5. Фізичний або психічний примус

Частина 1 ст. 40 КК передбачає, що не є злочином дія або без­діяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтере­сам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслі­док якого особа не могла керувати своїми діями Частина 2 цієї статті зазначає, що питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можли­вість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішу­ється відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

Підставою виключення злочинності діяння у випадку, що ана­лізується є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впли­вом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

Фізичний примус. Фізичний примус не можна ототожнювати тільки з насильством, тобто протиправним фізичним впливом на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо). До фізичного примусу також належить позбавлення людини волі. Отже, фізичний примус – це протиправний насильницький вплив на особу або незаконне позбавлення її волі з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо).

У науці кримінального права розрізняють непереборний та переборний фізичний примус. Не­переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа ціл­ком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ознаками, що характеризують “діяння” особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) збіг діяння з об’єктивними ознаками якогось злочину; 2) відсутність волі особи в такому діянні. Вчинені особою дії або бездіяльність за об’єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомос­тей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем тощо. Але дані дії, проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключаєть­ся кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди правоохоро­нюваним інтересам.

Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми діяннями. Наприклад, двоє злочинців підійшли до службової машини і почали вимагати, аби водій звільнив салон. Коли він відмовився, вони із застосуванням сили примусили водія передати їм радіотелефон та радіоприймач. Водій виконав вимогу, хоча злочинці були підлітками, а він сам у минулому був майстром спорту і міг би у цій ситуації перебороти фізичний примус.

Психічний примус – це погроза застосування до особи фізич­ного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поши­рити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчи­нити злочин. Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (напри­клад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством викрала чуже майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи викликав зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо викликав, то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обста­вина, яка пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).