2. Міфологічний аспект обрядів, які супроводжують будівництво хати

У карпатських горян існувала традиція: на місці майбутньої хати перед початком будування ставити дерево. Воно моделювало, як стверджує Т. Файник, Світове Дерево і трьох’ярусний простір майбутнього житла [27; 146]. Досліджуючи це питання у слов’янських народів, А. Байбурін подає наступні пояснення цього обряду. Спорудження житла він вважає дуже сакралізованим творчим актом, який відтворює, моделює акт творення світу. Це, в свою чергу, вимагало максимальної сакралізації простору, місця спорудження хати. Цю сакралізацію здійснювало деревце, поставлене в центрі майбутньої хати, яке також символізувало Світове Дерево, котре було присутнє в акті світотворення, а також саме виступало центром світу в потрібний момент [3; 59-60].

Першим виконувався обряд будівельної жертви. Як зазначає А. Байбурін, побудова хати прирівнювалася до міфологічного акту творення світу. Тому «перед тим, як здійснити жертвопринесення, на місці майбутнього зрубу встановлювалось деревце, безумовно пов’язане з тією концептуальною схемою, котру прийнято називати «світовим деревом». Жертвопринесення повинно було здійснюватись в максимально сакральному місці – «центрі світу», котрий зазвичай маркується «світовим деревом» [3; 59]. Найдавніший вид будівельної жертви, яку вдалося зафіксувати дослідникам, – це тваринна жертва. Проте існують літописні дані, що на більш ранніх етапах у слов’ян були поширені людські жертви. В Україні, як пише А. Байбурін, найпоширенішими жертовними тваринами були півень та кінь [3; 61]. Як зазначає О. Шалак, кінь був символом сонця [10; 133], а півень, на думку А. Байбуріна, символізував вогонь [3; 65] та сонце. Адже півень своїм співом проганяв усю нечисту силу, а вранці сповіщав про схід сонця. Також на те, що півень сонячний птах вказує загадка: «Сидить півень на вербі, спустив пір'я до землі» (сонце)» [25; 304]. Червоний колір півня говорить про те, що він є символом вогню. На те, що кінь був символом сонця вказує «…припущення: наші предки вірили, що сонце вдень подорожує небом у колісниці, запряженій кіньми…» [25; 238], а також рудий колір коня. Давні українці, як зазначають багато дослідників, були сонцепоклонниками, головними в них були боги сонця, тепла. Тому можна припустити, що навіть будівельну жертву приносили сонячним божествам. Символи сонця – розети – часто можна побачити зображеними на сволоках (див. Додаток №5), на фронтонах хат, де вони виступають оберегами. Їх також можна вважати оберегами від руйнівної дії Сонця, від вогню, тобто від пожежі. Символічні зображення сонця були покликані задобрити, вмилостивити Сонце і забезпечити його сприятливий вплив на житло, на людей. Можна вважати, що таке саме значення надавалось будівельним жертвам – півневі та коневі. Тобто вони були покликані задобрити Сонце. Адже, як відомо, на верхівці фронтону часто розміщували різьблене зображення голови коня, який мав оберігати житло.

Наступний вид будівельної жертви – речова жертва. А. Байбурін пише: «В Україні «при закладанні хати п’ють «закладини» і при цьому кладуть інколи в ями для стояків в кутах хати гроші, жито і шерсть» [3; 63]. Ці три атрибути були найпоширенішою речовою жертвою в Україні. При цьому зерно було найчастіше житнє, а гроші – монети. Жертву могли класти лише під покутній кут, як зазначає І. Гребінь [6; 29] або лише під покутній. Жертву клав господар власноручно. На думку А. Байбуріна така потрійна жертва співвідноситься з трьома світами по вертикалі [3; 67]. Зерно слід віднести до нижньої сфери, адже, потрапляючи в землю і проростаючи, воно породжує нове життя. Шерсть – до середньої сфери, місця проживання людини. Шерсть є символом тварини і, відповідно, символом благополуччя, достатку, багатства. Гроші, а саме монети, можна вважати сонячним символом, адже вони мають круглу форму, і найчастіше є мідними. А цей метал своїм кольором нагадує сонце.

Зерно також слід розуміти як символ життя взагалі, особливо жито, назва якого походить від слова «жити». Також слід згадати роль жита в поховальному обряді: після винесення покійника з хати, те місце, де стояла труна, посипають житом – щоб у хаті продовжувалося життя. Шерсть – це символ худоби, а наявність худоби у господарстві свідчить про достаток, багатство. Тому, починаючи з початкового етапу спорудження житла, господарі за допомогою жертви забезпечували собі достаток, добробут. Щодо монет, то їх деякі дослідники трактують дещо спрощено: щоб у хаті водилися гроші (В. Скуратівський) [22; 72]. Проте їх також можна розуміти як відкупну жертву, зокрема духам лісу за зрубані дерева. Адже, як зазначає І. Нечуй-Левицький, люди вірили, що лісовик живе подібно до людей: має дружину, дітей [19; 51], тому він може приймати в жертву суто людські матеріальні цінності – гроші.

З вищенаведеного помітно, що будівельна жертва була сполучена з обрядом закладання хати. Як вже зазначалося вище, побудова хати асоціювалася з актом творення світу. Тому дії майстрів сакралізувалися. Вважалося, що на певних етапах побудови майстер може заклясти житло і воно стане непридатним для проживання. Це стосується і закладин. Тому, як пише І. Гребінь, майстра намагалися задобрити, його щедро пригощали і обдаровували вже на першому етапі будівництва [6; 29]. Так, адже житло ще не сформоване, воно ще не є замкненою системою і тому немає захисту від злого впливу.

Наступним етапом було спорудження стін. А. Байбурін пише, що коли хата будувалась, наприклад, з глино-солом’яних вальків, то перші три вальки у покутній кут закидав господар [3; 79-80]. Дослідник зазначає, що святий кут – це чоловічий простір. Так, адже покутній кут був ритуальним центром житла, а жерцями за часів язичництва та священнослужителями в Християнстві є саме чоловіки. Взагалі з культом найбільше пов’язані особи чоловічої статі. Жертовні тварини були також чоловічої статі. Місце за столом на покуті теж належало господарю.

Наступним за важливістю в ритуальному аспекті було закладання сволока. Тут також були присутні жертовні атрибути. Сволок обмотували кожухом, щоб було тепло в хаті; та рушниками, як говорить А. Байбурін. Дослідник зазначає, що в Україні побутувало наступне вірування: «якщо ж не пригостять теслярів і не подарують їм рушників, то вони, витягуючи сволок, перев’язують його своїми кожухами і тоді хата буде настільки холодна, що скільки б її не топили «в ній і душі не нагрієш» [3; 83]. Проте кожух також є символом родючості, достатку, як і шерсть. Тут рушники є своєрідним сакральним подарунком-жертвою для теслярів. Закріплення сволока свідчить про завершення одного з етапів будівництва. А. Байбурін зазначає, що сволок є еквівалентом усієї хати [3; 87-88]. Це пояснює звичай класти під сволок при його закладанні жертовні атрибути, схожі з тими, що й при закладанні хати, про що говорилось раніше. А саме І. Гребінь називає такі: «під його [сволока] голову (від сходу сонця) закладали різні предмети, освячені в церкві, найчастіше ладан (від ударів блискавки), а з протилежного (глухого) кінця — шматочок хліба, сіль, гроші (для достатку) та вовну — для сухості й тепла» [6; 29]. Тут можна помітити, що сволок певним чином розмежовує простір хати на сакральний, пов’язаний зі сходом, куди кладеться голова сволока, освячені предмети, та профанний. На схід сонця розміщувався покутній кут, там знаходився стіл, в той час як у західній частині знаходилася піч, мисник, різні предмети вжитку. Проте тут окремо слід сказати про піч, яка була другим центром житла, втративши свою провідну роль з приходом Християнства. Таким чином, сволок розділяє світ людей і верхній, божественний світ. Так первинно виділяється людський простір з світу природи.

Далі закріплювалися крокви, на які потім настилався дах, і влаштовувалися причілки (фронтони). По завершенні цих робіт на вершині східного фронтону прикріплювали «квітку»: прикрашену квітами і стрічками гілку. «Квітку» ще називали «вінець». Існувала приказка: «вінець – ділу кінець». «Квітка» була прообразом Дерева Життя, мала впорядковувати вже наявний простір житла. На цьому місці потім ставили різьблене зображення голови коня чи стилізоване зображення Світового Дерева. Квітка також була символом того, що триподільний простір хати вже сформований і вона виступає самостійною структурною одиницею простору, який виділений з навколишнього середовища і продовжує впорядковуватись.

Прикріплення квітки із східного боку ще раз вказує на сакралізацію цієї сторони житла, адже схід, як відомо, священна сторона. Ще у дохристиянські часи на схід зверталися з молитвою, особливо до Сонця, адже в українців, як зазначалося, головним було божество сонця. Розміщення квітки на східному фронтоні означувало східну частину житла як духовний центр, пов’язувало її з світлом. Квітка була символом Світового Дерева – осі світотворення. Цікаво тут провести паралель з світотворчим міфом. В одній з українських космогонічних колядок голубочки, які творять світ, говорять: «Та дістанеме золотий камінь, / Золотий камінь посієме ми: / Та нам ся стане ясне небонько, / Ясне небонько, світле сонінько, / Світле сонінько, ясен місячик, / Ясен місячик, ясна зірниця, / Ясна зірниця, дрібні звіздочки» [див. Додаток № 1]. Як бачимо, небесна сфера творилася за допомогою золотого піску, який є символом світла, вогню. Тут ми бачимо безпосередній зв’язок з світлом як творчим началом. Важливо також зазначити, що роботу намагалися завершити до заходу сонця. Це ще раз вказує на те, що акт творення житла прирівнювався до акту світотворення.

Покривання житла – це етап остаточного його виокремлення зі світу природи, завершення структурування простору хати, утворення життєвого простору людини. Таким чином утворювавсь замкнений, захищений простір для проживання людини: як фізично, так і символічно. Встановлювався санкціонований зв’язок із світом божеств: людина захищалася, відділялася від нього, але й одночасно поєднувала свій світ з світом божеств за допомогою спеціальних знаків, які розміщувалися на вершині фронтону. Також тут слід згадати поговірку, яку наводить Г. Лозко: “моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена” [17; 324], тобто дах асоціювався з небом. Таким чином, життєвий простір українця опинявся між двома світами: світом богів і світом предків.

Проте хату ніколи не добудовували до кінця. Наприклад, залишали не обмащеною частину стіни, найчастіше на печі. Як пише В. Скуратівський у статті «Родовідне обійстя», вважали, що коли хата буде завершеною, то невдовзі господар чи господиня помре [22; 49]. По завершенню будівництва залишали непокритою частину даху над сіньми. Через цей отвір, як вірили, має вилетіти усе зло з хати. Через декілька днів отвір закривали [6; 30]. Слід порівняти цей звичай з наведеним А. Байбуріним. Він пише, що на Русі був звичай цілий рік не покривати даху над сіньми з тією самою метою [3; 92]. Це можна пояснити наступним чином, якщо взяти той варіант, де житло залишали непокритим на довший термін. Поки житло будувалося, воно ще не було цілісною системою, не було замкненим, отже, не було захищеним. Тому, коли на ніч хата залишалася відкритою, наприклад, без даху, до неї могли проникати злі сили, які особливо активні вночі. Коли ж при переході в житло виконувались певні обряди (детальніше про ці обряди див. далі), вони освячували цей простір: до хати заносились свячені речі, в печі запалювався вогонь, який очищав хату. Після того, як вогонь запалювався вперше – він зберігався в печі постійно у вигляді жару, оберігав житло. Адже, як відомо, вогонь має захисну й очисну функцію. Таким чином, щось лихе в хаті поселитися не могло, а те, що вже встигло туди потрапити вилітало крізь отвір над сіньми. Тому, що в хаті ніколи більше не наставала суцільна темрява, яка є найбільш придатною для дії злих сил. Вогонь, який зберігався у печі, був захисником, упорядковуючим, творчим началом, яке постійно було присутнє в хаті.

Щодо ідеї незавершеності, то А. Байбурін, пояснюючи це явище, наводить той факт, що під час жнив залишалася невижатою частина збіжжя на полі, так звана «Спасова борода». Це, на думку дослідника, здійснювалось для підтримки існуючого стану, стабільності світоустрою. Також дослідник пов’язує це з ідеєю продовження життя, вічності. А. Байбурін співвідносить побудову житла з обрядами родинного циклу, де можна вказати початок, наприклад, весільного чи поховального обряду, але неможливо вказати на його завершення. Він пише, що для ритуалу властива постійна циклічна відтворюваність. Ритуальний цикл має міфічний початок, але не має кінця. Таким чином, все, що має початок і не має кінця оцінюється позитивно, адже відноситься до категорії вічності [3; 93-95].

Отже, проаналізувавши обряди, які виконувались при будівництві житла, можна побачити, що побудова хати була сакралізованим процесом, який співвдносився зі світотворчим актом. Обряди спрямовувались на забезпечення щасливого і багатого життя в майбутній хаті.