Національне чи інтернаціональне?

Питання національної чи інтернаціональної основи термінології завжди було дискусійним і викликало до себе жвавий інтерес. У наш час воно знову посіло чільне місце. Якою має бути термінологія: чи замкнутися у своєму вузьконаціональному мовному просторі, чи, навпаки, „дати простір чужомовним словам? Питання це складне і не може мати однозначної відповіді. Але якщо заглянути в історію нашого термінознавства, то можна побачити своєрідні «хвилі», які засвідчують пріоритет то одного, то Іншого напряму. Пригадаймо 1861 р. У журналі «Основа» з'являється «ЗамЬтка о русинской термннологии» М. Левченка, де автор звертає увагу па українську наукову термінологію. За його словами, термінологія більшості західних народів складалася у середні віки і була розрахована на те, щоб наукову моиу не розуміли звичайні люди. Тепер «наука делаетея общим достояением, поэтому и термины должны быть общепонятны. Русинским писателям предстоит дело совершенно новое. Термнны научные следует составлять в духе народного языка; чтобы впоследствии они могли быть приняты самим народом».

Наприкінці автор подає невеличкий, на 0,5 сторінки словничок кількох десятків інтернаціональних сліп та їх україномовний переклад: арифметика — щотниця, астрономія — зірниця, автомат — самодрук та ін. Вимоги автора можна звести до таких постулатів: 1) творити терміни в дусі народної мови; 2) зрозумілість спеціальних назв, їх доступність; 3) уникнення запозичених слів, що важко сприймаються, або таких, що містять нетипові для української мови звуки (напр., «ф»).

Ця замітка викликала жваве обговорення на сторінках «Основи». У 90-х роках термінологічні питання посідають чільне місце у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка.

У 1917 р. термінологічне питання знову випливає па сторінки часописів. Так, у «Промені» за 7 січня 1917 р. О, Яната пише статтю «Негайна справа в розвиткові української науки і школи», у якій зупиняється па питанні вироблення наукової мови, п основі якої має лежати термінологія, «зібрана з гущі народу».

Відповіддю на цю публікацію була стаття М. Грушевського (3—4 березня 1917 р.), де автор зазначав: «принципу крайнього етнографізму, єдино правдивого в середині XIX ст., ми тепер повинні зректися».

У 1918 р. українська культура стояла перед сумним фактором російсько-українського «язичія» в урядових установах, школах і книгах: «Гетьманська українізація спричинилася до того, що термінологію робив на власнуруч кожний, хто хотів. І коли загальна мова рясніла зразками того жахливого жаргону, то мова наукова зазнавала особливо гострого калічення. У термінології і науковій фразеології всі болячки проступали особливо прикро. Мова науково-популярних книжок навіть великих видавництв ставала часто-густо макаронічною, а в умілих руках русифікаторів — найкращим аbsurodum усієї української справи».

Для кожного, хто в той час вболівав за термінологічну справу, було ясно, що термінологічне питання виростає до розмірів державної проблеми.

Як зазначав Т. Секунда, розвиток української термінології має специфічний характер, порівняно з термінологією інших європейських мов. Складання української термінології відбувається під впливом російської та польської. Має вплив також і термінологія німецька, оскільки німецька культура була розвинені тою в той час. Автор наголошує, що з російської мови українська термінологія перейняла велику кількість слів, які вживаються у невідповідному значенні, напр. лошадиная сила — це робота, а не сила. Таких термінів слід позбуватися у будь-якій термінології. На думку автора, українська термінологія повинна спиратися на народні джерела, однак не слід засмічувати її невдалими термінами».

Зі створенням Інституту української наукової мови (1921), що займався безпосередньо термінологічною справою, «було прийнято засаду, яка панує м Інших слов'янських народів, щоб термінологія була своя, національна». Засвоєння чужомовних елементів навіть і міжмовні тенденції до їхньої появи збігалися :і внутрішніми погребами і можливостями українського термінотворення. «Інтернаціональне не протистоїть національному, а втілюється в ньому», — постулює Б. Акулепко. Цим пояснюється факт, що інтернаціоналізація термінологічних систем є одним із природних і вагомих шляхів їх самобутнього розвитку.