3. Теоретичні підходи до закріплення прав та свобод у Конституції України

Національний підхід до конституційно-правового статусу особи відображає поєднання парадигм двох основних юридичних шкіл - природно-правової та позитивістської, що відповідає підходу до регламентації правового статусу особи за змістом міжнародно-правових актів і конституційно-правовій практиці розвинених країн.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом закріплення конкретних конституційних прав людини та застереженням про їх невичерпний характер.

Розробники проекту нової Конституції України і, зокрема, моделі конституційно-правового статусу людини і громадянина виходили з ліберальної концепції прав людини. У своїх формулюваннях, які стосуються прав та свобод людини, Основний Закон України підкреслює їх вроджений, невідчужуваний характер. Тим самим Конституція України відходить від патерналістського розуміння прав особи, згідно з яким цими правами її наділяє держава. Відповідно до сприйнятої Конституцією України концепції права людини належать до основних властивостей, іманентних людині, у разі позбавлення яких знищується сама природа цінності людської істоти^-44. Це означає, що держава не може визначати обсяг і зміст цих прав, скасовувати чи створювати їх. Більше того, головним завданням держави (лише його здійснення виправдовує існування держави) є створення оптимальних умов для реалізації цих прав.

Ст. З Конституції України в самій узагальненій формі закріплює основні положення природно-правової концепції: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головнимУкраїни. Органи всіх гілок державної влади зобов’язані вживати нормотворчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов’язків.

Виконання зазначених вимог (обов’язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов’язок діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи і обов’язки мають певні юридичні особливості.

1. Зміст та обсяг конституційних прав визначається основним законом;

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв’язки громадянина і держави взагалі; інші ж норми права регулюють відносини та зв’язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою;

3. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод людини для всіх однаковий, у той час як суб’єктивні права і юридичні обов’язки громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом;

4. Реальність конституційних прав, свобод й обов’язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов’язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Основні права, свободи й обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, культурним, соціальним) розвитку суспільства.

Класифікація прав та свобод може здійснюватися за різними критеріями. Тому одні й ті ж права та свободи одночасно можуть потрапляти до двох або й більше класифікаційних груп.

На самому загальному рівні конституційні права і свободи особи умовно поділяють на:

1. вроджені і невідчужувані права людини;

2. права і свободи громадянина.

Права й обов’язки можуть також класифікуватися також як основні і додаткові.

Найпоширеніший критерій класифікації прав та свобод - сфери суспільної життєдіяльності (за цим критерієм побудована класифікація прав і свобод у головних міжнародних пактах у галузі прав людини і в Конституції України). За цим критерієм виділяють такі групи основних прав та свобод:

1. громадянські права і свободи;

2. політичні права і свободи;

3. економічні права і свободи;

42

власність; 42 - право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 - право на користування об’єктами державної та комунальної власності; 44 - право на страйк; 43 - право на працю; 45 - право на відпочинок; 46 - право на соціальний захист; 47 - право на житло; 49 - право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування.

4. Конституційні обов’язки людини і громадянина закріплені у статтях:

65. - захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 - обов’язок берегти природу та культурний спадок; 67 - обов’язок сплати зборів і податків; 68 - обов’язок дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права, свободи, честь та гідність інших людей.

4. Гарантії прав ісвобод людини та громадянина та механізм захисту прав

Конституція України 1996 р. містить широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, включаючи всі права і свободи, закріплені в Декларації прав людини 1948 р. Основний Закон України, визнаючи примат прав та свобод людини над державою, зобов’язує останню створювати систему умов та засобів, які забезпечують правам та свободам особи реальний характер.

Важливим елементом механізму забезпечення прав особи є гарантії основних прав та свобод людини і громадянина, які становлять собою систему норм, принципів, умов, засобів і методів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав та свобод особи.

Ефективність гарантій основних прав та свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів та інститутів, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, рівня правової культури населення та державнних службовців, міри правового характеру функціонування державної влади. До цих гарантій, зокрема, слід віднести: наявність систематизованої конституції з мінімальним розходженням між її формальним та фактичним змістом (відоме положення Французької декларації прав людини і громадянина 1789 р. гласить: “Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не здійснено поділ влади, не має конституції’”⁴⁷); визнання владою конституції як джерела її повноважень і умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; життєздатність парламентаризму; закріплення в конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю тощо.

Система гарантій прав і свобод людини і громадянина включає також передумови економічного, політичного, соціального та організаційного характеру, а також механізми захисту прав і свобод.

Декларация прав человека и гражданина II Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окуиькова. - М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1999.-С. 686.

4. соціальні права і свободи;

5. культурні права та свободи.

Ці конституційні права, свободи й обов’язки є не випадковим аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулятивним впливом всі найважливіші й найістотніші сфери життя та діяльності людини: соціальну, економічну, політичну, а також сферу розвитку її індивідуальних фізичних, інтелектуальних, психологічних та духовних якостей.

За критерієм сфер життєдіяльності індивіда в Конституції України виділяють наступні основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадянські права і свободи людини. Ці права закріплюються у

статтях: 23 — право на вільний розвиток своєї особистості; 25 — право на громадянство; 27 — право на життя; 28 - право на повагу гідності; 29 — право на свободу і власну недоторканність; ЗО — право недоторканності житла; 31 — таємниця листування, недоторканність особистого життя; 33 - свобода пересування; 34 - свобода думки і слова; 35 - свобода світогляду; 40 - право звернення до органів державної влади; 48 - право на гідний життєвий рівень; 49

• право на безпечне для життя навколишнє середовище; 51 - право на свободу сім’ї; 52 - право на дітей; 55 - право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 - право на відшкодування збитків; 57 - право захисту своїх прав і обов’язків; 58 - право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 - право на правову допомогу; 60 - право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61 - принцип індивідуального характеру відповідальності; 62 - принцип презумпції невинуватості; 63 - право підсудного на захист. .

Право на гідність означає, що людина має право не просто на життя, а на гідне людини життя.

Аргументуючи неправовий характер смертної кари та її неконституційність, Конституційний Суд України минув увагою положення ст. 27 Конституції України про те, що “ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”⁴⁶. Конституція України у згаданій статті передбачає несвавільний, легальний спосіб позбавлення життя, який до прийняття рішення Конституційного Суду України у справі про відповідність Конституції України положень Кримінального кодексу України, що встановлювали смертну кару як вид покарання (до 1999 р.), застосувався на практиці.

2. Політичні права і свободи громадян України. Політичні права зв’язані з участю в політичному житті держави й управлінням державними справами.

Політичні права закріплюються у статтях: 63 - право на свободу об’єднань; 38 - право на участь в управлінні державними справами; 39 - право на участь у зборах, мітингах і т. п.

• Економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина Ці права закріплюються у статтях: 41 - право на приватнуправо на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожнен вільний у виборі захисника своїх прав, і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно (ст. 59);

• принцип необов 'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

• принцип презумпції невинуватості людини, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

• недопустимість обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Призначення цих та інших нормативно-правових гарантій, які містять Конституція і закони України, полягає в забезпеченні зближення правового статусу людини і громадянина і фактичного становища особи в Україні. Гарантії, таким чином, є механізмом забезпечення такого зближення.

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, щоб особа бажала реалізувати відповідне право, а також, щоб мала належний рівень правової культури. Тому в системі гарантій важливою є роль держави у формуванні належної правосвідомості громадян.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Україні є норми і принципи матеріального та процесуального права, які закріплені в Конституції України і які реалізуються в поточному законодавстві та судовій практиці.

Юридичний механізм захисту прав та свобод - система правових засобів, метою яких є захист прав людини. Необхідність у такому захисті виникає при вчиненні певного правопорушення. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення права на захист. Право на захист - це матеріальне суб 'єктивне право правоохоронного характеру, що виникає в момент порушення суб 'єктивного права на стороні потерпілого.

Право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб’єктом правоохоронного відношення, як правило, мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин будуть, з однієї сторони, носій права на захист, а з іншої - орган державної влади.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав - це взаємозв’язок носія права на захист та органу державної влади, що здійснюється у процесуальному режимі.

Основною юридичною гарантією прав та свобод людини виступає судовий захист. Ст. 124 Конституції України вказує, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова влада здійснюється у формі конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства. Об’єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права і свободи громадян чи створен

іперешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до якої-небудь відповідальності.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України.

Значне місце в механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими і судовими органами положень Конституції України про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у формі конституційного контролю та діяльності омбудсмана.

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.

Коло правових засобів захисту в сучасний період розширено завдяки доповненням національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системою міжнародної та регіональної наднаціональної юрисдикції. Виникають наднаціональні гарантії прав людини, які закріплені в відповідних правових актах.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які уповноважені захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України); Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції України); Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції України); місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199 Конституції України); підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції України); Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону “Про Конституційний Суд України”); Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України); прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи

.КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ