Панько Т.І. Українське термінознавство 1994

Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів, 1994. – 216 с.

ЗМІСТ

ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО ТЕРМІНОЗНАВСТВА……………………………………………………………1

ТЕОРІЯ ТЕРМІНА У ФІЛОСОФСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ Г. КОНИСЬКОГО…...4

І. ВЕРХРАТСЬКИЙ ПРО ТЕРМІНИ І ТЕРМІНОСИСТЕМУ В АСПЕКТІ РОЗБУДОВИ НАУКОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ……………….6

ТЕОРІЯ ТЕРМІНА В НАУКОВО-ЕСТЕТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ І. ФРАНКА..9

УКРАЇНСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ В ЇЇ ІСТОРІЇ, РОЗВИТКУ Й ПЕРСПЕКТИВІ…………………………………………………………………..12

САКРАЛЬНА ТЕРМІНОЛОГІЯ………………………………………………..26

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ………………………………..28

ЛІНГВІСТИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ…………………………………………….40

ДРУКАРСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ………………………………………………58

ВІЙСЬКОВА ТЕРМІНОЛОГІЯ………………………………………………...64

МОРСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ…………………………………………………..69

МІНЕРАЛОГІЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ………………………………………….71

МУЗИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ…………………………………………………...78

НТШ У РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ НАУКИ………..83

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ МОВИ (УНМ) У РОЗБУДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ……………………………………………...105

ОНОМАСІОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ……………………….126

ВТОРИННА НОМІНАЦІЯ ТА ЇЇ ВИДИ……………………………………...127

ЧУЖОМОВНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ ЯК ЗАСІБ НАЙМЕНУВАННЯ НАУКОВИХ ПОНЯТЬ……………………………………………………….129

НАЦІОНАЛЬНЕ ЧИ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ?.................................................131

ВИКОРИСТАННЯ ІСНУЮЧИХ У МОВІ СЛОВОТВОРЧИХ МОДЕЛЕЙ ДЛЯ ТВОРЕННЯ НОВИХ НАЗВ……………………………………………..134

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ СПОСОБІВ

ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ НОМІНАЦІЇ…………………………………………...138

ВНУТРІШНЯ ФОРМА ТА МОТИВОВАНІСТЬ ТЕРМІНІВ………………141

ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ НА РІВНІ ПАРАДИГМАТИКИ…………………………………………………………...146

СИНОНІМІЯ……………………………………………………………………147

АНТОНІМІЯ……………………………………………………………………152

ГІПОНІМІЧНІ ПАРАДИГМИ…………………………………………………158

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ТЕРМІНОСИСТЕМ…….161

ЗАГАЛЬНОВЖИВАНЕ СЛОВО І ТЕРМІН………………………………….163

ТЕРМІНОЛОГІЗАЦІЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ВТОРИННОЇ НОМІНАЦІЇ………168

ДЕТЕРМІНОЛОГІЗАЦІЯ……………………………………………………...174

Формування концептуальних засад українського термінознавства

Чим ясніше і докладніше репродукуються ідеї в людській душі, тим ясніше мислення.

І. Ф р а н к о

Наукова термінологія — вище породження людської думки, притім національної за своїми витоками, міжнародної за своїм поширенням серед різних народів світу. Саме в термінології закодована історія й культура народу. Основу кожної термінологічної системи (звичайно, природно сформованої) становлять власне національні слова, що увійшли в науковий обіг шляхом їх дефінування. Вони «грають» тільки у системі рідної мови, добуваючи з її надр потенційні значення, які диктує відповідний контекст й історична традиція. Конотація на рівні функціонування термінів — явище неминуче, і зумовлене воно підтекстом та специфікою тієї мови, якою написаний текст.

Запозичення розглядаємо у термінології як об'єктивний і неминучий фактор її еволюції. Однак вони доцільні тільки тоді, коли відповідають життєвим потребам і засвоюються, не порушуючи національної специфіки терміносистеми. Співвідношення між національними та інтернаціональними елементами у термінологічних системах встановлюються в доцільних пропорціях тільки за умови, якщо розв'язане питання національного (орієнтація на загальнонародну основу в лексиці, в побудові стандартних висловів, у синтаксичній структурі, у відмові від штучного словотворення).

«…Термінологія кожного народу, — читаємо у В. Сімовича, — йшла й іде іншими шляхами, вона зв'язана з культурними впливами чужих мов та з структуральними законами кожної мови...».

Мова — це не просто засіб висловлення й передачі готової думки, а сила, що творить цю думку, аналогічну тій, яку висловив мовець. Саме й тому формула «поняття — значення терміна» має відносний характер на рівні сприйняття наукового тексту. «Мова, — зазначав О.О. Потебня, — це не тільки певна система засобів пізнання, так само, як і пізнання не відділене від інших сторін людського життя. Те, що ми пізнаємо, впливає на нас естетично й морально». Звідси — відоме вчення про ближнє й дальнє значення слова, зумовлене його внутрішньою формою, чим уґрунтований підхід ученого до творення термінів на національній основі. Саме з цих позицій виходимо при осмисленні формування української термінології, вивчення її розвитку залежно від науки й освіти, культурного рівня нації. Беремо до уваги і концептуальність у підході до термінотворення тих діячів, котрі розбудовували українську мову в напрямі її стильового розмаїття. Передусім маємо на увазі І. Верхратського та І. Франка, що стояли біля витоків українського термінознавства.

Як ферментуючий компонент наукової мови термінологія формується під впливом тих закономірних еволюційних змін, яких зазнає мова у ході свого поступу.

Семантичне ядро кожної термінологічної системи становить невелику групу поняттєво об'єднаних лексем, які, з одного боку, традиційно використовуються на різних етапах розвитку суспільства, а з іншого — зазнають певної концептуальної семантизації. Спрацьовує той апріорний факт, що мова довговічніша за будь-яку форму суспільної організації, і терміни, як мовне надбання, — це не окремі слова, а лексеми й лексикалізовані словосполучення, значення яких визначається місцем позначуваних понять у кожній з окремо взятих термінологічних систем.

Розбудова термінологічних систем є визначальним фактором у розвитку наукового стилю в усьому його професійно зумовленому розмаїтті. Вона відбувається за об'єктивними законами розвитку лексики та водночас коригується тими науковцями, суспільно-політичними діячами, котрим не байдужа доля їхньої мови і котрі своїм науковим потенціалом підносять «інтелектуальний рівень та етичне вироблення цілих мас народу».

Кожна природно сформована термінологічна система розвивається за законами спадковості. Наукове мислення породжує поняття у формі абстракції єдності, позбавленої всього суб'єктивного, чуттєвого у відображенні. Терміни, фіксуючи цю сутність, закріплюють результати пізнавальної діяльності, тому наукова термінологія стає певним завершальним етапом стосовно наукового дослідження реальних об'єктів.

Наукова мова — підсистема у мові загальнонаціональній. Щоб зрозуміти становлення наукової мови, необхідно вивчити поведінку взаємодіючих мовних мікросистем, розшифрувати код наявного у мові наукового стилю. І починати треба від того, що він — відкрита система, причім сам впливає менше, ніж зазнає зовнішніх впливів. Внаслідок різниці ентропій і відбувається впорядкування наукової мови. Це найкраще відображається на уніфікації її термінологічних компонентів.

До системи термінів підходимо як до витвору вищої форми людської свідомості з урахуванням того, що одні й ті ж явища індивід може трактувати по-різному, отже, і неоднозначно класифікувати їх. Істина ніколи не належить одній людині чи навіть групі людей. Вона народжується у зіткненні думок, у їх кристалізації, що відбувається і в термінологічних системах у процесі їх перманентної уніфікації. Коли ж говорити про репрезентацію явищ мовними знаками; то не завжди ті, котрі творять чи вживають терміни, зацікавленні у відбитті їх справжньої сутності. Розбудова термінологічних систем — складна і важлива справа. Термінологія не постає відразу, а, звичайно, витворюється самим життям упродовж віків. Водночас творення національної термінології відбувається в одному руслі з розвитком народної освіти, що враховує скарби національної традиції й контакти з близько- й дистантно-спорідненими народами. «Єдиний тривалий поступ, — писав О.О. Потебня, — це той, котрий іде з нутра громади».

Українські вчені віками жили в умовах бездержавності нації, тому вироблення української наукової мови не йшло нормальним шляхом. Це саме можемо сказати про розвиток термінознавчої науки. Та все ж історія української термінології засвідчує, що вже в часи виходу мови на орбіту науки й публіцистики емотивність, чуттєве єство українського слова оживили потенційно запрограмований у ній раціоналізм — високу здатність до передачі логічних категорій мислення.

Як показує вивчення української теоретичної спадщини стосовно термінологічної розбудови української мови, вже у XVII ст. українські вчені підходять до теорії терміна, про що свідчать насамперед праці Києво-Могилянської академії і зокрема Г. Кониського.