4. Кількісна теорія грошей.
Слід врахувати те, що в економічній науці не склалося певної цілісно визначеної теорії грошових відносин. Від зародження в теорії грошей сформувалися окремі течії та напрямки, що розвиваються на власних методологічних засадах чи конкурують одне з одним, серед яких можна виділити два підходи. Представники одного з них віддають перевагу внутрішнім аспектам явища грошей і недооцінюють їх зовнішні аспекти, що проявляються у впливі грошей на економічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей називають абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими його проявами є номіналістична теорія, металістична теорія, марксистська теорія та інші.
Представники другого напряму проблем теорії грошей приймають гроші такими, якими вони є, і досліджують питання, що пов'язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: якими проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку; чи може держава використовувати цей механізм у своїй політиці; якою має бути грошово-кредитна політика у країні і т.д. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем називають прикладною теорією грошей. У західній літературі - монетаристскою теорією.
Монетаристська теорія також не є монолітною, а включає кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія.
Таким чином, основні напрямки кількісної теорії грошей подані у схемі:
Період зародження теорії відносять до XVI ст. В Європі швидко зростали товарні ціни і виникла необхідність пояснення цього явища. Поширений в XVIII-XIX ст. варіант цієї теорії проголошував, що, при незмінності всіх інших умов рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей в обігу. Це положення спочатку стосувалося дійсних грошей, а потім поширилось і на паперові і гроші. Таким чином, кількісна теорія включає два базових положення:
постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей);
постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).
Далі треба пояснити погляди учених щодо цього питання. Першим, хто висунув ідею про постулат причинності, був французький філософ Ж. Боден. У своєму трактаті "Відповідь на парадокси де Мальструа" він дійшов висновку, що високі ціни зумовлюються багатьма причинами, проте основною з них є значне збільшення кількості золота і срібла.
Основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д. Юм. У нарисі "Про гроші" (1750 р.) Юм висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається "постулатом однорідності" - подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Разом з тим, гроші в системі Д. Юма не були зовсім нейтральними. Пропорційність у зміні грошей і цін досягається лише в кінцевому підсумку після затяжного процесу господарських корективів і зрушень. Д. Юм відносив тезу про екзогенний (зумовлений зовнішніми факторами) характер змін грошової маси до випадків притоку металевих грошей з-за кордону.
Пізніше принцип "нав'язування грошей ззовні" був поширений на всі види грошової емісії, в т.ч. і на всі форми кредитних грошей.
Ще одна риса цього варіанту кількісної теорії, який склався на початку XIX ст. і панував протягом століття, виявлялася у відсутності інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін. Автори просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не викриваючи механіки процесу.
Важливий постулат в теорію вніс англійський економіст Дж. Локк. Він стверджував, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (золота та срібла), є їх кількість. Цей постулат Дж. Локка був використаний ідеологами промислового капіталізму. Вони протиставляли доктрині меркантилістів твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю багатшою тому, що результатом цього нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці.
Погляди учених на початку XX ст., коли суперечки навколо кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення положень теорії треба було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різноманітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Трансакційний варіант кількісної теорії І. Фішер виразив рівнянням обміну: MV=PQ
де Μ - сума наявних грошей в обігу протягом певного періоду;
V - швидкість обігу грошей;
Ρ — ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період;
Q - кількість товарів.
Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині -сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій - їм протистоїть сума всіх негайних платежів.
І. Фішер, виходячи зі ряду припущень, формує причинно-наслідкові зв'язки.:
прямо пропорційно кількості грошей в обігу;
прямо пропорційно швидкості обігу грошей;
обернено пропорційно обсягу торгівлі, здійсненому з допомогоюцих грошей.
Пропорційний вплив змін кількості грошей на ціни виявляється, на думку І. Фішера, лише в довгостроковій перспективі. Що ж стосується короткострокових періодів, то вплив може істотно викривлятися під дією циклічних змін кон'юнктури. Виробництво визначається "реальними" факторами і грошова сфера на нього не впливає. Абсолютизація І. Фішером одне направленої лінії впливу "гроші-ціни" закріпила традиційний розрив між грошовою і загальноекономічною теоріями.
Неокласична кількісна теорія грошей
"Кон'юнктурний"варіантМ.І. Туган-Барановського. Наприкінці XIX - на початку XX ст. пожвавилися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.
По-перше, йдеться про високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, що спричинило активне втручання держав в економічне життя. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що відповідні пошуки були спрямовані на грошову сферу.
По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися на ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.
У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя, вузькість старих уявлень про сутність і принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.
Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісну теорію, був український економіст М.І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.
Багато уваги М.І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі».
Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:
її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора - кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, - хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;
ігнорування «некількісних» факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.
Така критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, вона підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток.
По-перше, український економіст доводить, усупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків у дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.
По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, яким його визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:
через зміну суспільного попиту на товари;
через зміну дисконтного процента;
через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).
У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками, і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності.
По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і непропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.
По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей; довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно стосовно фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.
Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, що підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою, і з якої виникла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям.
Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її що до нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав не кількісною, а кон'юнктурною теорією грошей, мабуть, щоб відмежуватися від надто спрощеного її варіанта.
Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже, і вартість грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку або загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А у фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартості грошей в економічному циклі здійснюються, на думку Туган-Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під впливом негрошових чинників.
Кон'юнктурну теорію грошей М. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: опісля вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, "кон'юнктурна теорія" започаткувала новий - неокласичний - етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського - не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули "рівняння обміну" э процесі критичного розгляду позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту - це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції - це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.
Отже, кількісний фактор у кон'юнктурній теорії грошей Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку, швестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей за своєю суттю була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти М. Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі було досить терпимим: "Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива", - пише автор. Далі уточнює своє розуміння дії кількісного фактора: Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті". Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це в межах "кон'юнктурної теорії" грошей.
Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв'язку "гроші - ціни" кількісна теорія повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово став її ключовим об'єктом. Так, М. Фрідман зазначив: "Сучасна кількісна теорія - це передусім наука про попит та гроші".
Переданий механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі "кон'юнктурної теорії" Туган-Барановського можна подати у такому вигляді:
де М- кількість грошей;
К- кон'юнктура ринку;
Р-ціни;
В- виробництво.
Кембриджська версія. Виникла у Західній Європі. Вона відрізняється від трансакційного варіанта І. Фішера. Називається теорією касових залишків або "кембриджська версія". її активними пропагандистами були професори Кембриджського університету А. Маршал, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс. Вони намагалися пояснити про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін.
Підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Вони зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей у індивідуальних учасників виробництва, і в зв'язку з цим намагалися дати відповідь на такі питання:
чому люди зберігають гроші;
від яких факторів залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки.
Важливою особливістю "кембриджської версії" було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувались господарюючим суб'єктам з "залізною необхідністю" згори, а пов'язувались з мотивами їх поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей -як фонду засобів обігу і як резерву на покриття непередбачених потреб.
Формула А. Пігу "кембриджського рівняння":
M = KRP,
де Μ - кількість грошових одиниць;
R - загальна величина виробництва у фізичному виразі за одиницю часу;
Ρ - ціна виробленої продукції;
К - частина RP, яку люди мають бажання зберігати у вигляді грошей.
Концепція Фішера |
Кембриджський варіант |
У рівнянні Фішера розглядається динаміка грошових потоків на макроекономічному рівні |
Економісти кембриджської школи зосереджують увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними суб'єктами ринкової економіки (індивідуальними учасниками виробництва — мікроекономічний рівень) |
Методологічна основа рівняння обміну — гроші як засіб обігу |
Гроші не тільки засіб обігу, а й збереження та нагромадження |
Акцент на об'єктивні засади обігу грошей |
Враховується психологічна реакція суб'єктів господарювання щодо використання готівки |
У концепції Фішера йдеться лише про пропозицію грошей (Ms) |
Центральна проблема кембриджського варіанта — проблема попиту на гроші' (Md) |
Основний висновок кількісної теорії грошей полягає в тому, що при постійності К і Р, виникає зворотній пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків.
Дж. Кейнс підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон'юнктури. При цьому, вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж. Кейнс і його послідовники передбачали таким чином:
зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, зростання прибутків капіталістів і зайнятості;
поштовхом до цього може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також заохочує розширення урядового попиту на різні товари або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.
І це дійсно так, тому що подальший розвиток капіталістичної економіки спричинив посилення впливу кредитно-фінансової системи на відтворення. В результаті грошові і бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало "нейтральність грошей", відсутність їх зв'язку з реальними процесами в економічній системі.
Підводячи підсумок, можна сказати:
у кейнсіанській схемі грошові фактори відігравали важливу роль;
в класичній системі гроші були короткочасним посередником, бо їх нагромадження вважалось беззмістовним і нераціональним. Цим обґрунтовувалось необхідне і негайне витрачання доходів, що приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за змінами грошової маси;
у межах "кембриджської версії" намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посередника, але нейтральність грошей все ще зберігається.
Кейнсіанські трактування кількісної теорії грошей.
Важливість грошей він пов'язував з невизначеністю в процесі прийняття господарських рішень. Дж. Кейнс намагався перебороти класичну систему, яка створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв'язку між цими сферами є норма процента, яка знаходиться під впливом сил грошового ринку і, в свою чергу впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення. Чим сильніша неясність відносної динаміки процента, тим більші запаси грошей створюють агенти господарювання і тим більше скорочується їх попит на продукцію поточного виробництва.
Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. їх у нього три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони об'єднуються під рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна методів Дж. Кейнса - виділення третього елементу попиту на гроші - попиту на спекулятивні залишки. Дж. Кейнс пов'язував цей попит з динамікою ціни фінансових активів або облігацій. Цим він ввів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. Важливим є й те, що регулятором попиту на гроші, в т.ч. і попиту на спекулятивні залишки, виступає норма процента.
Таким чином, сукупний попит на гроші (МD) складається з двох частин: трансакційного (МDt), що є функцією доходу, і спекулятивного (МDa), що є функцією процента:
ΜD = МDt + МDa= MD(Y) + MD(r),
де Υ - сукупний доход;
r - норма процента.
Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати прибуток, і для цього він інвестує тимчасово вільні кошти в різноманітні фінансові активи, а з іншого - створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон'юнктури. Врахування цих протилежних факторів приводить його до "точки рівноваги", що визначає співвідношення грошей і "облігацій" у його балансі.
Підсумок. Дж. Кейнс перебудував теорію грошей шляхом введення в неї норми процента. Гроші стали важливим фактором формування інвестиційного попиту. Зв'язок же грошей і цін відійшов на другий план.
"Рецепти" Дж. Кейнса давали можливість впливати на зайнятість і обсяги виробництва як на найбільш "вузькі" місця в розвитку економіки. Але на ці "рецепти", які базувались на політиці "дешевих грошей", включали інфляційний елемент, тобто надходження в обіг великої кількості платіжних засобів, вело до порушення пропорції у грошовій сфері, підживлювало знецінення грошей і стимулювало зростання цін.
Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла і непристосованість його моделі для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х та на початку 70-х років.
Пояснення. В цей період на перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. За кейнсіанством закріпила репутація "проінфляційної доктрини", яка ігнорує цінову динаміку приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.
Монетаристська версія кількісної теорії грошей.
Ідеї монетаризму як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки зародилися ще в 1920-х pp. Як цілісна система економічних поглядів, монетаризм сформувався в 1960-ті pp. Найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М. Фрідман - професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 p., автор більш як 270 праць. Вважається, що своїм відродженням монетаризм зобов'язали опублікованій в 1956 р. книзі "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей" під редакцією М. Фрідмена. Друга книга - "Історія грошей сполучених Штатів 1868-1960", написана М. Фрідменом і А. Шварц. Публікацією цих книг завершилось формування монетаризму в сама стійну течію західної економічної теорії. В книзі ж М. Фрідмена А. Шварц "Монетарні тенденції в сполучених Штатах і Великобританії" (1982 р.) ідеї монетаризму набули подальшого розвитку.
Варто звернути увагу і на те, що монетаризм об'єднує групи економістів, які по-різному тлумачать ті чи інші аспекти економічної· теорії та політики. Це породжує неоднозначність основного змісту монетаризму. Монетаризм у вузькому значенні трактується як "система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динамік грошових доходів".
Монетаризм - школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що знаходяться в обігу, як визначальній функції цін, доходів і зайнятості
Споруда монетаризму методологічно базується на внутрішній структурній збалансованості і здатності до саморегуляції ринкової економіки і на автономності грошової системи, котра виступає як зовнішній генератор дестабілізаційних процесів. Логіка теоретичного аналізу відзначає, що різні відхилення від економічної рівновага виникають внаслідок помилок у грошовій політиці. Тому система державного регулювання ринкової економіки мусить бути зосередженою на регулюванні сфери грошового обігу. Мова йде про політику "стабільних грошей", про жорстке регулювання кредитно-грошової емісії і грошової маси в обігу, про контроль над інфляцією. Все це є провідною ланкою економічної політики центрального банку і системи державного регулювання в цілому. І те, що монетаризм концентрує увагу на цих аспектах господарської практики, є одним із джерел його потенціалу.
Монетаристи вважали, що головне джерело "нестабільності" міститься у грошовій сфері, що саме тут потрібно шукати нові причини криз та інших порушень процесу відтворення. Лозунг сучасних прихильників кількісної теорії "гроші мають значення" - насправді інтерпретується ними як "тільки гроші мають значення". Такий підхід відрізняється від кейнсіанських поглядів, де на першому місці перебувають інвестиції і головна; приділяється бюджетній політиці держави.
Головна причина кризових явищ полягає в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями щодо стимулювання сукупного попиту. Головним елементом монетаристської моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійснення платежів, створюють резерв ліквідності і т.д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М. Фрідмена належить до "портфельних моделей" або теорії "віддання переваги активам". У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов'язані у зворотній залежності з рівнем цін.
М. Фрідмен під капіталом розуміє будь-яку річ, що приносить "потік доходу" у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього - "капітальний актив" - частина нагромадженого капітального фонду нарівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.
Звертає на себе увагу питання про монетаризм і економічне регулювання. Розбіжність монетаристів і кейнсіанців про роль держави у господарському житті вилилась у протиставлення грошово-кредитної політики фіскальній політиці. Перша, яка пов'язана з впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніша.
В результаті виявилося, що реакція економічної кон'юнктури на заходи грошової політики сильніша, більш передбачувана і швидша ніж на фіскальні заходи. Тим самим, висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів.
М. Фрідмен у книзі "Програма для монетарно стабільності" (1960 р.). пропонує "грошове правило". Зміст правила - центральний банк СІЛА зобов'язується підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошей, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу. Він пропонував ввести правило механічного приросту грошової маси в середньому на 4 % за рік. Ця цифра складається із 3 % приросту реального продукту і 1 % довго валового зниження швидкості обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити "вилку" допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.
Найбільш суттєві положення сучасного монетаризму.
Вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не заважають. Тому якщо насправді в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат впливу саме таких зовнішніх сил.
Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.
Грошова сфера повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава має регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.
Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом запобігання кризовим явищам, згладжування коливань ділового циклу.
Як послідовні прихильники кількісної теорії монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу "рівняння обміну" І. Фішера. Різниця в тому, що І. Фішер робить наголос на впливі грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи - на впливі цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципової тотожності їх позицій щодо центрального положення кількісної теорії - про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина Р • Q.- це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так: MV=ВНП.
Подібною до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина стабільна на коротких часових інтервалах і змінюється лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V y визначенні впливу М на рівень цін на всіх часових інтервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної кількісної теорії.
Монетаристи по-новому сформулювали: М - По- Ц, тобто розглянули, як зміна кількості грошей (М) впливає на попит (По) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видався досить ефективним, оскільки тривалість передатного процесу є короткою і можливість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати збалансованість попиту і пропозиції на ринку через пропозицію грошей. Однак такий "передатний механізм" обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпають сфери виробництва (так званого "чорного ящика"). М. Фрідман пояснює механізм, що прихований у "чорному ящику", через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Власники таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінансових та не фінансових). Якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить попит на товарних ринках і стимулюватиме розширення виробництва.
Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М) ,у їхньому трактуванні, само собою приводить до зростання платоспроможного попиту, що "тягне" за собою розширення номінального ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції. Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом, приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву "рівняння Фрідмана":
ΔМ=ΔР + ΔУ
де Δ М- середньорічний темп приросту маси грошей за тривалий період, %;
Δ Р - середньорічний темп очікуваної інфляції, %;
ΔУ - середньорічний темп приросту номінального ВНП, %.
Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії, зокрема визнали:
що на тривалих часових інтервалах змінюється, що ускладнює зв'язок між М і Р та робить їх динаміку непропорційною;
між зміною Мта її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між М та Р і повинен враховуватися в монетарній політиці;
ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії - пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці Мі Р;
держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні - передусім на підтримання цін на стабільному рівні.
Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації - в економічній практиці. Його сила полягає:
у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;
у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) -для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави у регулюванні грошової сфери;
у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів - ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті;
у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.
Слабкі сторони монетаризму. Він повністю ігнорує сферу виробничого відтворення - основну і визначальну структуру, де безпосередньо утворюється вартість і додаткова вартість. Ця сфера уподібнюється до "чорного ящика", в якому внутрішні процеси регулюються автоматично на базі ринкових сил, і тому не мають істотного значення. Саме це і піддається критиці. Найвразливішою позицією монетаризму є тлумачення економіки як "чорного ящика". "Монетариста точно не уявляють, що знаходиться у цьому ящику, їх цікавить лише те, що має бути отримано із нього".