Кримінальний процес та криміналістика Свідок у кримінальному процесі України: коло осіб, предмет показань та свідоцький імунітет

В. Нор^©

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Після прийняття нової Конституції України до кримінально-процесуального законодавства були внесені істотні зміни і доповнення. З їх урахуванням у статті висвітлено коло осіб, які можуть бути допитані як свідки у кримінальному процесі України, предмет їхніх показань, права і обов’язки, а також категорії осіб, які мають абсолютний чи відносний (факультативний) імунітет від свідоцьких показань.

Ключові слова: суб’єкти кримінального процесу, свідки, свідоцький імунітет.

Показання осіб, які володіють певною інформацією про обставини, що підлягають встановленню (доказуванню) у кримінальній справі, є чи не найважливішим процесуальним засобом, з допомогою якого забезпечується встановлення істини у справі. З урахуванням значення показань свідка для досягнення мети і вирішення завдань кримінального процесу держава закріплює обов’язок свідка дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Невиконання цього обов’язку у формі відмови від давання показань або завідомо неправдиве показання тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до ст. 383, 385 КК України. Після прийняття нової Конституції України в 1996 році до кримінального-процесуального кодексу України (у подальшому – КПК) були внесені суттєві зміни щодо кола осіб, які можуть бути свідками в кримінальному процесі, та їхніх прав і обов’язків.

Проблемі показань свідків як доказу у кримінальному судочинстві ще в радянський період було присвячено ряд монографічних досліджень [1; 2], дисертаційне дослідження С.М. Стаховського [3] та стаття М. Казаренка [4]. Проте в них не могли бути враховані зміни, що відбулися у кримінально-процесуальному законодавстві останнім часом. Відтак виникає потреба аналізу норм чинного законодавства, що торкаються свідка та його показань у кримінальній справі. Аналіз ст. 68 КПК України дає можливість визначити коло осіб, які можуть бути свідками у кримінальному процесі, що є предметом їхніх показань та які особи користуються свідоцьким імунітетом. Спробуємо дати відповідь на ці запитання.

Свідок як суб’єкт кримінального процесу – це фізична особа, щодо якої у органів, що ведуть кримінальний процес, є точні відомості або обґрунтоване припущення, що вона володіє інформацією про обставини, які підлягають встановленню або перевірці у кримінальній справі. Тому її викликано на допит, де вона зобов’язана дати правдиві показання. Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення кримінальної справи. Процесуального статусу свідка така особа набуває з моменту виклику його для допиту у визначеному законом порядку (ст. 166 КПК).

Інформація (дані) про зазначені обставини може бути одержана свідком як у результаті особистого, безпосереднього сприйняття фактів, ("свідок – очевидець"), так і зі слів інших осіб, які бачили або іншим шляхом їх сприймали ("свідок з чужих слів"). Отже, особа може бути викликана і допитана як свідок і в тому випадку, коли вона безпосередньо не сприймала обставин, про які дає показання, але чула про них від інших осіб, одержала інформацію про них з документів або довідалась іншим шляхом. Незважаючи на те, що самостійне доказове значення показань таких свідків незначне і суд не може обґрунтовувати ними свої висновки, вони важливі тим, що дають змогу виявити і допитати свідків-очевидців, перевірити першоджерело інформації, здобути відомості про інші джерела доказів (документи, предмети тощо).

Закон не встановлює вікових обмежень для осіб, які можуть бути викликані і допитані як свідки у кримінальній справі, це можуть бути і діти. Здатність неповнолітнього, у тому числі і малолітнього, правильно сприймати події і повідомляти про них залежить від ступеня його розвитку, характеру обставин, свідком яких він був, умов їх сприйняття тощо. Виклик і допит таких свідків відбувається у спеціальному порядку (ст. 166, 168 КПК).

Не є перешкодою для виклику і допиту як свідка особи, яка перебуває у дружніх чи неприязних відносинах з підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним. Характер цих відносин враховується під час оцінки показань такого свідка.

Як свідки можуть бути допитані також працівники правоохоронних органів, зокрема міліції, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовці, які виконували обов’язки щодо охорони громадського порядку стосовно обставин, спричинених затриманням ними підозрюваного чи припиненням злочину, поведінки обвинуваченого в минулому, тощо. Свідками можуть бути також працівники органів, що проводять оперативно-розшукову діяльність, які спостерігали за діями підозрюваного чи обвинуваченого. Нерідко це працівники контрольно-ревізійних органів та інспекцій, матеріали яких були приводом для порушення кримінальної справи.

Свідками можуть бути також особи, присутні під час проведення слідчих дій на досудовому розслідуванні справи (поняті, спеціалісти, перекладачі та ін.), зокрема у тих випадках, коли виникають сумніви щодо дотримання процесуального порядку проведення таких дій та їх процесуального оформлення (прогалини і неточності в протоколі, недотримання форми тощо), а також з метою усунення розбіжностей в інформації, зафіксованої у протоколі слідчої дії та одержаної під час судового слідства.

Як свідка можна допитувати особу, кримінальна справа щодо якої закрита, проте не закрита стосовно інших осіб – співучасників злочину. Засуджений так само допитується як свідок у справі його співучасника злочину, яка виділена в окреме провадження.

Представники служби в справах неповнолітніх, міліції в справах неповнолітніх, підприємств, установ і організацій, у яких навчався чи працював неповнолітній, також можуть бути допитані як свідки у судовому засіданні під час розгляду справи про обвинувачення неповнолітнього (ст. 442, 443 КПК).

Свідок є незамінним. Закон забороняє поєднувати його з виконанням інших функцій в одній і тій же кримінальній справі. Якщо особа допитувалась або підлягає допиту як свідок (наприклад, безпосередньо сприймала обставини, які необхідно встановити в кримінальній справі), вона не може в цій справі виконувати обов’язки судді, прокурора, слідчого, дізнавача, секретаря судового засідання, захисника, перекладача і цивільного відповідача (ст. 54, 58, 60, 61, 62, 63 КПК). Лише законний представник неповнолітнього підсудного може бути допитаний як свідок (ч. 3 ст. 441), притому за ним зберігається процесуальний статус законного представника. Проте на підставі ст. 63 Конституції України та п. 6 ст. 69¹ КПК давати показання – це його право, а не обов’язок, і він вправі відмовитися від давання показань.

Орган, що веде кримінальний процес, вправі допитувати, а свідок зобов’язаний давати показання про обставини, які підлягають встановленню у даній справі (ст. 64, 23, ч. 2 ст. 417, 433 КПК) і які він сприймав безпосередньо (сам бачив, чув або сприймав іншими органами чуття) або відомості, які він одержав з інших джерел (опосередковане сприйняття).

У випадку, коли свідок дає показання на підставі інформації, одержаної від інших осіб, взятої із документів чи від предметів, він водночас допитується про відомі йому дані, з допомогою яких можна встановити, викликати і допитати цих осіб, знайти відповідний документ чи предмет і використати їх як джерело доказової інформації.

До предмету свідоцьких показань належать також відомості про факти, що характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного та взаємовідносини свідка з ними і з потерпілим (ч. 4 ст. 167, ч. 2 ст. 303 КПК). Знання про характер цих взаємовідносин (нормальні, дружні, родинні, ворожі, неприязні відносини, немає жодних відносин, оскільки бачив (чув) уперше, тощо) дасть змогу правильно оцінити показання свідка.

Якщо свідок не може повідомити джерело, з якого він одержав інформацію про обставини, охоплювані предметом доказування у кримінальній справі ("десь чув", "хтось говорив", "всі про це знають" тощо), то такі відомості не можуть бути доказом.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 2 і 3 ст. 14¹ ; ст. 69 КПК) встановлює коло осіб, які не підлягають допиту як свідки, а також осіб, які мають право відмовитися давати показання. Він дає перелік декількох груп осіб, які користуються свідоцьким імунітетом – абсолютним чи відносним (факультативним). Чинне кримінально-процесуальне законодавство України не вживає терміна "свідоцький імунітет", проте його широко використовують в юридичній літературі та правозастосовній діяльності. Під ним розуміється безумовне (абсолютне) чи під умовою (відносне) звільнення перелічених у законі груп фізичних осіб від обов’язку давати показання про відомі їм обставини кримінальної справи. Серед таких виділяють: а) осіб, яких заборонено допитувати як свідків; б) осіб, які вправі відмовитися давати показання як свідки.

Стаття 69 КПК забороняє органам, які ведуть кримінальний процес, допитувати як свідків певні категорії осіб, професійний статус або виконувана у кримінальному процесі функція яких зобов’язує їх зберігати в таємниці відомості, одержані в результаті своєї професійної або процесуальної діяльності. Якщо такі відомості все ж одержані всупереч забороні законом, вони не матимуть доказового значення в кримінальній справі.

До осіб, професійний статус яких зобов’язує їх зберігати в таємниці відомості, одержані в результаті їхньої професійної діяльності, кримінально-процесуальний закон відносить: адвокатів; інших фахівців у галузі права, які, згідно з законом, мають право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи; нотаріусів; лікарів, психологів, священнослужителів, банківських працівників.

Згідно із ст. 9 і 10 Закону про адвокатуру від 19 грудня 1992 р. [5] та ст. 9 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. [6], адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом якої є: питання, з яких громадянин чи юридична особа зверталися до нього; суть даних ним консультацій, порад та роз’яснень; інші відомості, одержані ним під час здійснення своїх професійних обов’язків. Крім адвоката, аналогічний обов’язок покладається на його помічника та посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань (завідувачів, голів, президентів, референтів-секретарів та ін.), яким стали відомі зазначені відомості. Органам, які ведуть кримінальний процес, заборонено (ст. 10 Закону про адвокатуру) вимагати від перелічених осіб відомостей, що становлять адвокатську таємницю, і з цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Крім адвокатів (осіб, які мають свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю та прийняли Присягу адвоката України) аналогічний обов’язок лежить і на фахівцях у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Одержані під час надання правової допомоги відомості вони зобов’язані зберігати у таємниці і не можуть бути допитані як свідки щодо цих відомостей.

Професійну таємницю лікаря, нотаріуса та психолога становлять відомості, що стали їм відомі від їхніх довірителів (пацієнтів, клієнтів) під час виконання ними своїх професійних обов’язків (ст. 78 Закону від 19 листопада 1992 р. "Основи законодавства України про охорону здоров’я" [7]; ст. 5, 8 Закону України від 2 вересня 1993р. "Про нотаріат" [8]) .

Правило про абсолютний (повний) свідоцький імунітет поширюється на священнослужителів стосовно відомостей, одержаних ними під час сповіді віруючих (ст. 3 Закону України від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації" [9]). Сповідь (покаяння) віруючого мають право прийняти лише священники або архієреї, на яких церковними правилами покладається обов’язок зберігати таємницю сповіді і не розголошувати її за будь-яких обставин, в тому числі і на прохання особи, яка сповідалася [10] .

Аналіз ч. 2 і 3 ст. 14¹ КПК дає підставу зробити висновок, що не можна допитувати як свідків банківських працівників стосовно відомостей про вклади і рахунки своїх клієнтів (банківська таємниця). Розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, вони вправі лише з письмового дозволу власника інформації (клієнта) або на виконання відповідного рішення суду.

Свідоцький імунітет адвокатів, інших фахівців у галузі права, які за законом мають право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріусів, лікарів, психологів та банківських працівників щодо обставин, які стали їм відомі в результаті виконання своїх професійних обов’язків, не є абсолютним. Він втрачає свою силу у випадках, коли особа, яка довірила (повідомила) переліченим фахівцям такі відомості, звільняє їх від обов’язку зберігати в таємниці ці відомості.

Звільнення перелічених у п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК осіб від обов’язку зберігати в таємниці довірені їм відомості, а так само відомості, що стали їм відомі під час здійснення професійної діяльності, має бути чітко виражене довірителем (клієнтом, пацієнтом) відповідною письмовою або усною заявою і, якщо це можливо, в присутності довіреної особи (фахівця). Банківські працівники можуть бути звільнені від банківської таємниці лише за письмовим дозволом (заявою) клієнта. Усну заяву заносять до протоколу, який підписують довіритель відомостей та посадова особа, що веде кримінальний процес, а в разі присутності – і довірена особа. Фахівець, звільнений довірителем (клієнтом, пацієнтом) від обов’язку зберігати в таємниці одержані відомості, підлягає допиту як свідок на загальних підставах. Якщо названі особи не звільнені довірителем від обов’язку зберігати в таємниці одержані відомості, вони не можуть бути допитані як свідки про ці відомості і в тих випадках, коли самі дають згоду свідчити або порушують клопотання про це.

Перелічені в п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК особи можуть бути допитані як свідки на загальних підставах, якщо відомості про обставини, що належать до кримінальної справи, стали їм відомі іншим шляхом, а не внаслідок їхньої професійної діяльності. За таких обставин адвокати та інші фахівці у галузі права підлягають відводу (самовідводу) від участі у справі як захисники підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи представники потерпілого, цивільних позивача і відповідача.

До осіб, яких закон забороняє допитувати як свідків про обставини, які стали їм відомі під час виконання своїх професійних функцій (абсолютний (повний) імунітет свідка), належать захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також – представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Посадовим особам, які ведуть кримінальний процес, також заборонено без згоди захисника оглядати, вилучати чи розголошувати документи, пов’язані з виконанням ним своїх обов’язків у процесі (ч. 8 ст. 48 КПК). Кримінально-процесуальний закон не знає винятків з цих положень, а заборона допиту названих осіб як свідків поширюється не лише на даний процес, але й після його завершення.

Закон забороняє допитувати як свідків, а отже, і використовувати як доказ показання осіб, які на підставі висновків судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої психічні або фізичні вади (різного роду психічні захворювання або захворювання чи втрата органів чуття - слуху, зору, смаку та ін.) нездатні правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати стосовно них показання. Проте, як видається, сенс заборони допитувати названих осіб як свідків дещо інший, аніж згаданих раніше фахівців і учасників процесу. Тоді як заборона допитувати цих осіб як свідків передусім спрямована на забезпечення нормального функціонування важливих соціальних інститутів, реалізації процесуальної функції захисту, а також на зміцнення довіри у відносинах особи з певними фахівцями, заборона допитувати як свідків цю категорію осіб має своєю метою забезпечити інтереси правосуддя – попередити одержання недостовірної інформації.

Беззаперечний характер має і заборона допитувати свідка щодо даних про його особу (прізвище, ім’я та по батькові, рік і місце народження, місце проживання тощо) у випадках, коли стосовно нього був застосований такий захід безпеки, як забезпечення конфіденційності відомостей про особу, в результаті застосування якого свідок фігурує у кримінальній справі і дає показання під псевдонімом (ст. 15 Закону про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві від 23 грудня 1993 року). Абсолютний свідоцький імунітет про ці дані поширюються також на особу, яка має відомості щодо дійсних даних про свідка, який дає показання під псевдонімом.

Частина 2 ст. 69 КПК містить перелік окремих категорій осіб, яким надається право відмовитися давати показання (факультативний свідоцький імунітет). Йдеться передусім про конституційне право особи від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України; п. 1, 2 ч. 2 ст. 69 КПК). Особа вправі відмовитися давати показання як свідок, якщо своїми показаннями вона викривала б себе, членів своєї сім’ї та близьких родичів. Така особа допитується як свідок лише за умови, що вона добровільно погоджується давати показання без будь-якого тиску ззовні. Органи, що ведуть кримінальний процес, не мають права для одержання показань використовувати погрози (в тому числі відповідальністю), примус або обман. Власне, як обман слід розглядати неповідомлення і нероз"яснення свідкові його права відмовитися давати показання щодо себе, членів своєї сім’ї та близьких родичів. Проте заборона незаконних способів домагання свідоцьких показань не означає заборони допустимих способів впливу на свідка, вироблених спеціальною тактикою і методикою проведення допиту, які сприятимуть його добровільному волевиявленню дати правдиві показання.

До членів сім’ї, згідно з ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу України, належать чоловік (дружина), діти, батьки. Крім того, членами сім’ї можуть бути й інші особи, якщо вони проживають разом з підозрюваним, обвинуваченим, підсудним і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК, близькими родичами є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки незалежно від того, чи спільно вони проживають з підозрюваним, обвинуваченим, підсудним. Права близьких родичів і членів сім’ї мають також усиновлені та усиновителі.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується факультативним свідоцьким імунітетом щодо відомостей про справи, які закінчені або перебувають у його провадженні. Він звільняється від обов’язку давати пояснення по суті таких справ (ч. 2 ст. 20 Закону про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 р. [11]), однак відповідне право за ним зберігається.

Звільняються від правового обов’язку давати свідчення (факультативний свідоцький імунітет) особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представництва. Згідно з п. 2 ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1964 р., а також відповідно до пунктів 13-15 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р., не зобов’язані давати свідоцькі показання: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах); члени дипломатичного персоналу (члени персоналу, які мають дипломатичний ранг); члени адміністративно-технічного персоналу (особи, які забезпечують адміністративно-технічне обслуговування дипломатичного представництва), а також члени сімей всіх перелічених категорій осіб дипломатичного представництва, які проживають разом з ними і не є громадянами України. Для проведення допиту зазначених осіб дипломатичного представництва як свідків, крім їхньої згоди (бажання), необхідна також згода глави дипломатичного представництва.

Члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва (члени персоналу, які виконують обов’язки щодо обслуговування дипломатичного представництва), які не є громадянами України або не проживають в Україні постійно, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди (бажання) та згоди глави дипломатичного представництва лише щодо дій, вчинених ними під час виконання службових обов’язків. Поза цих дій свідоцький імунітет на цю категорію членів персоналу дипломатичного представництва не поширюється – вони підлягають допиту як свідки на загальних підставах.

Серед працівників консульських установ факультативним свідоцьким імунітетом користуються лише консульські посадові особи (глава консульської установи та особи, яким доручено виконання консульських функцій). Консульські службовці (особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи) та працівники обслуговуючого персоналу (особи, які виконують обов’язки щодо обслуговування консульської установи) користуються свідоцьким імунітетом лише щодо питань, які торкаються виконання службових обов’язків, та показань, що роз’яснюють законодавство акредитуючої держави. Поза цими питаннями вони не вправі відмовитись від свідоцьких показань (ст. 25 Положення).

Свідоцький імунітет членів дипломатичного персоналу поширюється і на представників іноземних держав, на членів парламентських та урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну як офіційні особи, а також на членів сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України (ст. 27 Положення).

Працівники дипломатичних та консульських установ позбавляються свідоцького імунітету і допитуються на загальних підставах лише у випадку одержання згоди на це акредитуючої держави. Двосторонні міждержавні угоди можуть вносити зміни щодо свідоцького імунітету працівників дипломатичних представництв, а також він може бути наданий іншим категоріям осіб.

Крім професійної таємниці, відомості про яку не охоплюються предметом допиту свідка і про яку йшлося раніше, є інші види таємниць (державна, комерційна, таємниця усиновлення, нарадчої кімнати в суді, інформація з обмеженим доступом та ін.). Кримінальним законодавством України передбачена кримінальна відповідальність за розголошення деяких з них зокрема: державної (ст. 328 КК) та відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю (ст. 422 КК); відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК); комерційної таємниці (ст. 232 КК); таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК). Оскільки чинне законодавство не встановлює прямої заборони одержувати відомості про ці таємниці через допит свідка, то особи, які володіють ними, не вправі відмовитись від показань стосовно них. Проте органи, які ведуть кримінальний процес, зобов’язані вжити заходів для нерозголошення таких відомостей (попередити суб’єктів процесу про нерозголошення даних досудового слідства (ст. 121); розглянути справу у закритому судовому засіданні (ст. 20) та ін.).

______________

1. 1. Смыслов В.И. Свидетель в советском уголовном процессе. - М.: Высшая шк., 1973.

2. 2. Якуб М.Л. Показания свидетелей и потерпевших. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1968.

3. 3. Стаховський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996.

4. 4. Казаренко М. Права свідка на імунітет та підстави його застосування // Право України.- 1998.- №2.

5. 5. Відомості Верховної Ради України. - 1993.- №9.-Ст. 62.

6. 6. Юридичний вісник. - 1999.- №11.- Ст. 46.

7. 7. Відомості Верховної Ради України. - 1993.- №4.-Ст. 19.

8. 8. Відомості Верховної Ради України. - 1993.- №39.-Ст. 385.

9. 9. Відомості Верховної Ради України. - 1991.- №25.-Ст. 283.

10. 10. Кодекс канонів східних церков (кан. 733). - Рим, 1993.

11. 11. Відомості Верховної Ради України. - 1998.- №20.-Ст. 99.

12. 12. Голос України. - 1993.- 26 черв.

Witness in the Criminal Proceedings of Ukraine: the circle of persons, the subject of testimonies and witness immunity

V. Nor

Ivan Franko National University of Lviv, Universytetska Str. 1.UA – 79000 Lviv. Ukraine

After the adoption of the new Constitution of Ukraine essential changes and supplements were introduced into the law of criminal procedure. In this article the circle of persons that can be examined as witnesses in Ukraine’s criminal proceedings, the subject of their testimonies, their rights and duties and also the circle of persons who have an absolute or restrictive immunity from witness testimonies have been analyzed, with taking into consideration the above-mentioned procedural changes and supplements.

Key words: subjects of the criminal proceedings, witnesses, witness immunity.

Стаття надійшла до редколегії 27.10.2002

Прийнята до друку 27.11.2002

Проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві: реальність та перспективи

М. Гузела^©

Львівський національний університет імені Івана Франка 79000, Україна, м.Львів, вул. Університетська, 1 E-mail: guzela69@yahoo.com

У статті досліджені питання реалізації в кримінальному судочинстві основних форм (способів) захисту порушених злочином майнових та інших прав потерпілих осіб. На підставі аналізу норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства України зроблено висновок про перспективи реалізації в кримінальному судочинстві непозовних форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Ключові слова: відшкодування, шкода, потерпілий.

Прийняття нової Конституції України визначило новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави, відтак основним завданням суспільства і держави є впровадження в життя конституційних положень. Конституція України залишатиметься декларативним актом, якщо чинне законодавство в найкоротший термін не буде приведене у відповідність до її норм, якщо не буде сформовано і визначено механізму реалізації цих норм, здатного забезпечити дотримання основного принципу Конституції України – людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю для держави. В свою чергу головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Отже, вся діяльність держави повинна бути спрямована на реальне забезпечення прав і свобод своїх громадян, поваги до особи та якнайширшого визнання загальнолюдських цінностей. Особливої ваги такий обов’язок держави набуває у випадку найнебезпечнішого порушення прав особи в державі – вчинення злочину.

Вчинення кожного протиправного з точки зору кримінального закону діяння неминуче породжує різноманітні шкідливі наслідки. Однак злочинними такі наслідки будуть тільки в тому випадку, якщо вчинене суспільно небезпечне діяння спричиняє реальну і суттєву шкоду об’єктам, які охороняються кримінальним законом. Тому законодавець вносить до предмета доказування в кримінальній справі не всі різноманітні негативні наслідки злочину, які входять до об’єктивної сторони його складу, а лише характер та розмір заподіяної цим злочином шкоди . Встановлення обставин, які стосуються характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, визначення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і заподіяною ним шкодою, безумовно, є необхідними як для кваліфікації самого діяння, так і для визнання осіб потерпілими в кримінальній справі та для подальшого усунення завданих цим особам збитків [6; с. 112; 2, с. 33].

Закріплення серед обов’язкових елементів предмета доказування у кожній кримінальній справі характеру та розміру заподіяної злочином шкоди свідчить про те, що шкода підлягає доказуванню у всіх випадках (у тому числі і тоді, коли вона не є ознакою складу злочину) [9; с. 65]. Як видається, така думка заслуговує на увагу. В контексті розробки нового законодавства про кримінальне судочинство слід лише додати, що в системі обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві, пункт 4 " Характер і розмір шкоди, заподіяної злочином" повинен би займати, на нашу думку, наступне місце після пункту 1 " Подія злочину …"

Ми свідомо в цій статті не з’ясовуємо поняття шкоди. Звернемо лише увагу на класифікаційні ознаки характеру заподіяної злочином шкоди. Шкідливі наслідки злочину за своїм характером дуже різноманітні і їх можна класифікувати за різними критеріями. Якщо вибрати як класифікаційну ознаку наявність або відсутність у результаті вчинення суспільно небезпечного діяння матеріальних збитків, то наслідки, які виникають у результаті вчинення такого роду діяння можна поділити на матеріальні і нематеріальні [7, с. 76].

Матеріальні наслідки злочину передусім, чітко виражаються у майновій шкоді, що заподіюється матеріальним об’єктам, які наділені кількісною характеристикою. Отже, матеріальний наслідок злочину можна чітко виразити у грошовому еквіваленті, відтак додаткові проблеми з приводу його усунення відкидаються (відшкодування збитків). Суд, оперуючи документальним підтвердженням вартості майна, яке було знищене або якому заподіяна шкода, своїм вироком постановляє відшкодувати потерпілому встановлену вартість. Отже, усувається негативний матеріальний наслідок учиненого злочину (відшкодовується майнова шкода). Треба додати, що матеріальні збитки, як один із шкідливих наслідків учиненого суспільно небезпечного діяння, виникають не тільки в результаті посягання на відносини власності в формі певних матеріальних об’єктів. Вони можуть виникнути і у випадку посягання на особу та її права (наприклад, трудові, авторські).

Щодо нематеріальних наслідків (моральні страждання, фізична шкода), то важливо відзначити, що, зважаючи на тяжкість і суспільну небезпеку вчиненого злочину, кількісне визначення цих наслідків є завжди відносним. Потерпіла від злочину особа сама встановлює кількісну ознаку (грошовий еквівалент) заподіяної їй шкоди, а суд у процесі розгляду справи та дослідження наявних доказів повинен дійти однозначного висновку: повністю чи частково задовольнити цю вимогу потерпілого, чи взагалі відмовити в її задоволенні. В окремих випадках завдана злочином фізична шкода буває тісно пов’язана із шкодою матеріальною (зокрема, матеріальні витрати та видатки потерпілого в результаті втрати заробітку, у зв’язку з відновленням здоров’я, внаслідок втрати годувальника).

Аналіз ознак складів злочинів, які передбачені особливою частиною Кримінального кодексу України, свідчить, що шкідливим наслідком більшості передбачених нормами злочинів, все ж є заподіяння майнової шкоди. Проте, незалежно від того, який саме характер шкідливого наслідку від злочину – матеріальний чи нематеріальний – порушені злочином суб’єктивні права особи повинні бути відновлені в повному обсязі. Тобто заподіяна злочином шкода має бути відшкодована незалежно від її характеру [2, с. 24].

З метою забезпечення і захисту закріплених у Конституції України суб’єктивних прав, особливо у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом учинення суспільно небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально-процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Зокрема, потерпілі особи, яким унаслідок вчинення злочину заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду, мають право на її відшкодування шляхом реалізаціїї в кримінальному судочинстві закріплених у законодавстві форм (способів) захисту. Йдеться про захист порушених злочином прав та законних інтересів специфічними кримінально-процесуальними засобами. За існуючим загальним правилом, у випадку заподіяння шкоди злочином головною формою (способом) її відшкодування є пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі. Ще з ХVІІІ ст. у судову практику ввійшов так званий з’єднаний процес, який і передбачав можливість одночасного розгляду і вирішення як питань про кримінальну відповідальність, так і питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Позовна форма захисту порушених злочином прав та інтересів потерпілих осіб і на сьогодні залишається основною в науці про кримінальне судочинство та в кримінально-процесуальному законодавстві, як розгляд та вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 КПК України).

Проте вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, як і більшість правових систем, передбачає можливість відшкодування заподіяної злочином шкоди, спираючись не тільки на засаду диспозитивності, але й на публічну засаду, яка полягає в праві суду залежно тільки від його угляду відновити порушене злочином право потерпілого шляхом відшкодування йому заподіяної злочином шкоди. Цей факт спонукає визнати існування інших (непозовних) форм відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному процесі. До таких форм (способів) відшкодування відносимо: повернення потерпілим від злочину особам об’єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально-процесуальна реституція) (п. 5ст. 81 КПК України), а також донедавна закріплені в законодавстві України відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду, покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, що застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови у разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі та покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру. Зазначимо, що названі дві останні форми захисту порушених внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння прав потерпілих були передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим заслуговує на увагу твердження проф. В.Т. Нора, що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди було можливим лише у кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально–процесуальним законом порядку. Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, які покликані досягти відновлення порушеного злочином майнового стану [8, c. 17].

З теорією кримінально-процесуального права, форми (способи) захисту порушеного злочином права передусім треба поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права [8; с. 16].

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред’явлення цивільного позову потерпілим (або в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (здебільшого – потерпілий) та відповідач (здебільшого – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому засіданні докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача або ж про задоволення цієї вимоги в частині. Всі ж інші названі форми захисту порушених злочином прав є непозивними, оскільки реалізуються (радше, реалізувалися) судом самостійно, тобто незалежно від волі потерпілих, яким унаслідок вчинення злочину було заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду.

Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не байдуже щодо факту спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава, виконуючи вимоги кримінально-процесуального закону, сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і виходить з презумпції, що "кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування".

З’ясуємо ще один аспект досліджуваної проблеми – можливість компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом виразу її в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах, щоразу порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону, йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Зокрема, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

До прийняття остаточного висновку про можливість компенсації моральної шкоди спонукають керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п. 2 ч. 3 Постанови №4 від 31 березня 1995 року "Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" наголошується: "відповідно до ст. 28 КПК України потерпілий… вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі..." [1, с. 336-337]. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в цьому випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми підтримуємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст. 28 КПК України.

Однак, зауважимо, компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

Стосовно ж можливості реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих у кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти хіба що про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

У контексті положень чинного Кримінального кодексу України та розроблюваного законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде наголосити на перспективах розвитку головних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з нормативних положень новоприйнятого Кримінального кодексу України, поставимо під сумнів можливість реалізації в кримінальному судочинстві України такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб, як покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки як пробаційну (іспитову) умову в разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі. На сьогодні чинний Кримінальний кодекс України тільки закріплює як один із обов’язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком: "попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого" [4].

Разом з тим, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду [5]. Тобто ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство.

Вважаємо, що хоч названі вище непозовні форми (способи) відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілим втратили практичний інтерес законодавця стосовно їх реалізації в кримінальному судочинстві, проте ці форми відшкодування не позбавлені інтересу наукового і навіть деяких практичних моментів. І все ж у тих випадках, коли потерпіла особа в силу дуже поважних причин не мала змоги захистити належним чином свої порушені злочином права в процесі, суд мав би бути наділений правом присудити до відшкодування заподіяну злочином шкоду (характер і розмір цієї шкоди входить до числа обов’язкових елементів предмета доказування), виходячи з презумпції, що кожна особа, якій злочином заподіяно шкоду, зацікавлена в її відшкодуванні. Проте, якщо особа категорично відмовляється від відшкодування заподіяної шкоди, то ця відмова є достатньою підставою утримання суду від такого відшкодування в кримінальному судочинстві.

Однак, якщо стояти на позиції "ідеальної" теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично реалізує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти- або п’ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд брав на себе функцію обвинувачення. Ситуація докорінно змінилась з прийняттям у 1996 році Конституції України, яка закріпила обов’язкову участь прокурора як державного обвинувача в кримінальному судочинстві. Суд же, відповідно до Конституції України, стає арбітром і не може підтримувати ні сторону обвинувачення, ні сторону захисту.

У випадку наявності поважних причин, які стоять на заваді можливості самостійного захисту своїх прав потерпілою особою, право на захист її прав повинен реалізувати прокурор. Це й визначило перспективи аналізованої форми захисту прав. Тому, можливо, на превеликий жаль мусимо визнати, що, підкреслюємо, в ідеальних теоретичних підходах, суд не повинен реалізувати відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи. Як бачимо, законодавець дотримується саме такої позиції.

––––––––––––––––––––

1. Відшкодування моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз’яснення, коментарі. – К.; 1998.

2. Гошовський Н.І., Кучинська О.П. Потерпілий в кримінальному процесі України. – К., 1998.

3. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України //під ред. Мельника М.І. – К., 2002.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України (проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України). – К., 2000.

6. Михеєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.

7. Михлин А.С. Последствия преступления. – М., 1969.

8. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К., 1989.

9. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів, 1979.

The issues of damage compensation done by crime in criminal procedure: reality and prospects for future

M. Huzela

Ivan Franko National University of Lviv, Universitetska Str. 1, UA-79000 Lviv, Ukraine

This article deals with the issues of realization of the main forms of victims’ infringed property and other rights defence. Having analysed the norms of Ukraine’s criminal and criminal procedual legislation, the author concludes that it is worth realising non-suing forms of damage compensation in criminal proceedings.

Key words: compensation, damage, victim.

Стаття надійшла до редколегії 30.01.2002

Прийнята до друку 27.11.2002