Вільний рух послуг

Послуги є нематеріальними благами, які задовольняють потреби суспільства.

Свобода надання та отримання послуг тісно пов'язана зі свободою заснування та економічної діяльності. У ДФЄС послугам присвячені статті 56-62. У статті 56 зазначається: відповідно до нижчевикладених положень скасовуються будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах Союзу щодо громадян держав-членів, які здійснюють своє право на заснування та економічну діяльність в іншій державі-члені, ніж та, громадянину якої надаються послуги. Відповідно до положень ст. 57 ДФЄС особа, яка надає послуги, має право тимчасово вести ту чи іншу економічну діяльність у державі-члені, де надаються такі послуги, на тих самих умовах, що існують в її власній країні.

Суд ЄС визнав, що положення розділу про послуги мають пряму дію (справи 2/74 Reyners [1974], 110&111/78 Ministre Public v. Van Wesemael [1979]).

З метою розподілу обох свобод Суд ЄС визнав паралельну дію статей 43 та 49 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - статті 49 і 56 ДФЄС), що означає неможливість одночасного користування свободою заснування та свободою надання послуг (справа 5/94 Gephard [1995]). Якщо суб'єкт підприємництва з країни Євросоюзу здійснює економічну діяльність на території іншої держави-члена протягом тривалого часу, він користується свободою заснування. Коли це робиться на тимчасовій основі, суб'єкт підприємництва користується свободою надання послуг. Це також означає, що вимога обов'язкового ділового заснування у разі надання суб'єктом підприємницької діяльності послуг на тимчасовій основі суперечить положенням ДФЄС про послуги (справа 220/83 Commission v. France (Insurance Services) [1986]).

Свобода руху послуг має транскордонний характер і може стосуватися випадків: коли надавач і отримувач послуги залишаються на території своїх країн, а послуга надається через кордон; коли надавач чи отримувач послуги переміщується на територію іншої держави-члена з метою надання або отримання послуги; коли надавай і отримувач послуги переміщуються на територію іншої держави-члена з метою отримання послуги тощо.

Поняття послуг у праві Євросоюзу визначено в ст. 57 ДФЄС, в якій також наведено загальний перелік їх видів. У ньому передбачено, що послуги вважаються такими, коли вони, як правило, надаються за винагороду і не підлягають дії положень про свободу пересування товарів, капіталів та осіб.

До послуг, зокрема, належать:

(а) діяльність промислового характеру;

(б) діяльність комерційного характеру;

(в) діяльність ремісників;

(г) професійна діяльність.

У справі С-275/92 Bond [1994] Суд ЄС постановив, що винагорода за надані послуги може надходити не тільки від їх одержувача, а й від будь-якої третьої особи.

Згідно з Директивою ЄС 2006/123 надавачами послуг можуть бути фізичні особи, які є громадянами держав-членів ЄС, а також юридичні особи, що пропонують чи надають послуги у державах-членах, здійснюючи своє право на свободу надання послуг чи свободу заснування і економічну діяльність.

Отримувачами послуг можуть бути фізичні і юридичні особи держав-членів ЄС, а також громадяни третіх країн (ст. 4).

Директива визначає сфери, на які не розповсюджується свобода надання послуг: сфери транспорту; фінансів; електронних комунікацій та мереж; аудіовізуальні послуги; послуги у сфері азартних ігор; послуги, пов'язані з виконанням офіційних функцій; соціальні послуги; послуги приватних охоронних фірм; послуги нотаріусів; послуги у сфері охорони здоров'я (ст. 2).