Нова історична соціологія Пьотра Штомпки: «зміни» та суспільне становлення

На порозі ХХІ ст. теоретична соціологія (тобто соціальна філософія, якщо висувати до останньої вимоги строгої науковості) потрапляє в дійсно скрутне положення, коли всі теорії, що відмічали її шлях від початків оформлення дисципліни до її розквіту в середині ХХ ст., визнаються дискредитованими у своїх фундаментальних основоположеннях. Йдеться не лише про нищівну критику закладеного у певних філософських моделях суспільної організації «історицизму» – критику, проваджену Карлом Поппером та прихильниками моделі відкритого суспільства. І не лише про шквал критики, спрямований на марксистську філософію історії широким колом науковців у пострадянські часи. Йдеться про такий ступінь аналітичного узагальнення та «підбиття підсумків» у сфері теоретичної соціології, коли для неї стає очевидним: як би не різнилися між собою в деталях попередні моделі суспільства, всі вони були витками однієї головної лінії думки, назва якій – еволюціонізм, або ж доктрина росту/розвитку.

Починаючи від раннього, або «віддзеркаленого» (від біологічної теорії) еволюціонізму Конта і Спенсера, крізь класичні теорії Дюркгайма, Тьоніса, Моргана і Парсонса, аж до теорій модернізації та різноманітних теорій історичних циклів, включно з марксистською концепцією історичного матеріалізму, – усі згадані моделі суспільної організації слід віднести до еволюційних за єством. «Еволюціоністська» сутність їх полягає у явно чи неявно висловленому переконанні в тому, що історичному процесові іманентно притаманні певні якості та регулярність, що він має внутрішню логіку, смисл і певне спрямування. Як каже сучасний каталогізатор цих моделей (чию оригінальну концепцію ми поставили за мету розглянути у цій доповіді), Пьотр Штомпка, подібна ідея «викликала сумніви та піддавалась критиці майже від самого початку її зародження, але лише у другій половині ХХ ст. цей підхід був поступово заміщений альтернативним поглядом на соціальні зміни та історичний процес» [2, 231]. Інший сучасний критик традиційного соціологічного еволюціонізму, американець Роберт Нісбет, також концентрується на проблематиці суспільно-історичних змін і висуває ряд спростувань «метафори росту» [1, 166], на яку хибує класична соціологія:

Нормальними і природними слід вважати не лише зміни, але і стабільність, постійність суспільного розвитку. Відтак зміни слід відрізняти від «змін» , враховуючи їх історичний і темпоральний характер.

Зміни не мають ні простої лінійної спрямованості, ані кінцевої мети.

Соціо-історичні зміни мають (цілком або почасти) зовнішнє джерело, події-походження, тобто стимулюються подіями, які вирішальним чином впливають на подолання суспільством інерції та стабільності власного розвитку.

Зміни за своїм характером перевні та тривають доти, доки не будуть найдені певні форми адаптації.

Немає ніяких підстав казати про необхідність або ж незворотність соціальних змін, оскільки історія має чимало прикладів pro et contra цього «правила» .

Причини соціальних змін членні, комплексні та залежать від культурно-історичного контексту, в якому опиняється суспільство в той чи інший історичний момент часу.

Оригінальна концепція сучасного польського соціолога Пьотра Штомпки (нар. 1944 р.) враховує всі деталі критики «моделі розвитку» , проведеної його колегами, попередниками ще у 60-70-80-х рр. ХХ ст. Насамперед він вводить фактор соціального часу в свою модель суспільства, базою якої слугує «теорія соціального становлення» , покликана відтворити новий, альтернативний погляд на сутність історичних змін. Насамперед Штомпка пропонує виокремити два рівні соціальної реальності: рівень індивідуальностей та рівень спільностей (спільнот). Спільноти, або суспільні цілісності, трактуються як структури (а не як статистичні сукупності або метафізичні сутності); суспільні індивіди тракту­ються як діячі, áктори, агенти суспільної діяльності. Наступним кроком Штом­п­ка розрізняє два модуси соціальної реальності – в якості потенційної можли­вості та у дійсності. «Так, поєднуючи («схрещуючи» ) обидві дихото­мії (рівнів та способів), ми отримуємо чотири категорії, котрі складають чотири наріжні камені в нашій моделі: структури, діячі (агенти), діяльність, дії» [2, 269].

Для того, аби (суспільно) реальна нероз’ємність цих категорій була для нас очевидною, потрібно розуміти запропонований польським ученим «принцип емерджентності» . Структури він визначає як емерджентні (раптово виникаючі) по відношенню до агентів, так само і діяльність (соціологічно потрактовані «операції» , що безпосередньо стосуються функціонування структур) – як емерджентну по відношенню до дій, що вчиняються агентами. На основі «принципу емерджентності» Штомпка виділяє три форми самотрансформації як системи (системи складних структур): інерція, континуальність і послідовність. Далі, за допомогою специфічно визначених понять «суспільна практика» та «евентуальність» («подієвість» ) соціолог визначає три внутрішні темпоральні послідовності самотрансформації соціуму: 1) структури-що-розкриваються-в-операціях, 2) агенти-які-мобілізуються-в-діях, 3) діяльності-що-евентуалізуються-у-практиці (називаючи останній синтетичним процесом).

Власне, у своїй теорії Штомпка пропонує діалектичну модель суспільного розгортання агентів і структур у часі, говорячи про процеси «структурації» (самоструктурування) і про процеси самотрансформації структур і агентів (поняття «подвійного морфогенезу» ). Свою теорію польський учений пропонує найменувати навіть «радикальним історизмом» , підкреслюючи її принципову відмінність від еволюціонізму тезою: історичні зміни стосуються не лише фактів (станів суспільства), але впливають також і на «суспільні закони» , котрі за класичних поглядів вважалися непорушними і відтак пізнаваними.

Література:

1. Нисбет Р. Прогресс: история идеи. – Москва: ИРИСЭН, 2007. – 557 с.

2. Штомпка П. Социология социальных изменений. – Москва, 1996. – 416 с.

3. Sztompka P. Agency and Structure: Reorienting Sociological Theory (ed). – New York: Gordon & Breach, 1994.

Слуцька Юлія

Інститут імені Г.С. Сковороди НАН України