Самоврядування у місті самборі за магдебурзьким правом м. Кобилецький© Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті висвітлюється самоврядування у місті Самборі на основі магдебурзького права упродовж 1390 – 1784 рр. Охарактеризовані окремі органи місцевого самоврядування та їхні особливості. Описана діяльність самбірських війтівсько-лавничих судів.

Ключові слова: магдебурзьке право, війт, лава, лонгер, самоврядування.

Магдебурзьке право почало поширюватись на українські землі наприкінці ХІІІ ст. Вперше воно було надане м. Новому Санчу [1, с. 8], а в 1339 р. м. Сяноку останнім Галицьким князем Болеславом Юрієм ІІ Тройденовичем [2, с. 1]. Після захоплення Галичини військами польського короля Казимира Великого у 1340 р. магдебурзьке право поширилось і на інші міста. Одним з перших магдебурзьке право набуло місто Самбір, у 1390 р. воно було надано воєводою Спитком з Мельштина, Воєвода який одержав місто Самбір та Самбірщину від короля Владислава Ягайла в нагороду за військову службу [3, с. 2-4]. Спитко видав привілей на магдебурзьке право та надав війтівство Генріхові з м. Лянчута [4, с. 17], котрий мав сплатити 80 гривень "грошей празьких" та сплачувати48 грошей з кожної гривні прибутку [2, с. 17]. Війт зобов’язувався викорчувати 10 ланів лісу, з яких 6 ланів мали належати йому, 2 лани костелу, та два лани міщанам для випасу худоби. У користь війта стягували прибутки з м’ясних, шевських та хлібних магазинів. Згідно з привілеєм, доходи війта складалися також з 1/3 судових виплат, інші 2/3 в рівних частинах надходили королю та йшли на потреби міста. Отримував війт і 1/3 прибутків від меду, який збирали в навколишніх лісах. Міщани звільнялись від іншої юрисдикції, оскільки підлягали магдебурзькому праву. Вони могли судитись лише у міському суді під головуванням війта. За привілеєм, війт був відповідальним перед воєводою Спитком та його правонаступником відповідно до норм магдебурзького права. Для поліпшення матеріального становища міста та збільшення кількості населення жителі впродовж 8 років звільнялися від сплати податків, а також від податків після викорчовування лісу. Якщо на викорчуваних землях вирощували зернові культури, то податкові пільги зберігались 14 років [5, с. 201]. По закінченні цих термінів міщани зобов’язувались щорічно сплачувати одну гривню з лану та два снопи зерна. Війт за власний рахунок мав озброювати одного списоносця та двох лучників. Цей привілей підписувався у присутності п’яти свідків – шляхтичів. Фактично воєвода передав місто війтові, який управляв від імені короля та воєводи Спитка як представника короля. Війт виконував усі адміністративні функції та здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах.

У 1394 р. королева Ядвіга на прохання Спитка звільнила місто від сплати подимного податку [6, с. 3]. У 1419 р. магдебурзьке право було надано місту вже королем Владиславом Ягайлом [7, с. 16]. Король дав дозвіл на будівництво двох винних магазинів, магазинів солі та сукна. Доходи від торгівлі з них мали йти на потреби міста. Місту передавали прибутки від земельних ділянок, що прилягали до міста. Дохід від землі щорічно становив 6 гривень. Міщани могли вільно вирубувати дерева у королівських лісах.

Король Владислав Варенчик звільнив міщан від надання підвод, двох – трьох возів, які обслуговували короля під час його перебування у місті, та подимного податку. Передміщани (особи, що проживали за межами міста) сплачували подимне у сумі двох грошей від лану [6, с. 14]. Король Ян Ольбрехт установив що п’ятниці "м’ясний базар" із сплатою податків у дохід міста та дозволив будувати будинки на передмісті під назвою "Бліх" [6, с. 37]. У 1504 р. король Олександр звільнив міщан одноразово від сплати чопового податку. Зібрані гроші мали йшли на потреби відбудови міста після татарського нападу.

Місто Самбір та Самбірське староство посідали особливе місце у тогочасній Польщі. У Самборі розташовувалась адміністрація самбірської економії, доходи від якої йшли на потреби королівського двору, армії та державного апарату. Землі, що перебували у власності короля, набули назву "королівських столових маєтків" [8, с. 36]. Таке сусідство нерідко спричинювало конфліктіи між Самбірським старостою та міською владою. Зокрема, у 1508 р. з ініціативи королівських комісарів була укладена угода з приводу сплати мостового податку та вибору радників [6, с. 42]. У 1524 р. Сигізмунд І дозволив бургомістру і радникам збирати податки для ремонту мостів та доріг у сумі 4 динари з кожного возу. Від податків звільнялись шляхетські вози та вози, які перевозили дрогобицьку сіль для королівського двору [6, с. 18]. Іншим привілеєм Сигізмунд І дозволив бургомістру та радникам збирати мито у сумі 3 шеляги від худоби, яку продавали у місті. Цей привілей не поширювався на ярмарок у день святого Онуфрія, доходи від якого йшли до королівської скарбниці [4, с. 58]. Для поліпшення санітарного стану міста король Сигізмунд І з ініціативи королеви Бони, що внесла 50 злотих, видав привілей на право будівництва водопроводу [9, с. 9]. Для його утримання жителі міста мали сплачувати щорічно по одному грошу від власника будинку. Купців, які займались варінням пива, зобов’язували щомісячно вносити до міської скарбниці по 3 гроші. Після пожежі, внаслідок якої згоріла частина міста, погорільці були звільнені королем від усіх податків протягом 8 років. Доходи від інших осіб йшли на відбудову міста.

З метою узаконення існуючого способу управління містом король Сигізмунд ІІ у 1566 р. видав спеціальний привілей [5, с. 808], згідно з яким судочинство здійснювали війт, його заступники ленд–війт та шість лавників. Були встановлені посади десяти радників (consules), з яких п’ять мали виконувати свої повноваження протягом року, інші перебували у резерві. Трьох радників щорічно обирали інші радники, а двох – староста або його заступник. Радники, крім адміністративних, виконували і деякі судові функції. Наступна організація міста була визначена привілеєм у 1630 р. [5, с. 208-210]. Цей проект був підготовлений королівськими комісарами. Він складався з 10 пунктів. Інтереси жителів міста мала репрезентувати колегія "24 мужів", до складу якої входили цехмістри та два ревізори під назвою лонгери. Лонгерів обирали радники та колегія "24 мужів". До складу колегії входили купці та представники цехів. Лонгерів уповноважували контролювати фінансовий стан міських структур, вони повинні були співпрацювати з радниками та колегією "24 мужів". З тих хто, відмовлявся від такої співпраці, стягали штраф у розмірі 6 гривень.

Лонгери встановлювали податки, які затверджували місцеві сеймики. Цей привілей також узаконював усі попередні податки. Для підвищення статусу радників в управлінні містом їм надавали низку пільг і привілеїв. Зокрема, вони звільнялись від усіх податків, що стягувались з їхніх будинків. Податки з іншого майна сплачувались на загальних підставах. Міська рада повинна була вживати заходів щодо усунення будь–яких непорозумінь із шляхтою. Магістрат без дозволу лонгерів і "колегії 24 мужів" не мав права розпоряджатись землею, справами озброєння міста та його обороноздатності. Цехмістри також перебували під контролем магістрату, лонгерів та колегії "24 мужів". Утворювався інститут десятників, які мали виконувати поліцейські функції. Під час військових дій десятники зобов’язувались вживати заходів щодо підвищення обороноздатності міста. Для контролю за їхньою діяльністю була введена посада центуріона. Посада радника встановлювалась пожиттєво. У випадку смерті або іншої причини відсторонення від посади, радники дообирались міською радою та колегією "24 мужів". Щорічно з десяти радників обиралось п’ятеро, що виконували свої повноваження протягом року. З них трьох обирали міщани, а – двох староста. Магістрат та колегія "24 мужів" обирали війта, призначення якого затверджував королівський староста. Кількість лавників збільшувалась до дев’яти. З метою врегулювання порядку розгляду судових справ встановлювався п’ятиденний термін для подання апеляцій. Жодна посадова особа без дозволу міської влади не мала права звільняти засуджених.

Інтереси міщан та передміщан у судах та інших органах влади захищав синдик. За невиконання рішень суду у цивільних справах міщан притягували до юридичної відповідальності, стягували штраф у розмірі 12 грошей, передміщани – 6 грошей. Цей привілей був підтверджений королем Владиславом IV у 1640 р. на прохання представників міста з певними доповненнями для лонгерів. Лонгери складали фінансовий звіт за два тижні до закінчення року у присутності радників, лавників, чотирьох представників від цехів та чотирьох від колегії "24 мужів". Кожен з п’яти урядуючих радників почергово виконував обов’язки бургомістра. Після закінчення повноважень бургомистра лонгери складали фінансовий звіт. Одиного лонгера обирали з числа радників, іншого – з лавників. Цей привілей підтвердив король М. Вишневецький у 1669 р. [5, с. 211].

Важливе значення для підвищення економічного статусу міста мав привілеї Сигізмунда ІІІ 1595 р., за яким у місті встановили митницю і вона стала головним складом для угорського вина на території Польщі. Іншим привілеєм 1648 р. короля Яна Казимира у Самборі було створено головний митний склад для угорських товарів. Польські королі видали ще цілу низку привілеїв для підвищення соціально–економічного стану міста, зокрема, це привілеї Яна Собецького 1678 р. та 1679 рр. [5, с. 142-143]. Згідно з ними купці набули права безмитної торгівлі у Самборі, а місто звільнялось від утримання та перебування у ньому королівських військ. У 1699 р. місто дістало монополію на виготовлення і продаж тютюну, та паперу. На початку XVI ст. кількість населення міста становило близько 5 тис., осіб і Самбір набув важливого військового та економічного значення на території Речі Посполитої.

Крім жителів міста, що володіли міським правом, до міської юрисдикції належали передмістя. Передмістя інколи називали юридиками. Вони управлялись віце–війтами, котрих призначала міська влада. Було 6 поселень передміщан: 1) Гірне, яке охоплювало територію у розмірі 11¹/₄ – лана; 2) Поводове – 10¹/₄ лана; 3) Заміське – 7 ланів; 4) Середнє – 10³/₄ лана; 5) Дальнє – 10³/₄ лана; 6) Завидівське – 11¹/₂ лана.

Жителями передмість в були здебільшого поляки, що переселились до Самбора у 1390, 1660 та 1708 рр. після пошестей та епідемій [5, с. 55-171]. Передміщани мали своїх десятників та четників, до повноважень яких входила підтримка правопорядку, пожежної безпеки та санітарного стану передмість. Це приводило до неодноразових конфліктів між міською радою і передміщанами. Для вирішення конфліктів видавали окремі королівські привілеї та створювали комісії, які очолювали королівські комісари. У 1532 р. було видано королівський привілей, за яким передміщани звільнялись від усіх робіт за винятком возів, що постачались для потреб королівського замку [5, с. 46]. Конфлікти міської ради з передміщанами припинились лише наприкінці XVII ст., у результаті чого на передміщан накладали обов’язок виконувати роботи щодо підвищення обороноздатності міста та щорічно для цих потреб протягом двох днів надавати один віз від лану.

На території міста Самбора проживали шляхтичі, які підлягали юрисдикції гродського та земського суду у Перемишлі. Це нерідко спричиняло конфлікти між ними та міською радою з приводу сплати податків. На прохання жителів міста король Сигізмунд Август у 1558 р. видав привілей, за яким усі жителі міста незалежно від статусу мали рівні права і підлягали юрисдикції міських судів [5, с. 62].

Міська рада виконувала не лише адміністративні, а й деякі судові функції. Доходи радників були визначені вищезгаданим королівським привілеєм 1630 р. Контроль за діяльністю міської ради здійснювали лонгери, колегія "24 мужів" та керівники цехів. Для підтримки життєдіяльності міста та загальнодержавних потреб сплачувались різноманітні податки і збори, а саме: 1) податок з осіб, що отримували міське право; 2) орендна плата з міської землі та будинків; 3) дохід від міської лазні та цегельні; 3) податок на утримання водопроводу; 4) дохід від міської ваги; 5) податок з продажу вин та лікерів; 6) податок від варіння вина та пива; 7) податок з купців, що привозили продукцію та ін. Кількість податків, зборів та інших платежів у різні роки доходила до 21 [5, с. 237-238]. Крім того, жителі міста сплачували загальнодержавні податки: лановий, чоповий, подимний та ін. Усі міські доходи контролювались міською радою, війтом, лавою, лонгерами та міською громадою. У випадку зловживання службовим станом та хабарництва службовців незалежно від їхнього статусу притягували до юридичної відповідальності. Так у 1659 р. за неправильний звіт про отримані доходи та своє майно був усунутий з посади лонгер А. Яскевич. Лонгер Ф. Бальцерович за присвоєння коштів, зібраних для потреб армії, був звільнений від усіх посад та засуджений до позбавлення волі у найсуворішій міській в’язниці [5, с. 239].

Судові функції виконували війт та лавники. Як уже згадувалось, першим війтом у Самборі був Генрик з м. Лянчута. Після надання місту магдебурзького права війт у своїх руках зосереджував як судові, так і адміністративні функції. Поступово війтівство стало спадковим і ним заволоділа родина Одровазів. Унаслідок із зловживанням ними посадою король Сигізмунд І викупив війтівство у 1545 р. [4, с. 207], і війта обирали жителі міста, війт став міським службовцем, який на свої потреби використовував доходи від судових справ. Окрім війта, судочинство здійснював його заступник ленд-війт та лавники, яких обирали радники. До 1630 р. лавників було шість, а згодом дев’ять. До середини XVI ст. усі незначні кримінальні та цивільні справи війт розглядав одноособово або в присутності двох лавників і писаря. Більш важливі справи розглядав війт з лавою, і цей суд мав назву "гайонний" потрібний суд [7, с. 19-21].

"Гайонний" потрібний суд тривав два дні. Найважливішим судом був "гайонний виложений" суд (Judicium bannitum Еxpositum), який тривав до повного розгляду справи. Наприкінці XVI ст. у Самборі діяв суд у важливих кримінальних справах за участю війта, радників, лавників та бургомистра.

Крім того, діяв "гайонний" гостинний суд за участю війта та трьох лавників. Гостинний суд здійснював судочинство відносно гостей міста (осіб, які не могли прибути до свого місця проживання протягом дня). Існував і так званий "гайонний" гарячий суд, тобто коли злочинець був затриманий на місці вчинення злочину. Цей суд мав завершатися протягом 24 годин.

Злочини, вчинені на території міста і входили до компетенції самбірського гродського суду, розглядав спільний суд. До складу цього суду входили судді гродського суду та міські лавники або радники. Головою суду був королівський староста або його заступник. Злочини, вчинені військовими проти міщан, розглядав спільний суд за участю військових суддів та міських лавників.

У незначних справах апеляція йшла до міської ради, у більш важливих – до львівського апеляційного суду, після чого апеляцію надсилали до Найвищого суду німецького права краківського замку. У господарських справах, що стосувались купців, апеляція надходила до суду королівського підскарбія [4, с. 233].

Діяло цехове судочинство, до юрисдикції якого належали справи, що стосувались спорів між членами цеху з приводу найму робочої сили, майстрами та клієнтами. Сюди також відносили дрібні кримінальні справи, спори щодо якості продукції, ціни товару та ін. Рішення цехового суду можна було оскаржити у міському суді. Судові рішення виконувались старостинськими та міськими пахолками. У випадку винесення смертного вироку його виконував кат у спеціально призначеному місці над Дністром. Зокрема, у 1674 р. було публічно страчено злодія і розбійника В. Хорхота шляхом відрубування голови. Аналогічно у 1675 р. страчено грабіжника і вбивцю передміщанина А. Пзендоха [5, с. 318].

Самбірський війтівсько–лавничий суд, на думку багатьох дослідників, характеризувався високопрофесійним розглядом справ. У архівах зберігається багато кримінальних справ, які розглядав міський війтівсько-лавничий суд, хоча вони входили до компетенцій самбірського замкового або перемиського земського судів. Особливо це торкалося кримінальних справ, які передбачали покарання у вигляді смертної кари. Усі ці справи війтівсько–лавничий суд розглядав за проханням відповідних органів влади та інших судів. Війтівсько–лавничий суд у своїй діяльності використовував працю відомого правознавця Б. Гроцького "Порядок судів і справ міських права магдебурзького", у якій, зокрема, зазначалось: "Суддя повинен мати боязнь Бога, правду, мудрість, знання права і волю. Повинен бути без злості, ненависті, милосердя, приязні та дарів. Вирок або сказання мав видавати, виходячи з матеріалів справи, доказів сторін, а не з власного сумління та видимості" [10, с. 65].

До війта, як голови суду, ставились також високі вимоги: "Війт повинен знати що на стільці божому сидить. Повинен бути однаковим для обох сторін" [13, с. 128].

Під час судового розгляду брали до уваги особу засудженого та обставини злочину. Так М. Оришківна з м. Яворова була затримана за крадіжку у коморі самбірського міщанина 128 злотих. Самбірський війтівсько–лавничий суд прийняв рішення повернути вкрадені кошти і, врахувавши, що це була перша крадіжка "побити її до крові та вигнати з міста" [11]. У 1665 р. суд розглянув справу про крадіжку продуктів. Враховуючи, що обвинувачений "вкрав продукти для прохарчування сім’ї і інші злочини він не вчиняв, його засудили до 20 ударів палками" [12].

До XIV ст. судові книги та інші записи вели на воскових таблицях, а з кінця XIV ст. судові справи записували на папері і це стало початком ведення судових книг. З XVI ст. вели окремі міські книги: 1) судових справ, які розглядали війт та лава; 2) спірні і неспірні справи, адміністративні, фінансові, цехові, які розглядала міська рада; 3) книги міських привілеїв, декретів якими володіли окремі особи; 4) книги міських рахунків; 5) привілеї міста, "що знаходились у скрині за трьома замками" [5, с. 44].

Магдебурзьким правом у повному обсязі володіли лише католики. Українці протягом тривалого часу обстоювали свої національні, політичні та економічні права. Представники української громади неодноразово звертались до польських королів про зрівняння їхніх прав з католиками. Привілеями королів В. Варенчика у 1443 р. та Сигізмунда І у 1504 р. українцям було надано певні права. Українці могли бути членами ремісницьких цехів, проте їм заборонялось займати керівні посади у місті. Українці проживали в окремій частині міста і лише після впертих домагань у 1564 р. здобули право на будівництво церкви у межах міста. Під час національно–визвольної війни 1648–1654 рр. українські міщани активно допомагали армії Б. Хмельницького, за що зазнали репресій з боку польської влади. Лише у 1699 р. українці домоглися права мати чотирьох представників у міській раді [12, с. 64].

Значну частину населення міста становили євреї. Вони проживали у передмісті під назвою "Бліх". Як і українці, євреї зазнавали утисків з боку міської влади. Керував єврейською громадою кагал у кількості 3-5 осіб. Кагал обирався щорічно громадою, а з XVI ст. затверджувався Руським воєводою, який перебував у Львові. Після свого обрання кагал складав присягу на вірність королю. Найвищою посадовою особою єврейської громади був рабин. Він підписував документи, був головою суду, виконував інші адміністративні справи. Рабина до 1541 р. призначав король, а згодом його обирала єврейська громада та затверджував Руський воєвода. Єврейський суд розглядав дрібні правові спори. Спори між євреями та християнами розглядали міські суди. Євреї сплачували спеціальний податок, який встановлювали лише для євреїв.

У Самборі діяло одинадцять ремісницьких цехів, що об’єднували близько 30 спеціальностей. Цехи функціонували на підставі статутів, які затверджували польські королі, і відповідали за окремі ділянки на міських мурах. Перевіряли озброєння цехів органи влади міста та королівські комісари. Керували цехами цехмістри, які володіли широкими повноваженнями в управлінні містом [6, с. 146-149]. Окрім цехів діяли братства, до складу яких входили представники української громади. Статут братства був затверджений у 1640 р. [15, с. 112].

Незважаючи на постійні війни, епідемії, анархію міська влада на високому професійному рівні виконувала свої повноваження та забезпечувала діяльність міста у різних галузях його життя.

Самоврядування міста Самбора на основі магдебурзького права зберігалось до 1784 р. Тобто до того часу, коли Австрія провела реформу місцевого самоврядування та ліквідувала магдебурзьке право.

––––––––––––––––––––

1. Jakowliw A. Das Deutshe Recht in der Ukraine. – Leipzig, 1942.

2. Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві. – Львів, 1903.

3. Akta Grodzskie i Ziemskie. – 1876 – T VI.

4. Budzinowskie I. Kronika miasta Sambora. – Sambor, 1912.

5. Kutschera A. Samborczyzna. – Sambor, 1935.

6. Dörflerowna A. Materialy do historyi miasta Sambora. – Lwow, 1936.

7. Ploszanskiy B. Sambor w Haliczyni. – Lwow, 1885.

8. Rybanski R. Kredyt i lichwa w ekonomii Samborskiey w XVIII w. – Lwow 1936.

9. Kraushar A. Pierwsza Ksiazka Prawnicza Polska z wieku XVI. – Warszawa, 1905.

10. Croicki B. Porzader sadow i spraw mieyskich. prawa magdeburskiego. – Warszawa, 1954.

11. Центральний державний історичний архів у м. Львові – Ф. 43, – Оп. 1. –– Арк. 359.

12. Там же. – Арк. 489.

13. Sochaniewicz S. Wojtowstwa i soltystwa pod wzgledem prawnym i ekonomicznym w ziemi Lwowskiej. – Lwow 1921,.

14. Рабій Ю. Княжий город Самбір. – Львів, 1999.

15. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI – XVIII ст. – Львів, 1974.

Self–government of the town of Sambor under Magdeburg Law

M. Kobyletskiy

Ivan Franko National University of Lviv, Universytetska Str. 1.UA – 79000 Lviv. Ukraine

This article deals with self-government in the town of Sambor under Magdeburg Law in 1390-1784. Individual bodies of local self-government and their peculiar features have been characterized. The activity of the Sambor viytivs’ko-lavnychy courts have been described.

Key words: Magdeburg Law, viyt, Lava, Longer, self-government.

Стаття надійшла до редколегії 18.10.2001

Прийнята до друку 27.11.2002

Роль указів Петра І у становленні законодавства про охорону культурної спадщини в Україні

Т. Курило^©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті проаналізовані основні положення окремих указів Петра І, які поклали початок правовій охороні культурної спадщини в Україні.

Ключові слова: указ, пам’ятка, культурна спадщина.

Національне та культурне відродження Української держави неможливе без всебічного вивчення її історико-культурної спадщини. Встановлення демократії та проголошення незалежності дали змогу дослідникам історичного минулого України переосмислити та переоцінити історичні події, прояснити та по-новому висвітлити численні "білі плями" української історії.

Кожній історичній добі притаманне лише їй властиве ставлення до культурних надбань. З плином часу оцінка тих чи інших складових історико-культурної спадщини змінювалася. І тепер заповідними стають не тільки окремі цінні пам’ятки – церкви, палаци, меморіальні будинки, архітектурні ансамблі, місця історичних подій, – а й усе, що їх оточує: вулиці, квартали, райони міста, нарешті – цілі міста [1].

Неоціненні є культурні багатства України. З її територією пов’язано відкриття всесвітньо відомих культур і давніх цивілізацій – трипільської культури, античних міст, пам’яток слов’ян, спадщини Київської Русі. Саме в пам’ятках архітектури і видатних ансамблях минулого втілювались специфічні смаки українського народу, його ставлення до формування середовища міст і сіл. Відтак правовій охороні підлягають як пам’ятки минулого, так і сучасності – залежно від історичної, наукової та культурної цінностей.

У прагненні відсунути початки охорони пам’яток старовини до якомога дальших історичних, а то й доісторичних епох пам’яткознавці не бачать самоочевидних численних і загальновідомих історичних свідчень не тільки того, що впродовж тривалих часів людей зовсім не хвилювала саморуйнація того чи іншого функціонально непотрібного їм об’єкта, а й того, що за найменшої господарської чи й навіть ідейної потреби вони самі, не задумуючись, знищували такі об’єкти.

В вітчизняній історії найдавніший точно фіксований факт, який має певне відношення до пам’яткознавства, також свідчить не про "розуміння шанобливого ставлення" до старовини, а якраз про протилежне. Йдеться про хрестоматійно відоме повалення Володимиром у 988 році скульптурних зображень язичницьких богів.

З прийняттям християнства Володимир дощенту зруйнував і спалив капище на Перуновому пагорбі, кумирів (ідолів) скинув у Дніпро. "И поставе церковь Святого Василья на холме, иде же стояше кумиръ Перунъ и прочии, иде же творяху потребы князь и людье" [2].

Читачеві видається дивним, пише київський соціолог С Матяш, що охорона пам’яток старовини явище досить нове. Середньовічні будівельники безжалісно зносили старі будівлі, хоча їх було значно менше, ніж тепер. Близько1500 року в Західній Європі з’являється ідея збереження старовинних споруд. У ХVІІІ ст. виникає загальне захоплення старовиною і тільки в ХІХ ст. у США, а згодом і в Європі виникають організовані рухи на захист пам’яток історії і архітектури" [3, с. 184-185].

Стаття "Охорона пам’яток історії та культури" в останньому виданні "Большой Советской Энциклопедии" дотримується такого ж судження.

Ідеї охорони пам’яток історії та культури набули поширення в епоху Відродження разом з зростанням інтересу до античного мистецтва і з розвитком колекціонування. В період Великої французької революції декретами Конвенту пам’ятки історії та культури вперше оголошені всенародним надбанням, було націоналізовано приватні зібрання (декрет про створення Лувра, 1791 р.). У 1795 р. виникла державна служба охорони пам’яток [4, с. 38].

Близька за змістом і відповідна стаття в польській Wielkiej Encyklopedii Powszchnej. Упродовж віків простежуються різноманітні форми охорони пам’яток як вияв турботи про збереження культурного доробку. В старовину охоронялися сакральні об’єкти і твори, нагромаджені в священних скарбах. Вже в епоху середньовіччя певною мірою охоронялися предмети, що торкаються релігійного культу. У період Відродження нове ставлення до мистецтва, жвава зацікавленість античністю, захоплення колекціонуванням і бібліофільство, сприяли розвитку ідеї охорони пам’яток [5, с. 118].

Початки правової охорони пам’яток старовини в Україні і перші значні етапи становлення цілісної системи такої охорони припадають на перебування України в складі Російської імперії. Попри всю суперечливість цього періоду саме тоді було вироблено певні засади охорони культурної спадщини.

Важливо і те, що участь у загальноросійській пам’яткознавчій і пам’яткоохоронній діяльності національно свідомої громадськості з українських земель, місцевих наукових, культурно-мистецьких, освітянських, релігійних діячів вела до нагромадження потужного ідейного, кадрового, організаційного і економічного потенціалу українського пам’яткознавства і пам’яткоохоронництва.

Чимало дослідників цієї проблеми, зокрема, В.І. Акуленко, Ю.Н. Жуков, слушно відзначають, що зародження початків вітчизняного пам’яткознавства пов’язано з указами Петра І – 1718 та 1722 років.

Зокрема в Указі від 18 лютого 1718 р. Петро І оголошував: "Якщо хтось знайде в землі чи в воді "какие старые вещи," старі "надписи на каменьях, железе или меди, или какое старое или необыкновенное ружье, посуду или прочее все, что зело старо и необыкновенно", то їх треба передавати комендантам фортець. В Указі від 16 лютого 1722 р. наказано збирати в єпархіях і по монастирях "древние жалованные грамоты и другие куриозные письма оригинальные также исторические рукописные и печатные", "рукописные на хартиях и на бумаге церковные и гражданские летописи, степенные, хронографы и прочие сим подобные", а знахідки у сибірських могильниках – "не переплавливая присылать в Берг и Мануфактур Коллегию, а во оной потому же не переплавливая, об оных докладывать Его Величеству" [6].

Безпосередньо з Україною пов’язаний Указ 1702 р. про вилучення з арсеналів Києва і Батурина гармат, захоплених "у султанов турецких и у королей польского и шведского на боях, чтоб в Москве в новостроеном Цехаузе для памяти и на вечную славу поставить".

З Україною, до речі, пов’язаний і Указ Петра І від 11 – 13 липня 1709 р. "О построении близ города Полтавы, в память одержанной там над шведами победы, мужского Петропавловского монастыря с приделом Сампсона странноприимца и о сооружении перед церковью памятника" [6].

Укази Петра І, правові за своєю природою, що самоочевидно, містять зародки цілої правової системи охорони пам’яток, принаймні багатьох її суттєвих елементів. З цього погляду вони у вітчизняній пам’яткознавчій літературі не аналізувалися.

Найсуттєвіше це, мабуть, те, що досліджувані петровські укази створюють чи, принаймні, кладуть початок самого предмета правового регулювання або, іншими словами, започатковують новий вид суспільних відносин, а саме – відносин щодо охорони історичних пам’яток. В юридичній літературі породження певних суспільних відносин правовими засобами визнається. Так П.М. Рабинович, говорячи про "функції, які здатні виконувати лише або найбільш ефективно саме право", відзначає, що до них належить: ініціювання, "породження", формування таких суспільних відносин, яких взагалі не існувало до видання відповідного закону.

В указах Петра І немає єдиного узагальнюючого терміна на означення поняття пам’ятка – ні в юридичному, ні в загальнонауковому плані. Хоч і є певний "натяк" – "для памяти и на вечную славу поставить". Проте, формально не дефіноване це поняття тут не тільки наявне, а й має досить багатий структурований зміст. У певному розумінні родовою ознакою в цьому понятті можна вважати слово "куриозный". Тоді воно мало значення не чогось кумедного, а просто цікавого, вартого уваги. Ця родова ознака конкретизувалася в указах такими видовими ознаками, як "старые надписи на каменьях", "старое и необыкновенное ружье, посуда", "древние жалованные грамоты", "книги исторические рукописные и печатные". Виразно бачимо, що в народжуване поняття пам’ятки відразу закладалася зацікавленість минулим не тільки матеріальної (посуд, зброя), а й духовної (написи, книги) культури.

Започаткувавши новий вид суспільних відносин, укази Петра І, з достатньою, як на той час, виразністю визначили і об’єкт таких відносин у формі "куріозної", тобто дуже вартої уваги речі.

На думку автора, є достатньо підстав для висновку про те, що розглянуті петровські укази створили саму систему правових актів щодо виявлення, збирання, охорони і використання "куріозних речей", "достопримечательностей", тобто об’єктів, які ми тепер називаємо об’єктами культурної спадщини, зокрема й вимоги до новостворених пам’ятників. Цю систему творили акти вищої за тих умов юридичної сили – царські укази. Юридична сила мала своє ядро – сформоване відповідно до рівня тодішньої легаслаційної (законотворчої) техніки, проте досить виразне за змістом і розвинене поняття основного об’єкта зароджуючих суспільних відносин – визначної, "куриозной вещи". Закладалися правила поводження з такими об’єктами. Конституювалися суб’єкти цієї діяльності переважно шляхом покладання додаткових функцій на вже існуючі інституції. Окреслювалася сфера функціонування системи, причому вона охоплювала і пасивних у певному значенні суб’єктів ("всякий кто найдет в земле и в воде"), а серед активних – не лише світські, а й релігійні заклади.

Однак, якщо абстрагуватися від конкретної класової, національної сутності політики Петра І і бачити лише інструментальні, "технологічні" ознаки – чітку визначеність, послідовність, наполегливість, динамізм, то стосовно створеної ним системи правового забезпечення збору, зберігання і використання пам’яток можна дійти одного важливого висновку: життєдіяльність цієї системи визначальною мірою випливала з її цілковитої узгодженості, навіть підпорядкованості загальнодержавній політиці. Тобто створювана система із маргінального явища перетворювалася на внутрішній елемент, підсистему системи більш високого рівня, саме цим забезпечуючи собі стабілізацію і подальший розвиток. На нашу думку, постулат (вимога) узгодженості, навіть підпорядкованості пам’яткоохоронної діяльності загальнодержавній політиці актуальний і сьогодні.

Про конкретну, історично-часову тривалість створеної Петром І правової системи, яку ми розглянули, свідчить, зокрема, те, що більше ніж через 100 років по тому, а саме 20 липня 1832 р. "Правительствующий сенат" (найвищий орган у справах законодавства і державного управління в Росії до 1917 р., утворений, до речі, тим же Петром І у 1711 р.) поставив вимогу "возобновить губернским начальством состоявшиеся в царствование императора Петра Великого и государыни императрицы Екатерины ІІ указы, предписывающие все достопримечательные произведения природы и искусства, обретаемые в губерниях внутри империи, присылать в академию" [6].

Звичайно ж, значення петровської пам’яткоохоронної системи не варто перебільшувати. Багато її елементів формувалось під впливом суто зовнішніх, часто випадкових обставин, не всім їм була притаманна достатня визначеність. Власне, з правового погляду, системі бракувало головного стрижня – кодифікаційного акта, яким міг би стати якийсь "узагальнюючий" царський указ у цій галузі. Однак історичних діячів (а отже, і наслідки їхньої діяльності) судять, як справедливо зауважують, не по тому, чого вони не зробили порівняно з наступною епохою, а по тому, що вони зробили, порівнюючи із своїми попередниками.

––––––––––––––––––––

1. Попик В.І. Історично-культурне середовище, роздуми над проблемою //Праці центру пам’яткознавства. – Вип. 1. – К., 1992. – С. 78.

2. Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – К., 1989.

3. Матяш С. Людина в місті: соціологічні нариси.– К., 1992.

4. Большая Советская Энциклопедия.– М., 1975 – Т. 19.

5. Wielka Encyklopedja Powszchna.. – Warszawa, 1966 – T. 8.

6. Полное собрание русских летописей. – М., 1962 – Т. 1.

The Role of the decrees of Peter I in introducing the legislation on the cultural legacy protection in Ukraine

T. Kurylo

Ivan Franko National University of Lviv, Universytetska Str. 1, UA-79000 Lviv, Ukraine.

The basic norms of different decrees of Peter I which initiated the legal protection of cultural legacy in Ukraine are analysed in this article.

Key words: decree, monuments, cultural legacy.

Стаття надійшла до редколегії 30.11.2001

Прийнята до друку 27.11.2002