Класифікація виробництв за факторами розташування

Важливу роль при розв'язанні задач вибору оптимального місця розташування підприємств відіграє скорочення числа потенційних пунктів нового будівництва. Очевидно, що чим більше таких точок прийнято у розрахунок у рамках реалізації галузевого підходу, тим більше обґрунтовані його результати, оскільки менший ризик пропустити якийсь вигідний варіант. Але, з іншого боку, надмірне захоплення відбором таких точок викличе різке збільшення розмірів моделі виробничо-транспортної задачі і, як наслідок, серйозні технічні труднощі з отриманням надзвичайно великої кількості інформації, необхідної для оцінки вартісних показників функціонування підприємства у тому чи іншому пункті території.

Для обмеження числа пунктів потенційного розташування виробництва їх попередній (до початку розв’язання задачі) відбір виконують, користуючись напрацюваннями, здавалося б, повільно відмираючої, так званої „описувальної школи" в економічній географії, яка „колекціонувала" фактори сприятливого розташування тих чи інших виробництв, фіксуючи, оптимальне поєднання ціни, якості та норм витрат саме яких ресурсів зумовлюють високоприбуткове функціонування відповідних технологій.

Отже, виробництва з точки зору тяжіння їх до певних районів розташування (де забезпечується максимум їх прибутковості) залежно від особливостей як самої продукції, так і технології її випуску поділяються на низку груп.

До першої групи належать підприємства, що розташовуються переважно біля джерел сировини. Сировинна орієнтація є визначальною вагомою у таких трьох випадках. По-перше, це стосується підприємств із видобутку та заготівлі сировини (розробка корисних копалин, лісопильна промисловість, вилов риби тощо). Однак, це не означає, що проблем із розміщенням таких підприємств нема. Підприємства видобувних та заготівельних галузей можуть розташовуватися лише там, де є джерела відповідної сировини (родовищ корисних копалин, лісових масивів тощо).

Це очевидно. Суть проблеми тут в іншому: якщо кількість відомих джерел сировини більша, ніж потрібно для задоволення відповідного попиту, то необхідно обґрунтовано визначити, які з них мають бути освоєні.

По-друге, до джерел сировини тяжіють матеріаломісткі виробництва з високими нормами витрат сировини на одиницю готової продукції. В таких виробництвах вага основної сировини набагато перевищує вагу готової продукції.

До матеріаломістких відносяться також бавовноочисна й вовномийна промисловість, бо після очищення вага сировини набагато знижується. Подібна ситуація і щодо виробництва лляних тканин, оскільки сировина (стебло льону) тут також нетранспортабельна. Особливо матеріаломісткими є галузі виробництва, що займаються сушінням грибів, фруктів (винограду, абрикосів, яблук, слив тощо) та овочів. Сировинна орієнтація матеріаломістких виробництв зумовлюється бажанням зекономити на транспортних витратах.

По-третє, на джерела сировини орієнтуються підприємства, що переробляють сировину, яка швидко псується: консервна, виноробна, рибообробна промисловість тощо. У цьому випадку подібна орієнтація зумовлена неможливістю перевезення або великими витратами на збереження сировини в дорозі.

До другої групи входять підприємства, що тяжіють до джерел палива та електроенергії. За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат тяжіють до становить 30-45% загальних витрат на випуск продукції), енергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше за 15%). Високоенергомісткі виробництва повинні розміщуватись поблизу паливних баз (паливно місткі виробництва, такі як ТЕС, багато підприємств хімічної промисловості) або поблизу потужних джерел електроенергії (виробництво кольорових металів методом електролізу, виробництво електроферосплавів, підприємства з випуску штучних добрив).

Особливе місце серед паливо містких галузей належить ТЕС, які повинні розташовуватись поблизу джерел палива. У свою чергу ТЕС "притягують" до себе електромісткі виробництва, оскільки передача електроенергії на великі відстані супроводжується її витратами у мережі. Однак створення єдиних енергосистем в окремих частинах (районах) країни, а тим більше єдиної високовольтової мережі, що охоплює цілу країну або й декілька держав, різко розширює коло можливих районів розташування електромістких підприємств.

До третьої групи належать підприємства, що тяжіють до джерел прісної води, яка споживається у процесі виробництва. До цієї групи відносяться водомісткі промислові та сільськогосподарські виробництва.

Нестача води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу.

Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.

До четвертої групи відносяться підприємства, які тяжіють до місцевостей з чисельною або кваліфікованою робочою силою. Вплив трудових ресурсів визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. Найбільш працемісткими є такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, подібні міста є і в Донбасі. З іншого боку, міста, що виросли на „суто чоловічих" виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Тут доцільно розміщувати підприємства, орієнтовані на жіночу робочу силу, наприклад, текстильне, взуттєве чи електронне виробництво.

Виробництва, які потребують висококваліфікованої робочої сили (точне машинобудування, літако- та ракетобудування, виробництво озброєнь, ювелірна справа тощо), тяжіють до великих міст, які мають науково-дослідні інститути і вищі навчальні заклади відповідного профілю. Якщо б таке підприємство споруджувалося в місцевості без присутності там потрібної висококваліфікованої робочої сили, його б очікували додаткові витрати часу та коштів на підготовку таких працівників або на залучення їх з інших місцевостей.

Подібна ситуація виникла щодо угорських програмістів, більшість яких унаслідок вродженої схильності до точних наук і високого рівня освіти здатні виробляти конкурентоспроможну на світових ринках програмну продукцію. (До речі, Угорщина дала світу чималу кількість лауреатів Нобелівської премії, та й Енді Грув, засновник компанії, яка виробляє 90 відсотків усіх процесорів для персональних комп'ютерів, народився у Будапешті). Перед західними фірмами, які цікавляться талановитими угорськими спеціалістами у цій сфері, стоїть дилема: вкладати гроші у розвиток місцевого виробництва чи переманювати найбільш талановитих представників у розвиненіші країни. Власне, в останні декілька років події розвивалися саме за другим сценарієм, оскільки для успішної підприємницької діяльності, окрім самих генераторів ідей, необхідна ще наявність відповідної маркетингової інфраструктури та сприятливого для бізнесу клімату.

Значний „витік мозків" спостерігається зі Швеції, яка здавна славиться своїм високим рівнем освіти, але разом з тим — надмірно високими податковими ставками, відносною географічною та культурною відокремленістю, не входить в єврозону, до того ж у суспільстві переважають ксенофобські настрої. Тому висококваліфікованих шведських спеціалістів із задоволенням запрошують на роботу як у наукові, так і в комерційні організації в усьому світі, уникаючи при цьому розташування на шведській території.

Коли мова йде про працемісткі види сільськогосподарського виробництва (вирощування технічних і ягідних культур, садівництво, виноградарство тощо), то їх доцільно розміщувати у регіонах із високою щільністю сільського населення. Певною мірою тут може виручати наймання сезонних працівників з інших місцевостей, але це пов'язано з додатковими витратами на їх проживання та харчування. Не випадково, в Україні працемісткі види сільськогосподарського виробництва (вирощування льону, цукрових буряків тощо) зосереджено в густонаселених областях Центру та Заходу, тоді як на Півдні та Сході, де низька щільність сільського населення, вирощуються порівняно малопрацемісткі зернові культури.

П'ята група охоплює підприємства, розташування яких тяжіє до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння відбувається передусім у тому випадку, коли готовий продукт утруднено перевозити на великі відстані (хлібобулкові вироби, борошно, деякі кондитерські вироби, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ).

Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію порівняно обмеженої площі — радіусом до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25—30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла — більш транспортабельної продукції.

Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що робить перевезення дорожчим. Окрім цього, при її перевезенні виникає загроза надзвичайно небезпечних ситуацій, що виникатимуть при аварії. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина.

Радіус подавання тепла від ТЕЦ не може перевищувати 30 км, інакше тепло втрачається у мережі. Тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.

Орієнтація виробництв на місця дислокації споживачів відбувається і в тому випадку, коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту — „мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив із газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва. Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну.

До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

В районах споживання розташовуються заводи, що виробляють олово та деякі інші рідкісноземельні метали, їх сировинна база просторово сильно розкидана. Родовища звичайно невеликі, тому створення заводів на базі окремих родовищ економічно невигідно. Розташовують такі заводи біля центрів споживання цих металів, а при великій розпиленості споживачів — у районах їх найбільшого зосередження. Обсяг перевезень концентратів на такі підприємства невеликий, а вміст для прикладу, олова в концентраті сягає 45-60%.

Групу виробництв, які тяжіють до пунктів споживання, доповнюють галузі, вага (об'єм) готової продукції яких значно перевищує вагу (об'єм) основної сировини. Так є у разі, коли для отримання готової продукції до основної сировини додають компоненти, що вільно доступні в будь-якому місці території — воду та повітря. Тому лікеро-горілчана промисловість, пивоваріння, виробництво деяких охолоджувальних напоїв із концентратів (наприклад, кока-коли) тощо, відчутною компонентою яких є вода, мають яскраво виражену споживчу орієнтацію. Подібно є з теплоізоляційними будівельними матеріалами, які виробляють шляхом „спучування" повітрям основної сировини (переважно, глини).

Очевидно, що чітко виражену споживчу орієнтацію мають підприємства з випуску продукції, територіальна диференціація витрат на виробництво якої є незначною. Такі підприємства також відносять до групи виробництв, які тяжіють до пунктів споживання.

Нині, коли природа майже вичерпала свій асиміляційний потенціал для організації цілої низки виробництв надзвичайно привабливими є місцевості з невисоким рівнем антропогенного забруднення довкілля (АЗД). Забруднене довкілля перешкоджає розвитку багатьох галузей промисловості, зокрема, приладобудівної, оптичної, авіаційної, фармацевтичної тощо. Підприємства таких галузей змушені витрачати значні кошти для створення в цехах штучного середовища підвищеної якості, але ефект цих заходів доволі обмежений. Наприклад, у старих районах розвитку металургії у Німеччині було невигідно, а інколи й неможливо, розвивати виробництво електронних компонентів через сильне забруднення атмосфери.

Особливо чутливі до рівня АЗД у регіоні такі природоексплуатуючі галузі як туризм, сільське, лісове та рибне господарство. Численні дослідження у США та інших країнах показали, що найважливішим фактором, який визначає рівень доходів індустрії відпочинку й туризму, є чистота навколишнього природного середовища. Унаслідок негативного впливу забруднень відчутно знижується урожайність і якість сільськогосподарських культур, зазнають значних збитків лісове та рибне господарства.

Таким чином, до шостої групи відносяться види господарської діяльності, що тяжіють до розташування у місцевостях з низьким рівнем АЗД.

Окрім того, за умов екологічно сталого господарського розвитку, коли нове підприємство змушене в розмірах, адекватних до рівня його викидів забруднень, скорочувати викиди на вже існуючих у регіоні підприємствах (там, де це буде дешевше), виробництва з високим рівнем АЗД тяжітимуть до розташування в пунктах, де витрати на скорочення викидів у потрібних обсягах на існуючих там підприємствах будуть меншими.

Тобто можна зазначити, що до сьомої групи відносяться підприємства, які тяжіють у своєму розташуванні до пунктів, скорочувати існуючий рівень викидів у яких порівняно дешево.

Для низки галузей характерний вплив на розташування не одного, а декількох факторів. У такому випадку необхідно аналізувати за сукупним впливом на один і той самий об'єкт фактори положення (сировинний, паливно-енергетичний, водний, робочої сили і споживчий) і фактор відстані (транспортний).

Розв'язання задачі, пов'язаної з класифікацією галузей промисловості за факторами розташування виробництва, складається з трьох кроків.

Перший крок полягає у групуванні галузей за окремими факторами, точніше, за техніко-економічними показниками виробництва, які фіксують їх роль: матеріаломісткістю, енергомісткістю, трудомісткістю і т.д. Роль своєрідного фокуса відіграє транспортний фактор, який нібито увібрав у себе вплив решти факторів розташування виробництва. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно враховувати передусім витрати сировини (зокрема допоміжні матеріали) і палива на одиницю продукції, яка виробляється. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то промислові підприємства вигідно розташовувати поблизу сировинних і паливно-енергетичних баз, оскільки це скорочує обсяг перевезень. Навпаки, коли витрати сировини та палива менші, ніж вага готової продукції (наприклад, при виробництві сірчаної кислоти, простого суперфосфату, хлібу, макаронів та інших виробів), скорочення перевезень досягають завдяки споживчій орієнтації підприємств. Нарешті, при рівному ваговому співвідношенні сировини (а також палива) і готової продукції виробництво має найбільшу свободу розташування, тяжіючи в міру економічної доцільності то до сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, то до районів споживання або місць концентрації робочої сили.

Другий крок — порівняння рівня впливу сировинних, паливно-енергетичних, трудових та інших ресурсів, а також районів споживання готової продукції на кожну галузь (або групу підприємств) зокрема.

Нарешті, третій крок — аналіз галузей за сукупним впливом на один і той самий об'єкт факторів положення і фактора віддалі. Кожну галузь необхідно розглядати з двох боків: по-перше, із точки зору структури витрат на виробництво продукції, складу капітальних вкладень, питомих витрат сировини, палива і т.д. на одиницю готової продукції та інших техніко-економічних показників; по-друге, з погляду собівартості перевезень і тарифів на транспортування різноманітних вантажів (сировини, палива, готової продукції).

У результаті будують таблицю, „підмет" якої складають фактори положення (окремо і в різних поєднаннях) і техніко-економічні характеристики, що відображають їх вплив, а „присудок" — фактор віддалі з оцінками ефективності транспортування сировини, палива, енергії і готової продукції.

Порівнювальний аналіз факторів положення віддалі за кожним з вибраних для дослідження об'єктів дає змогу в остаточному рахунку виділити вісім груп галузей оброблювальної промисловості, які мають таку просторову орієнтацію виробництва: 1) сировинну; 2) сировинну або (і) паливно-енергетичну; 3) паливно-енергетичну; 4) паливно-енергетичну або (і) споживчу; 5) споживчу; 6) споживчу або (і) сировинну; 7) споживчу або (і) сировинну, а також на робочу силу; 8) на робочу силу.

Отримані результати свідчать, що просторова орієнтація галузей (і виробництв) складається головним чином під впливом факторів положення, а фактор віддалі виконує як би коректувальні функції.

Здійснивши таку класифікацію галузей, ми зможемо обґрунтовано виконувати попередній відбір пунктів можливої дислокації підприємств, що мають бути споруджені. Однак слід пам'ятати таке: одні й ті самі галузі та виробництва можуть мати різні варіанти просторової орієнтації залежно від характеру вихідної сировини і рівня її транспортабельності (виробництво паперу з ділової деревини і з макулатури); характеру вихідної сировини і технологічних прийомів її переробки (виробництво бензину з нафти чи вугілля); порівняльної ефективності транспортування сировини (чи палива) і готової продукції (виробництво електроенергії на теплових електростанціях).

Насправді питання про класифікацію галузей промисловості за впливом факторів розташування значно складніше, ніж здається на перший погляд, і практично його розв'язують приблизно. Адже кожна галузь зазнає впливу не одного, а багатьох факторів, і, окрім цього, будь-який з них може впливати на неї як безпосередньо, так і опосередковано — через інші фактори. Класифікація має умовний характер і тому, що значення різних факторів змінюється під впливом науково-технічного прогресу, а також під впливом змін у кон'юнктурі ринку та державному регулюванні господарської діяльності.

Окрім того, слід відмітити, що інколи нема потреби в аналізі щодо майбутніх витрат виробництва надзвичайно великої кількості точок можливого розташування, дотримуючись галузевого підходу. Д. Сміт під заголовком „Просторові границі та вибір розташування" зазначає такі цікаві речі: "... центр уваги переміщується з єдиного "невловимого" розташування на область вибору", „... у дійсності просторова границя для деяких галузей промисловості може бути дуже довгою, можливо й фактично на всю країну (подібну, наприклад, до Великобританії)".

І справді, треба погодитися, що фактори територіальної диференціації витрат виробництва, тобто фактори розташування, часто мають не точковий, а регіональний характер, що значно полегшує задачу оптимальної дислокації підприємств.