивності та партнерства — основні параметри культурополітики України. Своє суперництво Україна переміщає в інтелектуальну область, в царину культури. I саме економіку Україна намагається будувати на інтелектуальних ініціативах. Перемагають у кінцевому рахунку не гроші і не економічні потужності, але культурний простір, де народжуються економічні ініціативи, стандарти та проекти, що захоплюють інші культурні простори.

Тип менеджменту, що вибирає Україна, є не ідеологічний, а проектний менеджмент. У цьому сенсі наведені вище геополітичні концепти розглядаються як приклади старого і відживаючого ідеологічного менеджменту, що намагається ідейно підпорядкувати громадянське суспільство і на підставі ідеократії колективними руками цього суспільства розширювати свою державну експансію. Національну ідею усередині України варто розглядати як точно такого ж роду ідеологічний менеджмент, що приграє зовнішньому ідеологічному менеджменту, дозволяючи розколювати суспільство України за національною ознакою точно так само, як раніш його розколювали за класовою ознакою, і управляти таким суспільством ззовні.

Д.В.Іванов констатував, що механізм формування політичної культури за допомогою телебачення полягає у взаємодії двох рівнів телевізійного каналу: рівня суб'єктивного глядацького сприйняття ("перерви" у телепередачах, що породжують глядацький інтерес та співпереживання) і рівня програмності (сукупність образів, думок, установок, що втілює в собі програма телеканала). Основний вплив на політичну культуру глядача робить рівень програмності, оскільки саме він несе в собі цілісну систему орієнтацій, що складають зміст політичної культури. Проте, для того, щоб телебачення ефективно виконувало функцію формування політичної культури, на телевізійному каналі мають бути присутніми обидва зазначених рівні. Причому обов'язковою умовою успішного впливу на глядацьку аудиторію є виконання принципу інформаційної асиметрії. Телевізійний канал, що не керується цим принципом, породжує в глядачів автоматизм сприйняття і значно зменшує свої можливості у формуванні політичної

76

культури. На думку Д.В.Іванова, принцип інформаційної асиметрії можна висловити математичною залежністю, наприклад, за допомогою рівняння С.Лібермана, проте, ця гіпотеза потребує подальшої розробки й уточнення.

Запропонований Д.В.Івановим дослідницький апарат дозволяє достатньо глибоко проаналізувати роботу конкретного телевізійного каналу. Найбільший інтерес для вченого мав УТ-1 як загальнонаціональний канал цілком державного віщання, покликаний і потенційно спроможний ефективно впливати на політичну культуру всього українського суспільства, реалізуючи державну політику з точки зору формування комплексу установок та орієнтацій, що відповідають задекларованим у Конституції України орієнтирам. Проте, рейтинги популярності УТ-1, що складаються на основі соціологічних досліджень, свідчать про низьку ефективність його впливу на глядачів. На думку Д.Іванова, однією з ключових причин такої ситуації є те, що на каналі не діє принцип інформаційної асиметрії, але ж наявний автоматизм глядацького сприйняття, тому програмність не може виконувати відведеної їй ролі.

У свою чергу, відсутність інформаційної асиметрії виникає з орієнтації телеканала тільки на точку зору виконавчої влади в особі конкретних її представників, що жорстко контролюють УТ-1. Це практично цілком виключає асиметрію як із суб'єктивного рівня глядацького сприйняття, так і з програмності каналу. У такий спосіб підвищити ефективність впливу державного телебачення на політичну культуру глядачів можна, лише реформувавши зв'язок держава — державне телебачення.

На погляд ученого, можливі два засоби такого реформування. Перший полягає в тому, що поряд із збереженням статусу державного каналу й одностороннього контролю з боку владних структур над змістом передач УТ-1 сама влада підтримуватиме баланс плюралізму думок та тематичної розмаїтості на державному телебаченні. Втілити цю модель у життя можливо лише з залученням кваліфікованих спеціалістів в області паблік рілейшнз та спін-лікарів. Другий пов'язаний із реорганізацією державної телерадіокампанії України в суспільне телебачення.

77