Держава добробуту

До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція - турбота про добробут своїх громадян. На 1950 - 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як "держава добробуту" (welfare state).

Підґрунтям для становлення "держави добробуту" стала теорія "народного капіталізму", що передбачала забезпечення добробуту всіх верств населення, демократизацію капіталу, вирівнювання доходів тощо. Американський держсекретар Дж. Маршалл вкладав у це поняття три складові: капіталізм, демократію і добробут. Функції "держави добробуту" достатньо широкі: перша і найважливіша - реалізація права громадян на соціальний захист "від колиски до могили", яка включає в себе страхування населення від інвалідності, хвороби, безробіття, старості тощо. Це одночасно найгроміздкіша і найдорожча частина соціальної держави; друга - підтримка соціальної стабільності, полагодження соціальних конфліктів, як правило - між роботодавцями і робітниками; третя - підтримка у прийнятному для суспільства стані навколишнього середовища.

У той час на Заході створено ефективні системи соціального забезпечення, що гарантували громадянам соціальну допомогу і страхування. Працездатне населення було охоплене різноманітними видами страхування: на випадок безробіття, від нещасного випадку, на випадок хвороби, пенсійним забезпеченням тощо. Соціальні витрати становили, залежно від країни, 50 - 60% національного бюджету. Серед ознак "держави добробуту" можна виділити: 1) збільшення рівня зайнятості і оплати праці; 2) зростання кількості соціальних програм у сфері охорони здоров'я та освіти; 3) покращення якості продукції та вільний доступ до товарів виробництва; 4) кардинальні зміни у сфері побуту.

Зважаючи на різні функції, "держава добробуту" з її величезним апаратом соціальних працівників і чиновників, створила передумови для зростання нового середнього класу, щоправда, це означало і ріст бюрократії.

Економічна інтеграція Західної Європи

Проблеми відбудови повоєнної економіки Західної Європи часто викликали потребу в координації та узгодженні господарських міждержавних рішень, що сприяло модифікації так і не втіленої у міжвоєнну добу ідеї євроінтеграції. Саме економічна складова стала реальним підґрунтям європейського економічного об'єднання. Стимулом до пришвидшення євроінтеграційних кроків, безумовно, була "холодна війна" й, зокрема позиція Вашингтона, що прагнув бачити на Європейському континенті реальну противагу СРСР.

Європейське об'єднання унеможливлювалося без участі в ньому Франції та Німеччини, до того ж, це було конче необхідним для обох країн. Так, Франція бажала повернути собі міжнародний авторитет, втрачений внаслідок принизливої поразки від нацистської Німеччини у 1940 р. і намагалася стати лідером у Європі. Західна Німеччина, натомість, прагнула за рахунок європейського об'єднання відновити свої права, втрачені унаслідок капітуляції у Другій світовій війні, не допустити нейтралізації країни і стати повноправним гравцем на світовій арені. Французько-німецьке партнерство було потрібне для розв'язання міждержавних проблем, зокрема питання Саару. Саме тому 9 травня 1950 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман, під впливом французького економіста Жана Мойне (одночасно - верховний комісар у справі об'єднання Німеччини), запропонував об'єднати вугільну й сталеву промисловість Франції та ФРН під зверхністю єдиного наднаціонального органу. У квітні 1951 р. представники Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу (Бенілюкс) підписали у Парижі договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). У рамках організації було ліквідовано обмеження, що перешкоджали чи уповільнювали вільний рух продукції вугільної і сталеливарної промисловості.

Ініціаторами глибшого економічного об'єднання Західної Європи виступили країни Бенілюксу. В 1955 р., під час проведення зустрічі на найвищому рівні в м. Мессіна (Італія), виник план перетворення ЄОВС на зону вільної торгівлі. Для цього створено міжурядовий комітет, який очолив міністр закордонних справ Бельгії Поль-Анрі Спаак. Справу доведено до логічного завершення підписанням 25 березня 1957 р. двох договорів про заснування

Європейського економічного співтовариства (ЄЕС; "Спільний ринок") та Європейської комісії з питань атомної енергії (Євроатом). Так, починаючи з 1957 р., на європейському континенті почали функціонувати три співтовариства економічного характеру, у яких брали участь шість країн так званої "Малої Європи" (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург).

Велика Британія та деякі інші країни виявляли занепокоєння щодо зближення країн у рамках Спільного ринку. Лондон спробував створити альтернативне економічне об'єднання. 4 січня 1960 р. підписана конвенція про утворення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Данія, Швеція, Норвегія, Португалія, Австрія, а згодом - Фінляндія та Ісландія. Маневри Лондона лише ускладнили стосунки з континентальною Європою, зокрема Парижем. Майбутні спроби Британії приєднатися до ЄЕС зазнали невдачі, головно через спротив французького президента генерала Ш. де Ґолля, котрий вбачав у Великій Британії конкурента за лідерство у Європі та побоювався опосередкованого впливу США на європейські справи.