Вільний рух осіб

Правові засади вільного руху осіб відображені в положеннях ДФЄС, актах інститутів об'єднання та судовій практиці. Кожен громадянин Союзу має право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, визначених цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих для його застосування. Статті 45-48 ДФЄС визначають засади для вільного пересування працівників у межах Союзу. Суд ЄС поширив принципи свободи пересування осіб у межах Євросоюзу на свободу заснування та економічної діяльності та на свободу надання послуг. У рішенні у справі 48/75 Royer [1976] Суд ЄС, виходячи з порівняння положень про ці свободи, заявив, що вони базуються на однакових принципах, оскільки стосуються приїзду і проживання на територіях держав-членів осіб, захищених законодавством ЄС, і заборони будь-якої дискримінації на національному ґрунті.

Вільний рух працівників

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs. F. v. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було поширене на соціальну сферу.

У статті 45 ДДФЄС зазначено:

1. Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу.

2. Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів, що ґрунтується на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати й інших умов праці та працевлаштування.

3. Згідно з основними засадами соціальної політики свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону здоров'я, що включає вирішення таких питань:

а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

б) вільне пересування з метою працевлаштування на території держав-членів;

в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов даної держави про працевлаштування громадян;

г) проживання на території держави-члена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у сфері державної служби.

Положення ст. 45 ДФЄС мають пряму дію, що було визнано Судом ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974]. Вона стосувалася французького Кодексу торгового мореплавства, який дозволяв встановлювати обмеження для осіб, які не є громадянами Франції, щодо їх включення до складу команди судна (не більше 25%).. Суд ЄС постановив, що ст. З Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства, і зазначив також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших державах-членах, а також відповідно до ст. 234 (нині - ст. 267 ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевлаштування та оплати праці.

З метою імплементації положень ст. 45 ДФЄС інститути ЄС ухвалили такі основні документи:

Регламент ЄЕС 1612/68 щодо доступу та умов працевлаштування;

- Регламент ЄЕС 1251/70 щодо права залишатися в країні після завершення трудової діяльності;

- Директиву ЄС 2004/38 щодо права громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися і мешкати на території держав-членів.

До кола осіб, які можуть користуватися свободою пересування в межах Євросоюзу, належать насамперед робітники та члени їх сімей. Права членів сім'ї є похідними від родинних зв'язків з робітником.

Визначення поняття "робітник" міститься у рішенні у справі 66/85 Lawrie-Blum [1986], де зазначалося, що це особа, яка протягом певного проміжку часу здійснює економічну діяльність під керівництвом іншої особи і за це отримує винагороду, особи, які зайняті неповний робочий день (справи 53/81 Levin [1982] та 139/85 Kempf [1986]), а також ті, хто шукає роботу. Проте останні можуть перебувати в країні-члені не більше 6 місяців.

Головними положеннями Регламенту ЄЕС 1612/68 стосовно права на трудову діяльність є: рівний доступ громадян держав-членів Євросоюзу до такої діяльності (ст. 1); заборона прямої або непрямої дискримінації між громадянами держав-членів Євросоюзу у доступі до трудової діяльності шляхом створення обмежень щодо прийому заяв і пропозицій про працевлаштування (ст. 3.1).Держави-члени можуть встановлювати для громадян інших держав-членів особливі вимоги щодо знання офіційної мови, пов'язані з характером роботи (справа 379/87 Groener[1989]).

До членів сім'ї робітника, які можуть мігрувати разом з робітником, Директива ЄС 2004/38 відносить його дружину та їхніх нащадків віком до 21 року або утриманців; родичів на утриманні по висхідній лінії робітника і його дружини, зареєстрованих партнерів (ст. 2). Термін "дружина" означає особу, яка вийшла заміж за робітника, але не обов'язково мешкає разом із ним. Навіть після розлучення робітника з дружиною вона має право залишатися у країні перебування (ст. 13). Члени родини робітника можуть влаштовуватися на роботу в державі-члені Євросоюзу, де він працевлаштувався. Діти робітника мають право на вільний доступ до загальної освіти та професійної підготовки, а також на отримання фінансової допомоги на навчання (ст. 12).

Протягом терміну, який не перевищує 3-х місяців, робітники, члени їх сімей, інші громадяни Євросоюзу можуть мешкати в державі перебування без реєстрації у компетентних органах цієї держави за умови, що вони не стають тягарем для її системи соціальної допомоги.

Директива ЄС 2004/38 підтверджує всі ці положення (ст. 17), а також надає робітникам, членам їх сімей, іншим громадянам Євросоюзу право на постійне проживання на території держави-члена після 5-річ-ного безперервного терміну перебування у цій державі (ст. 16).

Студенти, їхні подружжя і діти на утриманні мають право на проживання в країні перебування упродовж усього терміну їхнього навчання. Дозвіл на проживання для студентів поновлюється щорічно, а члени їх сімей можуть працевлаштовуватися у країні перебування. Надання соціальної допомоги студентам та членам їх сімей не є гарантованим і залежить від наявної в країні перебування системи соціального забезпечення (ст. 24).

• Для заборони на в'їзд або депортації особи повинна існувати справжня та серйозна загроза фундаментальним інтересам суспільства (справа 36/75 Rutiii [1976]). Не є підставою для депортації закінчення терміну дії посвідчення особи або паспорта.

Директива ЄС 2004/38 не встановлює переліку хвороб, які можуть бути підставою для заборони на в'їзд. Директива ЄС 2004/38 встановлює також процесуальні гарантії забезпечення свободи пересування осіб, які грунтується на необхідності захистити права і свободи людини. До них належать: обов'язкова поінформованість особи про причини депортації, заборони на в'їзд або відмови у продовженні дозволу на проживання; надання можливості оскаржити ухвалені рішення; встановлення терміну для виїзду з країни перебування не менш ніж 1 місяць, окрім екстрених випадків (статті 30, 31).