Вчення про державу

У вченні про державу Арістотель дотримується закону трьох моментів, основного у його філософії. Держава хоч і є першою за суттю [інституцією], але останньою за часом, їй передують дві спілки: природна і місцева, або випадкова.

Сім'я є організм природний як найпростіша одиниця, із сукупності яких у часі складається держава. Людина перед потягом до державного життя має потяг до сімейного жит­тя. Частина "Політики", яка вивчає цей первинний інсти­тут, називається економікою. Мета цієї науки полягає в по­ясненні умов, за яких можливе добродійне життя людини, доступне у сімейному побуті. Вона вивчає більше вільну людину, ніж раба, більше турбується про чесноти, ніж про власність. Вчення про сімейний інститут Арістотель розкри­ває розглядом трьох спілок.

1. Спілка чоловіка і дружини заснована на законах як природи, так і моралі. Закон природи взагалі слід прийняти в розумінні піднесеному, а саме: всяка жива істота хоч і має потяг до спілки з іншою статтю, але з'єднується не внаслі­док статевої необхідности, а внаслідок потягу повторити свій спосіб буття, щоб продовжити свій рід. У цьому полягає істинна суть статі. Отже, тут переважає не // статева при- 170 страсть, а потяг до безсмертя. Але в людини природна спілка чоловіка і дружини має шляхетніший характер, ніж у тва­рин, бо в її основі лежать моральні витоки, ця спілка засно­вана на взаємному коханні і взаємній підтримці засобами чеснот. Така повнота сімейного життя.

2. Спілка господаря і раба підходить під загальну ідею господаря і його власности. Для самостійности і щастя спілки сімейної потребується власність. Найдосконаліша власність є жива, тобто раб. Ставлення до раба як до власности Арістотель вважає справедливим, бо, на його думку, раб­ство тримається на законах природи. Природа в усьому становить мету і навмисне нічого не творить. Так, вона одних людей наділяє розумом, іншим дає міцну фізичну статуру і могутню силу. Цією могутньою силою відрізня­ються раби від вільних людей. Вона переважає у них усі інші якості. Розуму вони мають стільки, що ним [вони] на­казувати не можуть, але можуть лише вислуховувати накази своїх господарів. Ґрунтуючись на законах природи, рабство справедливе і корисне як для господаря, так і для рабів, які через це виконують своє природне призначення.

Людьми, що їх сама природа призначила бути рабами Арістотель вважає варварів. Війну з варварами він виправ­довує як полювання для відлову невільників, бо цьому да­ють привід самі варвари, які з самолюбства не хочуть ста­вати рабами греків. Отже, не всяка війна з варварами право­мірна. Арістотель, однак, зізнається, що велика частина людей стала рабами через сваволю людських законів. Сто­совно моральних відносин господаря й раба, то Арістотель не схвалює жорстокого поводження: кара хоча і корисна для раба, але не повинна застосовуватися без потреби, бо аб­солютна сваволя навіть тут недоречна.

Раб мусить мати досить їжі. Йому може бути виявле­на шана і, як заохочення до відданости, може бути обіця­на воля. Раб повинен привчатися до чеснот, але лише рабських (безумовна покора і важка праця), любови до нього не слід мати. Однак, каже Арістотель, ці моральні приписи справедливі, оскільки раб є власність господаря як раб, але не як людина. Питається про ту норму, за якою можна було б відділити у рабові людські якості від рабських якостей, тобто чи є у рабові людина? Тут ми маємо дилему: якщо раб є людина, то він має права людські, і тоді може бути дружба, що єднає його з госпо­дарем; а якщо раб не людина, то він є безправна істота. На цій дилемі Арістотель зупинився разом із всією старо­давністю. //