28) Соціальне забезпечення в Євросоюзі.

Згідно із законодавством держав-членів ЄС право на набуття допомоги та її розмір залежать, як правило, від тривалості та суми внесків до відповідної інституції державної системи соціального забезпечення. За національним законодавством таке право може залежати від того, чи проживає особа постійно у відповідній державі. Для надання праці вішкам-мігрантам доступу до систем соціального забезпечення держав ЄС необхідно було визначити загальні принципи соціального забезпечення на рівні ЄС, що й було відображено в Договорі про економічне співтовариство. Сучасною правовою основою координації систем соціального забезпечення в рамках ЄС вважається ст. 48 ДФЄС. Європейському парламенту та Раді надаються повноваження вживати заходів у галузі соціального забезпечення, які необхідні для забезпечення вільного переміщення працівників. Заходи здійснюються переважно за допомогою впровадження системи, яка дозволяє забезпечити працівникам-мігрантам підсумування всіх періодів часу, що враховується для падання, збереження, визначення розміру допомоги, відповідно до національних законодавств. Також система надає можливість отримати допомогу на території будь-якої держави-члена. Вона спрямована на скасування всіх можливих територіальних обмежень на отримання допомоги за різними схемами соціального забезпечення в рамках ЄС

Для деталізації цих положень ще у 1958 р. було прийнято Регламент 3/58/ЄЕС, який було замінено у 1971 р. Регламентом Ради ЄС 1408/71/ ЄЕС щодо застосування схем соціального забезпечення до найманих працівників.

Окрім основного документа ЄС у сфері координації систем соціального забезпечення держав-членів - Регламенту 1408/71/ЄЕС, було прийнято декілька документів стосовно заборони тендерної дискримінації. Зокрема, Директиви 79/7/ЄЕС "Про поступову імплементацію принципу рівності чоловіків і жінок у сфері соціального забезпечення", 86/378/ЄЕС "Щодо імплементації принципу рівного ставлення до жінок та чоловіків у сфері соціального забезпечення", доповнену Директивою 96/97/ЄЕС та скасовану Директивою 2006/54/ЄС "Про імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків та жінок у сфері праці та зайнятості" було розглянуто у п. 2 цього розділу.

29) Спільна зовнішня політика та політика безпеки єс.

Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації — спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

30-НЕМА