2. Методи інвестування та способи залучення капіталу

Залежно від механізму забезпечення суб'єктів інвестиційної діяльності інвестиційними ресурсами у фінансовій практиці розрізняють два типи фінансування інвестицій: внутрішнє; зовнішнє.

До інвестиційних ресурсів, що формуються із внутрішніх дже­рел, належать власні фінансові ресурси. Основу власних коштів, становить капіталізована частина чистого прибутку підприєм­ства та амортизаційні відрахування.

Інвестиційні ресурси, що формуються із зовнішніх джерел, характеризують ту їх частину, яка формується із-за меж під­приємства. Вона охоплює залучений зі сторони як власний, так і позиковий капітал. Склад цієї групи джерел формування інвес­тиційних ресурсів досить численний. Зовнішнє фінансування забезпечується непрямим шляхом через фінансовий ринок - ринок позичкових та залучених капіталів.

Вибір того чи іншого типу фінансування залежить від того, хто виступає в ролі інвестора і які цілі ним переслідуються при здійсненні інвестиційної діяльності.

Джерела фінансування інвестицій формуються різними мето­дами до яких належать:

- бюджетний (бюджетні інвестиції);

- самофінансування (власні кошти);

- кредитний (позичкові кошти);

- фондовий або акціонування (залучені кошти);

- комбінований.

Кожен із цих методів використовує різні способи формування та залучення коштів. Одні з них можуть мати поворотний харак­тер (надання кредитів, емісія облігацій), а інші безповоротний (бюджетні асигнування). Характерною особливістю джерел фінан­сування інвестицій є їх середньо- і довгостроковий характер використання.

Акціонування — найчастіше застосовуваний метод залучення капіталу на інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучаєть­ся капітал шляхом емісії простих і привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних і фізичних осіб.

Корпоратизація — це надання державним підприємствам ста­тусу акціонерних, де спочатку 100 % акцій належить державі, а потім поступово здійснюється продаж цих акцій членам трудо­вого колективу підприємства (першочергово), іншим державним і приватним підприємствам й фізичним особам.

Рис.. Принципова схема формування інвестиційних ресурсів

• Самофінансування — це метод фінансування компанією влас­них дій за рахунок чистого прибутку (не розподіленого серед ак­ціонерів).

Боргове фінансування інвестицій може здійснюватися за ра­хунок:

• банківського кредиту;

• іпотечних позичок;

• державного кредиту;

• розміщення боргових зобов'язань;

• позик міжнародних кредитно-інвестиційних інституцій та закордонних банків.

Залучення капіталу шляхом банківського кредитування дає змогу підприємству придбати основні (капітальні) активи. Висо­ка вартість і довгі строки служби таких активів змушують під­приємства створювати довготерміновий чи середньотерміновий борг.

Основна відмінність між власними і позичковими ресурсами полягає у тому, що процентні виплати вираховуються до сплати податків, тобто включаються у валові витрати, тоді як дивіденди виплачуються з прибутку, що залишилася у розпорядженні під­приємства.

Фінансування під рахунки дебіторів може здійснюватися з факторингом. Його основою є операція обліку (дисконтування) рахунків-фактур. Вона полягає у тому, що компанія-посередник на основі договору з постачальником товару купує в нього рахунки-фактури з негайною оплатою близько 4/5 вартості поставки та оплатою частини, що залишилася, у призначений строк незалеж­но від перерахунку грошей покупцям.

Фінансування форфейтингом (від фр. a forfai — цілком, за­гальною сумою) — це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом шляхом придбання боргових зобов'язань з певним дисконтом (наприклад, простих і переказних векселів без права регресу на продавця). Повер­нення капіталу (банком) здійснюється завдяки продажу борго­вих зобов'язань на вторинному ринку. Форфейтинг використо­вується, як правило, при експорті великих капітальних активів — машин, обладнання, з тривалою відстрочкою платежу. Форфейтингування дорожче для експортера, ніж банківський кре­дит, але звільняє його від кредитних ризиків і скорочує дебі­торську заборгованість.

Іпотечні кредити — це позички під заставу нерухомості або ділянок під забудову (іпотеки). Житлові будинки, земля, виробничі будівлі та споруди можуть виступати як застава для одержання іпотечної позички. Угоди про іпотеку нотаріально завіряються та реєструються у поземельній книзі (регіональ­них органах управління). У разі несплати позички право влас­ності на іпотеку переходить до кредитора і вона має бути пе­ререєстрована.

Державне кредитування застосовується для активізації інвес­тиційної діяльності. В Україні цей вид фінансування застосову­вався з осені 1992 р. Державні довгострокові кредити надаються за рахунок централізованих ресурсів Національного банку Украї­ни через комерційні банки. Державний кредит використовується тільки для міністерств і відомств за рішенням Верховної Ради України.

Залучення іноземного капіталу в Україні здійснюється по лінії Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвит­ку, кредитних ліній урядів західних країн та закордонних комер­ційних банків. Кредити надаються через деякі комерційні банки після ретельної експертизи техніко-економічного обгрунтування проектів та обов'язкового їх страхування.

Розміщення боргових зобов'язань дає змогу залучати капітал за допомогою облігацій та деяких інших цінних паперів.

Фінансування на консорційних засадах — це спосіб залучен­ня капіталу шляхом створення спільних підприємств або ство­рення різних видів стратегічних альянсів.

Франчайзинг — це передача або продаж ліцензії (франшизи) однієї фірми (франшизодавця) іншій — франшизоодержувачу на право реалізації продукції (послуг, робіт) чи заняття бізнесом на певній території з використанням товарного знаку франшизодав­ця та за умови суворого виконання вимог технології та якості. Франшизодавець — це звичайно лідируюча фірма з високим імі­джем, яка намагається поєднувати свої високі технології та «ноу-хау» з капіталом франшизоодержувача, внаслідок чого отримує певний дохід.

Ліцензування означає передачу прав на виробництво продукції (робіт, послуг) однієї компанії іншій. Ліцензуванню підлягає та­кож передача патентів, проектів, технологій, товарних знаків, на­укових розробок, комп'ютерних програм, іншої інтелектуальної власності. Ліцензія передається на певний строк і за певну вина­городу. Ліцензування — це спосіб залучення капіталу власника­ми патентів, проектів, товарних знаків, технологій тощо. Звичай­но одержувач ліцензії сплачує її власникові роялті одноразово за весь час користування ліцензією, або періодично у вигляді про­цента, що обумовлюється у ліцензійній угоді. Ці угоди можуть бути «ексклюзивними», тобто надавати виключне право одержу­вачу ліцензії, або надавати права кільком ліцензіатам.

2. Лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

На відміну від поточної оренди, у лізингу можуть брати участь три або більше суб'єктів угоди:

Суб'єктами лізингу можуть бути:

• лізингодавець - суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

• лізингоодержувач - суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

• продавець лізингового майна (далі - продавець) - суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.