2. Юридична природа державної території

Як уже зазначалось вище, державна територія є матеріальною базою, без якої неможливе саме існування держави як такої.

Ось чому вона знаходиться під виключною і повною владою даної держави. Таке владування держави над своєю територією зветься територіальним верховенством.

Територіальне верховенство є складовою частиною державно­го суверенітету.

В різні періоди історії, щодо юридичної природи державної території висувались різноманітні концепції для її обгрунтування і пояснення. Прихильнили об'єктної або речової теорії (Галлер, Зейдель, Сперанський та ін.) розглядали територію як річ — об'єкт особливої власності держави (власність монарха). Пред­ставники просторової або теорії владарювання (Блюнчлі, Дюгі, Ліст, Еллінек, Коркунов та ін.) вважали, що територія є просторовою межею державної влади. Прихильники теорії компетенції (Кельзен, Радницький, Руссо) обмежували територіальний суве­ренітет держави місцевою компетенцією.

Сучасне міжнародне публічне право, не дивлячись на неод­нозначне тлумачення і застосування термінів з боку юристів-між­народників, судової практики і державних діячів, більш-менш однаково трактує юридичну природу державної території. Згідно з нормами і принципами міжнародного публічного права тери­торіальному верховенству будь-якої держави притаманні такі еле­менти, як imperium, dominium, тобто здійснення суверенної вла­ди в межах своєї території і одночасне публічно-правове володін­ня цією територією. Отже, в правову компетенцію держави вхо­дять значні права стосовно внутрішньої організації і розпоряд­ження територією. Це загальне право управління, адміністрації і розпорядження imperium, здатність, яка визнана й окреслена в міжнародному праві.

Так, вища влада держави в межах її території здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміні­стративній і судовій сферах. Закони, урядові постанови, адміні­стративні ухвали і судові вироки розповсюджуються як на власних громадян і юридичних осіб, так і на іноземних громадян і орга­нізації, а також на осіб без громадянства, які знаходяться в ме­жах території даної держави. Як територіальний суверен держа­ва одноосібне з'ясовує всі питання, пов'язані з адміністративно-територіальним поділом, встановленням національного правопо­рядку, визначення правового режиму кожної частини своєї тери­торії. Тільки від волі самої держави залежить існування і діяль­ність будь-якого іноземного елемента в межах її території, (статус іноземців, іноземних транспортних засобів, дипломатичні пред­ставники). Отже, в основі правового режиму державної терито­рії та всіх фізичних і юридичних осіб, що перебувають в її межах, лежить суверенна воля певної держави, а не сукупність компетенцій кількох держав, як стверджували прихильники теорії компе­тенції.

Територіальне верховенство охоплює і юрисдикцію держави.. Як зауважує Я. Броунлі, юрисдикція є одним з аспектів суверені­тету і визначає судову, законодавчу й адміністративну компетен­цію. Згідно з міжнародним правом, юрисдикція держави розпов­сюджується на осіб, споруди, устаткування і транспортні засоби, які знаходяться поза межами її території. Наприклад, держава здійснює виключно юрисдикцію над своїми військовими корабля­ми у відкритому морі, над своїми повітряними суднами, об'єктами й екіпажами, запущеними нею у космічний простір. За міжнародними угодами юрисдикція держави може розповсюджуватися на її громадян, які знаходяться на території іноземної держави (на­приклад, якщо вони входять до складу збройних сил).

^З територіального верховенства випливає також її виключне право самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами і ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, всіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддям і засобами розвідки, розробки й експлуатації цих ресурсів. Дер­жава як територіальний суверен г їх повноправним господарем.

Державі, таким чином, належить виключне право регламенту вати всі питання, пов'язані з правом власності (dominium) на природні багатства і ресурси,

регулювати порядок розвідки, роз­робки, використання й охорони природних багатств, а також кон­тролювати діяльність будь-яких фізичних чи юридичних осіб, пов'язану з експлуатацією природних багатств у межах її терито­рії. Всі ці положення знайшли своє підтвердження в численних актах Генеральної Асамблеї ООН — у Декларації 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам; у спе­ціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою «Невід'ємний суверенітет над природними ре­сурсами».

Однією з юридичних форм надання .дозволу на експлуатацію природних ресурсів — це концесійні (від лат. concessio — дозвіл, поступка) угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право здійснювати конкретну виробничо-економічну .діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним суве­реном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні та фізичні особи наділяються обмеженими правами ко­ристування на певний строк і за певну плату.

Інші умови виникають при міжнародно-правовій оренді тери­торії, коли одна держава передає іншій на підставі договору між ними право володіння і користування певною частиною території в певних цілях на обумовлений строк і за погоджену плату. Тут кожен випадок залежить від конкретних обставин і зокрема від .самих умов відповідного акту. Наприклад, СРСР за Договором 1962 р. передав Фінляндії в користування на умовах оренди радян­ську частину Сайменського каналу. Згідно з умовами договору, орендована частина залишалась територією держави-орендодав­ця, хоча держава-орендар могла здійснювати в її межах свою юрисдикцію.

Отже, здійснення територіального верховенства державою пра­вомірне тоді, коли на це є вільно висловлена згода нації або на­цій, що живуть у межах кордонів цієї держави, і в тому випадку, коли воно відповідає основним принципам і нормам міжнародно­го права.