14. Спільна економічна, митна і валютна політика

Як зазначається в Договорі про заснування ЄС (ст. 98), держави-члени здійснюють свою економічну політику згідно з принципом відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції Основні положення економічної політики розробляються Комісією, потім обговорюються й затверджуються Європейською Радою; Рада інформує Європейський парламент про прийняті рекомендації. Економічна політика ЄС здійснюється за такими напрямами:торгівля; виробництво (промисловість, сільське господарство, тран-спорт); рух факторів виробництва (капітал, робоча сила); регулювання відносин між суб'єктами міжнародної економіки в межах ЄС(конкуренція, антимонопольне законодавство та ін). Більшою мірою, ніж інші спільні напрями політики Союзу, економічна політика обов'язкова для такого союзу, оскільки є одним із двох його елементів. Завданням, покладеним на економічну політику Резолюцією Ради ЄС і представників урядів держав-членів від 22 березня 1971 р. щодо поетапного формування економічного та валютного союзу, є зближення економік держав-членів Співтовариства. Це завдання дуже складне з огляду на структурні відмінності економік країн, що мали брати участь у такому важливому проекті напередодні формування спільного ринку. Водночас досвід, здобутий у цьому суперечливому процесі, виявився корисним для формування ефективної спільної економічної політики. Держави-члени Співтовариства мають діяти так, щоб поважати принципи відкритої ринкової економіки, в якій панує конкуренція, провадити свою економічну політику з огляду на спільні інтереси держав-членів Співтовариства та в контексті досягнення цілей Співтовариства (ст. 98 та 99 Договору про ЄС). Отже, спільна економічна політика доповнює єдину валютну політику. від 1 січня 1994 р., економічна політика держав-членів координується на рівні Співтовариства. Рішення Ради 90/141 спрямоване на досягнення успішного зближення економічної діяльності держав-членів. Для цього щорічно Економічний і фінансовий комітет (ЕСОРГМ) на основі рекомендації Комісії кваліфікованою більшістю ухвалює проект, що містить формулювання загальних настанов економічної політики для держав-членів і Співтовариства загалом (ст. 134 ДФЄС). ЄР на основі обговорення результатів приймає висновки щодо загальних настанов економічної політики держав-членів та Співтовариства. На підставі її висновків Комісія рекомендує, а Рада кваліфікованою більшістю схвалює загальні настанови економічної політики, що визначають спільні цілі щодо інфляції, державних фінансів, стабільності обмінних курсів і працевлаштування (ст. 121 ДФЄС). Європейська Рада на основі представлених Комісією доповідей відстежує економічний розвиток у кожній державі-члені та Співтоваристві загалом, а також слідкує за відповідністю економічної політики загальним настановам. У разі визнання невідповідності економічної політики однієї з держав ЄС загальним настановам або якщо вона загрожує нормальному функціонуванню ЕВС, Комісія може направити відповідній державі-члену попередження.

Валютна політика та політика щодо обмінного курсу орієнтуються на євро, міжнародні розрахунки пропонується здійснювати саме у цій валюті, а держави-члени мають перевести свій поточний державний борг у євро. Держави-члени, що долучилися до Союзу, мають єдину валютну політику та єдину валюту — євро (Регламент 974/98 та Регламент 2596/2000). їх моніторинг здійснює ЄЦБ, який замінив Європейський валютний інститут (тимчасова інституція другої стадії) і утворює разом із центральними банками держав-членів Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ).

Усі центральні банки, зокрема банки тих країн, що не є учасницями є диної валютної політики, є учасниками ЄСЦБ від початку третього етапу. Головною метою ЄСЦБ є встановлення стабільних цін. До того ж ЄСЦБ мас під гримувати загальну економічну політику Співтовариства щодо сприяння досягненню цілей такої політики, зазначених у ст. З ДЄС.

Головні завдання, які має виконати ЄСЦБ, такі: розроблення та впровадження валютної політики Співтовариства та приведення операцій з іноземною валютою у відповідність до умов, передбачених ст. 127 дфЄС; утримання офіційних валютних резервів держав-членів та управління цими резервами; забезпечення стабільного функціонування систем платежів (ст. 127 ДФЄС). Хоча політику щодо обмінних курсів (до¬лара СІЛА, японської єни і т.д.) визначає Рада після консультацій з ЄЦБ (ст. 133 ДФЄС).

Ми́тний сою́з — це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу. 1968р. Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів – капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування наднаціональних органів управління і контролю.