Сакральна термінологія

Про походження української мови можемо говорити лише на гіпотетичному рівні. Не маємо виразної картини й становлення української літературної мови давніх часів Київської Русі. Та вже з XI ст. дійшло до нашого часу немало писаних пам'яток, таких, як Святославові збірники (1073 і 1076 рр.), Слова Григорія Богослова й ін. всі вони засвідчують, що українська мова мала на той час свої питомі ознаки, які виділяли її серед мов слов'янського світу. Були тоді й відомі письменники, що плекали літературну мову, наприклад, митрополит Іларіон (1051 — 1054), Лука Жидята (1035 — 1059), Феодосій Печерський (1074), Нестор Літописець (1057 — 1116), котрий написав так званий Початковий Літопис (до 1111 р.). «Отже, через політичну спільноту Сходу в ХІ-му віці, — писав І. Огіенко, — витворювалася для нього до певної міри й спільнота культурна, одна віра, одне письмо, одна література, одна церковна й літературна мова».

Прийняття християнства на Русі дало поштовх для розвитку її суспільно-політичної термінології. Однією зі сторін суспільного буття, яке створило грунт для розвитку термінології, була церква. Етимологія релігійних термінів різна, та переважно це слов'янські слова і грецькі запозичення. Як стверджує І. Огієнко, наші предки ніколи не приймали чужих слів, коли мова мала для означення певних понять свої, «бо наука чужою мовою не пускає в

людині глибокого коріння». Так, слова Бог, молитва, жертва, храм, піст, хрест, віра походять ще з далеких часів язичництва, хоч і серед них є такі, що свідчать про міграційні процеси у слов'янській прамові. Зокрема, слова піст, піп, хрестини відомі всім слов'янським мовам, є свідченням впливів готів, які залишили у культурі слов'ян багато слідів. Та коли в наших предків не було своїх слів, що означали потрібні поняття, з'являлися запозичення: ангел, літургія, амвон і т. д. Цей процес діалектичного поєднання свого й запозиченого ми трактуємо як такий, що не збагачував мову рецептора, а випробовував, чи здатна вона бути літературною й науковою, чи залишиться лише народно-побутовою і хатньою. Українська мова тяжіла саме до першої тенденції.

«Письменство появилося на Україні разом із християнством»,— писав М. Возняк. Україна-Русь прийняла християнство з грецькомовної Візантії. Цей факт, а також постійні зв'язки русичів з болгаро-македонськими осередками християнського культу, звідки проникали в Україну перші святі книги, та місіонерський вплив Кирила і Мефодія стали визначальними у становленні української сакральної (християнської) термінології її основу становлять передусім номінації, утворені на основі рідних східнослов'янських коренів. Нерідко бралися номінації з назв поганських вірувань. Та систематизуючу роль зіграли, очевидно, грецькі запозичення, що безпосередньо засвоювалися староукраїнською мовою або проходили через староцерковнослов'янську, тобто через солунський діалект, який Кирило і Мефодій піднесли до рівня спільнослов'янської літературної мови.

Збагачувалася староукраїнська сакральна термінологія і за рахунок запозичень із Заходу, зокрема з польської або з латинської мови через посередництво польської. Якщо спочатку це були окремі запозичення, то з 1596 р. (після Берестейської унії) засвоювалися вже цілі мікросистеми термінів.

За підрахунками М. Юрковського, тільки у «Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст.», побудованому, крім усього, лише на пам'ятках світського характеру, є 280 сакральних термінів (2,6 % усіх реєстрових слів словника) до утворень на власному мовному грунті належать такі терміни, як богомолебник, десятник, поповая. До старослов'янізмів — богомолець, великомученик, владика, молебник, настоятель, священик, християнин, церковник, чернець. До грецьких запозичень (через посередництво старослов'янської мови) — апостол, архієрей, архімандрит, монах, митрополит, патріарх. До латинських — бискуп, пастир, поганин, каплан. Крім власних утворень і прямих запозичень, словник фіксує терміни, що є результатом семантичного калькування з грецької мови (брат, отець) або структурного (богоносець, богослов, пророк, священно монах, священно-мученик).

Найбільше серед української християнської термінолексики старослов'янізмів грецького або слов'янського походження: великомученик, богомолець, богомолебник, владика, ісповідник тощо.

Створені на власних і запозичених коренях національні сакральні терміни в єдності з різного роду запозиченнями ілюструють той факт, що світська і церковна термінологія творилася на спільних засадах природного формування національних термінологічних систем.