До питання про соціальний ризик с. Сивак© Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.

У статті розглянуті поняття, правова природа та ознаки соціального ризику як інституту права соціального забезпечення. Соціальний ризик є об’єктивною обставиною, внаслідок якої особа втрачає працездатність або засоби до існування та потребує матеріального забезпечення. Всі соціальні ризики автор класифікує на індивідуальні, професійні та публічні; страхові та не страхові.

Ключові слова: соціальне забезпечення, соціальний ризик, втрата працездатності.

У ринкових відносинах проблема соціальних ризиків є досить актуальною. Вона стала предметом досліджень не лише правознавців – представників різних галузевих наук, а й соціологів, психологів, економістів, філософів. У широкому розумінні під соціальними ризиками вважають усі непередбачувані або передбачувані, бажані або небажані обставини, зумовлені суспільним буттям, які настигають людину упродовж її життя.

Поняття соціального ризику за правом соціального забезпечення ґрунтується на вузькому розумінні цієї групи ризиків як власне соціальних, тобто таких, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи та забезпечення яких пов’язане з економікою.

Правова природа соціального ризику зумовлює особливу природу права соціального забезпечення та визначає такі функції: попередження можливих матеріальних негараздів особи або надання допомоги особі, яка перебуває в особливому матеріальному чи соціальному становищі. Об’єктивна необхідність у матеріальному забезпеченні населення від соціального ризику стала передумовою для виникнення особливої групи суспільних відносин – відносин щодо соціального забезпечення.

Складність проблеми полягає в тому, що законодавчого закріплення поняття соціального ризику немає ні в міжнародних актах, ні в національному законодавстві, ні в проектах відповідних законів, а лише досліджується в науковій літературі. Міжнародні та внутрідержавні акти визначають лише систему цих ризиків. Щоправда, правовим підґрунтям визначення об’єктивних обставин, з настанням яких особа має право на соціальне забезпечення власне як соціальних ризиків, на нашу думку, можна вважати положення Основних напрямів соціальної політики на 1997-2000 роки [2]. Зокрема, розд. 5 цього акта закріплює, що держава гарантує соціальний захист громадян від соціальних та професійних ризиків, спричинених втратою заробітку, місця роботи, здоров’я. Таке положення відповідного Указу, як видається не зовсім вдале, оскільки незрозуміло, як саме законодавець розмежовуватиме соціальні і професійні ризики та які саме правовідносини вони зумовлюватимуть – трудові чи соціально-забезпечувальні. Наприклад, втрата працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві є, очевидно, професійним ризиком, хоча й забезпечується в системі державної системи соціального забезпечення. Більш прийнятною є пропозиція вчених про обґрунтованість визначення сфери всіх об’єктивних обставин (юридичних фактів), що зумовлюють необхідність реалізації права на соціальне забезпечення як соціальних ризиків.

Теорія соціального ризику у галузевій літературі не нова. Свого часу ще у 20-х роках її обґрунтовував Н.А.Вігдорчик [1, с. 14-16]. Відповідно до цієї теорії, особа одержує право на соціальне забезпечення у випадку виникнення такої обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту. Таке визначення соціального ризику не втратило своєї актуальності і сьогодні, хоча за умов ринкової трансформації суспільства та появи різних організаційно-правових форм підприємницької діяльності воно набуває нового змістового навантаження та потребує наукового переосмислення.

Одну з перших спроб у сучасній правовій літературі дослідити правову природу соціальних ризиків зробили російські вчені. Так В.Д. Роїк під поняттям соціальний ризик розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості працівників, яка може статися внаслідок втрати заробітку чи в результаті втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні випадки як на виробництві, так і поза ним) [3, с. 21].

Таке визначення соціального ризику заслуговує на увагу, однак не зовсім правильне, якщо характеризувати соціальний ризик як інститут права соціального забезпечення. Обґрунтовуючи поняття соціального ризику саме так, автор обмежує коло потенційних суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин ("тільки працівники"), а також звужує перелік підстав, що породжують право на матеріальне соціальне забезпечення ("втрата зарплати внаслідок втрати працездатності"). Самоочевидно, що в сучасних умовах поряд з соціально-економічними причинами зберігаються не менш важливі підстави здійснення державою функції соціального забезпечення: фізіологічні (наприклад, потреба соціального забезпечення дитини-інваліда) та демографічні (соціальне забезпечення сімей з дітьми). Принагідно зауважимо, що такий соціальний ризик як безробіття також не охоплюється запропонованою вченим дефініцією.

У вітчизняній правовій літературі термін соціальний ризик як підставу виникнення права на соціальне забезпечення, а отже, як об’єктивний чинник виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, досліджувала Н.Б. Болотіна [4, с. 39]. Т.З. Гарасимів розглядає соціальний ризик як визнану суспільством чи державою непередбачувану або передбачувану, бажану або не бажану подію в житті людини, яка призводить до втрати працездатності (постійної або тимчасової), чи матеріальної незабезпеченості особи та не може бути усунена особою самостійно внаслідок об’єктивних причин [5, с. 15]. О.Є. Мачульська під соціальним ризиком розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості особи внаслідок втрати заробітку з об’єктивних соціально значимих причин та у зв’язку з додатковими видатками, зумовлених утриманням дітей чи інших членів родини, а також спричинених задоволенням потреб у медичних чи соціальних послугах [6, с. 12]. За Н.Б. Болотіною, "соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства, вони зумовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою" [4, с. 39]. Незалежно від виду соціальні ризики є однотипними для людини: ними зумовлюється потреба у здобутті джерел життєзабезпечення.

Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється залежно від розвитку держави та проголошених нею цінностей. Сучасний перелік соціальних ризиків, що зумовлюють право особи на соціальне забезпечення визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенції Міжнародної Організації Праці) та закріплений у національному законодавстві (ст. 46 Конституції України). Проаналізувавши національне законодавство про соціальне забезпечення, можна виділити такі групи соціальних ризиків: демографічного походження (наприклад, вагітність та пологи; наявність малолітніх дітей); економічного походження (малозабезпеченість, безробіття з незалежних від особи обставин); фізіологічного походження (повна, часткова, тимчасова втрата працездатності). У цілому систему соціальних ризиків, закріплених національним законодавством становлять: вагітність і пологи; необхідність догляду за непрацездатним (малолітньою дитиною, дитиною-інвалідом, престарілим членом сім’ї); старість (пенсійний вік); повна, часткова, тимчасова втрата працездатності; втрата годувальника; нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання; безробіття з незалежних від особи причин.

За правовою природою соціальні ризики можна поділити на:

1. ризики, притаманні кожній людині як члену людського суспільства; зумовлені її фізіологічною та соціальною природою; мають винятково об’єктивний характер (індивідуальні). Систему таких ризиків становлять: тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, або престарілим членом сім’ї; хвороба; інвалідність; старість (досягнення пенсійного віку); смерть годувальника; безробіття з незалежних від людини причин; смерть та деякі інші. Відповідальність за такі ризики несе суспільство в цілому.

2. ризики, які можуть стати об’єктивним наслідком трудової діяльності особи, проте не можуть бути усунуті шляхом науково-технічного прогресу та удосконаленням умов процесу праці; спричинюють професійну непрацездатність особи, тобто неможливість виконувати роботу, що визначає зміст трудової функції (професійні). Відповідальність за такі ризики несуть держава і роботодавці незалежно від форми власності;

3. ризики, викликані складним комплексом економічних, технічних, соціальних причин у тій чи іншій державі, і які не можна передбачити (публічні). Наприклад, техногенні катастрофи, стихійні лиха, військові та соціальні конфлікти. Відповідальність за такі ризики повинно нести все суспільство, держава.

У випадку настання соціального ризику особа має право на соціальне забезпечення через систему загальнообов’язкового соціального страхування або соціальної державної допомоги. За критерієм організаційно-правової форми соціального забезпечення соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто ті, які забезпечуються в рамках системи загальнообов’язкового соціального страхування, та нестрахові – забезпечуються в рамках системи соціальної державної допомоги. Під страховим ризиком у законодавстві розуміють: обставини, внаслідок яких громадянин та/або члени їхніх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування та потребують матеріальної підтримки чи соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням [7, ч. 1 ст. 11].

Поняття нестрахового ризику можна сформулювати за аналогією. Треба зазначити, що страхові та нестрахові соціальні ризики є однаковими за змістом та видами. Відрізняються вони лише за формою їх забезпечення: страхові – за рахунок страхових внесків роботодавців, працівників та осіб, які здійснюють індивідуальну трудову діяльність; нестрахові – за рахунок коштів бюджетів різних рівнів.

Визначення поняття безробіття як соціального ризику ні в законодавстві, ні в науковій літературі не подається. Пункт 9 ст. 1 Закону "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" замість поняття безробіття легалізує поняття втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин (тобто безробіття). Незалежними від особи обставинами припинення трудового договору визнаються: за угодою сторін; унаслідок закінчення строку трудового договору; у зв’язку із призовом або вступом на військову службу; за власним бажанням у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору; розірвання строкового договору з ініціативи працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором; у результаті змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства, перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; унаслідок виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі через недостатню кваліфікацію або стан здоров’я, які перешкоджають продовження роботи; у зв’язку із нез’явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами; внаслідок поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" вперше на законодавчому рівні закріпив часткове безробіття як соціальний ризик та передбачив систему соціального забезпечення від нього. Під частковим безробіттям розуміють вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру внаслідок тимчасового припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру.

Значне місце у системі ризиків посідають повна, часткова, тимчасова втрата працездатності, що зумовлюють такий фізіологічний стан особи як її непрацездатність. Термін непрацездатність досить часто трапляється в національному законодавстві при визначенні суб’єктів права на той, чи інший вид соціального забезпечення. Разом з тим законодавчого закріплення цього поняття немає, що неодноразово призводило до невирішених проблем у правозастосвній практиці. Так ще й сьогодні не вирішене питання, чи є непрацездатним працюючий пенсіонер. З одного боку, відповідно до закону України "Про пенсійне забезпечення", особа, яка досягла пенсійного віку є непрацездатною та потребує матеріального забезпечення, а з іншого – особа продовжує працювати. В юридичній літературі непрацездатність визначається як неспроможність до праці за станом здоров’я, за віком та з інших причин [8, с. 71].

Непрацездатність може бути наслідком старості, загального захворювання (хвороби) або ж настати внаслідок нещасного випадку чи професійного захворювання.

Нещасний випадок – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого чинника чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть. До професійного захворювання відносять хвороби, що виникли внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюються виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших чинників, пов’язаних з роботою. Перелік таких захворювань закріплений в Постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку професійних захворювань" (від 8 листопада 2000 року №1662)

Конституція України закріплює право на громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Разом з тим медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану чи біологічної активності людини. Старість – це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Виникнення у особи права на соціальне забезпечення пов’язують із настанням пенсійного віку.

Ринкова трансформація економічних відносин привела до появи якісно нового соціального ризику, в разі настання якого громадяни потребують підтримки суспільства – малозабезпеченості. Малозабезпеченість як соціальний ризик визначає неспроможність особи чи сім’ї з огляду на об’єктивні чинники забезпечити власний дохід на рівні прожиткового рівня в державі. Малозабезпеченість є нестраховим соціальним ризиком та забезпечується в системі державної соціальної допомоги (за рахунок коштів місцевих бюджетів). Уперше цей соціальний ризик набув законодавчого закріплення у Законі "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям".

Нещодавно у правовому полі України з’явилося нове поняття, яке можна віднести до системи соціальних ризиків. Зокрема, Указом Президента від 15.08.2001 р. була затверджена Стратегія подолання бідності. Отож бідність як соціальний ризик – це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Необхідність легалізації цього поняття видається сумнівною, оскільки на момент прийняття указу в Україні вже був закріплений близький за природою соціальний ризик – малозабезпеченість та передбачені види його матеріального соціального забезпечення.

––––––––––––––––––––

1. Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. Теоретические основы социального страхования. – 3-тье изд. – М.: Книга; Петроград, 1923. – Вып. 1.

2. Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки. Затв. Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 25 жовтн.

3. Роик В.Д. Социальная защита работника в процессе труда: проблемы теории и практики: Автореф. дис.... д-ра эконом наук. – М.,1994.

4. Болотіна Н.Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. – 2000. – №4. – С. 39-41.

5. Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Київ, 2002. – С. 15.

6. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. Перспективы развития. – М.: Городец, 2000.

7. Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року // Законодавство про соціальне забезпечення. – Львів, 2001.

8. Сташків Б.І. Факти, що мають значення для забезпечення пенсіями // Соціальний захист. – 1997. – №2. – С. 68-76.

On the issue of social risk

S. Syvak

Ivan Franko National University of Lviv Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 96-47-97

The article deals with the concept, legal nature and features of social risk as institution of social security law. Social risk is the objective condition that causes disability or loss of means of subsistence of an individual and is a ground for material maintenance. All social risks are classified as: individual, professional and public; insurance and non-insurance risks.

Key words: social security, social risk, disability.

Стаття надійшла до редколегії 12.02.2002

Прийнята до друку 27.11.2002

Земельне та Аграрне право

Способи набуття громадянами права власності на землю: поняття і класифікація

М. Дмух^©

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, 79000 м.Львів, Україна, тел. (0322) 96-47-97. E-mail: jurist_77@spfu.gou.ua

У статті з’ясовані питання стосовно права приватної власності на землю. Проаналізовано легальні шляхи набуття громадянами права приватної власності на землю. Запропоновано визначення поняття способів придбання земельних ділянок у власність, проведено класифікацію цих способів, окреслені конкретні шляхи набуття земельних ділянок у приватну власність.

Ключові слова: власність на землю, способи набуття.

Однією з найважливіших складових у здійсненні економічних перетворень в Україні є ліквідація монополії "виключного права державної власності на землю". Серед головних положень Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року є таке: земля є власністю українського народу. Відтак з самого початку земельної реформи постало ключове питання створення нової юридичної схеми земельних відносин, яка мала істотно відрізнятися від тогочасної схеми, побудованої на принципах монопольного права державної власності на землю [1, с. 37]. Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема чіткого теоретичного визначення та практичного застосування системи науково обґрунтованих правових способів набуття громадянами права власності на землю.

Прийняті за більш ніж десятирічну історію проведення земельної реформи в Україні нормативно-правові акти (більшість з яких є підзаконними) не дають змоги виробити чітку систему способів набуття громадянами права власності на землю [2, с. 114-115]. Вперше відносно визначену систему таких способів передбачено в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року [3, с. 51]. Відповідно до статті 81 ЗК України, громадяни набувають право власності на земельні ділянки в такий спосіб: 1) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) безоплатної передачі із земель державної та комунальної форм власності; 3) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані громадянину у користування; 4) прийняття спадщини; 5) виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю). Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавець передбачив й інші способи набуття громадянами права власності на землю. Стаття 119 Земельного кодексу України запроваджує інститут набувальної давності, яка також є способом набуття права власності на землю. Для правильного розуміння правової природи зазначених способів необхідно дати визначення поняттю спосіб набуття права власності.

Визначити поняття можна на підставі ознак, які характеризують означуване поняттям явище. Виділимо ознаки, які характеризують поняття спосіб набуття права власності. Передумовою набуття права власності є наявність певного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів – конкретних, об’єктивних обставин, з якими законодавство прямо чи побічно пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин [4, с. 194]. Ці юридичні факти повинні відповідати таким вимогам: 1) зв’язок із Законом – прямий (коли факт передбачений у гіпотезі правової норми) або побічний (коли факт не передбачений у Законі, проте за змістом Закону ці правовідносини не можуть існувати без наявності цього факту); 2) наявність у них об’єктивного реального змісту; 3) конкретність юридичного факту, що містить фактичну конкретність (яка виражається в об’єктивно існуючій реальності) та документально доведену конкретність. Наявність останньої ознаки є обов’язковою, оскільки яким би не був юридичний факт, якщо він не доведений документально, він не може бути підставою для виникнення права власності на землю. Наприклад, якщо не укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, якими б одностайними не були сторони щодо укладення даної угоди, вона не породжує у покупця права приватної власності на об’єкт продажу [4, с. 194-196].

Однак поняття спосіб набуття права власності не можна зводити лише до наявності певного юридичного складу, тобто сукупності передбачених Законом реальних, конкретних, об’єктивних обставин. Обов’язковою і визначальною є активна поведінка зацікавленого суб’єкта, спрямована на реалізацію ним передбаченого Законом його права на одержання землі у власність. Оскільки така поведінка не здійснюється суб’єктом у довільній формі, можна говорити про таку її ознаку як регламентованість Законом, наявність певних процесуальних рамок. Отже, на підставі викладеного, сформулюємо так це поняття: спосіб набуття права власності на землю – це передбачена земельним законодавством України сукупність послідовних дій зацікавленого суб’єкта, яка за наявності певних, визначених Законом, об’єктивних і конкретних обставин породжує у суб’єкта право приватної власності на земельну ділянку.

Вся сукупність юридично визначених способів набуття громадянами права власності на землю може бути класифікована на підставі певних критеріїв. Щодо проблеми класифікації, то у наукових поглядах немає єдності. Російський вчений Б.В. Єрофєєв пропонує такий поділ правових фактів, на підставі яких виникають правовідносини власності на землю.

До першої групи він відносить адміністративні акти державних органів, видані в межах їхньої компетенції.

До другої групи відносяться правочини (угоди) громадян щодо придбання земельних ділянок у власність. При цьому правочини (угоди) Б.В. Єрофєєв поділяє на прямі та непрямі. Прямі правочини (угоди) мають своїм об’єктом земельну ділянку й характеризуються винятково земельно-правовою природою. Непрямі правочини (угоди) мають своїм об’єктом не лише земельну ділянку, а й інші, більш важливі для громадянина майнові об’єкти та іншу нерухомість, розташовану на цій ділянці. Такі правочини мають переважно цивільно-правову природу.

До третьої групи обставин, з якими Закон пов’язує виникнення права власності на землю, автор відносить цілу групу юридичних складів, що дає нам підстави умовно визначити цю групу способів як змішану. Зокрема, мова йде про набуття права власності в порядку спадкування. При цьому можливе як спадкування безпосередньо земельної ділянки, так і спадкування нерухомості, розташованої на земельній ділянці.

У першому випадку спосіб набуття права власності має переважно цивільно-правову природу, у другому – змішану цивільно-правову й земельно-правову. До цієї групи способів набуття права власності на землю Б.В. Єрофєєв відносить також вступ у господарські товариства й виробничі кооперативи. Водночас видається документ, що посвідчує кількісний та якісний вираз земельних прав учасників товариства. До змішаної групи належить й інститут набувальної давності. Безперервне користування земельною ділянкою протягом певного, визначеного законодавством терміну, надає користувачеві право на набуття земельної ділянки у власність. Також до змішаної групи способів дослідник відносить приватизацію земельної ділянки. Саме поняття приватизація він розуміє як передачу з державної чи муніципальної власності у власність громадян та юридичних осіб земельних ділянок, що перебувають у них на праві постійного користування, пожиттєвого успадкованого володіння чи оренди [4, с. 197].

На наш погляд, Б.В. Єрофєєв у проведеній класифікації використовує дещо змішані, чітко не визначені критерії розподілу досліджуваних способів на групи. Відсутня й чітка термінологія для позначення кожної з груп. Однак досить вдалим є виділення у деяких зі способів набуття права власності цивільно-правових та земельно-правових ознак (наприклад, поділ ознак спадкування).

Критерієм поділу способів набуття громадянами права власності на землю має бути, як видається, метод правового регулювання, який покладено в основу регулювання правовідносин щодо набуття громадянами права власності на землю. Відповідно до двох загальних методів правового регулювання суспільних відносин – цивільного (диспозитивного) та адміністративного (імперативного) існує й дві групи способів набуття громадянами права власності на землю: група цивільно-правових способів та група адміністративно-правових способів.

До цивільно-правових способів слід віднести набуття права власності шляхом укладення громадянами різних цивільних угод (правочинів): договору купівлі-продажу земельної ділянки, договору дарування, міни та інших. Однак земля є особливим об’єктом, що перебуває в цивільно-правовому обігу. В наукових колах побутує думка щодо потреби запровадження терміна земельна нерухомість та визначення пріоритетності Земельного кодексу в регулюванні будь-яких правовідносин, об’єктом яких виступає земельна ділянка [5, с. 47]. Земельний кодекс України передбачає особливий правовий порядок продажу земельних ділянок державної чи комунальної форм власності. (ст. 127-130 ЗК України). Укладення цивільно-правових угод між громадянами, а також громадянами та юридичними особами здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог земельного законодавства.

До цивільно-правової групи способів відноситься й набуття права власності в порядку спадкування. Уже зазначалося, що спадкування може відбуватись як стосовно безпосередньо земельної ділянки, так і стосовно нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці. У випадках спадкування за законом цьому способу притаманні певні імперативні риси, оскільки коло осіб – спадкоємців, а отже, потенційних власників земельної ділянки визначається законодавцем і не може бути змінений (розширений) суб’єктами правовідносин.

До адміністративно-правових способів відносяться: безоплатна передача із земель державної і комунальної власності; приватизація земельних ділянок, що були раніше надані громадянам у користування; виділення в натурі (на місцевості) належної громадянам земельної частки (паю). Розглянемо коротко кожен з цих способів.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної та комунальної власності визначені статтею 121 ЗК України. При цьому виникає питання щодо розмежування цього способу та приватизації земельних ділянок. У науковій літературі немає єдино виробленого підходу до розуміння правової природи та значення терміна приватизація. Одні визначають приватизацію як процес передачі земельних ділянок із власності держави у власність недержавних фізичних та юридичних осіб [7, с. 29; 8, с. 34]. При цьому за особливістю суб’єктного складу автори підходу виділяють декілька складових приватизації : 1) одержання земельних ділянок у власність громадянами України із земель запасу, але не для цілей ведення С(Ф)Г; 2) одержання земельних ділянок у власність, наданих раніше у користування; 3) приватизація громадянами України ділянок з метою зайнятися С(Ф)Г; 4) приватизація землі громадянами через колективні форми власності [7, с. 29].

В. Андрейцев визначає поняття приватизація як спеціальний різновид земельно-процесуальних правовідносин, за якими з допомогою активної діяльності їх суб’єктів здійснюється перерозподіл земельного фонду України та виникає право приватної власності громадян на земельні ділянки [9, с. 29]. Як бачимо, єдності стосовно визначення поняття приватизація землі немає . Головну відмінність приватизації від інших способів набуття права власності на майно, зокрема від безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України, слід шукати в Земельному кодексі України. На нашу думку, вищезгадані поняття є фактично тотожними. Єдиною відмінністю, яка випливає з положень Земельного кодексу України, є те, що приватизація як правовий спосіб набуття права власності на землю стосується земельних ділянок, що вже перебувають у користуванні громадян (ст. 118 ЗК України).

Виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю) як спосіб набуття права власності на землю треба вважати одним з "найстарших", оскільки він є органічним продовженням процесу паювання землі й зародився ще в 1994 році, на зорі реформування земельної сфери. За своїми ознаками земельна частка (пай) – це не визначена в натурі земельна ділянка. Вона є особливою юридичною категорією, її не можна ототожнювати з конкретною земельною ділянкою, так само як і з середньою земельною часткою.

Погоджуючись з такою позицією, наведемо суттєві ознаки, що характеризують земельну частку (пай): 1) вона не існує як об’єкт матеріального світу; 2) вона має вартісний та кількісний вимір; 3) вартість земельної частки (паю) визначається нормативним шляхом, виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність земель та кількості осіб, що мають право на земельну частку (пай); 4) право на земельну частку (пай) посвідчується особливим документом – сертифікатом на право на земельну частку (пай); 5) право на земельну частку (пай) є підставою для одержання земельної ділянки в натурі [10, с. 49].

Передбачений статтею 119 Земельного кодексу України спосіб набуття права власності – набувальна давність не можна віднести до жодного з "чистих" цивільно-правових або адміністративно-правових способів набуття права власності. Як інститут цивільного права, набувальна давність звичайно має глибокі цивільно-правові корені. Однак особливість процедури набуття права приватної власності за цим способом, визначена п. 1 ст. 119 ЗК України, вносить у цей спосіб адміністративно-правовий аспект. Йдеться про необхідність звернутися громадянину, який добросовісно, відкрито і безперервно користувався земельною ділянкою упродовж 15 років, до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність. Фактично встановлено дозвільний порядок виникнення права власності на землю. Тому набувальну давність слід віднести до так званих змішаних способів набуття громадянами права власності на земельну ділянку.

––––––––––––––––––––

1. Новаковський Л., Будзілович І., Леонець В., Юрченко А. Земельна реформа в Україні продовжується...(до 10-ї річниці) // Право України. – 2001. – №1.

2. Земельне право: Підручник / За ред. В.І. Семчика, П.Ф. Кулинича. – К.: Видавничий дім Ін Юре, 2001.

3. Кулинич П. Новий Земельний кодекс України: яким йому бути? // Право України. – 2000. – №10.

4. Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для ВУЗов. – М.: Новый юрист, 1998.

5. Будзилович І., Юрченко А. Чи можна вважати майном земельну нерухомість України? // Право України. – 1999. – №11.

6. Титова Н. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – №4.

7. Ковальчук Т., Заєць О. Приватизація земель в Україні: шляхи розв’язання законодавчих колізій // Право України. – 1999. – №8.

8. Андрейцев В. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. – К., 1997.

9. Андрейцев В. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні. Навчальний посібник. – К.: Істина, 1999.

10. Носік В., Коноваленко Т. Щодо правової природи земельної частки (паю) // Право України . – 2000. – №3.

Ways of aquisition by the citizens of the right of land ownership: concept and classification

M. Dmuh

Ivan Franko National University of Lviv Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 96-47-97

The article is devoted to the issue of the right of land ownership. The legal ways of acquisition by the citizens of the right of land ownership have been analysed.The author proposes the definition of the concept of the ways of land plots purchases; the classification of these ways has been made; the concrete ways of acquisition of the right of land ownership have been defined.

Key words: land ownership; ways of aquisition.

Стаття надійшла до редколегії 12.02.2002

Прийнята до друку 27.11.2002