31.Простір свободи, безпеки та юстиції єс.

Створення ПСБЮ як самостійного напряму діяльності ЄС почалося після набуття чинності Маастрихтським договором про Європейський Союз 1993 року. Від самого початку свого формування ПСБЮ був тісно пов’язаний зі співпрацею держав-членів у сфері юстиції і внутрішніх справ (СЮВС), яка становила третю опору ЄС.У статті 67 Договір про ЄС зазначено, що Союз створює простір cвободи, безпеки та юстиції за повної поваги до основних прав і різних правових систем, традицій держав-членів. Хоча всі компоненти простору взаємопов’язані, кожен із них має свої цілі і зміст. Свобода означає свободу руху, підсилену гарантуванням прав людини. Безпека передбачає безпечні умови життя. Юстиція має гарантувати полегшення доступу до правосуддя. «зовнішній вимір свободи» включає ефективний кон­троль зовнішніх кордонів ЄС, що знову ж таки передбачає укладення реадмісійних угод з третіми державами, а також поширення на ці дер­жави acquis ЄС (а також міжнародних стандартів) у зазначеній сфері. Порівнюючи «внутрішній вимір свободи» із «зовнішнім», зазначимо, що він не містить такої складової, як «забезпечення свободи переміщення осіб» (між ЄС та третіми державами), будучи водночас спрямованим винятково на забезпечення свободи та безпеки громадян ЄС«зовнішній вимір безпеки» означає залучення третіх держав до запобігання та боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, корупцією, торгівлею людьми, незаконним пере­міщенням наркотиків, людських органів, підробками, економічною, фінансовою і кіберзлочинністю. Таким чином, «зовнішній вимір без­пеки» значно деталізує і навіть розширює порівняно з її «внутрішнім виміром» перелік сфер подолання загроз. «зовнішній вимір юстиції» охоплює сприяння ЄС здебільшого у розвитку і підтримці незалежної та неупередженої судової системи (на засадах поваги до прав людини і верховенства права) третіх держав. Отже, на відміну від «внутрішнього виміру юстиції», «зовнішній вимір» не має на меті створення єдиного просто­ру юстиції з тією чи іншою третьою державою.

32. Захист прав людини в єс.

Повага та захист прав людини є одним із керівних напрямів діяльності ЄС відповідно до цілей та принципів цієї організації, закріплених в установчих договорах. В ЄС не існує цілісного механізму захисту прав людини. Національну систему захисту прав людини, яка функціонує в державах-членах, доповнює система захисту на рівні Євросоюзу. Окрім цього, захист прав і свобод людини здійснюється в межах Ради Європи, учасниками якої є всі держави — члени Євросоюзу. Формування системи правових норм на рівні Євросоюзу, що забезпечують захист прав і свобод людини, відбулося поступово, а ця система має значний потенціал для свого розвитку. Поступово в Європі почали формуватися дві самостійні системи захисту прав людини — в межах Ради Європи і Європейських Співтовариств. Серед документів, ухвалених Радою Європи, найбільше значення має Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Вона встановлює стандарти поведінки держав-учасниць у сфері захисту прав і основних свобод людини. Конвенція не тільки містить переважну частину прав, які закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. Їх забезпеченню у державах- членах сприяє Європейський суд з прав людини, чиї рішення є обов’язковими для виконання у державах — учасницях Європейської конвенції. Договір про Євросоюз містить кілька положень стосовно забезпечення прав людини. У статті 2 зазначено, що Союз засновується на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і поваги до прав людини, включно з правами осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для усіх держав-членів у суспільстві, де домінують плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками. Стаття 6 ДЄС закріплює принцип поваги до основних прав і свобод людини. Комплекс основних прав і свобод особи поділяється на кілька категорій. Особливий статус у праві ЄС має Хартія ЄС основних прав 2007 р.Це особисті права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права; основні обов’язки. Їх доповнюють гарантії прав і свобод особи.

33. Міжнародна правосуб'єктність Євросоюзу До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціону­вання Євросоюзу питання міжнародної правосуб'єктності ЄС не були врегульовані. Міжнародну правосуб'єктність мали тільки європейські співтовариства. Відповідні повноваження Європейського співтовари­ства були визначені в установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС. Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення пов­новажень Співтовариства у цій сфері шляхом закріплення в судових рі­шеннях концепції паралельної компетенції. Основоположне значення в цьому плані має рішення Суду ЄС від 31 березня 1971 р. У ньому Суд ЄС тлумачить положення установчих документів щодо компетенції орга­нів співтовариства та зазначає, що правосуб'єктність Європейського спів­товариства не обмежується лише його правоздатністю з питань діяльно­сті співтовариства у внутрішній сфері, а включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами стосовно всіх ці­лей, зафіксованих у першій частині установчого договору. Тим самим Суд ЄС, спираючись на концепцію дорозумілої компетенції, визначив ³°внішню компетенцію Співтовариства як природне поширення впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв'язки. Наявність у Євросоюзу міжнародної правосуб'єктності створює мож­ливості для нормального функціонування об'єднання у політичному та правовому сенсах. Насамперед Євросоюз в змозі реалізовувати закріплені у Лісабон­ському договорі положення стосовно цілей та завдань об'єднання, зокре­ма, утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені, запровадження громадянства Союзу, забезпечення дотримання «acquis communautaire» тощо (статті 3,21 ДЄС). Він може укладати від свого імені адміністратив­ні чи приватноправові угоди, не кажучи вже про міжнародні договори. Євросоюз спроможний належним чином представляти об'єднану Євро­пу в рамках міжнародних організацій і конференцій. На сучасному етапі це робиться за допомогою Голови Європейської ради, Високого представ­ника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці між дипломатичними і консульськими місіями дер­жав-членів, з одного боку, та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і представництвами Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях — з іншого (статті 24,27 ДЄС). Особливості структури ЄС, його юридичної природи та права від­ображені у правових формах його участі у міжнародних відносинах. Оскільки ЄС є суб'єктом міжнародного права, його завдання полягає у забезпеченні узгодженості всіх напрямів співпраці держав-членів. Вико­ристання конкретної правової форми участі Євросоюзу у міжнародних відносинах багато в чому залежить від того, в рамках якого з цих компо­нентів здійснюється така діяльність. Так, проведення спільної зовніш­ньої політики та політики безпеки, хоча і реалізується з використанням інститутів Союзу, певною мірою перебуває поза межами компетенції об'єднання, і способом її реалізації є колективні дії держав-членів. Це знаходить своє відображення, наприклад, у колективних зовнішньополітичних заявах держав-членів ЄС.